Комп'ютерний набір Макетування 7 страница

Отже, обов'язок чоловіка повернути придане у випадку припинення шлю­бу був визнаний в законі. Однак, перебуваючи в шлюбі, чоловік вважався власником приданого і міг його якимось чином відчужувати, витратити, тому вимога дружини про повернення приданого могла не задовольнятися. Щоб захистити жінку від таких випадків, закон Юлія забороняв чоловікові відчу­жувати дотальні нерухомості без її згоди. Під заборону почали підпадати не тільки акти прямого відчуження, але й всі ті, які могли згодом привести до відчуження, зокрема застава.

Імператор Юстиніан пішов далі у цьому напрямі. Якщо в класичному праві чоловік утримував придане у випадку смерті дружини, то Юстиніан приписав повернення приданого її спадкоємцям. Крім того, він заборонив відчуження дотальних нерухомостей навіть за згодою жінки.

Отже, за пізнішим римським законодавством придане залишалося чолов­ікові лише в разі розлучення з вини жінки як штраф за провину.

Завдяки обов'язку повертати придане і забороні відчужувати нерухомості вже в класичну епоху чоловік, хоч юридично залишався власником придано­го, але фактично був не чим іншим, як простим користувачем приданого на час шлюбу. Це свідчить про те, що права жінки на придане безперервно зрос­тали.

Подарунок (donatio). Ще в Стародавньому Римі був звичай перед шлю­бом робити подарунки з боку родини чоловіка для створення економічної основи сім'ї. Особливого значення вони набули після того, як виявилася інша - штрафна - функція приданого (d o s). Якщо жінка у випадку безпідставного

розлучення з свого боку ризикувала втратою приданого, то й чоловік у разі розлучення з його вини був зобов'язаний повернути жінці придане (d o s) і віддати їй подарунок (donatio).

За звичаями Стародавнього Риму, подарунок треба було підносити до шлю­бу. Будь-яких правових норм, які б визначали правове становище подарунку, в'цей час не було. Навіть в епоху класичного права норми щодо подарунку не набули повного розвитку. Лише законодавство останніх імператорів (Юсти-на, Юстиніана) надало цьому інституту більш закінченого вигляду. Насамперед дозволялось в інтересах рівності і справедливості в майнових відносинах між подружжям робити цей подарунок і під час шлюбу. По-друге, батько чоловіка був зобов'язаний піднести подарунок так само, як батько жінки давати прида­не. Вартість подарунку повинна дорівнювати вартості приданого. Крім того, з метою найкращого захисту жінки стосовно одержання подарунку на випа­док розлучення з вини чоловіка була встановлена заборона відчуження подарунку.

Так поступово складається римська система майнових відносин між под­ружжям. Принцип юридичної роздільності майна аж ніяк не був перешкодою у міцних шлюбах, проте гарантовано захищав і чоловіка, і жінку у шлюбах нетривких. Цей принцип, який тепер визнаний небагатьма законодавствами, бтановив основу римської системи майнових відносин між подружжям.

§5. Правові відносини між батьками і дітьми

За загальним визнанням римських юристів, такої влади над дітьми, як у римлян, не знав жоден інший народ. У стародавні часи це була, як уже зазна­чалось, абсолютна влада патріархального домовладики, самодержця всієї сім'ї. Вона охоплювала як саму особу дітей, так і всі їхні майнові набуття. Від волі домоладики повністю залежало життя новонародженого, якого він міг навіть викинути. Батько мав право продати своїх дітей у рабство.

У майновому відношенні син, як підвладна особа, був особою чужих прав. Він мав цивільну правоздатність, але не для себе, а свого батька. Усе, що син набував, автоматично ставало власністю батька. При цьому батько за зобов­'язання дітей не відповідав. Тільки за делікт (правопорушення) він ніс повну відповідальність, а саме: або відшкодувати заподіяні втрати, або видати вин­ного потерпілому. З часом відбувається поступове послаблення абсолютної влади домовладики як в особистому, так і майновому напрямах.

В особистому відношенні викидати новонароджених дітей було забороне­но вж£ імператором Ромулом, хоч продаж дітей допускалася. Вбивство сина прирівнювалося до звичайного вбивства і наставала певна відповідальність. Зловживання своїм правом над сином могло позбавити батька цієї влади. Ра­зом з тим піддається контролю навіть дисциплінарна влада батька. В

імператорський період стали можливі скарги дітей магістратам на дії батька._ Завдяки всім цим обмеженням влада батька над особою дітей в період пізньої Римської держави втратила майже всю свою патріархальну гостроту.

Щодо майнової самостійності, то на перших порах вона йде тими ж шля­хами, які були визначені стосовно рабів. Як рабам, батьки часто виділяли своїм повнолітнім дітям певне майно для самостійного господарювання - пекулій. Оскільки майно залишалося власністю батька, то він відповідав за дії сина в межах пекулія - тут можна повторити все те, що було сказано раніше стосовно рабів.

Проте згодом становище дітей домовладики чимраз більше віддаляється від становища рабів. Першим кроком у цьому напрямі була постанова часів Цезаря або Августа, за якою все те майно, здобуте сином на війні або військовій службі, належало йому як його власне майно, і він міг вільно ним розпоряджа­тись. Це було першим визнанням майнової самостійності дітей, хоч і у вузькому колі спеціальних відносин. Син міг це майно навіть заповідати, і лише у ви­падку його смерті без заповіту воно переходило до батька.

З переходом до абсолютної монархії правила про військовий пекулій були перенесені на майно, набуте сином на цивільній службі - так званий службо­вий пекулій. І військовий і цивільний пекулії були вільним майном сина і батько ніяких прав на нього не мав.'

Нові обмеження майнової сторони влади батька встановив наказ імпера­тора Костянтина, за яким все те, що одержано дітьми (не тільки сином) у спадщину від матері, вважалося їхньою власністю. Згодом це положення було поширено й на майно, одержане від родичів з материнського боку. Юстиніан усі ці численні обмеження узагальнив і постановив: батькові належить тільки те, що син набуває, оперуючи майном батька.

Як видно, в кінці Римської імперії у майновому відношенні від старої без­застережної влади батька залишалася тільки її тінь у вигляді права пожиттєвого користування батька деякими видами майна.

Врешті-решт була визнана майже повна майнова самостійність дітей, а ра­зом з тим зруйнована початкова юридична єдність сім'ї: тепер сім'я з юридичного боку не була єдністю, а союзом осіб, кожна з яких була само­стійним суб'єктом прав, котрий може мати майно, виступати стороною в судовому процесі і укладати юридичні угоди.

Встановлення та припинення батьківської влади. Батьківська влада вини­кає насамперед природним чином внаслідок народження дитини в законному шлюбі. Закононародженими вважалися діти, які народилися під час шлюбу, а також ті, які народилися після спливу 181 дня після одруження і не пізніше 300 днів після смерті чоловіка. Кожна дитина, народжена заміжньою жінкою, вважалася сином або дочкою її чоловіка, поки не буде доведено протилежне. Батьком дитини вважався той, на кого вказує факт шлюбу.

 

Щодо незаконних дітей, тобто народжених поза шлюбом, то батьківська влада може бути встановлена тільки шляхом узаконення. Право на узаконен­ня з'являється тільки в період абсолютної монархії і тільки для 1 і b є г і n a t u rales- так званих природних дітей. Поступово виникли три способи такого узаконення:

1) з часів імператора Феодосія і Валентина узаконення стало можливим шляхом висунення сина в стан місцевих декуріонів, попередньо наділивши його майном (декуріон - особа, яка відала місцевими справами, іноді погашала по­датки неплатоспроможного місцевого населення своїми коштами);

2) за часів імператора Анастасія узаконення відбувалося зі вступом ро­дичів у законний шлюб (Після того як були усунуті перешкоди, які не давали змоги це зробити раніше;

3) за часів Юстиніана узаконення могло відбутися шляхом спеціального рескрипту імператора.

Щодо чужих дітей, то батьківська влада могла бути встановлена шляхом усиновлення, форми якого розрізнялися залежно від того, хто усиновлювався: усиновлення особи власних прав називалося arrogatio, а усиновлення особи чужих прав (підвладної) - a d о р t і о.

Arrogatio. В стародавні часи здійснювалося в народних зборах по куріях за участю жерців у присутності як усиновителя, так і усиновлюваного. Після встановлення обставин усиновлення, засвідчення згоди обох зацікавле­них сторін, з'ясування різниці у віці між усиновителем і усиновлюваним (щоб усиновлення відповідало природі, різниця у віці мала бути не менш ніж 18 років) жрець зачитував народним зборам заяву про усиновлення.

Отже, усиновляти і бути усиновленим в такій формі могли лише ті особи, які мали право брати участь у народних зборах. А тому жінка не могла уси­новляти і бути удочереною. Не можна було усиновляти і неповнолітніх.

Але з бігом часу і падінням ролі куріатних зборів відпала потреба в санкц­іонуванні усиновлення народними зборами. Разом з тим в імператорський період була скасована заборона усиновлення неповнолітніх, а саме усинов­лення офорлялось імператорським рескриптом.

A d о р t і о. За цією формою усиновлення батько усиновленого ніби прода­вав його за допомогою m a n с і р a t і о якій-небудь посторонній довіреній особі. Якщо такий продаж відбувався, вдруге і втретє, то в процес вступає усиновитель, який для форми пред'являє віндикаційний позов проти довіреної особи, котра не заперечує проти позову, внаслідок чого претор передавав уси­новлюваного усиновителю. A d о р t і о, на відміну від arrogatio - це приватно-правовий акт, а тому для цієї форми не було обмежень для усинов­лення неповнолітніх і жінок. Навпаки, для дочок і внуків достатньо було одноразової mancipatio.

Залишком старого патріархального характеру влади батька навіть у най­пізнішому римському праві є її пожиттєвість. Ні досягнення сином повноліття, ні заснування своєї сім'ї, дому, господарства не припиняло батьківської вла­ди. Лише з набуттям певного звання, наприклад, консула, єпископа, син її позбавляється.

Проте влада батька як право одностороннє може бути припинена штуч­ним шляхом - звільнення сина самим батьком, що має назву emancipatio. Форма emancipatio теж здійснювалася за допомогою триразового прода­жу сина, в результаті чого він здобував волю і ставав persona sui juris, набував господарської самостійності, однак втрачав усі спадкові права стосовно своєї сім'ї. Це обмеження мало місце в часи існування агнатичної сім'ї і було ануль­овано в імператорський період.

Імператор Анастасій встановив можливість emancipatio за допомо­гою імператорського рескрипту, а Юстиніан приписав взагалі, що для етап с і р a t і о досить заяви, зробленої перед судом.

§6. Опіка і піклування

У Римській державі було чимало людей, які мали права (правоздатність), але не володіли достатньою дієздатністю. Це, зокрема, неповнолітні і душев­но хворі; за старими звичаями і уявленнями такими були жінки, такими визнавалися і марнотратники. Якщо такі особи перебували під чиєюсь сімей­ною владою, то питання про захист їх інтересів не виникало. Але якщо вони такого сімейного захисту не мали, то поставало питання про їх охорону. Цій меті служив інститут опіки (tutela) і піклування (сига).

Протягом тривалої історії цей інститут різко змінював свій характер. У стародавні часи, коли ще були сильні родові зв'язки, опіка над недієздатними особами була справою усієї родини. Але оскільки в той час спадкування виз­началося тільки порядком агнатичної родинності, то й природним опікуном був найближчий агнат - так званий законний опікун. Однак уже Закони XII таблиць дають право домовладиці у своєму заповіті призначати для своїх ма­лолітніх дітей якогось іншого опікуна. Тоді це буде опікун за заповітом.

Устародавні часи у малолітньої особи не було опікуна ні за законом, ні за заповітом, вона залишалася без опіки. У другій половині республіки справа докорінно змінюється. Закон Атілія (час невідомий) встановив, що в таких випадках опіка призначається магістратом, зокрема претором за участю на­родних трибунів. Отже, поряд з двома старими видами опіки, за законом і за заповітом, з'являється третій - опікун за призначенням.

Водночас посилюється контроль держави за діяльністю опікунів. Опі­кунські справи розростаються настільки, що стають спеціальною компетенцією

 

окремих органів влади: такими були в період імперії спочатку консули, а зго­дом особливі опікунські претори, провінційні правителі та ін.

Водночас опіка стає публічною владою, громадянським обов'язком для окремих громадян. Якщо в стародавні часи від права опікуна кожний міг вільно відмовитися або поступитися ним іншому, то тепер це вже обов'язок, звільни­тися від якого можна було лише з важливих причин. Зокрема, якщо вже громадянин мав опіку над трьома особами; керував казенним або імператорсь­ким майном; займав відповідальну державну посаду; досягнув 70-річного віку; був бідний, неграмотний або хворий.

Поступово опіка змінюється за самою своєю суттю і в імператорському праві набуває приблизно того вигляду, який вона мала в законодавствах більш пізніх держав.

Римське право розрізняє два види опіки: опіку у власному розумінні (tutela) і піклування (сига). Різниця між ними зводиться до того, що в разі опіки опікун сам укладає угоди, а у випадку піклування піклувальник лише дає згоду на укладення тої чи іншої угоди. Причому ця згода може бути дана як до укла­дення угоди, так і після. Роль опікуна може бути різна і залежить від характеру недієздатності, яка є основою для встановлення опіки. В окремих випадках ця недієздатність може бути повною (малолітні, душевнохворі). Тоді опікун або піклувальник повинен повністю замінити свого педопічного і самостійно вес­ти всі його справи. В інших випадках недієздатність буде лише частковою (марнотратник) - тоді дії, які поліпшують стан підопічного, він може здійсню* вати сам. У всіх інших випадках (наприклад, відчуження майна) необхідна згода піклувальника.

Спочатку опікун, керуючи справами підопічного, не був нічим обмежений
у своїй діяльності: він міг укладати різні угоди, продавати речі підопічного,
заставляти їх тощо. Це приводило іноді до розтрати майна підопічного, тому
для захисту його інтересів були вироблені такі засоби: а) порушення будь-ким
кримінальної справи проти таких опікунів; б) позов, який пред'являвся після
закінчення терміну опіки, про відшкодування завданих неправильним веден­
ням справ збитків. Ці засоби з бігом часу виявилися недостатніми, а іноді й
нерезультатними. У 195 р. н.е. сенатською постановою було заборонено опі­
кунам і піклувальникам відчужувати сільські нерухомості підопічних.
Імператор Костянтин поширив цю заборону і на інші цінні речі. Отже, роль
опікуна в остаточному вигляді звелася до ролі простого охоронця майна і до
ведення поточних невідкладних справ. '*

Не викликає жодних заперечень спільний характер опіки і піклування у всіх тих випадках, де вони спостерігаються. І все ж в окремих видах опіки помітні певні відмінності.

Опіка. Дуже частими випадками недієздатності є неповноліття. Як уже відомо, дитина стає правоздатною з моменту народження, проте визнати її

одразу дієздатною не можна. Людина стає дієздатною, лише досягнувши пев­ного ступеня фізичної і психічної зрілості. Питання полягає в тому, якими ознаками визначається ця зрілість. Спочатку такими ознаками римляни вва­жали фізичну і статеву зрілість. Але таке примітивне визначення з розвитком економічного і торгового життя виявилося зовсім непридатним. НовГумови життя потребували встановлення більш визначеного, для всіх однакового віку дієздатності. Стосовно жінок цей вік був визначений звичаєм ще раніше - уже в епоху класичних юристів дієздатність жінки наставала з 12 років. Вік дієздат­ності чоловіків був установлений лише законодавством Юстиніана - з 14 років. Разом з тим римське право серед неповнолітніх розрізняє дві групи - дитячий вік, до 7 років, і період статевої зрілості - від 7 до 12 і 14 років. Роль опікуна залежала від віку підопічного: підопічні до 7 років ніякої участі в цивільному обороті не брали - їх цілком замінює опікун. За дітьми від 7 до 14 років уже визнається здатність здійснювати певні правочини у справі набуття майна без згоди опікуна. В інших випадках вони діють за участю опікуна, який має дати свою згоду.

Після досягнення 12 або 14 років людина вважалася дієздатною, а отже, вона могла вести свої справи самостійно. Однак уже з другої половини рес­публіки цей вік став виявляти свою недостатність. Такі нібито дієздатні особи стали об'єктом частого обману з боку нечесних людей. У зв'язку з цим близь­ко 190 р. до н.е. був виданий закон lex Plaetoria, який встановив кримінальне переслідування проти осіб, які, скориставшись недосвідченістю юнака, укла­дали невигідний для нього договір. Згодом претори поширили застосування цього закону не тільки на випадки явного обману, але й взагалі в разі невигід­ності правочину.

Проте такий захист мав і свою зворотну сторону. Ділові люди вступали у відносини з такими особами неохоче, а тому для осіб, які не досягли 25-річно-го віку, почали призначати піклувальників. Отож повна дієздатність фактично відсувається до 25 років, а становище осіб віком від 14 до 25 років почали при­рівнювати з становищем частково дієздатних.

Інший випадок, де римське право відзначає опіку, була опіка над жінка­ми. З історії багатьох народів відомо, що в стародавні часи володіння правом і захист його передбачали здатність суб'єкта володіти зброєю. Жінка такою здатністю не володіла, а відтак усе своє життя мала перебувати під опікою свого найближчого агната або тієї особи, яка призначалась її опікуном.

Спершу опіка над жінкою мала реальне значення і безумовний характер manus (влади). Проте згодом зі зміною самих умов правового життя вона по­ступово втрачає сенс і відмирає. Уже в кінці республіки опіка має лише формальне значення. Жінка сама веде свої справи і тільки для деяких актів потребує згоди свого опікуна (наприклад, відчуження res mancipi). При цьо­му, якщо опікун не давав своєї згоди, то це не мало вирішального значення.

Опікун, за скаргою жінки, змушений претором дати таку згоду. Оскільки опі­кун ніяких справ не веде, то й не несе за них відповідальність. І навіть у такому вигляді опіка над жінкою до початку імперії починає бути обтяжливою. Гай вважав також безпідставною думку, що жінки потребують опіки через власти­ву їм легковажність, внаслідок якої вони часто стають жертвами обману. Так опіка над жінками поступово зникає з життя, а едиктом імператора Клавдія взагалі анулюється.

Проте скасування опіки над жінками зовсім не означає повної рівності з чоловіками. Чимало юридичних функцій і далі залишаються для жінок закри­тими. Вони не могли займати ніяких посад публічного характеру, не мали права виступати представниками на суді, не могли бути опікунами (крім матері і ба­бусі стосовно своїх дітей). З іншого боку, жінки мали деякі привілеї: вони могли в деяких випадках посилатися на незнання закону. Ми розглянули два най­важливіші випадки встановлення опіки в Римі.

Піклування. Здебільшого піклування встановлювалося над душевнохво­рими особами.

Перший випадок. У даному випадку піклування було справою найближ­чого родича і спадкоємця, який піклувався і особою, і майном підопічного. Опікунство над божевільним встановлювалося державою. Оскільки він по­вністю недієзданий, то піклувальник здійснював усі акти самостійно.

Другий випадок. Римське право відзначає піклування над марнотратника­ми. Таке піклування встановлювалося за заявою зацікавлених осіб магістратами, зокрема преторами. Претор проводив необхідне розслідування і якщо визнавав особу з нахилами до марнотратства, то накладав на неї забо­рону. Спочатку ця заборона торкалася майна, яке одержано у спадщину від батька або діда і яке повинно перейти до дітей марнотратника. Згодом ця за­борона поширювалась і на все інше майно. Підданий забороні марнотратник обмежувався в своїй дієздатності і ставився під нагляд піклувальника. Сам він міг укладати договори тільки чистого набуття. У всіх інших випадках потрібна згода куратора.

Контрольні запитання

1. Поняття та види сім'ї в Римі. Чим визначається агнатичне і когнатичне споріднення?

2. Визначення понять "особа власних прав" та "особа чужих прав".

3. Лінії та ступені кровного споріднення.

4. Визначити термін "свояки". Чи допускалося близьке свояцтво між всту­паючими в шлюб?

5. Шлюб та його види в Римі.

6. Умови вступу в шлюб.

 

7. Способи укладання і припинення шлюбу.

8. Способи узаконення та усиновлення дітей в Римі.

9. Особисті та майнові відносини між подружжям.

 

10. Припинення батьківської влади.

11. Опіка і піклування: порядок встановлення та припинення.

Розділ V

УЧЕННЯ ПРО ПОЗОВ (ПРОЦЕС)

§1. Поняття та особливості римського цивільного процесу

У поняття цивільного права (права власності на певну річ, права вимоги до певної особи) за нашими сучасними уявленнями як необхідний елемент вхо­дить і впевненість про захист державою. Право не вважали б правом, якщо б не було впевненості, що у випадку його порушення можна вжити для захисту своїх прав державну владу, спираючись на її моральний авторитет і зовнішню силу. Якщо порушено право, то особа пред'являє позов, тобто звертається до органів державної влади з вимогою про захист її права. Державна влада в особі своїх судових органів розглядає цю претензію і у випадку визнання її обгрун­тованою тим чи іншим способом усуває порушення. Порядок діяльності позивача і відповідача, а також діяльність судових властей визначається більш-менш точно законами, які становлять галузь цивільного процесу.

Ми володіємо надзвичайно бідними відомостями про стародавній поря­док переслідування осіб, які порушували інтереси держави, і про порядок розгляду державними органами спорів між окремими особами. Тим більше, що особливих судових органів і спеціального порядку розгляду цих справ у стародавній період Риму не було.

Відомо, однак, що римський народ, як і багато інших народів, до утворен­ня державного суду пережив епоху приватної розправи з порушниками права. Кожний, хто вважав, що його право неправомірно порушено, розправлявся з кривдником власними силами або силами своєї сім'ї. Поступово органи дер­жави беруть у свої руки розв'язання відповідних справ, що й сприяло зникненню варварського способу здійснення права.

Однак цей процес зосередження в руках держави монополії судових функцій розтягнувся на тривалий період. Сфера державного захисту права аналогічно поширювалася і на галузь чисто майнових спорів, які випливали з договорів. Про це свідчить той факт, що протягом довгих століть Риму було чуже уяв­лення про те, що всяке право повинно бути захищено державою на вимогу

потерпшого, що судовий захист права нерозривно пов'язаний з існуванням самого права. Право в Римі захищалося лише тоді, коли органи держави вста­новлювали для даної категорії справ можливість пред'явлення позову. Не встановлено позову - немає і захищеного державою права.

Отже, перехід від приватної саморозправи до державного суду відбувався поступово. Проміжними етапами були: а) система регламентації приватної роз­прави шляхом встановлення певного порядку застосування насильства до кривдника; б) система викупів; в) передача справи захисту права органам держави.

Але навіть у розвиненому римському праві ще зберігалися сліди початко­вої епохи саморозправи. Так дозволявся самозахист, тобто самоуправне відбивання від насилля, яке загрожувало порушенням права: проти насилля дозволялося застосовувати силу і таким чином попереджувати порушення права.

Однак, якщо порушувалось право, заборонялося застосовувати силу для
його відновлення. Інакше кажучи, заборонялося самоуправне відновлення порушеного права за винятком тих випадків, коли невживання негайних заходів
могло привести до значних втрат. Наприклад, не сплативши боргу, боржник
намагався втекти. У такому випадку кредитору дозволялося його затримати і
силою змусити сплатити борг.

Недозволене самоуправство тягнуло за собою негативні наслідки. Креди­тор, який самовільно захопив річ боржника для задоволення своїх вимог, зобов'язаний був цю річ повернути. Разом з тим він втрачав своє право вима­гати цю річ від боржника, коли з'ясовувалось, що загарбник (кредитор) не мав права власності на цю річ, то він не тільки повертав її, але й сплачував вартість речі особі, в якої ця річ була захоплена.

За винятком зазначених надзвичайних випадків самозахисту, захист прав від порушень здійснювався спеціальним органом - судом.

Однак уже римське право знало і досудові способи захисту порушених прав,а саме: а) гарантія, яку дає одна особа іншій в тому, що вона виконає дане зобов'язання. Гарантія може бути добровільною або примусовою; б) право утримання речі до задоволення власником вимог кредитора; в) секвестр - пе­редача речі третій особі до вирішення спору між двома особами із зобов'язанням віддати її тому, кому вона була присуджена. Якщо, незважаючи на вжиті захо­ди охорони, право все ж буде порушене, то за захистом свого порушеного права потерпілому належить звернутися до суду.

Римське право, як відомо, поділялося на публічне і приватне. Відповідно до цього поділу розрізнялися суди за справами, які торкалися інтересів держа­ви (judicia publica) та цивільні суди за справами приватних осіб (judicia privata).

Розглянемо особливості та форми римського цивільного процесу.

 

Особливістю римського цивільного процесу в республіканський період і період принципату є його поділ на дві різко розмежовані між собою стадії -jus та judicium. Такий поділ не має нічого спільного з сучасною відмінністю між судовими інстанціями. Справа в тому, що сучасний суд першої інстанції розг­лядає справу від початку до кінця і виносить рішення по справі. Якщо це рішення не оскаржене протягом певного строку, воно вступає в законну силу і виконується. На випадок оскарження суд другої інстанції переглядає винесене рішення.

Що ж відбувається в римському цивільному процесі на стадіях jus та judicium?

За загальним правилом, на стадії jus спірна справа тільки готувалася до вирішення і розглядалася вона в магістраті, а не в суді. Обов'язковою була присутність обох сторін, які перед магістратом, зокрема перед претором, фор­мулювали свої вимоги: позивач заявляв свої вимоги, відповідач висловлював свої заперечення. Якщо претор вважав, що вимога позивача підлягає судово­му захистові, то він засвідчував зроблені сторонами заяви, призначав суддю і давав йому вказівки щодо порядку розгляду справи.

На стадії judicium, згідно з загальним правилом справа розглядалася од­ноособовим суддею. Сторони знову подавали свої докази й заперечення, судця аналізував їх і виносив рішення. Правова основа судового рішення - Закони XII таблиць, звичаї предків, постанови народних зборів, сенатусконсульти тощо.

Отже, jus та judicium - це не дві інстанції, а два етапи одного і того ж пере­ведення. На стадії jus спірна справа лише готувалася для вирішення, а перевірялись обставини і виносились рішення на другій стадії -judicium. Справа вважалась остаточно вирішеною тільки після проходження цих двох стадій.

На жаль, немає вірогідних даних, якими потребами був викликаний под­ібний поділ римського процесу на дві стадії і яку мету він переслідував. Проте безсумнівним є той факт, що цей поділ значною мірою сприяв удосконаленню римського приватного права і що така організація цивільного процесу існува­ла протягом декількох століть.

§2. Судочинство і судді

Розгляд справ на стадії jus проводився з самого почату республіки консу­лами. У середині ІУ ст. до н.е. ці функції перейшли до новоствореного магістрату - претора. Розширення Римської держави, розвиток обміну, при­їзди до Риму покупців, які не були римськими громадянами, - все це дривело до того, що спори між римськими громадянами і перегринами, а також між перегринами з середини III ст. до н.е. були віднесені до компетенції перегринсь-

кого претора. Деякі спори розглядалися компетентними курильними едила-ми, які здійснювали нагляд За ринками.

На стадії judicium розгляд спору, по суті, проводився одноособовим суд­дею. У Римській державі принципово важливим вважалося, що ніхто не може бути суддею у своїх власних справах, тому для розгляду справи призначався.суддя. Сторонам не заборонялося заявляти клопотання про відхилення при­значеного судді або просити претора права вибору судці з числа призначених ним кандидатур. Спершу судцями могли бути лише сенатори, згодом участі у відправленні суддівської посади домоглися й вершники та інші громадяни, які володіли майном на 300 сестерцій. До списку суддів у кінці республіки було внесено 900 осіб. За несправедливе рішення суддя відповідав усім своїм май­ном, якщо таке рішення завдавало шкоди тій чи іншій стороні.

Поряд з одноособовими судцями цивільно-правові спори в Римі вирішу­валися і деякими іншими органами. Ще в стародавній період були так звані арбітри,які розглядали спори між сусідами та родичами (наприклад, про роз­поділ спадщини) і проводили суд за місцем знаходження майна, про яке йшов спір. Можливо, що на розгляд арбітра передавали й інші справи, в яких розмір присудженого залежав від власного розсуду і оцінки судді. Арбітр відрізняєть­ся від звичайного судді тим, що велику роль під час вирішення справи відіграв його власний розсуд. За словами римського письменника Феста, справа, яку передавали на розгляд арбітру, цілком залежала від його власного розсуду і особистих здібностей. У період монархії арбітром називали особу, якій пере­давали на вирішення спір за згодою сторін без звернення їх до державного суду.