ЖАРТ другий. Квіт папороті. 3 страница

– Добре тобі, – позаздрила я, – а налий‑но ще пива!

Він посміхнувся й налив. Далі розмова не в’язалася, тому я сіла за стіл і почала писати. Коли напохваті немає компа, я пишу олівцем у зошиті. Так навіть краще виходить. Якось по‑справжньому.

Я почала зі слова «Дурень».

Одне речення: «Дурень вкотре почепив на себе усілякі амулети і подався в пітьму, лишаючи за собою неймовірну ауру сріблястого світла, ніби він був богом, урешті, всі боги – дурні, принаймні за легендами». Я зупинилася. Зрозуміла – ось і мій Дурень. Карти не збрехали, я вийшла на дужчого, набагато дужчого Дурня (фізично дужчого, яскравішого, більшого Дурня), ніж той, кого я спершу сприйняла як дурня. Той рекламний агент Господа – сіра тінь проти цього неймовірно разючого Дурня. Так ось на кого тицьнули мені Таро. Що ж… Залишилося відшукати Вежу, й мозаїка складеться докупи. Взагалі, вона майже склалася. Я майже була впевнена, що Дурень стоїть щоночі за дверима, чомусь чатуючи на мене. Але все це ще треба було довести. Моя впевненість може занадто легко розбитися об факти, що їх принесе Елвіс. Елвіс… Моє ж ти кошеня… Я важко позіхнула, бо знов отримала легенького стусана зсередини – серце калатнуло. Моє давно хворе серце. Ще й краплі вдома забула…

«Дурень ішов крізь ліс із посмішкою», писала я, «і назустріч йому пливла темрява. Проте не поглинала його, бо ж він був Дурнем, а тому сяяв, темрява зупинялася перед ним, вклонялася йому й тихенько обходила стороною…»

Двері відчинилися, і він увійшов.

«О! Дурень!» – мало не вигукнула я.

Не помітивши мене, Єгор попрямував до шинквасу. Він був чимось знервований, розбурханий. На обличчі – величезна свіжа подряпина, погляд знервовано метається навсібіч. Бармен стримано усміхнувся йому. Єгор сів за шинквасом.

– Налий чогось, – попрохав.

У голосі бриніла розгубленість.

Я усміхнулася. Все зійшлося.

«…він заходить до мене вдень»

Той, хто міг убити декількох вовкулаків у лісі. Той, хто міг сам перетворитися на рудого (рудого!) вовкулаку. Єдиний, хто міг приходити до мене вночі.

Ну, й навіщо Елвіс пішов до Лісу? Казала ж мені баба Галя – не шукай свою долю ніколи. Вона сама прийде. А шукатимеш – знайдеш чужу. Вкрадеш. І ніхто не буде щасливим – ані ти з чужою долею, ані той, чию долю ти вкрала. Хоча якби Елвіс лишився вдома, то хіба була б я зараз тут?

Бармен помітив мою посмішку, опустив очі. Він не знав, що робити, – виганяти зі свого закладу вовкулаку, який колись був його товаришем (а, може, й досі ним залишається, може, цей бармен із тих людей, які здатні пробачити іншому те, що він не є людиною), чи вигнати дівку, яка розпитувала про цього товариша, щоб убити його (так, принаймні, він мене зрозумів).

Пора щось робити.

Я покликала:

– Єгоре!

Його спина була непорушна. Не знаю, що було з очами, не знаю, чи він почув узагалі, – реакції не було. Або в нього залізні нерви, або ж я помилилася.

Ні, не помилилася. Він обернувся, уважно глянув на мене. Обережно посміхнувся – ні,

він не пам’ятав мене. Або вдавав, що не пам’ятає.

– Ти ж Єгор? – вирішила пересвідчитися я.

– Ага.

Він усміхнувся трохи ширше, з більшою впевненістю. Може, мені просто здалося, що він прийшов знервований? Зараз від нього віяло спокоєм, легкістю і знову ж таки – світлом.

– Привіт, пам’ятаєш мене?

– Десь бачилися, але де… – він винувато знизав плечима. – Пробач, не можу згадати.

– У дитсадку, – сказала я. І ледь сама не засміялася. А він таки засміявся, коротко і якось дуже легко. Раптом обірвав сміх.

– Стривай… Таню?

Тепер уже настала моя черга сміятися.

– Ти диви! Впізнав!

– Вау… слухай, не сподівався тебе тут зустріти!

Він схопив кухля і сів навпроти мене. Зацікавлено зазирнув у вічі. Чорт… Щось не в’язалося. Ну не міг він сидіти щоночі під дверима, а потім так щиро впізнавати мене й радіти зустрічі. Та ще й це «не чекав»… Дідько…

– А ти що тут робиш? – спитав він.

– Живу я тут, Єгорко, живу.

– Давно?

– Не дуже… Пару років.

– Ого! А чого це ти так?

Зміст такого питання може зрозуміти лише людина, що жила тут.

– Не знаю. Тут мій дім, мені тут подобається. Мені тут якось…

– Тепло? – підказав він.

– Тепло.

Я здивувалася, як він це зрозумів. Хоча… Якщо все ж таки це він тут на нечисту силу полювання влаштовував, то ми з ним дуже схожі.

– А батьки як? – спитав він.

– Батьки у місті, а твої?

– Мої… – він замислився, ніби згадуючи, хто такі його батьки. – Мої нормально. До Єгипту поїхали цього літа. Повернуться за місяць…

Здалося мені, чи все ж таки щось болюче спалахнуло на хвильку в його теплих очах?

– А ти сам як?

– Так собі…

Він знову якось дивно відповів, і я пішла у наступ.

– Працюєш?

– Вчуся.

– Де?

– У Кульці.

– Чого? – не зрозуміла.

– В університеті культури.

– І як там тобі?

– Весело, – він усміхнувся.

Ні. Це просто не може бути він… Закортіло спитати відкрито: Дурень ти чи не Дурень?

Не спитала.

Образиться.

– Слухай, а як ти мене впізнала? – спитав він.

– Багато про тебе думала, – я зробила наголос на відповіді, уважно слідкувала за його очима. Нічого, крім легкого подиву.

– Чому?

– Що «чому»?

– Чому ти думала про мене?

– Якось побачила тебе на вулиці, довго намагалася згадати, хто ти.

– А, точно, я згадав, ми ж бачилися, так?

– Угу.

– Я тоді тебе теж не впізнав. Але так і не пригадав. І майже забув, що бачив тебе. Коли сьогодні дивився на тебе, навіть про ту зустріч не згадав. Пробач. Дівоча пам’ять.

Кажуть, вовкулаки теж хутко забувають усе…

Я вирішила наступати далі.

– А що це в тебе? – тицьнула пальцем у подряпину.

– Це я героїчно з кущем бився, – зі сміхом сповістив він.

Жартівник. Нічого не скажеш.

– І хто кого?

– Та так… трохи кущ мене, трохи я його, всім дісталося.

– А ти мене зараз так легко згадав. Звідки пам’ятаєш, як мене звати?

Він розгубився.

– Ну… просто дивився на тебе, згадував, а як ти сказала про дитсадок, зрозумів, що не там у пам’яті порпаюся. Глибше копати треба. Копнув – знайшов. Я ж до цього думав, що десь нещодавно тебе бачив. А виявилося – давно.

Нещодавно, можливо, теж. Тільки тепер я не була впевнена. Він був симпатичний, і мені здавалося, що ми з ним дуже гарно зійшлися б. І так не хотілося вірити, що це йому доведеться встромляти кілок у груди. Та що там кілок! Не хотілося вірити, що цей сонячний хлопчик перетворився на одне зі створінь, з якими він воював цілісіньке життя. Саме через це, через це небажання вірити, здавалося, що, може, все воно так і є. Розмова з ним нічого не давала. Моя думка постійно (щохвилини, щоречення, щопосмішки) кардинально змінювалася. Всім своїм виглядом і поведінкою він доводив і водночас спростовував припущення, що він – перевертень, вовкулака, виплодок Лісу.

Раптом він зблід. Просто на очах побілішав.

– Що з тобою?

– У голові… паморочиться… зараз минеться…

– Що з ним?! – гукнула я барменові.

Я злякалася. Вперше в житті настільки злякалася за майже незнайому людину. Якби зараз він почав обертатися на вовкулаку, то, мабуть, я до нього й пальцем не доторкнулася б.

– А що з ним? – байдуже поцікавився бармен.

– Минеться… – прошепотів Єгор і поклав голову на долоні.

– Та зроби ж ти щось! – гиркнула я барменові.

Той здивовано здійняв брови.

– Твій друзяка, ти й роби.

– А тобі не друзяка?!

– А мені відвідувач…

Я ніяк не могла вирішити, що мені робити і як розуміти все це, аж Єгор підняв голову, втомлено усміхнувся.

– Пробач, мені так незручно…

– Все нормально? – я зазирнула у очі. Зіниці навіть віддалено не схожі були на вертикальні. Може, це якийсь з моїх амулетів?

– Вибач, у мене тиск… З цією погодою…

Раптом я згадала – справді, тиск. Ще в дитсадку він частенько отак бліднув, навіть зомлів одного разу, постійно хворів… так‑так… і ця кров із носа…

Господи. Я ледь не розсміялася. Ну хіба ж так можна? Науявляла тут собі казна‑чого… Теж мені – воїн світла. Він постійно хворів, кепсько спав і, здається, його частенько нудило. Він захищав мене, але він завжди був кволим хлопчиком, він завжди був мамусиною лялечкою. Йому купляли майже дівчачі речі, він боявся всіх і ніколи не бився ні з ким – тільки розповідав усім, що і як треба робити.

Мені стало легше.

Не він. Просто не може це бути він. Фізично (а також – психічно, психологічно, логічно й так далі) – просто ніяк не може.

Зазвичай, я дуже нервуюся, коли якісь мої висновки виявляються хибними. Тут я зраділа. І побачила його з іншого боку – він був блідий (вже не білий – просто блідий, це був стандартний колір його шкіри), усміхнений. М’який і трохи втомлений – так завжди виглядають недужі люди.

Мені дуже закортіло розцілувати його, та я не стала цього робити. Просто швиденько вирішила попрощатися, поки не вигадаю собі ще бозна‑чого й не зажену кілок у груди невинній людині.

– Хай йому дідько! – якомога натуральніше вигукнула я, поглянувши на годинник. – У мене ж кіт голодний, як собака!

Він усміхнувся.

– Слухай, вибач, треба бігти, може, телефонами обміняємося?

– Давай, – широко всміхнувся він. – Може, тебе провести?

– Та ні, не треба… справді не треба.

– На тебе хтось чекає?

– Кіт.

Він, здається, не зовсім зрозумів, чому він не може мене проводити через кота, проте нічого не сказав. Тільки залишив телефон і помахав ручкою.

Цієї ночі я вже спокійно спала. Мені наснилося щось світле й тепле. Здається, то було моє дитинство.

Вранці я прокинулася новою. Іншою.

Й одразу ж згадала про Елвіса. Клятий котяра ще не повернувся з Лісу. Я вийшла на кухню, ввімкнула радіоприймач. Незвично було не знаходити зранку нічого ввімкнутого ще ввечері.

Чомусь закортіло випити вина. Я полізла до бару, дістала останню напівпорожню пляшку, налила в чашку густого червоного трунку (десь у хаті були келихи, але хотілося пити вино саме з чашки, – може, це й не зовсім естетично, зате ж як по‑домашньому), взяла цигарку й визирнула у вікно.

Туману вистачало, але крізь нього добре було видно, що на дереві, яке росте біля сусіднього будинку, сидить здоровезний волохатий дядько. Чомусь мені здалося, ніби це Одін – один із найцікавіших міфологічних героїв. Точніше – один із верховних богів (який, загалом, теж належить до міфологічних героїв). А, може, це було й не так. Може, то був дух цього дерева. Може, хтось із божевільних (у нас їх тут багатенько). Проте я побачила Оді на. А я звикла вірити всьому, що бачу.

Він сидів, гойдав ногами у легких плетених чоботях і з цікавістю роззирався доокруж (себто крутив головою так, як це робила б я, якби із цікавістю роззиралася). Здається, він помітив мене. Так, помітив, он помахав широкою долонею.

Нараз мені захотілося опинитись у цій долоні. Я знаю – вона захистила би мене від будь‑якого лиха, в ній було би тепло і спокійно, не треба було би битися з вовкулаками (навіть подумки), підозрювати друзів, яких знаєш із дитинства (друзів – це надто сказано, проте людина, яку ти знала в дитинстві, залишається у пам’яті саме цим світлим образом, а світлі образи – непогані друзі), бачити Смерть уві сні й Дурнів увочевидячки. Потрібно лише спати й сподіватися на свого бога (та що там сподіватися – бути впевненою у своєму богові). Дуже хотілося цього. І заразом не хотілося. Справжню людину відрізняє від не‑справжньої одна фішка – не‑справжня своєму богові молиться, справжня – розмовляє з богами запанібрата, просто підтримує позиції одного з них. Принаймні я так уважаю. А бог може тримати тебе у руці лише в тому разі, якщо ти йому молишся, якщо залежиш від нього і знаєш (визнаєш) це. В іншому випадку він може лише щось порадити чи жбурнути один разочок блискавкою у твого надто вже надокучливого ворога.

Я помахала Одінові у відповідь.

Він гарний бог, він добрий. Звісно, зі своїми вадами, звісно, як і всі боги, та не настільки, щоб не поважати його чи боротися з ним. Навпаки, хочеться бути поруч із ним, довіряти йому, триматися за нього.

Шкода лише, що не мій він товариш. Незважаючи на те, що я шаную його, все ж таки товаришую я з іншим створінням з його світу. Я познайомилася з ним декілька років тому. Як це не дивно, в Місті, у той момент, коли він намірився поцупити у мене гаманця. Його ім’я Локі. Та моя з Локі ніжна дружба – це зовсім інша історія. Хоча непогано би було б десь тут його зустріти. Гадаю, якби я хотіла його знайти (а все моя ота клята гордість, через яку загублено стільки приємних мені людей, знайомих, друзів, коханих…) – то вже зустріла б.

Гадаю, тут можна знайти будь‑якого бога.

Пантеон богів.

Туманний пантеон.

Саме тут вони зустрічаються, спілкуються, радяться, воюють, вирішують долі… Тому й хочеться бути тут – поруч з ними. А оті місцеві казкові створіння – чомусь, в основному, страшні – то, мабуть, їхній почт.

А може вони всі повиходили з нашого Лісу. Спершу боги, а за ними полізло нечисте й чисте, казкове й жахливе – нелюдське.

У двері пошкрябалися.

Я посміхнулася, на серці стало спокійно (серцевий штиль) – я відчула Елвіса. Взяла про всяк випадок кілок (після вчорашньої розмови я собі не зовсім довіряла) й відчинила.

Котяра задоволено усміхався.

– Елвісе!

Якби він був трохи легший, то я підхопила б його на руки й носила б по хаті цілий день. Та він був здоровилом – тому я обмежилася короткими обіймами. Потім озирнула його з усіх боків – нічого з ним не сталося, жодної подряпинки. Він був у нормі, от тільки надто вже задоволений.

Він пройшов на кухню, сів у крісло і спитав:

– Ну як ти тут?

– Розповідай!

Я навіть забула відповісти на питання, мені дуже була потрібна інформація, аби заповнити порожнечу в голові. А ще – дуже хотілося говорити, емоції били через край. Я була рада, що мій котяра повернувся до мене. Що не кажи, а він – єдиний мій друг. І він мене не кинув. Не пішов, не пропав у тумані.

– Ой, що тобі сказати, – махнув він на мене пухнастою лапою, – таку кицю знайшов, ммм! Лялечка. Цілий день за нею ходив, муркотів, пісні співав, і що ти думаєш? Вона стала моєю! До речі, можна її до нас у гості запросити? А то я вже розказав, як тут у нас гарно, вона…

– Елвісе! – засичала я.

– Га?

– До діла, Елвісе! Ти щось дізнався?

Він довго й зачудовано дивився на мене, потім, здається, дійшло.

– Ач ти яка, – ображено протягнув він, – як про твої особисті проблеми, то Елвіс слухає, а як Елвісові раз на рік щастя випало, то «Елвісе, ти щось дізнався?» Це нормально?!

– Раз на рік? – здивувалася я. – А хто постійно вночі до місцевих киць ходить?

– Та хіба то таке… Вони ж домашні… А я знайшов дикунку…

– Елвісе!… – я почала заводитись, він зрозумів це і хутко перемкнувся на діловий тон.

– Добре, розповідаю. Отже інфа така – після розправи на галявині у лісі з’явився новенький вовкулака. Буває там не щоночі, живе не у зграї, одинак. Хто він такий, люди не знають. Бачили, що якийсь рудий хлопець розстріляв п’ятьох на галявині, кажуть, зробив це професійно, так швидко, що його навіть ніхто не розгледів. Помітили тільки те, що він рудий. Один із убитих устиг куснути його, тому неважко пов’язати ці два факти, враховуючи те, що новенький – рудий. Особливі прикмети – ідіотизм.

– Тобто?

– Кажуть, наривається. На всіх. І хоч йому поки що фартить, незабаром усе ж таки дограється.

– Ще прикмети?

– Шрам на щоці… Хоча ні, поки що – подряпина. Повинна бути великою. Нарвався вчора на кількох наших. Не відступився. Мордяку йому добряче роздерли…

Після слова «подряпина» я вже не слухала. У вухах гуло. То мене надурили. Це руде створіння все ж таки надурило мене на пару з барменом. Думаєте, такі розумні? Угу, зараз!

Але ж він і справді такий хворий, хворобливий, втомлений…

Може, це просто збіг?

Я висварила себе за думки про збіг, а тоді зварила собі й Елвісові кави.

– Що з тобою? – тричі спитав мене Елвіс, доки я відреагувала.

– А? Та нічого… нічого… Це – Єгор.

– Чого ти так думаєш?

– Я з ним розмовляла. У нього подряпина на щоці. Він рудий. Він єдиний, хто може приходити до мене. Він вовкулака. Його треба вбити.

– Гей‑гей‑гей, – занервувався Елвіс, – може тобі корвалольчику? Чи ще винця? Кави? Тань, ну не треба тут зараз мені істерик, га? Я, може, своє кохання знайшов, а ти…

Я не слухала його. Я гнівалася, бо мене обдурили, як малу дитину. І знала, що поки я серджуся, треба йти і вбивати, бо потім буде пізно… не те щоби пізно, просто набагато болючіше. Адже це – Єгор.

– Я теж своє кохання знайшла, – сердито відказала я. Не знаю чому, та перед тим, як перезарядити пістолета й повісити на плече арбалет, я сказала саме цю фразу.

Чомусь виявилося, що я чудово пам’ятаю, де він живе.

Я йшла до нього швидко й спокійно.

Мені шкода було маленького хворобливого хлопчика, шкода було рудого симпатичного парубка, та зовсім не шкода було вовкулаку.

Я йшла вбивати Дурня.

Одін уважно подивився на мене з дерева.

Лише проходячи повз нього, я зрозуміла, який він велетень. Він знову помахав мені рукою, а я помахала у відповідь.

Елвіс ішов поруч. Помітила я це тільки зараз, та чомусь утямила, що так і повинно бути. Втямила, що утямила, що так і повинно бути. Поруч і трохи позаду – щоб ніхто не міг атакувати зі спини.

Я давно знала, що Елвіс – небезпечна істота: поруч із ним звикаєш до того, що твоя спина захищена.

 

Єгор мешкав у старенькому покоцаному п’ятиповерховому будиночку навпроти дитячого садочка. На першому поверсі. Квартира №12. Досить знаковий номер помешкання. Хоча я обрала б собі тринадцятий. Я натиснула на кляксу дзвоника, сховавши кілок за спиною. Елвіс засів на східцях, що ведуть нагору, аби залишатися непоміченим і вчасно плигнути ворогові на плече та уп’ястися в шию. За дверима довго мовчали й сопіли. Я була впевнена, що навряд чи Єгор буде так сопіти, тому довго намагалася зрозуміти, хто може бути у нього вдома, якщо батьки поїхали… Нарешті замок невпевнено клацнув, і двері відчинилися.

У дверях стояло мале руде дівча. Воно було більше схоже на Єгора, якого я пам’ятала з дитинства, ніж той хлопець, якого я сьогодні зустріла. Невже дитина? – промайнуло у голові. Та ні… В нього не може бути десятирічної дитини… Тож… сестра? Ой, ні, тільки не у присутності сестри… Хоча… Дитині загрожує потенційна небезпека. Може, колись вона зрозуміє, навіщо я упорала її братика.

– Єгор удома? – спитала я.

До цього дівча дивилося на мене здивовано й зацікавлено, але досить обережно – раде було будь‑якої миті тріснути мене по носі дверми. А тепер – посміхнулося. Воно, руде, коли посміхалося, то дуже було схоже на сонечко, яким його малюють діти…

– Немає… Але скоро прийде. А ти його дівчина?

Здається, вона дуже хотіла познайомитися з його дівчиною. Здається, вона чекала на неї. Ото вже малеча.

– Ні, – відказала я, – перекажи йому, що Таня заходила. Нехай зателефонує.

– О’кей, – вона знов усміхнулася, і я зрозуміла, що вб’ю його, але не тут і не зараз. Не тут і не зараз.

Ми з Елвісом пішли додому.

Вечір приніс полегшу. Не так полегшу, як спокій і розуміння. Величезне спокійне розуміння чогось такого, що було надто велике, аби осягнути його, описати, висловити. Воно просто було, й чомусь із ним було так спокійно, так легко.

– Він прийде, – сказала я котярі.

– Я не буду спати. Буду чатувати, – відказав він.

Елвіс міг покласти нормального вовкулаку, це я знала. Але тут проблема – нор‑маль‑но‑го вовкулаку. Не цього.

– Добре, тільки не лізь уперед.

– Доки?

– Поки не побачиш, що мені загрожує небезпека.

– Пхе! – сказав Елвіс. – Так я вже зараз повинен лізти вперед. Тобі загрожує небезпека. Я це бачу, я це відчуваю… ти теж. Ти надто вже просто до цього ставишся.

– А мені здається, нормально. Він не дужчий за мене. Ми рівні.

– Раніше ти точно знала, що дужча – ти. Ти ніколи не казала, що хтось рівний тобі.

– Елвісе, – я усміхнулась котярі, – просто я боялася це сказати, аби не виглядати слабачкою. Тепер – не боюся.

– Це ще гірше, – позіхнув котяра.

– Чому? – здивувалася я.

– Тому що подібні зізнання чуєш від людей нечасто і, зазвичай, тоді, коли їм треба викласти душу, бо вони не впевнені, що їхню душу побачать ще… вони готують її до прощання…

– Елвісе, – обірвала я його, – не мели дурниць. Ти задовго спілкувався зі своїми лісовими розумаками. А я завжди кажу те, що на думці…

– … І думаю, що кажу, – підказав він.

Я знизала плечима й пішла писати далі. Ану ж бо і правда загину сьогодні. Може, мене визнають генієм. Посмертно. Людство чомусь полюбляє це діло – визнавати генієм посмертно. Але треба було бодай щось дописати, аби було що визнавати.

«Мені дуже подобалося, коли він сміявся і коли сердився», написала я, «та ще й однаковою мірою. Бо і в тому, і в тому стані він був однаково гарний. Такі в нього були очі. Очі, які все розуміли. Очі, які з теплих сонечок могли вмить перетворитися на руді крижинки, очі, які дуже часто приходили уві сні, хотілося увесь час у них дивитися, проте не виходило, бо вони швидко втікали, танули й губилися у глибинах пейзажів».

Цікаво, чому цей образ так запав мені в душу? Я ж і досі описую свого Дурня. Єгора, тобто. Хто він мені такий? І чого я так багато про нього думаю й пишу?

Ні близьким приятелем, ні хлопцем (ну який хлопець у дитсадку?), а тим паче родичем він мені не був. Я йому теж. Були ми одне одному просто ніким, просто спогадом. То чому ж я пишу про нього, а він у подобизні вовкулаки приходить до мене вночі? Може, тому що ми обоє опинилися тут? Ми – та більше нікого. Хіба що баба Галя, та бабцю навряд чи можна рахувати – вона тут була постійно, не лише з нами, з усіма. Була, є та буде. А ми з Єгором, либонь, найближчі тут люди. Бо ближчих у мене немає. У нього, мабуть, теж. Але ж його сестра… У дорослому віці ми й геть не були знайомі, то хіба ж можу я бути йому ближчою, ніж сестра? В тім‑то й річ, підказав внутрішній голос. В тім і річ – не в цьому віці, а в тому. Ті, що з дитинства, – завжди ближчі.

Що ж… Можливо. Розумнішого пояснення я все одно не могла вигадати. А так навіть спокійніше – нехай звір приходить до мене. Це краще, ніж приходити до дитини. Бо дитину він уб’є. А я вб’ю його.

Ніч тягнулася повільно й нервово. Я не лягала спати – я заряджала рушницю срібними кулями. Треба було вбити його одразу, думала я, тоді, коли він уперше прийшов. Тоді було легше, ніж зараз. Мій страх не пустив мене. Так і залишуся на все життя переляканим дівчиськом, сварила себе я, так і загину колись від своєї обережності.

– Кави? – запропонував Елвіс.

– Давай, – погодилася я.

Поки що я випила лише дві чашки, ще одну могла собі дозволити. Та не більше, а то почне гамселити серце і тремтітимуть руки. А мені зараз це заборонено. Рука повинна бути точною. Разом із туманом знадвору заповзали нічні звуки – шелест, шерхіт, у якому вчувався притлумлений сміх, невиразні далекі вигуки, вереск і скрегіт жаб у болоті.

Нічна симфонія мого туманного Пантеону.

Знаю, як можна було б назвати цю симфонію.

«Час Локі».

Мій час також.

– Може, він не прийде? – спитав Елвіс. Він зайшов на задніх лапах, а в передніх тримав тарілку, де стояла чашка з кавою, яка поширювала неймовірні пахощі.

– Не прийде сьогодні – чатуватимемо завтра, – відказала я. – Елвісе, поводься, як личить котові, не можу на тебе дивитися.

– Боїшся?

– Ага, дуже.

– Знову ти мене дуриш, – образився він, почувши іронію в моєму голосі.

– Боюся, – зізнаючись, зітхнула я, – але не тебе.

– А кого?

– Смерті.

– Чиєї?

– Взагалі. Він… воно… непогане, я знаю, воно природне, а от не хочеться з ним спілкуватися.

– А ти не спілкуйся.

– Доведеться, – знов зітхнула я й подумала, що забагато зітхаю. З таким «бойовим» настроєм довго не протриматися.

– Гей, – раптом занепокоївся Елвіс, – а якщо ми чатуватимемо завтра, то коли будемо спати?

– Вдень.

– А якщо він і завтра не прийде?…

– Знову чатуватимемо.

– І довго?

– Поки я його не вб’ю, – відрубала я.

Елвіс тяжко зітхнув і подався до кімнати. Я знала, що коли Той (ніяк не могла назвати його Єгором) прийде під двері, Елвіс умить буде тут, налаштований і готовий до бою. А поки що нехай подивиться якесь реаліті‑шоу.

Я подумала, що сьогодні я і справді боюся Смерті. Бо знаю, що вона (він, воно) когось обов’язково забере: чи мене, чи Єгора (вже чомусь рідну людину), чи, не дай боже, Елвіса. До голови заповзла підла ідея: коли дійде до бійки, замкнути його в кімнаті. Та мозок ненадовго ввімкнувся й попросив пожаліти двері, бо котяра їх обов’язково висадить, або ж вікно, бо він його обов’язково виб’є. Я знову забула про його неймовірну силу і знов сприймала свого вірного захисника як м’яку іграшку та декоративне хатнє звірятко.

Отже, Таро мали рацію: Смерть‑Дурень‑Вежа. Вежа – це тут і зараз. Мій дім – моя фортеця, моя Вежа. Тут до мене прийде Дурень, і когось із нас забере Смерть. Краще, звичайно, його. Цікаво, а якщо Смерть забере мене, то куди? На береги Стіксу, до Вирію чи до Пекла? Ба ні, накопичення матерії та енергії – не дуже слушна теорія. А, можливо, Воно розкидає мене на атоми, і я перероджуся у багатьох своїх частинах? А, може, я народжуся на іншій планеті іншою істотою? Гадаю, про це треба спитати в нього. Як побачимося. Сподіваюся, це буде нескоро. Хіба що уві сні. В тому барі.

Як там було у тому барі? Воно сидить і посміхається. Це воно кидалося тортом? Може, й ні. То чому ж так підло посміхається?

«Чому ти радієш?» – хотіла запитати я, та цієї миті мене розбудив Елвіс. – «Радію, що ти розмовляєш зі мною», – відповіло б воно. – «Ти полюбляєш американські комедії?» – спитала б я. – «Трагікомедії», – наголосило б воно. – «Так, вони веселіші», – відповіла б я. – «Набагато чуттєвіші», – підтримало розмову воно. – «А як же ти дивишся комедії?» – спитала я. – «Гадаєш, мені заборонено?» – відказало воно. Залунала гучна музика. Жива музика. – «Ти полюбляєш живу музику?» – прокричала я йому на вухо. – «Ага, я все живе полюбляю», – посміхнулося воно. Воно жартує. Це прикольно. – «Я тебе не боюся», – зрозуміла й одразу ж промовила я. – «А щойно боялася», – воно посміхнулося ще ширше. – «А що ж означає те, що я тебе не боюся?» – поцікавилася я. – «Те, що ти незабаром прийдеш до мене». – «Але я не збираюся помирати». – «А я й не казав, що ти помреш. Просто прийдеш до мене». – «А навіщо до тебе приходити? Як треба, то ти сам… саме… сама… самостійно приходиш». – «Хочеться часом якоїсь віддачі».

Воно раптом прислухалося, притисло палець до губів. Я здивувалася, побачивши, що воно має пальці й губи. Допіру переді мною сиділа чорна просторова (чи не‑просторова) пляма, а тепер воно набуло рис. Дуже дивні риси. Несподівані. Несподівані пальці. Несподівані губи. Несподіване, незнайоме обличчя. Воно піднесло палець до губів – і музика зникла. І зникло взагалі все навколо: всі звуки, весь простір, весь час.

«Тихо, – прошепотіло воно, – чуєш?»

«Що?» – прошепотіла я.

«У двері стукають».

Я прислухалася. Повна тиша, від якої ледве дзвенить у вухах. Ніхто нікуди не стукає.

«Ніхто нікуди не стукає», – сказала я і злякалася – мій голос не надавався до цієї тиші.

«Стукає, – тим самим тоном прошепотів він. – Те, що ти цього не чуєш, не означає, що у твої двері не стукають».

«Те, що ви нікого не бачите, ще не означає, що вони за вами не стежать», згадала я смішну параноїдальну фразу і прокинулася.

Смерть мала слушність – за дверима на мене вже чекали. Я відчула, як трохи швидше, ніж треба, калатає серце, як уже звичний легкий холодок опускається з горла у шлунок, як уважно дивляться на мене крізь двері. Ну, це, звісно, перебільшення, вовкулаки не бачать крізь двері й стіни… Чи бачать? Холодок перетворився на невеличкий морозець. Стало страшно.

Може, я нехтувала ним?

Що ж, ми теж глянемо крізь двері.

– Він тут, – тихо сказав Елвіс, виходячи з кімнати.

– Знаю.

Я взяла рушницю і підійшла до дверей. Присіла та обережно зазирнула у шпарину. Він був поруч. Я навіть відчула його вовчий дух і тепло його тіла. Він був просто навпроти мене. Я підвелася й приставила рушницю до дверей, туди, де, за моїми розрахунками, у цієї тварюки повинне бути серце.

– Ти що? – не зрозумів Елвіс. – Не відчиниш?

– Нє‑а, – сказала я.

– Чекай…

Здається, він розгубився.

– Чекай, це якось невірно… нечесно якось. Підло…

– Так буде краще. – Я на секунду відірвалася від рушниці й уважно глянула на Елвіса. – Або я підло вб’ю його, або ж він чесно вб’є мене.

Елвіс зітхнув, потім спитав:

– А влучиш?

– Сподіваюся, – чесно відповіла я.

– Уяви собі, якщо не влучиш, і він буде страждати й помирати від ран…