Узаконення та усиновлення

Крім народження дітей у законному шлюбі, батьківська влада встановлювалася шляхом узаконення або усиновлення.

Узаконення — встановлення батьківської влади над власними дітьми, але народженими поза шлюбом. Наприклад, батько міг визнати своїми дітей, народжених в конкубінаті. Узаконення проводилось за встановленою формою.

Patria potestas передбачала народження сина чи дочки в римському шлюбі. Над дітьми, народженими поза шлюбом, вона могла бути встановлена шляхом узаконення, legitimatio. Однак legitimatio виникла лише в період імперії та допускалася тільки щодо liberi naturaales, тобто дітей, народжених від конкубината (п. 136). Поступово склалися три способи legitimatio: a) legitimatio per oblationem curiae, тобто шляхом подання позашлюбного сина в ordo місцевих декурионов з наділенням його відомим майновим цензом; б) legitimatio per subsequens matrimonium, тобто шляхом подальшого шлюбу батьків; шляхом видання спеціального імператорського указу.

Усиновлення — встановлення батьківської влади над чужими дітьми, з якими батько кровними узами не пов´язаний. Усиновлення провадилось у формі arrogatio чи adoptio. Аро-гація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних в правовому плані, адопція — для осіб чужого права, тобто тих, що перебували під владою pater familias. Внаслідок цього існували різні формальні акти усиновлення. З часом формалізм усиновлення був значною мірою спрощений, і його здійснювали на основі заяви перед судом чи перед імператором.

Узаконення й усиновлення дітей прирівнювалися до народження їх у шлюбі, тобто вони мали правовий статус дітей, народжених у шлюбі. Вони отримували правовий статус та ім´я свого усиновителя (батька, що їх узаконив), право взаємного спадкування з ним, поділу його соціального й громадського становища, на них поширювалася батьківська влада тощо.

Але patria potestas могла бути встановлена над чужими дітьми шляхом усиновлення.

Існували два види усиновлення, совершавшегося в різних формах: a) arrogatio, якщо усыновляемый був persona sui iuris і б) adoptio, якщо усыновляемый був persona alieni iuris.

(1) Arrogatia в найдавніші часи проводилася на народних зборах за участю pontifex maximus і в присутності як усиновителя, так і усиновлюваної. Після розслідування обставин справи pontifex maximus пропонував народним зборам rogatio про усиновлення. Таким чином кожна arrogatio була iussus populi, тобто законом. Зважаючи на це усиновляти і бути усыновляемыми в цій формі могли тільки особи, які мали право брати участь у народних зборах. До числа таких осіб не належали ні жінки, ні неповнолітні. З падінням значення народних зборів відпадає і законодавчий характер arrogatio; вона перетворюється в публічне оформлення угоди усиновлювача з усиновленим. З остаточним припиненням скликання народних зборів, arrogatio проводиться per rescriptum prineipis.

(2) Adoptio відбувалася так само, як emaneipatio, шляхом використання правила законів XII таблиць про триразової mancipatio. Paterfamilias тричі манципировал підвладного довіреній особі, яка після перших двох манципаций звільняло від підвладного mancipium, після чого підвладний повертався під владою paterfamilias. Після третьої mancipatio, прекращавшей patria potestas, виступав усиновлювач і пред'являв до довіреній особі, у якої був підвладний in mancipio, vindicatio filii. В результаті прогресуючого таким чином фіктивного процесу претор addicit усиновлюваної усиновителю. Для adoptio дочки чи онука досить було однієї mancipatio. Юстиніан замінив цю складну процедуру простим заявою перед судом.

До Юстиніана adoptio так само, як і arrogatio, вводила усиновленої в агнатическую сім'ю усиновителя, але Юстиніан ослабив її значення: вона не знищувала patria potestas кровного батька, лише встановлюючи право успадкування усиновленої після усиновлювача.

Деякі вказівки дійшли до нас пам'ятників дозволяють думати, що існував ще й третій вид усиновлення: усиновлення в заповіті усиновителя (adoptio testamentaria), але чітких відомостей про нього немає.