Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ЖАРТ другий. Квіт папороті. 2 страница




Доверь свою работу кандидату наук!
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

– Тю, – здивувалася я, – так до мене з туману частенько зазирають. Якщо ви про вміння користуватися кілком чи рушницею, то я вже доросла.

Баба Галя усміхнулася: лагідно й нескінченно сумно. Їй було шкода мене. Я зрозуміла, що нічого не розумію. У спілкуванні з бабцею так бувало майже завжди.

– До тебе приходив той, хто зараз живе у тумані, але раніше там не був. Хтось дуже близький.

– Чому близький? – швидко спитала я.

Чесно сказати, я трохи розгубилася. Не знаю, кого мала на увазі баба Галя, але мені на думку спадала лише одна людина – мій сусід із дитячого садка. Єдиний, хто залишився у цьому районі з близьких мені людей. Інші поїхали звідси, хто раніше, хто пізніше… Та й хто може бути близьким, коли тобі п’ять років? Батьки. Вони зараз мешкають у середмісті, де багато кам’яниць і автомобілів, де постійний гуркіт і пилюка, куди імла просто не зможе дістатися, бо таке лякає навіть її.

– Якби не був близький, то не сидів би під дверима, просто чекаючи на тебе, та й ти не замислювалася б над тим, відчиняти двері чи ні порушникові свого спокою. Я тебе дуже добре знаю, ти завжди спершу б’єш, а потім думаєш.

– Але ж ця тактика діє, – посміхнулася я.

– Безперечно… – мені здалося, ніби вона не помітила навіть моєї фрази, просто так погодилася, щоб я не заважала їй говорити, не обривала. Хоча зараз вона, здається, взагалі не помічала мене, не зі мною розмовляла – з собою. Дивилася кудись удалеч несподівано зеленими, якимись аж прозорими очима й казала:

– Вони приходять. Рано чи пізно, але приходять. Вони живуть уже не по цей бік світу, але щось їх тягне сюди. Мабуть, самі не розуміють, що… мабуть, не пам’ятають. І точно не знають, куди йдуть і навіщо, але йдуть. Щось тягне. Душі вони вже не мають, та якийсь залишок – залишкове явище – тягне…

– До вас приходили? – спитала я.

– Га? – вона стрепенулася, здивовано поглянула на мене, на Елвіса, очі потроху потемніли, баба Галя знову взялася до зілля, понурила голову. – Приходили, – тихенько пробурмотіла вона, – й до мене приходили, і я приходила… Про це, може, якось розповім… Зараз балакаємо про тебе, дитино. Як уважаєш, хто з загублених може прийти?

– Ніхто, – відповіла я.

– Ніхто? Це прізвисько таке?

– Ні. Ніхто не може прийти. Я нікого не знаю, хто міг би прийти…

– Ще гірше, – зітхнула баба Галя, – твоїм іспитом буде несподіванка. До несподіванки важче підготуватися.

– Не розумію, до чого тут готуватись.

Я дістала цигарки. Баба Галя показала на кватирку. Я слухняно відчинила, затягнулася. Баба дістала люльку, натоптала тютюном, розкурила.

– Ти можеш убити? – спитала баба.

– Легко.

– Нечисту силу?

– Так.

– А людину?

– Якщо буде треба.

– А близьку людину?

– Кажу ж вам…

– Відповідай! – гаркнула баба Галя.

Тихо, але в її голосі прослизнуло щось звіряче. Щось нелюдське. Елвіс позадкував і сховався у мене за спиною.

– Якби вона намагалася вбити ще ближчу мені людину.

– А якщо тебе?

– Думаю, що так. Так. Змогла б.

Баба Галя підняла голову й довго дивилася мені у вічі. Зачудовано. З повагою чи, може, навпаки – було незрозуміло.

– Добре, – нарешті сказала вона, – головне ось що: хоч хто там буде, хоч що ти побачиш у його очах, хоч що казатиме він тобі, пам’ятай – це вже не він. У нього вже немає душі, а той залишок, який привів його до тебе, не може змусити його зробитися тим, кого ти знала.

– Ага, він – це вже не він. Так?

– Так.

– Добре, тоді допіру він прийде – бах! – і гаплик йому.

Баба Галя скрушно зітхнула.

– Сподіваюся, ти зробиш усе так, як оце кажеш.

– Я простежу за цим, – запевнив Елвіс, який виліз нарешті з‑за моєї спини. – Той, хто буде близький для неї, мені близьким не буде.

– Добре.

Баба Галя підвелася й рушила до дверей. Візит завершено – зрозуміли ми. Пішли за нею. Домовик щось буркнув з приводу брудного посуду і загримав чашками. Він завжди так прощався.

У дверях баба Галя зупинила мене й тихо сказала:

– І ще одне, дитино, – не відчиняй дверей, поки не зрозумієш, що хочеш відчинити.

– Добре.

– Тримай!

Вона зняла щось із шиї й наділа на мене.

– Що це?

– Це принесе щастя. Сподіваюся.

– А як я сподіваюся!… – буркнула я, а тоді цьомкнула бабцю у щоку й подалася услід за Елвісом. Імла розвіялася, тому котяра не став на мене чекати й побіг уперед. Вовкулаки у такому розрідженому тумані не ходять, а місцеві собаки самі Елвіса бояться.

 

Минуло декілька суцільних днів і ночей. Суцільних – бо їх не скаламутила жодна неординарна подія. Котяра знай дивився свої реаліті‑шоу, а я ворожила на Таро, кавовій гущі, фільтрах від цигарок…

Той, хто прийшов із туману, з’явився третьої ночі. Я прокинулася від того, що клавіатура трохи заважає спати і створює певну незручність моєму обличчю (яке лежало на ній), побачила на моніторі декілька сторінок суцільної літери «ф» і пішла готувати собі каву. Редактор чомусь не телефонував уже цілий тиждень. Може, в нього були якісь нагальніші справи, а, може, вирішив, що я – дохлий номер і забив на мене болта. Так чи так, а мене це трохи ображало. Перше: які це справи можуть бути, коли мій твір ніяк не дописується? Друге: це я – дохлий номер? Та я живий номер!

Саме від цих думок мене відірвало знайоме почуття. Той стояв просто під дверима. Не відчиняй дверей, поки не захочеш відчинити, казала баба Галя. Я замислилася. Здається, не хочу. Й далі не хочу бачити того, хто за ними стоїть.

Я зварила кави, сіла на кухні, дістала цигарки. Хоч як не силкувалася, та нікого з рідних, хто міг би бути за дверима, не змогла ні згадати, ані навіть уявити. Чомусь на думку постійно спадав (ліз, видирався) той хлопчик із дитсадка. Як же його звати? Олексій? Андрій? Сергій? Якесь поширене ім’я… якщо так узагалі можна казати про ім’я. Коли я їхала звідси, його батьки прийшли нас проводжати і його привели з собою. Наші батьки здавна товаришували.

Він тоді був у червоній сорочці, приніс мені подарунок – свою улюблену машинку. Це все, що я про нього пам’ятаю. Ні, не все. Пам’ятаю, як захищав мене у садку. Ніхто не насмілювався мене кривдити, бо він мене захищав. А в нашій групі він був авторитетом.

Якщо не він сидить зараз у мене під дверима у вигляді якоїсь нечистої сили, то хто? Більше з дитинства нікого не пам’ятаю. Крім хіба що… я повільно встала, підійшла до дверей.

(«І до мене приходили, і я приходила»)

Бабця? Ну навіщо це бабці? Іспит мені влаштувати? Дивно, невже не розуміє, що це небезпечно для неї ж самої? Взагалі‑то, мені вже давно здавалося, що баба Галя трохи легковажить мною. Як до дитини ставиться… Хоча проти неї я навіть не дитина, просто немовля якесь та й годі.

Навряд. То невже там – цей хлопчик, якого я навіть не пам’ятаю?

Підійшла до дверей. Прислухалася. Вкотре довго й напружено слухала тишу. Хоч би хто там сидів, він може досить непогано чатувати. Тихо‑тихо. Аж надто тихо. Неприродно.

Таку тишу не можна створювати навколо себе. Від подібної тиші тхне небезпекою, її відчуваєш у радіусі декількох метрів і одразу відчуваєш – в середині цього кола хтось чатує.

Я спробувала пригадати, якого кольору були очі в того хлопчика. Спробувала пригадати, як він розмовляв, яким був. І раптом – згадала. Він виринув із глибини підсвідомості. Не просто спогад – цілісінький образ. Його очі були незвичної брунатно‑зеленої барви й завжди трохи сяяли (у їхній глибині було мерехтливе світло). Він носив завеликий одяг, влітку – великі чорні окуляри, інколи гаркавив, частенько хворів, кашляв, чхав. Був трохи блідий, але надзвичайно гарний (як здавалося мені у дитячому садку).

Єгор.

Це було ще несподіваніше, аніж поява його образу в моїй пам’яті. Його ім’я. Руде волосся. Чомусь тільки зараз, в асоціації з найменням зринуло у пам’яті його волосся. Руде, аж червоне. А ще – безбарвні вії, такі довгі, що їх не можна було не помітити. Він обов’язково мав вирости симпатичним хлопцем. Гарним хлопцем. І що найцікавіше – дуже добрим і відповідальним.

Єгор.

Я сіла на підлогу біля дверей.

І побачила його. Він стояв за дверима – милий рудий хлопчисько, надто вже спокійний і відповідальний, як на свій вік, з величезними зелено‑брунатними очима, стояв і чекав, поки я відчиню. Він був самотній там, за дверима, а ще там, напевне, було холодно… Дурниці. Який там хлопчисько! Він уже здоровезний парубок.

Ой.

Я згадала, що бачила його. Повільно звелася на ноги. Обережно відійшла від дверей. Довго дивилася на них здалеку, ніби намагалася точно побачити, що там, за ними (хто там, за ними). Невже він?

Якось я бачила його.

Була гожа, сонячна днина. Як на цю місцевість, то незвично сонячна днина. Туману майже не було. (Як завжди – майже, ледь помітна димчастість у повітрі). Ми з Елвісом шпацирували до магазину, коли побачили його. Він ішов назустріч. Рудий, із дивним полиском ув очах (живим полиском), стрункий і дуже симпатичний. Він помітив мене, уважно глянув, легенько усміхнувся самими лише очима, ніби й хотів привітатися, та не був певен, чи варто це робити. Я не впізнала його. Зрозуміла, що хтось із давніх знайомих, але хто саме – зрозуміти не встигла. Я усміхнулась у відповідь, і ми розійшлися.

«Хто це?» – спитав Елвіс.

«Не знаю» – відказала я. – «Хтось».

Тоді він видався мені сонячним. Зітканим із духмяного повітря тієї днини (імла не скрадала пахощів, як було зазвичай, а сонце немовби аж сяяло в його чуприні і заразом гралося нею, здавалося, ніби він – іграшка Сонця, а, може, й коханець Сонця, а, може, й Бог Сонця. Нашими імлистими просторами часом гуляють боги). Духмяного й свіжого. Чому ж він зараз прийшов до мене?

То це ти, майнуло у голові. Це ти сидиш у мене під дверима, хлопчику?

Дивно. Той сонячний образ нітрохи не ліпився до імли, навіть в уяві.

Я зловила себе на тому, що вже тримаю в руці ключа. Відійшла від дверей, жбурнула його на підлогу. Пішов ти. Відчиню, коли буду готова. Тільки не зараз. Не зараз. Зараз просто не можу уявити, як тицяю осиновим кілком у груди тому сонячному хлопчикові… Так от про що казала баба Галя…

«Не страшно, – як завжди, заспокоїла я себе. – Перший хід е2‑е4, далі розберемося. Треба буде цьому кілка всадити – всадимо і йому. Це не так складно, як видається. Просто не сьогодні. Не сьогодні. Сьогодні я, нарешті, посплю не на клаві, а в теплому м’якому ліжечку. Дуже, до речі, позитивна ситуація».

Але чому він прийшов до мене? Чому до мене?… Чому?

Я вклалась у ліжко й відключилася.

 

Мені наснилася (‑лося, –вся) Смерть. Уві сні я вирвалася з туману й подалася до міста. Гуляла з якоюсь дивною компанією – зі своєю шкільною подругою Катрусею, з піратом, у якого була мавпа на плечі, – він страшенно був схожий на когось, – із Елвісом і матусею. Матуся чомусь то з’являлася поруч, то зникала. Мерехтіла. Катруся обіймалася з піратом (це не дивно, бо на гуляннях Катруся завжди примудряється підчепити собі найсимпатичнішого хлопця, такий у неї талант), Елвіс намагався пояснити мавпі, що відрізняється від неї, – він‑бо не просто звір, як оце вона. Мавпа не слухала – вона пила горілку. Ми ходили по барах, нехтуючи свіжим повітрям, і скрізь пиячили. У барах висів дим, і він був набагато густіший од нашого туману. Він нього трохи різало увіччю, та бар, де можна палити й не ріже очі від диму, знайти нелегко.

Я зустрілася поглядом зі Смертю, коли мавпа, врешті‑решт, заговорила до Елвіса. Катруся чомусь перелякалася й заверещала (дивно, адже на балакучого Елвіса впродовж усього сну вона дивилася як на нормальне явище), пірат почав сварити мавпу, Елвіс образився і почав її захищати, повз нас чомусь пролетіло декілька шматків торта, і я зрозуміла – зараз, як у комедії, почнеться жбурляння тортами та іншою їжею, глянула у той бік, звідкіля летів шматок торта, й побачила Те. Ніщо. Воно сиділо і дивилося просто на мене. Помітивши мій погляд, усміхнулося. Я теж усміхнулася і жбурнула у нього тарілку з салатом. Не влучила. Бо влучати не було в що. Він розтанув у повітрі. Я підхопилася, підбігла до місця, де він сидів. Нічого. Порожній стілець, табличка «Зарезервовано» на столі.

– Прокидайся, – сказав офіціант голосом Елвіса.

Я розплющила очі й сіла у ліжку. За вікном розвиднювалося. Котяра сидів на ліжку. Був трохи напружений.

– Щось трапилося?

– Ага, – Елвіс помітно нервував, – воно шкрябалося.

– Що?

– Те, що за дверима.

– І що?

– Та нічого, пошкрябалося й пішло з півнями.

– То чого ти мене розбудив?

– Ти якось дивно спала…

– Тобто?

– Ти майже не дихала, страшенно зблідла й не ворушилася… і довго не прокидалася… я злякався. Вже думав вийти й надавати тому чортяці по мармизі, але він встиг утекти.

Я усміхнулася.

– Теж мені, супермен, – сказала я Елвісові.

– Дуже смішно, – образився він і зіскочив з ліжка.

Насправді ж було зовсім не смішно. Мені не подобалося все, що навіть окремо відбувається, а все вкупі (зустрічі зі смертю, той, що за дверима, та ще й мій нездоровий або ж надто здоровий сон) – просто лякало і дратувало. Лякало – бо такої небезпеки я, либонь, у житті своєму не відчувала, а дратувало, бо я ніяк не могла зрозуміти, що відбувається (вибудувати бодай більш‑менш логічний ланцюжок), тож і почати діяти.

 

Чомусь я прокинулася рано. Як на мене, то аж зарано. Навіть котяра спав, а він же вранці зазвичай голодний, як вовк.

На кухні бубонів радіоприймач. Часом, коли телевізор уже геть нічого не показує, спати ще не хочеться, а їсти не хочеться вже, Елвіс вмикає радіоприймача, сідає на підвіконні й розглядає бліді, майже ранкові зорі.

Елвіс, як і я, має погану звичку – не вимикати за собою прилади. Тому вранці я частенько слухаю радіо. Зазвичай недовго – відразу ж після нудних новин починається волання начебто відомих народних співаків (начебто відомих, начебто народних, начебто співаків), – і моє серце не витримує. Та сьогодні, перш ніж вимкнути буботілку, я почула щось незвичне: ведучий якоїсь програми закликав слухачів негайно подзвонити своїм матусям, сказати їм, що їх люблять, шанують і дякують їм. Ніби соціальна реклама – халтурний продукт, на якому хтось відмиває гроші, та на мене воно подіяло.

І я підняла слухавку.

Мама зраділа, почувши мене. Й одразу ж нагримала.

– Мамо, я тебе люблю, – знаскоку сказала я.

– Доцю… – почула я у слухавці матусину посмішку. А одразу ж потому – гримання. – Де тебе чорти носять?!

– Не носять…

(Якось я стріла одного чорта і переконалася: якби він мене хоч раз поносив, то навряд чи зараз я телефонувала би мамі, та й навряд чи телефонувала б узагалі… хоча все залежить від того, як ставиться до тебе чорт. З тим у мене, мабуть, просто не склалося, як то кажуть, не зрослося…)

Мама проігнорувала мої п’ять копійок, що я їх намагалася запхати у розмову, і гнула своє:

– Ти нормальна людина чи де?! Я тобі дзвоню постійно, хвилююся, хоч би раз слухавку підняла! У мене із кожним гудком серце кров’ю обливалося – ану ж бо сталося щось?!

– Та що зі мною станеться, ма?

– А що хочеш! Ти кажеш так, ніби я не знаю, як там у вас небезпечно! Казала ж тобі – лихий район…

(як це може бути лихим свій дім???)

– …не їдь туди! Не послухалася – от і начувайся!

(а чого мені начуватися, я так і не второпала).

– Нормальний район, – відказала я.

– Ага, звісно! Зовсім нормальний! Та там же маніяк на маніяку їздить і під кожним деревом по п’ять маніяків сидить! Ти про тих мерців у лісі чула?! Такі ж, як ти, були – мабуть, теж своїм мамам казали, що район безпечний!

(Не знаю, що вони там казали своїм мамам, але знаю точно, навіть певна – такими, як я, вони не були. Я чула про те, що пару днів тому на галявині в лісі знайшли кількох голих молодиків. Та чула я і про те, чого, мабуть, не чула матуся – у кожного з них у грудях стирчав осиковий пакіл. Не треба навіть використовувати метод дедукції, аби втямити, що на людей ці парубки перетворилися вже по смерті).

– Ну, розповідай, – мама раптом подобрішала, так у неї завше буває, – як ти? Як справи? Як котик?

– Все ОК, мамо, працюю, не хворію, котика годую щодня…

– Угу, не допросишся ніколи! – буркнув позаду Елвіс, який, виявляється, вже прокинувся та безсоромно підслуховував мою розмову.

– … Краще скажи: ти як?

– Нічого, доцю, нормально. Нещодавно застудилася, але вже все нормально. Ти ще там собі чоловіка не знайшла?

– Перебуваю у вільному плаванні й активному пошуку, – відрапортувала я.

– Ну давай. Давно щось на весіллі не гуляла.

Розмова перейшла у стандартний обмін вже заїждженими, десятки разів повторюваними фразами й закінчилася моєю стандартною обіцянкою заїхати якось наприкінці місяця.

Я поклала слухавку. Закурила.

Образ п’ятьох молодиків із паколами у грудях ніяк не йшов з голови. Здавалося, ніби вони теж якось причетні до низки незвичних подій, які почались у моєму житті після зустрічі зі Смертю. Хто вони – було зрозуміло: недосвідчені вампіри чи вовкулаки. А от хто повстромляв їм ті кілки у серця – це залишалося загадкою. Нехай навіть молоді, хай навіть щойно перетворені, – але ж їх було п’ятеро! П’ятеро спритних, розумних і хижих істот – це вже, вибачте, зграя. Це поважна сила, і впоратися з нею нелегко.

Чомусь мені здавалося, що як відшукаю того, хто вбив їх, то бодай трохи збагну і те, що це за вировисько дивних (і небезпечних) подій почалося навколо мене останніми днями. Об’єктивних причин для такої думки не було. Проте, як завжди, я більше покладалася на свої відчуття, ніж на суху логіку.

– Елвісе…

– Га?

– Хочеш подвійну порцію риби сьогодні?

– А на що міняємо? З вовкулаками битися не буду, до водяника не піду, за дверми наступної ночі не сидітиму. Як щось інше, – тоді хочу.

– Ти тут більше народу знаєш… Мені порада потрібна.

– Може, тоді краще бабі Галі рибу запропонуєш… А то я щось пораджу, а потім буду винен, що ти за болотяного чорта заміж вийдеш…

– Фі, Елвісе! Болотяні чорти зараз не в моді…

Його насмішкувата натура частенько впливала й на мене, за що я йому була дуже вдячна. Як смієшся, то на все готова – хоч за чорта заміж, хоч вампірам по мордяці.

– Ну, дивись мені… То як мені заробити подвійну порцію?

– Як вийти на того, хто вбив п’ятьох на галявині?

Елвіс зрозумів, про кого я. Хоч моя мама і протилежної думки, та в нас не вбивають отак зухвало, та ще й цілий гурт, – врешті, й на видноті трупів не кидають. Тут ховаються у темних провулках і чагарях, затягують туди одинаків, а потім жбурляють у болото або десь ховають (якщо є можливість і бажання пізніше доїсти жертву).

– Ого… – здається, Елвіс чекав будь‑якого запитання, але не цього. – Ну… тут легко… Не так багато наших ходить до лісу… Тільки баба Галя…

– Це навряд чи вона, для неї всі вовкулаки – просто живі створіння, з якими можна спілкуватися, а значить, убивати їх не можна.

– Але вона може знати… здогадуватись… поворожити врешті‑решт на того, хто був у лісі.

– Виходить, знов до неї йти? Вона не розсердиться на наші постійні візити?

– Добре, – озвався за хвилю Елвіс, – є в мене один знайомий, що може підказати. Тільки він у Лісі живе…

– Зовсім у Лісі?

– Ну… майже…

– Ходімо, – рішуче піднялася я.

– Стоп, – урвав мене Елвіс, і я побачила його очі – очі дикого лісового кота, – тобі туди краще не йти. Я сам збігаю.

– Це небезпечно.

– У лісі мені безпечніше самому, ніж з тобою, – відрізав він.

Цієї миті я не впізнала його: рішучий, впевнений у собі, надзвичайно твердий і дужий, – а корчив із себе такого пещеного, хатнього котика…

– Елвісе, – сказала я, зненацька відчувши гаму ніжних почуттів до нього, – якщо це хоч трохи небезпечно, то краще щось інше вигадаймо. Посидимо трохи, почекаємо, поміркуємо, а потому підемо до баби Галі. Тоді вона вже буде не проти з нами зустрітись і щось розповісти.

– Тань, – він уважно подивився мені у вічі, – як на мене, піти на невеличкий променад набагато безпечніше й розумніше, ніж слухати щоночі шкрябання бозна‑кого й думати, чи ти померла, чи просто тебе зачарували. Ти подарувала мені дім, тепло, можливість нормально жити. Я просто хочу віддячити. Заразом і сам заспокоюся. Я менше боюся того, що знаю чи бодай уявляю, що воно таке, ніж невідомого.

– Ти теж гадаєш, ніби ці п’ятеро пов’язані з тим, хто за дверима? – здивувалася я.

– Звісно, – відказав Елвіс, – якщо дві незвичайні події трапляються за короткий відтинок часу і в певній просторовій площині, – вони пов’язані.

– Це твоя теорема? – здогадалась я.

– Це аксіома, – сказав він і раптом стрибнув у вікно. Сіра блискавка майнула повз мене і знову перетворилася на Елвіса, який сидів на дереві під вікном.

– Елвісе…

– Не хвилюйся, – підморгнув він, – повернуся завтра вранці.

– Так довго?! – злякалася я.

– Ну… вряди‑годи й мені треба погуляти, – він кивнув, плигнув додолу й погнав до лісу.

Легко сказати – не хвилюйся…

Вдень я пішла гуляти. Не могла вже сидіти вдома, чекаючи на Елвіса. Хвилювалася. Вийшла на дорогу й одразу ж у вічі кинувся Ліс. Великий, темний, оповитий імлою. Мій котик там… не можна було його відпускати… Та хіба дикого звіра утримаєш, якщо він хоче до Лісу? А, до речі… Він справді хотів. Аж очі сяяли… А якщо не повернеться? Може, він вирішив повернутись у свою дику місцину? Може, йому набридли ті котячі корми, м’які фотелі й реаліті‑шоу?… Як не повернеться, то саме цим я і буду себе заспокоювати. Хоча знаю – якщо він близька людина (близький кіт???), то колись повернеться. Бодай задля того, аби сказати, що йде.

Я обернулася до Лісу спиною й пішла світ за очі. Був день – пора людей. Імли майже не видно було, і було достатньо світла.

Тому я ще дужче здивувалася, коли уздріла просто перед собою величезну собакувату брудно‑руду звірюку. Здивувалася подумки, а руки вже робили свою справу. Вихопила з кишень кілки – по одному в руці, у правій довший, гострий – щоб бити, у лівій – коротший, шипастий, – щоб захищатися. Звірюка загарчала, відступила вбік, намагаючись обійти, я трохи розвернулася. Вона готова була плигнути, я була готова до її смерті, яка настане одразу ж після стрибка. Та раптом вона розслабилася, сіла додолу й тихенько заскиглила.

Або дуже дурний, або дуже розумний вовкулака. Або підставляється, або ж навпаки – чекає, поки я вирішу, що він безпечний.

Він скиглив секунд із двадцять, потім раптом підскочив і чкурнув кудись крізь кущі. Я знала, що зараз він може зупинитися за кущами, йти за мною, спостерігаючи крізь галуззя й вичікуючи, поки я послаблю увагу і хватку. Вовкулаки – не звірі, ось у чому помиляється більшість їхніх жертв. Вовкулаки – люди. Їми не можна нехтувати. Вони – розумні істоти.

Я вдала, що сховала кілки. Насправді я сховала довгий. А підлий, шипастий залишився в руці, захованій у кишеню. Треба шукати приміщення. Мерщій шукати приміщення.

Крок.

Крок.

Крок…

Із кожним кроком гострішає відчуття його погляду, який втупився мені у спину. Рука з кілком при боці, гостряком кілок спрямований назад.

Погляд.

Він дивиться.

Погляд у тумані.

Кроки.

Мої нечутні кроки.

Чи почую цокотіння його пазурів на асфальті?

А, може, його проковтне туман?

Чи відчую кігті на спині?

Кігті на спині, зуби на шиї?

Приміщення…

Приміщення?

Приміщення!

То було приміщення – невеличка забігайлівка, з якої видно вікна мого будинку. Я заскочила досередини, щільно причинила двері.

– Привіт, – прогугнявив велет‑бармен (за сумісництвом і офіціант, і викидайло, і господар), – ти сьогодні перший відвідувач, тому перший кухоль пива – безкоштовно.

(Цікаво, скількох відвідувачів з‘їв вовкулака, майнуло в голові, то я зараз буду пити пиво, настояне на крові невинних жертв… мабуть, тому він і не стрибнув на мене, наївся, либонь, претендентів на роль першого відвідувача, а від мене ще й небезпекою тхнуло за кілометри, звірі небезпеку відчувають, цим вовкулаки більше схожі на тварин).

– То як? – бармен покрутив порожньою склянкою й допитливо подивився на мене.

– Із задоволенням, – усміхнулася я.

(Якщо там справді хтось недоїдений у кущах, то йому вже по барабану, що я вип’ю його халявне пиво… хто дужчий – той і має рацію. Той, хто може постояти за себе, не винен у тому, що хтось цього зробити не може. Тож маю повне право втішатися перемогою).

Я відсьорбнула пива. Бармен заходився витирати склянки й чарки, хоч вони й так уже сяяли чистотою. Я сіла навпроти і почала наглядати за його роботою.

– Що – ідеальне видовище? – поцікавився він.

– Та нє… просто мені нудно трохи… а так хоч щось роблю…

– Нудно?

– Ну, не зовсім… не нудно, я просто нуджуся.

– Чого так?

– Один мій приятель до Лісу пішов, – кинула я навмання.

Бармени завжди багато знають. Тільки за їхнє знання треба платити – грішми або ж умінням зацікавити. Деколи мені таланило друге. Частіше, після кількох скептичних поглядів у мій бік, доводилося використовувати перше.

– А чого це?

Не змінилися ні інтонація, ні погляд, ні вираз обличчя. Лише трохи смикнулися руки. Як подумати, то й не диво. Багато хто, почувши про Ліс, весь почав би дриґатися. А цей уособлював спокій. Але от що мені здалося дивним – руки смикнулися, а голос був спокійнісінький. Він контролював свій голос, здалося мені. Зумів утриматися від вияву почуттів, та всього не зміг утримати під контролем.

– Вовкулаку шукати…

– Він теж хоче стати вовкулакою?

– Ні, він хоче повбивати всіх вовкулаків.

Видно було, що бармена зацікавило, зачепило.

– Навіщо?

– А щоб їх не було.

– Вовкулаки – теж люди.

– Намагаюся переконати себе у протилежному.

– Чому?

– Якби не переконувала, то давно була б уже здобиччю… або вовкулакою.

– А так?

– А так – людина.

– Знаєш, я так не казав би, – він якось дивно глянув на мене.

– Тобто? – не зрозуміла я.

– Таке враження, що ти не людина… ти вбивця.

(чи то бармен п’яний, чи образився, що я нашармака пива випила… але ж сам запропонував…)

– У тебе очі горять, у тебе в кишенях кілки, на шиї амулети й, мабуть, десь у потаємній кишені міні‑базука зі срібними кулями…

(я сприйняла це як комплімент)

– …у тебе на лобі напис: уб’ю будь‑яку нечисту силу, котра опиниться в полі зору… Не ображайся.

(зітхнув – нарешті зрозумів, що набалакав зайвого).

– У мене товариш був – точнісінько такий, як ти оце. Боєць. Рембо. До Лісу лазив сам, уночі вулицями вештався. Патруль, дідько його взяв би… Мочив направо й наліво. Клав усе, що рухається, й усе, що не є людиною. Він виріс тут, і з дитинства у нього був заїзд був – воювати. Дурень…

– А хіба тут можна ще якось вижити?

– Не знаю… живуть… живемо ж якось…

(розбалакався… видно, добряче я його зачепила. А чи не про себе він говорить? Коли мова заходить про якогось товариша, та ще й у минулому часі, частенько виявляється, що той товариш і є співрозмовником)

– А чому був? Він загинув?

– У певному розумінні…

Бармен позіхнув. Я уважно дивилась у його темні очі.

– Він не загинув. Він догрався. Він перетворився.

– На кого?

– На одного з тих, кого вбивав.

– Ти не про себе часом говориш?

– Слава Господеві, ні…

(схоже, таки не про себе. Або просто вміє гарно брехати)

– Чому ж не називаєш його імені?

– Сказати тобі його ім’я, щоб ти його вбила?

– Я не вбиваю. Я захищаюся, – вирішила я нарешті хоч трохи виправдатися. – Я ніколи нікого не б’ю першою. Та коли на мене стартують, – відповідаю. Я не фанатка. Просто треба жити. Жити, а не «жити якось», не ховатися ранками й вечорами по хатах. Ось і все.

– Що ж… твоя життєва філософія теж має право на існування. Проте ім’я все одно не скажу.

Шкода… Мені здалося, ніби я знаю, про кого говорить бармен. Ходити самому до лісу, вбивати нечисту силу направо й наліво… здається, саме така людина й може покласти п’ятьох вовкулаків. Можливо, це саме той, кого я так шукаю. З іншого боку – хтозна, скільки таких‑от суперменів у нашому районі. Навряд чи один. Багатьом людям потрібно воювати, бути героєм. У нормальному світі (за декілька сотень кілометрів звідси) вони вигадують собі свої війни й життя, де можна бути героями. А тут і вигадувати нема чого – ось тобі війна, просто під носом. Інша справа – багато «героїв» тікає туди, де війну можна вигадати. Де в неї можна погратися й забути. І лише деякі, справжні, залишаються жити в ній (у війні) тут. Хоча, як на мене, немає тут нічого такого страшного, що є у місті. Тут мій дім, і мені зручніше носити з собою кілки й «міні‑базуку», як сказав цей велетень, ніж гибіти у міському, гумовому, кепсько змальованому світі.

– Скажи… а не приходить він до тебе вночі? – несподівано для себе спитала я.

– Ні, – бармен довго дивився на келиха, якого витер до неможливого полиску, потім вирішив зізнатися: – Він заходить до мене вдень.







Дата добавления: 2015-06-29; просмотров: 237. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2022 год . (0.095 сек.) русская версия | украинская версия