Класифікація договорів

Система договорів передбачає їх класифікацію. Значення класифікації цивільних договорів полягає у тому, що керуючись певними критеріями, договори можна поділити на групи із схожою правовою регламентацією, що дозволить вдосконалювати законодавство, кодифікувати його у потрібному напрямі.

Оскільки договір є різновидом правочину, то класифікація договорів може проводитися за тими самими критеріями, що й класифікація правочинів (консенсуальні і реальні, оплатні і безоплатні, абстрактні і каузальні тощо).

Проте договорам властиві й певні особливості, що зумовлюють такий їх поділ. Зокрема, за правилами формування змісту договори поділяються на іменні та безіменні.

У літературі деякі автори називають їх понайменованими і непойменованими договорами.

Іменні договори - це ті, які мають легальну назву, представлені в ЦК України або в інших нормативних актах, що визначають їх поняття, коло прав та обов'язків сторін. При укладенні іменного договору сторони можуть не конкретизувати права та обов'язки, обмежившись посиланням "відповідно до чинного законодавства".

Безіменні договори безпосередньо законодавством не регулюються, але сторонами на практиці застосовуються (консалтинг, інжиніринг тощо).

Укладення безіменного договору вимагає від сторін ретельного визначення його змісту, оскільки такий договір безпосередньо законодавством не регламентований, тому питання щодо кола прав та обов'язків контрагентів, їх відповідальність за неналежне виконання договірних зобов'язань має бути чітко визначена саме у договорі.

Подальший розвиток товарно-грошового обігу зумовлює появу нових за змістом цивільно-правових договорів, які поступово з безіменних перетворюються на іменні. Так, у ЦК УРСР 1963 р. з'явився раніше невідомий вітчизняному законодавству договір довічного утримання. У ЦК України 2003 р. окремі глави відведені раніше безіменним договорам, які поступово отримали визнання і самостійне значення у цивільному обігу - договори факторингу, франчайзингу, ренти.

За ознакою розподілу праві та обов'язків між сторонами вирізняють односторонні та двосторонні договори. В односторонньому договорі одна сторона має лише суб'єктивні права, а інша - лише суб'єктивні обов'язки. У двосторонніх договорах права і обов'язки покладаються на обидві сторони.

Договори на користь третьої особи. Прикладом такого договору є договір змішаного страхування життя, за яким у разі смерті застрахованого, страхова сума виплачується вигодонабувачеві - зазначеній у договорі третій особі.

Розрізняються також алеаторні (ризикові) договори. Алеаторні договори - це договори на ризик, тобто при укладенні договору сторони не можуть чітко визначити межі виконання своїх обов'язків, а втрата чи збагачення однієї із сторін залежить від випадку (договір довічного утримання, договір страхування майна)

У новому ЦК України на відміну від раніше чинного ЦК, закріплені нові види договорів; публічний, попередній договір, договір приєднання.

Публічним визнається договір, в якому однією зі сторін є підприємець, що взяв на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до нього звертається. До таких організацій належать підприємства роздрібної торгівлі, зв'язку, транспорту загального користування, медичні установи та інші. Умови публічного договору (ціна товару, робіт, послуг) мають бути встановлені однакові для всіх споживачів.

Договір приєднання - це договір, умови якого визначені однією зі сторін у формулярах або в інших стандартних формах і можуть бути прийняті іншою стороною не інакше як шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. Особливість цього договору полягає у тому, що його умови і зміст розробляє і формулює, як правило, сторона, що передає товар, виконує роботу, надає послуги і посідає монопольне або домінуюче становище на ринку. Споживач може або укласти договір, погодившись із запропонованими йому стандартними умовами, або ухилитися від його укладання.

Попередній договір - це угода, за якою сторони зобов'язуються укласти у майбутньому договір на умовах, передбачених попереднім договором. Попередній договір має бути укладений у письмовій формі. Він повинен містити в собі умови, які б дозволили визначити його предмет та інші істотні умови основного договору, строк, протягом якого сторони зобов'язані укласти основний договір.

Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати іншій стороні заподіяні збитки, якщо інше не передбачене законом чи договором.

Договір про наміри (протокол про наміри) не породжує цивільно-правових наслідків, якщо в ньому прямо не виражено волі сторін надати йому силу попереднього договору.

У законодавстві, в судовій практиці, в юридичній літературі широко застосовується термін "господарський договір** Цим поняттям традиційно охоплюється частина цивільно-правових договорів, які укладаються юридичними особами - суб'єктами господарської діяльності (договір поставки, договір підряду на капітальне будівництво, договір оренди).

Договори були основною правовою формою, за якою здій­снювався величезний товарний і господарський обіг Старо­давнього Риму. Правовий вплив поширювався на всі еконо­мічні, торгові та інші відносини. Римська юриспруденція створила розгалужену систему договорів, яка забезпечува­ла надійну правову основу ділових відносин. Римське дого­вірне право класичного і післякласичного періодів - резуль­тат тривалого розвитку, вдумливого аналізу і відбору прак­тики преторів. Багато договорів були рециповані пізніши­ми правовими системами, а відтак збереглися і в сучасному праві.

Договір (contractus) - двостороння угода, в якій висловле­но волю двох сторін, спрямована на досягнення певного пра­вового результату - виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків. Іншими словами, договір є угодою двох або кіль­кох осіб про здійснення певної правової дії або про утриман­ня від здійснення певної дії.

Більшість договорів - двосторонні правочини, в яких дві сторони є контрагентами угоди. Існували також багатосто­ронні договори, але в римському праві вони зустрічалися по­рівняно рідко. Предмет договору - яка-небудь дія, бездіяль­ність або відмова від здійснення дії. Наприклад, сусіди домо­вилися між собою, що один з них не зводитиме перед вікнами будинку другого будівлю, аби не закривати світла до його ві­кон.

Договір - це вольовий акт. Він не може виникнути всупе­реч волі сторін, однак це саме акт, дія, внаслідок якої вини­кає зобов'язання, одна із підстав виникнення зобов'язань. Однак не будь-який договір породжує зобов'язання, хоч пе­реважна більшість є основою для виникнення зобов'язань. Поняття зобов'язання ширше, ніж поняття договору: зо­бов'язання виникають (крім договорів) також з деліктів, квазіделіктів і квазіконтрактів.

На ранній стадії римське договірне право позначалось обтяжливим формалізмом, який зменшувався в міру розвитку договорів. Разом з тим навіть у розвинутому римському праві не всяка угода визнавалася договором. Для визнання угоди договором вимагалось додержання встановлених формаль­ностей, без яких правові наслідки не наставали.

Римська договірна система, як досить розгалужена і бага­тогалузева, охоплювала всі господарські відносини. Вона розрізняла два види договорів - контракти і пакти, які істо­тно відрізнялися один від одного.

Контракти як формальні угоди визнавалися приватним правом і забезпечувалися позовним захистом. Система контрактів була замкнутою, через що тривалий час не визна­валися ними угоди, не передбачені приватним правом. Однак під впливом потреб товарообігу, що швидко розвивався, кла­сичне і післякласичне приватне право допускає певні відхи­лення.

Пакти - це неформальні угоди, тобто саме ті, які були правовою формою ділового життя за межами кола контрак­тів. Вони не мали позовного захисту і безумовного юридич­ного значення: тут покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні якості, а не на припис норми позитивного права. Невиконання пакту не тягло юридичної відповідаль­ності. Проте з розвитком ремесел, торгівлі, сільського госпо­дарства цивільний обіг не міг уже вдовольнитися замкнутим колом контрактів. Нові відносини вимагали нових договірних форм. Римська юридична практика змушена була визнати за деякими пактами силу контрактів, надавши їм позовного за­хисту.

Контракти поділялись на види за різними підставами.

1. Залежно від процедури укладення договорів, а, отже, і підстав виникнення зобов'язань, що випливали із контрактів, Гай розрізняв чотири види зобов'язань, що випливали з контрактів шляхом: передачі речі - res; проголошення пев­них слів (усно) - verba; написання певних слів - litterae; до­сягнення угоди - consensus. Ці підстави виникнення зобов'я­зань із контрактів були критерієм розмеясування окремих ви­дів контрактів: вербальних, літеральних, реальних і консенсуальних.

Кожній з цих груп відповідав точно визначений перелік до­говорів, тобто кожен договір «знав» своє місце і не міг пере­ходити з одної групи до іншої. Відповідно чотири групи до­говорів мали вичерпний перелік контрактів. Між тим, практи­ка вимагала визначення юридичної чинності й за іншими до­говорами, які не ввійшли до цього переліку. Це п'ята група, яка вже в середні віки дістала назву contractus innominati - інномінальні, або ж безіменні контракти. За своєю юридич­ною природою вони наближалися до реальних контрактів.

2. Критерієм класифікації контрактів слугував також сту­пінь вимог до їхньої «формалізації». У докласичному рим­ському праві при пануванні формалізу у випадку укладення і тлумачення змісту договорів перевагу надавали букві догово­ру, а не його суті. Навіть якщо в договорі було допущено по­милку, яка перекручувала його зміст, відступити від зафіксо­ваних положень не можна було. У такий спосіб тлумачилися і нормативні акти. Наочно це видно на прикладі закону Аквілія. Цей закон передбачав, що той, хто неправомірно знищив або пошкодив чуже майно, ніс відповідальність за неодмінної умови: якщо шкода заподіяна «соrроrе соrроrі», тобто тілом тілу, матеріальним предметом матеріальному предмету. От­же, якщо чужого раба було вбито палицею, відповідальність наставала, а якщо раба заморювали голодом, - то ні. Вже пізніше преторська практика поширила відповідальність і на ті випадки, коли не було «соrроrе соrроrі».

За цим самим критерієм розрізнялися й угоди: negotia stricti juris - правочини суворого права і negotia bonae fidei - правочини доброї совісті. Перші були властиві докласичному праву, другі - праву класичному, коли при тлу­маченні правових норм виникає тенденція більшого врахуван­ня змісту, що надає йому перевагу перед буквою. Потім ця тенденція переходить і на договори. Важливішим визнається не те, що сказано - id quod dictum est, а те, що зроблено, до чого сторони прагнули насправді - id quod actum est.

3. Залежно від розподілу прав і обов'язків розрізняли од­носторонні та двосторонні договори, так само як і зобов'я­зання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона ма­ла тільки право, а інша - тільки обов'язки, називалися одно­сторонніми (наприклад договір позики), а договори, в яких кожна із сторін мала права й обов'язки, - двосторонніми. Права й обов'язки розподілялися між сторонами не завжди рівномірно. Інколи одна сторона мала за договором більше прав і менше обов'язків, а друга, навпаки, менше прав і біль­ше обов'язків. Існували договори, в яких права й обов'язки розподілялися між сторонами рівномірно, тобто права й обов'язки однієї сторони відповідали обов'язкам і правам іншої. їх називали синалагматичними (наприклад договір ку­півлі-продажу). У свою чергу синалагма була доконаною (як­що зобов'язання були взаємними від початку) або недоконаною (якщо зобов'язання спочатку були односторонніми, а потім стали взаємними. Наприклад, безоплатний договір до­ручення породжував обов'язки довірителя компенсувати ви­трати повіреного, якщо такі мали місце).

4. За критерієм оплатності розрізняли договори платні, коли майнову вигоду мають обидві сторони (наприклад при купівлі-продажу), і безоплатні, коли вигоду має тільки одна сторона (наприклад, безпроцентна позика, позичка).

Римське право знало також ряд інших договорів: абстракт­ні й казуальні, формальні й неформальні тощо.

Як зазначалося, для римської договірної системи харак­терний вичерпний перелік контрактів. Незважаючи на різне господарське призначення і правову специфіку контрактів, їх об'єднувала наявність позовного захисту. Кожний контракт захищався спеціальним позовом зі своєю власного назвою. Характер позову визначав зміст договору.