Slide 4У тогочасних віруваннях греків збереглися залишки первісних релігій — фетишизм (приміром, шанування каміння, особливо дельфійського омфала), тотемізм (орел, сова, корова й інші тварини були постійними атрибутами богів, а самі боги нерідко зображувались у вигляді тварин), магії. За панування родової знаті дрібні місцеві божества були замінені олімпійськими богами. Гомер (VIII ст. до н. е.) в «Іліаді» й «Одіссеї» та Гесіод (VII ст. до н. е.) у «Теогонії», тобто «Родоводі богів», усталили типові образи богів. Гесіод Гомер “Одіссея” “Іліада” Гомерові боги — це просто безсмертні люди, наділені неземною вродою і силою. Кожен з них має своє ім’я і риси, властиві тільки йому. Ці боги — Посейдон, Аїд, Гера, Деметра, Гестія, Афіна, Афродіта, Аполлон, Артеміда, Гефест, Арес та інші — розглядалися вже як якась родина чи держава, що має свого верховного главу — «батька людей і богів». Зевс утілював у релігійній формі риси патріархального владики; він панував над небом, землею, морем і пеклом. Афродіта Артеміда Отже, з’явилась ієрархія богів, яка відбивала зміцнілу ієрархію класового суспільства. Зображені в «Іліаді» та «Одіссеї» палац Зевса на Оліпм із золотими стінами та підлогами, розкішні вбрання богинь, а також постійні чвари, розбрат та інтриги між богами були своєрідним віддзеркаленням життя грецької родової аристократії. Гомер назавжди закріпив антропоморфічний характер грецької релігії. Гесіод тільки чіткіше виклав. Перемога олімпійців ніколи не була повною. Нерідко найпалкіше вірили в тих богів, яких не оспівав жоден поет. Людина, як і раніше, відчувала, що її оточують добрі та злі духи, і виконувала прадавні магічні обряди. Існували ніби дві релігії: офіційна (її проповідували держава, література та мистецтво), заснована на гомерівських традиціях, і вірування нижчих верств, які зберігали забобони догомерівських часів. Велике значення в давньогрецькій релігії мав культ предків і взагалі померлих, а також культ героїв. Виникнення міст-держав (полісів) і дальший розвиток рабовласницького суспільства змінили характер грецької релігії. У VIII — VII ст. до н. е. з’явилися й поширились культи богів — покровителів ремесла і торгівлі. Богом ковальства став Гефест, богом торгівлі — Гермес. Змінилось уявлення і про функції богів: покровителями ремесел у кожному місті, як правило, оголошувались боги, що їх вважали оборонцями самого міста: наприклад, в Афінах — Афіна, в Корінфі — Посейдон, у Дельфах — Аполлон. Аполлон Посейдон Не завжди і не з найдавніших часів храм був місцем поклоніння богам. Їм поклонялися в горах, у гаях, у гротах, біля джерел. З часом таке особливо шановане місце ставало священним і там будували храм. Розквіт храмового будівництва в Афінах припадає на V — IV ст. до н. е. Відправляння культу в цілому перебувало під контролем держави. Жрецьких корпорацій у грецьких державах, як правило, не було. Вибрані жеребкуванням службові особи виконували також обов’язки жерців. Грецький жрець не вчився спеціально і нічим не відрізнявся від решти громадян. Службу божу правили і чоловіки й жінки. Охорона храму вважалася державним обов’язком жерця. Оскільки не було ні догматів, ні віровчення, жерці не повчали віруючих. Вони тільки виконували обряди. У деяких культах посада жерця була спадкова. У визнанні загальногрецьких богів та пов’язаних з ними святинь частково відбивалось усвідомлення греками своєї етнічної єдності. Усі греки могли брати участь в іграх і змаганнях, періодично влаштовуваних біля таких святилищ. Олімпійські ігри (олімпіади) стали основою грецького літочислення. Поряд із культами, призначеними для всього населення, у Греції рано виникли таємні релігійні товариства й культи, до участі в яких допускалися втаємничені (місти). Найвідомішими були обряди на честь Деметри (елевсінські містерії) та на честь Діоніса (діонісії). Утаємниченим в елевсінські містерії обіцяли раювання після смерті. Деметра Діоніс Стародавні вірили, що учасник діонісій приєднувався до божества за допомогою з’їденого сирого м’яса тварини, яку роздирали живцем. Таємні культи в пізньоантичний період певною мірою були виявом незадоволення умовами життя і охоплювали чималу частину нижчих верств давньогрецького суспільства. Греки, як і всі політеїсти, відзначалися широкою віротерпимістю і великою шаною до чужих богів. Напевне, вони вважали, що богів ніколи не буває забагато і що за межами країни завжди може знайтись якийсь бог, котрого варто прихилити на свій бік. Особливо греків приваблював Єгипет, саме звідти вони взяли богиню Ісіду, яка з III ст. до н. е. мала серед греків численних шанувальників. Разом з Ісідою утвердився культ її чоловіка й брата Осіріса (Серапіса), на честь якого було споруджено багато храмів по всьому грецькому світі. Із східних богів найбільше шанували Велику Матір, матір богів Кібелу — фрігійську богиню, в якій греки впізнавали свою Рею. Другим могутнім богом із Сходу був Мітра, ірансько-вавілонський бог сонця. В II — III ст. н. е. його культ досягає найбільшого розквіту. Люди, які страждали від соціального гноблення та безправності, шукали щастя в «загробному житті». Неоплатонізм був останньою спробою зберегти й оживити стару грецьку релігію, але він не мав успіху, бо єдиною релігією, яка відповідала вимогам часу, було християнство. Обряди мали великий вплив на розвиток літератури й мистецтва європейських та інших народів.
4 питання
Антична філософія Філософія зародилась практично одночасно у трьох найбільших осередках стародавньої цивілізації – Китаї, Індії, Греції і Римі. Десь у цей час відбувається зародження філософії у стародавньому Вавилоні та Єгипті. Однак тут філософська думка не набула рівня, властивого для більш розвинених рабовласницьких країн. Ми розглянемо сукупність філософських вчень, що розвивалися в давньогрецькому (з кінця VII ст. до н.е. до початку VI ст. н.е.) і пізніше в давньоримському (з ІІ ст. до н. е. до початку VI ст. н. е.) суспільствах. Це так звана антична філософія (від лат. antiguitas – давнина, старовина). Саме тут виробляється стиль філософствування та проблематика, які визначили подальший розвиток любомудрості на європейському континенті. Філософія античного світу виростає з міфології та епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси цієї філософії такі: наявність у ній значної кількості міфологічних та епічних образів; присутність елементів антропоморфізму (наділення предметів і явищ природи зовнішністю і фізичними властивостями людини); наївний пантеїзм, тобто ототожнення богів з силами природи; пов’язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх у категоріях “добра”, “зла”, “справедливості”, “блага” та ін.; пошуки першопочатку всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції. У розвитку античної філософії вирізняються три основних етапи. Перший етап охоплює VII – VI століття до н.е. Його називають натурфілософським, або рання класика. У центрі уваги філософів того етапу стояли проблеми фізики (природи), Космосу, Всесвіту. Другий етап – висока класика. Він охоплює V – IV століття до н. е. В цей період відбувається антропологічний поворот у грецькій філософії – чітко помітна тенденція теми людини в системі інших проблем. Третій етап у розвитку античної філософії – (кінець IV до н. е. – початок VI ст. н. е.) – пізня класика, або завершальний етап античної філософії. До нього у свою чергу входять періоди: елліністична філософія (IV – I ст. до н. е.), олександрійська філософія (I ст. до н. е. – початок VI ст.), давньоримська філософія (II – VI ст.). Для нього характерне не стільки висування нових ідей, скільки осмислення, уточнення, коментування ідей і вчень, створених мислителями попереднього періоду. Крім того, якщо на двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, то на третьому етапі розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених з Грецією регіонів.
Виникнення науки припадає на період до VI ст. до н. є., коли в Стародавній Греції склалися перші теоретичні системи, сформувалися сприятливі соціальні умови - відповідна духовна атмосфера для розвитку науки (ріст опозиції релігії, криза міфологічного мислення, нагромадження наукових знань та ін.). Першою наукою, що розвивалася у формі теоретичного знання, стала математика. Для формування математики у вигляді теоретичного знання необхідно знайти якийсь особливий простір, де знання існували б не у вигляді ідеального плану дій, а як особливий ідеальний об'єкт. Першим ідеальним об'єктом математики, що зароджувалася, у піфагорійців стає число. Передумовою стали особливі світосприйнятні положення, що набувають у піфагореїзмі поняття числа. Уся піфагорійська філософія стає певним тлумаченням нагромадженого стародавніми цивілізаціями пізнавального досвіду, що дозволив звести всю різноманітність зв'язків і відносин у світі, що протистоїть людині, до числових співвідношень. Осмислення світу чисел, проникнення у їх природу могло мис-литися як ключ до таємної суті світу. Із засобу розв'язання утилітарних задач число перетворилося на основоположний елемент світосприйняття. Зі сфери практичної уяви число перенесене і перетворене на ідеальний об'єкт, що обумовлював формування математики як науки. В Стародавній Греції закладені наукові основи не лише математики, але й багатьох інших наук: фізики, астрономії, медицини, історії та ін. Відтоді у духовній діяльності людини пізнавальний процес займає провідні позиції і закладає основи наукової раціональності. Під раціональністю розуміється постійне прагнення до доказів розуму, глузду та максимальне виключення емоцій, пристрастей, власних думок при прийнятті рішень, що стосуються пізнавальних проблем. В античності провідні позиції займала дедуктивістська модель наукової раціональності. Наукове знання у такій моделі постало у вигляді дедуктивно упорядкованої системи положень. В основі системи складалися загальні передумови, дійсність яких встановлювалася позалогічним і позадосвід-ним шляхом. Стверджувалося, що дійсність таких положень можна безпосередньо визначити очима розуму. Решта положень виводилися з загальних посилок дедуктивним методом. Раціональність вченого в такій моделі полягала в довірі авторитету розуму при прийнятті вихідних посилок і жорсткому дотриманні правил дедуктивної логіки при виведенні і прийнятті усіх інших суджень.
5 питання
Еллінізм став примусовим, тобто досягнутим в результаті запеклих війн, об’єднанням стародавнього грецького і східного світів, що раніше розвивалися окремо, в єдину систему держав, що мали багато спільного в соціально-економічній структурі, політичному устрої, культурі. В результаті об’єднання стародавнього грецького і східного світів в рамках однієї системи з’явились особливе суспільство і культура, котрі відрізнялись власне від грецького і східного суспільного устрою і культури і були синтезом елементів стародавньої грецької і східної цивілізацій, котрий дав якісно нову суспільно-економічну структуру, політичну надбудову і культуру.
|
