Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ЖАРТ другий. Квіт папороті. 4 страница




Доверь свою работу кандидату наук!
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

– Головне, щоби помер, – запевнила я, чим, здається, настільки вразила Елвіса, що він замовк. Це було добре. У мене була вільна секунда на те, щоби зосередитися.

Я обережно натиснула курок.

Рушниця вистрілила. Якось дуже тихо й спокійно. За дверми поскавчало, потім замовкло.

– Все? – тихо запитав Елвіс.

– Та ніби, – чомусь пошепки відповіла я.

– Тепер слід сховати труп.

Хай йому дідько! А я й забула. Від чудовиська щось повинно залишитися. Воно ж не настільки старе, щоби розсипатися на попіл. Та що там старе. Йому ж двадцять із гаком років…

Це ж Єгор.

Тільки зараз я зрозуміла, що зробила. Тільки зараз до мене знову повернулася здатність повністю відтворити картину подій. Смерть забалакала (‑ло, ‑в) мене так, що я тільки зараз прийшла до тями. Це добре, бо вбивати було легше. І це кепсько, бо зараз я відчиню двері й побачу там Єгора… Вже Єгора… І вже неживого.

– Ти зблідла, – тихо сказав Елвіс.

Він співчував мені, жалів мене. Я вдячна була йому за це, та зараз не можна було розкисати. Вбити виявилося набагато легше, ніж я собі уявляла (просто я не уявляла, що вбити можна крізь зачинені двері, взагалі не уявляла, що така підлість може існувати, та ще й у мені, та ще й так вчасно прокинутися), але раптом виявилося, що найважче попереду. Не розкисати.

Я відклала рушницю, про всяк випадок дістала кілок (усе може статися, вовкулаки здатні на набагато підліші речі, бо не розуміють слова «підлість», розуміють лише «виживання»), обережно відчинила двері.

Завмерла з кілком у руці.

Елвіс тихо вилаявся.

Його не було.

Ані мертвого, ані живого вовкулаки, ані Єгора у будь‑якому стані за дверима не було. Пустка. Пустка й темрява.

– Свіжа кров, – тихо сказав Елвіс.

– Що? – перепитала я.

– Запах свіжої крові… А ось і плями. Одна, друга… Ти поранила його, здається, сильно, але не вбила. Бачиш – він поповз відсіля на сходи й далі вниз.

Чесно сказати, нічого не бачила, крім темряви й відсутності того, що чекала побачити. Зір у мене гарний, але до котячого йому далеко.

Я зробила крок вперед, але Елвіс перелякано гаркнув:

– Куди?!

– Треба його наздогнати, – я нарешті наважилася ненадовго відірвати погляд від поверху й розвернутися до Елвіса.

– Ти що? А якщо це пастка? А якщо… Господи, зайди швидше!

Останнім вигуком він перелякав мене так, що я навіть не зрозуміла, як опинилась у квартирі й замкнула двері на всі замки.

– Що трапилося? – спитала я, коли зрозуміла, що ми у безпеці.

– Це пастка, – сказав Елвіс, – я відчуваю, що це – пастка.

– Але чому? – знов не зрозуміла я. – Він же поранений, він слабший, його треба добити зараз, доки він не зробився дужчим.

– Ти колись бачила, як поводяться поранені звірі?

Я розуміла, що він хотів сказати. Що поранені звірі лютіють, що вони кидаються у бій і починають рвати все навколо доти, доки не вб’ють того, хто їх поранив, або доки той не доб’є їх. Але ж так не завжди буває.

– Якщо дуже поранені, то скавчать і втікають, аби вилікуватися, – відказала я.

– Так ото ж! Скавчать! – вигукнув Елвіс. – Ти чула, що він скавчав? Він тихо писнув – і все. Від страшенного болю не так скавчать. Він писнув і відповз убік. Він зараз десь у темному закутку лише того й чекає, що ти підеш за ним.

– Ага. А кров із собою приніс і розлив на поверсі, щоб підло мене ошукати! Елвісе, це дурниці.

Я розуміла, що це аж ніяк не дурниці, та й скавчала ця тварюка неприродно, одначе треба було зараз іти за ним. Я відчувала це з такою ж певністю, як Елвіс відчував протилежне.

– Ти легко поранила його, проллялася кров, та було не дуже боляче, і він вигадав засідку…

Я зітхнула. По‑перше, Елвіс, напевне, таки мав слушність, по‑друге, він усе одно не пустив би мене зараз за двері. Я знала цей його погляд. Він означав, що Елвіс перебирає командування на себе. Звичайно, я не була в захваті від того, що командування мною взяв на себе кіт, але зараз його думки здавалися доволі розумними, логічнішими й адекватнішими, ніж мої.

Ми сиділи на кухні й пили міцну каву. Елвіс – із молоком. Все ж таки він не зовсім людина, тому чорна кава без молока була йому не до смаку.

– Я поранила його, Елвісе, – скаржилася я.

– То й що? – питав він. – Ти ж не винна, що він став вовкулакою. Він – це вже не він. Ти мусила зробити це.

– Я підло смальнула крізь двері… І через власну підлість затягнула весь процес і наразила на небезпеку тих, кого він зараз зустріне дорогою.

– Ти вистрілила. Це вже плюс. Тим паче – він поранений, він зараз навряд чи вийде на полювання.

– Але ж ти казав, що йти за ним небезпечно!

– Так – бо він може десь зачаїтися й чекати на тебе. Але не полювати.

– І чому я його не дістала?

Елвіс був спокійним і поважним. Здавалося, ніби він набагато старший від мене. Він був схожий на мого батька. Від нього віяло спокоєм і впевненістю. І це було заразне.

Згодом я настільки заспокоїлася, що заснула. Просто за столом. Поклала голову поруч із посудом (добре, що не в салат) і відключилася. Мені наснилося щось приємне і спокійне. Схоже чи то на морські хвилі, на яких дуже легко триматися, чи то на Елвіса, чи то на тата. Було так добре, що не хотілося прокидатися. Давно я такого не відчувала, тим паче уві сні.

Та довелося прокинутися.

Щось примусило. Виштовхнуло із теплих морських хвиль у ранкову прохолоду, сіру і вогку. Щось схоже на почуття обов’язку.

Дивно, адже я нікому нічого не винна…

А, точно, згадала я, добити вовкулаку.

Дивно, я так змінилася за ніч. Стала іншою впродовж цього сну.

Всередині не залишилося ні жалю, ні теплих почуттів до Єгора, геть нічого. Лише трохи роздратування – він заважав мені нормально жити, він вовкулака – причина смерті багатьох людей. Він – той, через кого мені довелося виринати з мого теплого сну.

Добити вовкулаку – мета. А більше – жодних емоцій.

Я зібрала речі (два кілки в кишенях, рушницю – за спину під куртку, амулети на шию й на руки); зазирнула до кімнати (котяра спав, міцненько, бо навіть не ворухнув вухом – він завжди ворушить вухом, коли щось відбувається під час його сну); тихо взяла ключі й вислизнула за двері.

Криваві сліди провадили вниз сходами. Імла струмувала у протилежний бік – сходами нагору. Забагато імли, констатувала я. Просто констатувала, не зробила жодного висновку, лише почала уважніше дивитися довкола й повільніше йти.

Вовкулака міг бути за будь‑яким поворотом, будь‑де.

Але його не було. Лише криваві сліди вели надвір.

Не розслаблюватися, сказала я собі та обережно вийшла.

Імли справді було забагато. А сліди чомусь розмивалися й губилися біля кущів. Я зазирнула в кущі. Нікого й нічого. Куди б я пішла, якби була пораненим вовкулакою? До лісу. Якою дорогою? Либонь, тут усе залежить від характеру. Й від того, наскільки серйозна рана. Є дві дороги – одна безпечна (для вовкулаки) – попід кущами, темними провулками, поміж старими оселями, які спорожніли сотні років тому. Але це – довга дорога. Задовга для тяжко пораненого. Друга – пряма дорога до лісу, просто до хатки баби Галі, але – крізь село. Небезпечна. Бо можуть вийти люди з кілками.

Добре… куди б я пішла, якби була Єгором? Мабуть, короткою, небезпечною дорогою. Ми схожі з ним. Я теж пішла б цією дорогою. Здається, і в житті ми просуваємося такими (короткими небезпечними) дорогами. Він уже нарвався. Я ще ні. Поки що ні. А, може, доля в мене така, такий фарт – не нариватися.

Я вже прямувала короткою дорогою, вже залишила за спиною бетонні брили та йшла поміж хатами, старими і розваленими. Вили собаки. Цікаво, на мене, чи на нього? Мабуть, на нього.

Раптом прийшло відчуття (передчуття, розуміння) – він тут. Зовсім поруч. Я зупинилася. Обережно зробила два кроки назад – щоб захистити спину, притислася до стіни однієї з хаток. Однієї з тих покинутих і стареньких осель, навколо яких немає навіть огорожі. Ці хатки означали, що вже недалеко й Ліс. Коли майже всі хатки навкруги ставали такими, то це означало, що до баби Галі (й до Лісу) йти всього декілька хвилин. Та поки що була надія знайти вовкулаку, не заходячи до Лісу, бо така хатка була тут одна.

Я завмерла. Я чекала. Він був поруч – я знала це. Треба лише мовчки вичікувати. Він мусить поворухнутися. Мусить щось робити. І я повинна це щось почути. Навіть крізь туман.

Збігло багато часу.

Вже прокидалося село.

Виявилося, що, прокидаючись, воно видає так багато різноманітних звуків, що в них можна згубитися. А ще ці звуки здаються надто гучними. У такі моменти втрачаєш якесь (шосте, сьоме, восьме) відчуття. Я намагалася знайти свого вовкулаку в цьому просторі, який стрімко наповнювався звуками, запахами (приємними й не дуже), образами та яскравими картинками, які дедалі частіше виникали в тумані, але не могла. Його не було поруч. Я не відчувала його.

І немовби аж захлинулася – так почуває себе дитина, коли хтось ламає іграшку. Трохи жалю та образа на весь світ. Ну де ти, подумала я. А потім тихо покликала:

– Ну де ти? – й відчула, що голос тремтить. Так, ніби я збираюся зараз влаштувати показову істерику.

Або й просто розридатися, бо мені боляче, бо мене образили.

Я зрозуміла, чому вони, ті, хто з Лісу, тікають, почувши перших півнів – кукурікання знищує їхній світ. Світ імли, загадок, напівкольорів, відчуттів, шепотіння.

…шепотіння…

…шепотіння?

…ШЕПОТІННЯ

Я почула його.

Незрозуміле й невиразне, не мені призначене, на дивній мові, але воно було. Десь поруч. І скрізь.

Шепотіння поруч і скрізь.

Я озирнулася довкола. Нікого.

Я вийшла на дорогу.

І побачила їх.

Вони йшли крізь імлу в ореолі шепотіння. Не йшли – насилу торкаючись землі, рухалися до Лісу. Ніщо і Єгор. Смерть і Дурень. Йшли ніби й легко, та я раптом зрозуміла: Ніщо здавило його руку, чимдуж здавило.

Ніщо відчуло мене, обернулося.

Усміхнулося. (Ніби і вдячно… а, може, знущально, – я майже не бачила, могла тільки здогадатися). Я пішла за ними. Швидко пішла. Так відчуває себе дитина, коли її іграшку (нехай і поламану, але її, ЇЇ) несуть від неї геть. Образа. Образа й бажання повернути іграшку.

Ніщо знову обернулося.

Тепер воно вже не скидалося на людину. Воно було Нічим. І сіра пляма замість обличчя. Але воно дивилося просто на мене. Своєю сірою плямою.

Було страшно. Але я сказала:

– Віддай.

І раптом усе зникло. Вони розчинилися в тумані.

А туман розчинився в повітрі (не зовсім, просто став не такий густий і, здається, поповз ближче до Лісу).

А мені хотілося ще побути в тумані.

Я пішла додому.

Я не добила вовкулаку. Він сам помер. Його просто потягло за собою Ніщо. Вовкулаку? Чи Єгора?

Якого Єгора? Єгор зник уже давненько – його вбили на галявині п’ятеро тварюк, яких за це він убив… Чи навпаки: вони його вбили за те, що він їх повбивав?

Стоп.

Якби я вбила вовкулаку, то поруч з Нічим йшов би вовкулака. Отже… я вбила Єгора? Може, й не зовсім людину, але ж більше людину, ніж вовкулаку?

Шкода, я знала, що це не сон. Якби це був сон, то було б набагато легше…

 

Елвіс намагався висварити мене за те, що я не взяла його з собою й навіть не розбудила, та я його просто не слухала. Я сиділа на кухні й думала. Про що, – не знаю. Про туман. Про Смерть. Про Єгора. Про те, що він був колись дитиною й ми ходили до одного дитсадка. Я просто думала – ні висновків не робила, ні причин не дошукувалася. Я думала про щось порожнє. Я думала щось порожнє. Я думала Ніщо. Я думала Смерть.

Елвіс утямив, що мою психіку треба рятувати, а тому (після п’яти невдалих спроб розповісти мені анекдот, після двох спроб заспівати пісеньку та однієї – розповісти про свої донжуанські походеньки) притягнув мені (у зубах, як відданий чи то кіт, чи то собака) мої Таро.

Я розклала.

І знов трійця вищих арканів – Жриця, Вішальник і Хазяїн.

Жриця. З цього я й вирішила почати.

– До баби Галі, – скомандувала я й підвелася з‑за столу.

– А поснідати? – ображено гукнув навздогін котяра.

Я вже відчиняла двері.

– Снідати будемо потім, – сказала я.

– Знов увечері, – із розумінням зітхнув котяра й вийшов за мною.

Туману було досить, але не так багато, як декілька годин тому.

Вулиці здавалися якимись дивними і незвичними. Може тому, що я почала роздивлятися подробиці.

Чомусь виявилося, що на вулицях набагато більше дітлахів, ніж я могла собі уявити. Вони бавилися на стареньких дитячих майданчиках і поверталися з крамниць, тягнучи завеликі для них торби. Я навіть побачила двох молодих матусь із малятами на руках. І не бояться вони тут з дітьми, подумала я.

Назустріч ішла зграйка хлопчаків. Всі немовби схожі один на одного, худі, обдерті, з великими темними очицями. Проходячи, уважно й небезпечно глянули на мене, кожен зазирнув мені у вічі. Потім втягнули голови в худі плечі – минули. Вовченята.

Я зупинилася, обернулася й проводила їх поглядом. Вовченята?

Та ні, просто зграя маленьких безпритульних дітей. (Мабуть… я сподіваюся…). У нас тут багато безпритульних. Багато бомжів, пияків і просто ненормальних людей. Дно суспільства. Вони тікають сюди, бо жодна міліція їх тут не дістане.

Дожилися. Вовкулаків, вампірів і нічних жахів діти (я не кажу про дорослих, але ж – діти!) бояться менше, ніж міліції.

– Гей, – нетерпляче покликав мене Елвіс.

– Так, ходімо, – прийшла я до тями.

 

У бабиній хаті все було так само. Інакше й бути не могло. В її халупі був мій рідний світ, який назавжди тут закляк. Я увійшла й одразу ж відчула полегшення. Ніби після довгих мандрів повернулася додому. Ніби дочекалася весни після нескінченної зими. Домовик підозріло глянув на нас і подався готувати чай. Баба Галя попросила зачекати, поки вона упорається на горищі, тож ми з Елвісом посідали за столом.

– А можна щось попросити з’їсти? – пошепки спитав мене Елвіс.

– Не можна, – відрізав Домовик, у якого був чудовий слух.

– Чого? – вже на повний голос спитав Елвіс.

– Того, – знову відрізав Домовик. Помовчав і додав:

– Їжі завжди мало. Їжу потрібно економити.

– Тю, скнара який… – розчаровано поскаржився мені Елвіс.

– Йди сюди, котяро голодний, а то ще мене з’їж! – ображено гаркнув Домовик.

Здається, вони з Елвісом давно були знайомі. Й, здається, були непоганими приятелями… Або ж просто сподобалися один одному. Ніколи я ще не бачила, щоб Домовик так люб’язно ставився до когось із гостей.

Баба Галя увійшла якраз у той момент, коли Елвіс наминав шпроти, а Домовик подавав чай.

– Як справи, Тетяно? – якось аж надто офіційно поцікавилася вона.

– Я його вбила, – сказала я.

– Того, хто приходив?

– Угу.

– Що ж, ти виявилася дужчою за багатьох моїх знайомих, – баба Галя посміхнулася. Здається, вона справді пишалася мною. Та після наступної моєї фрази, здається, пишатися припинила.

– Я хочу повернути його.

– Тобто?

– Смерть забрала його. А я хочу його повернути.

– Донечко, – вона сіла поруч, взяла мою долоню у свою сухеньку лапку (не руку – саме лапку, це визначення набагато більше пасувало її кінцівкам), – це неможливо. Тут нічого не вдієш. Ми владні над усім, але не над часом і не над смертю.

– А повернути втрачене? – спитала я й видерла руку. – Ти казала, що це можна зробити!

– Теоретично можна. Практично – навряд.

– Якщо можна теоретично, то можна й практично.

Здається, я надто різко говорила з нею. Та що вдієш… мені дуже потрібна була надія. Шанс. І цей шанс я ладна була вибивати з будь‑кого будь‑якими методами.

– Я теж так думала… Я ходила по квітку папороті… Щороку. Постійно хотіла повернути втрачене. Постійно була за крок до цього… Знаєш, зараз я шкодую. Забагато надій виявилися безпідставними, забагато мрій – несправдженими. І знаєш – не раджу тобі зараз шукати квітку. Ти розчаруєшся, а Ліс висмокче тебе. І якщо повернешся додому… я навіть не знаю, якою ти повернешся. Але знаю, що повернешся ні з чим.

– Як ви можете знати?

– Я трохи бачу майбутнє, дитино…

– Трохи! – зраділа я. – Не повністю! Трохи! Мені потрібна ця квітка…

– Я не скажу тобі нічого, – вона вперто склала лапки на грудях, – я не хочу, щоб ти померла, не хочу, щоб з’їхала з глузду, не хочу, щоб ти посивіла… А все це можливо. Все можливо, окрім одного – винести ту кляту квітку з Лісу.

– Але вона є?

– Є. Та не для нас.

– Якщо є, то її можна знайти!

– Дитино!

– Розкажи, як! Бабо Галю, розкажи!

– Ні.

– Тоді я сама піду! – Я підвелася з‑за столу, Елвіс почав хутчій хапати шпроти (второпав, що ми вже йдемо, а я зі своїми проблемами знову забуду його нагодувати). – Піду. Зараз – додому. А у потрібну ніч – по квітку. Бабо Галю, все одно я піду. Та як ви мені щось розкажете, – буде набагато легше.

– Вперте дівчисько! – засичала вона (стало трохи страшно, але я ще й не таке бачила, та й знала – баба Галя нічого мені не зробить, навіть якщо перетвориться на зміюку). – Я думала, ти достатньо розумна і врівноважена, аби стати моєю наступницею! Я помилялася! Йди звідси! Якщо переживеш ніч на Івана Купайла, то приходь! Доти – бачити тебе не хочу!

Я розуміла, чому вона сердиться. Вона просто хвилювалася за мене. Вона просто не хотіла, щоб я повторювала її помилки. І я знала, що не варто їх повторювати. Але мені конче потрібно було повторити саме цю помилку – спробу повернути втрачене.

 

Дорогою додому Елвіс ображено зиркав на мене. Здається, сьогодні імідж у нього був такий – ображений.

– Ну чого ти? – спитала я.

– А чого ти? – спитався він, зробив наголос на останньому слові. – На бабцю насварилася… ніякої поваги до пенсіонерів… Та й узагалі… Посварилися з бабцею… Неприємно, негарно вийшло.

– Вона розуміє, – я усміхнулася, – вона розуміє мене, бо сама була такою ж. Вона зрозуміє.

– І що?

– Й останньої миті прийде з порадою.

Елвіс недовірливо чмихнув.

– Ти чого це? – поцікавилася я.

– Щоб баба Галя до когось приходила… та ще з порадою… це нонсенс!

– Елвісе, – жартома здивувалася я, – ти звідкіля таке розумне слово знаєш?

Він уважно подивися на мене. Пробубонів:

– Не розумію…

– Чого? – я не могла стримати посмішки. Вона просто виривалася назовні, й утримати її всередині було неможливо. Принаймні, я відчувала, що вона постійно витанцьовує в моїх очах.

– У тебе вигляд такий, якого я ніколи не бачив… Ти якась… якась… щаслива!

Він знайшов потрібне слово і, здається, сам йому здивувався.

Так. Мабуть, я була щасливою. Мені повернули надію. Не знаю, яким чином, хто і як, але, здається, та ж баба Галя, яка так жорстко намагалася відрадити мене, дала зрозуміти, що квітка є. А отже – є шанс. І я сама – я просто знала, що є шанс. А якщо є шанс – то його можна використати.

Може, я була щаслива просто від того факту, що в мене була надія. А може, просто нарешті втямила, що відбувається і що треба робити. У мене була земля під ногами, на якій я нарешті твердо стояла, у мене був план – вперше за останні декілька тижнів, чіткий і зрозумілий план дій. Бачу ціль – не бачу перешкод. Що ще треба людині для щастя?

 

Баба Галя прийшла напередодні Купайла.

Я знала, що вона прийде, тому ніяк не здивувалася.

Відчинила двері й пустила до помешкання.

Було вже пізно, й туман стояв надворі густий‑густий. Баба Галя була у теплому пальті, на якому (так само, як і на сивому, заплетеному в косу волоссі) блищали крапельки роси. Баба Галя принесла з собою частинку вечірнього туману.

– Кави? – спитала я.

– Здається, чай ти так і не навчилася готувати, – сердито сказала вона, – тому кави.

– Проходьте до кімнати, я зараз, – усміхнулась я й побігла на кухню.

Чай готувати я так і не навчилася, проте варила добренну каву.

– Ти повинна бути чистою, – одразу, без будь‑якого вступу сказала баба Галя. Вона була (намагалася бути) сердитою. Виходило непогано, та я знала, що насправді вона зовсім не сердиться, просто дуже хвилюється за мене.

– Помитися? – не зрозуміла я.

– Помитися, вдягнутись у біле – це колір чистоти, звільнитися від темних думок, не пити, не палити…

– Чого не пити? – знов не зрозуміла я.

– Спиртного не пити.

– А каву можна? – спитала я й налила кави – їй, а заразом і собі.

Бабця знизала плечима, сьорбнула, зморщила носа. Вона не вельми полюбляла каву.

– Не знаю, я не пила, але не знаю. Напевне, можна.

– Я вип’ю, – сказала я.

Без спиртного я можу прожити, без кави – теж можу, але недовго. Тим паче вночі. З приводу білого одягу у мене виникли певні сумніви – чистота, вона зсередини, яка, збіса, різниця, що на мені нап’ято? Чи хтось дивитиметься на мою зовнішність? Хто? Демони, вампіри, вовкулаки? Їм, здається, так само байдуже щодо зовнішнього вигляду, як і мені (не завжди, під час походу до Лісу, під час бійки, під час війни).

– Ти не повинна нічого боятися. Якомога довше прикидайся, вдавай, що ти своя, не тікай, якщо побачиш когось, не сіпайся, поводься так, ніби ти звикла до того, що відбуватиметься навколо.

– А що відбуватиметься? – дійшла я до найцікавішого для мене запитання.

– Щоразу все відбувається по‑різному. До тебе говоритимуть лісові духи, або доведеться танцювати разом із мавками, тут головне – не виказати себе, вдавати одну з них. Або ж ітиме поруч зграя вовкулак. Тоді потрібно забути свої войовничі рефлекси й усвідомити, що вони – не зовсім друзі, але й не вороги, просто живі істоти, які крокують поруч.

Здається, більше бабця вирішила прикладів не наводити, бо замовкла і, смакуючи, почала пити каву.

– Що ще може трапитися дорогою до неї? До квітки? – я вирішила дізнатися якщо не про все, то про більшість із того, що відбувається в ніч на Івана Купайла.

– Нічого небезпечного, – баба Галя нарешті усміхнулася. – Ліс обійме тебе, як власну дитину, потримає на руках і відпустить бавитися з іншими дітьми. І ти повинна відчути себе його дитиною, влізти йому в довіру, аби він розкрив для тебе всі двері. Тільки так ти знайдеш квітку. І тільки так дійдеш до неї живою.

– Щось мені все це не подобається, – озвався з‑під столу Елвіс.

– Ти підслуховував? – здивувалася я.

– Та ні, – він виповз відтіля й подивився на мене величезними чесними очима, – я просто хотів з вами розмовляти, але вирішив не заважати…

– Тому заліз під стіл?

– Я там олівця шукав! – він ображено поглянув на мене.

– Якого ще олівця? Навіщо він тобі?

– Мрію стати великим художником!

– Спокійно, діти, – тихо сказала баба Галя, але ми почули і вмить замовкли. – Таню, він просто хотів послухати, але боявся, що при ньому я можу чогось не сказати.

Елвіс заховався під мій стілець, – і я зрозуміла, що баба Галя мовила правду.

– Мені все одно не подобається, – пробурчав він з‑під стільця. – Тань… А може цей… може, ну його, а?

– Ти злякався? – прохолодно (аж надто, мабуть, прохолодно, але мені не подобається, коли хтось намагається відрадити мене від рішення, яке я вже вибрала) спитала я.

– Злякався, – погодився він, – за тебе.

– Не бійся, – я всміхнулася, – щось давно не гуляла я на природі. Бабо Галю, продовжимо?

– А на чому ми зупинилися?

Вона чи вже хворіла на склероз, чи просто перевіряла, наскільки уважно я її слухаю… Хоча тут нема чого перевіряти, давно вже не мала я настільки цікавої й потрібної інформації.

– На тому, що коли я надурю Ліс, то він покаже мені квітку.

На слові «надурю» бабця якось дивно поглянула на мене, але змовчала. Лише виправила:

– Не покаже, просто дозволить знайти. Ти шукатимеш самостійно.

– Як?

– Просто йти, куди серце поведе.

– Моє серце знає, де квітка?

– Не знаю, я завжди ходила за серцем.

– І нічого не знайшла? – усміхнулася я.

Бабця уважно подивилася на мене каламутними, темними і неймовірно глибокими очицями.

– Знайшла. Просто не змогла винести.

– Як вона виглядає?

– Вона дуже маленька. Малесенька червона квітка. Найменша з усіх, які я бачила. Тому її так важко знайти навіть тоді, коли стаєш своєю для Лісу.

– Добре. Я знайшла її. Що далі?

– Далі – найважче.

(Елвіс тяжко позіхнув з‑під стільця, здається, ще більше злякався за мене).

– Далі, – вела баба Галя, – ти несеш її геть з Лісу. Тієї миті, коли ти зриваєш її, Ліс відчуває, що ти не та, за кого себе видавала, що ти крадеш щось дуже цінне.

– Це дуже схоже на зраду, – сказала я. Здається, тихо, бо бабця перепитала:

– Що ти кажеш?

– Це дуже схоже на зраду, – повторила я.

– Це і є зрада, – посміхнулася бабця. Якось важко й невесело посміхнулася.

– У мене правило: нікому ніколи не зраджувати, – знов дуже тихо сказала я.

У мене справді було таке правило. З’явилося воно тоді, коли я на собі відчула – зраджуючи когось, передовсім зраджуєш себе.

– Ліс – не хтось, Ліс – це щось, – несподівано прийшов на допомогу Елвіс. Я здивувалася.

– Вже не лякаєшся? – спитала його.

– З тобою лякатися нецікаво, – поскаржився він, – швидко набридає.

– Чому? – спитала я.

– Ти не реагуєш, – пояснив він.

– Діти! – трохи сердито погукала баба Галя. Мабуть, їй здалося, що ми з Елвісом несерйозні. Але це було не так – ми були серйозними. Ми просто так зганяємо напругу. За допомоги спілкування.

– То що? Зможеш зрадити Ліс? – уважно глянула вона мені у вічі.

– Так, – спокійно відповіла я і витримала її погляд.

– За нєфіг дєлать, – додав з‑під стільця Елвіс.

– То слухай далі. Коли квітка опиняється у твоїх руках, ти повинна забути про те, що все і всі навколо друзі й брати. Тієї миті, коли ти зриваєш її, всі стають ворогами. Вони йдуть за тобою й ненавидять тебе. Але боятися все одно не варто. Головне правило: не біжи. Вбивай усіх живих істот навколо. Духів убити не намагайся, вони просто лякають. Але лякають так… я навіть не зможу передати це… ти сама відчуєш. Це – головна небезпека. Не зовнішня – внутрішня. Одне скажу з цього приводу: не обертайся на голоси позаду. Бий швидко й точно, іди до виходу з Лісу. Потім, якщо… коли він зрозуміє, що ти перемогла, то запропонує багато чого за те, щоб ти віддала квітку. Обереш те, що тобі потрібно.

– Щось не розумію… Не обертатися на голоси… А якщо за спиною голос і вовкулака водночас?

– Це неможливо. Вовкулаки теж бояться лісових духів, лісових жахів і лісової ненависті. Тільки‑но духи почнуть наближатися до тебе, вовкулаки, опирі, мавки й інша нечиста сила втече. Тоді зосередься лише на собі та йди далі. Хоч би що відбувалося позаду, просто йди.

– Добре, – сказала я. Я все зрозуміла. Здається, перший етап (той етап, коли йтиму до квітки) буде навіть важчий. Бо не люблю й не дуже вмію брехати. А вбивати, не звертати уваги на голоси і просто йти далі, – вмію.

Баба Галя чомусь раптом згадала, що в неї є термінові справи, зібралася, побажала успіхів і майже вибігла за двері.

– То що? – спитала я в Елвіса.

– Поїхали, мабуть, – знизав котячими плечима він.

– Куди? – не зрозуміла я.

– Митися, – він пішов до ванної, – я перший.

– Ти куди? Чого?

– Ти думаєш, я тебе саму відпущу?

– Але я повинна бути сама, – нагадала я йому одне з правил, – квітку папороті треба шукати на самоті.

– Ну й шукатимемо: ти на самоті і я на самоті, просто поруч іти.

– Елвісе…

– Не сперечайся зі мною, – відрізав він і грюкнув дверима перед самісіньким носом.

Чудово!

Я позіхнула й пішла до кімнати – написати ще трошечки до свого роману.

Мені здається, що останнім часом мною занадто керує кіт.

«Кіт перебрав командування на себе», написала я, «Взагалі‑то я була не проти. По‑перше, він був усе ж таки чоловіком, а, по‑друге, деколи здавався доволі серйозною й розумною людиною. Взагалі, я була б не проти назавжди віддати йому командування, проте моя гордість від цього могла б серйозно постраждати. Попри всі його непогані якості, він мав одну ваду – все ж таки був котом».

Чомусь я знову відключилася. Мене розбудив мокрий Елвіс. Він запхав мене до ванної, не звертаючи уваги на всі мої «а, може, давай завтра…»

Може, і справді варто було б на якийсь час передати йому командування. Та поки що командування було за мною, і я сподівалася його втримати. Похід за квіткою папороті – це тобі не до крамниці навідатися. Отож, звиняй, котику, але поки що головною в нашому тандемі буду я. Повинна бути я. Бо йдемо ми за квіткою лише задля того, аби повернути те, що я втратила. Ти поки що залишишся у ролі мого захисника, моєї тіні та мого вірного помічника.

– Ти ще довго? – раптом відірвав мене від думок про зверхність Елвіс.

– Так, а що?

– Я зуби забув почистити!

– Іди краще пилюку повитирай, у хаті вже місяць не прибирали!

– Це мій обов’язок? – він зробив наголос на слові «мій».

– А за що я тебе годую?







Дата добавления: 2015-06-29; просмотров: 247. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2022 год . (0.107 сек.) русская версия | украинская версия