Термін «античність» походить від латинського слова antiquus - древній. Їм прийнято називати особливий період розвитку древньої Греції та Риму, а також тих земель і народів, які перебували під їхнім культурним впливом. Хронологічні рамки цього періоду, як і будь-якого іншого культурно-історичного явища, не можуть бути точно визначені, однак вони значною мірою збігаються з часом існування самих античних держав: з XI-IX ст. до н. е.., часу становлення античного суспільства в Греції і до V н. е.. - Загибелі римської імперії під ударами варварів.
Антична етика визнавала дві головні категорії - свободу і рабство, відмінності расові, національні не грали особливої ролі. Людина, підлеглий якійсь ідеї, «борець за ідею», вільним не рахувався. Це положення так чи інакше інтерпретоване, дійшло до Середніх Віків.
Прагнення до безсмертя, властиве героям і героїчного епосу, було надихає основою усього античного філософствування. Вже в пам'ятниках раннегреческой літератури більш-менш адекватно і щораз відповідно до жанрової специфіки розглядається співвідношення індивідуальної волі і загального блага, неприборканих, гарячих пристрастей і стримувати, тверезого розуму, інтересів і цілей одного індивіда з інтересами і цілями інших, а також досить виразно позначається та нормативна модель поведінки - підпорядкування індивідуального загальному, пристрастей розуму, живих особистостей абстрактним нормам, того, що є, тому, що повинно бути, - яка отримує систематичне обгрунтування у що складається філософської етики або, висловлюючись по іншому, для обгрунтування якої значною мірою складається філософська етика. Зародження і розвиток етичногомислення йде паралельно з виокремлення абстрактних моральних норм, що зіставляються з реальною поведінкою індивідів.
Грецька античність угледіла відмітна ознака людини в її розумі, розуміючи під цим не тільки здатність пізнавати світ, але і рішучість розглядатизнання в якості вищої, останньої інстанції з усіх спірних питань людського життя.
1. Етика ранньої грецької філософії
Перші спроби філософського узагальнення моральних процесів, є прямим продовженням етичних міркувань у рамках героїчного і дидактичного епосів (Гомер і Гесіод), практичної мудрості (Сім мудреців).
Аналіз ранніх літературних пам'яток європейської культури - поем Гомера (ХII-VII ст. До н. Е..), Гесіода (кінець VIII початок VII ст. До н. Е..), Висловів Семи грецьких мудреців (VII-VI ст. До н. е..), які відобразили руйнування родового ладу і становлення класової цивілізації в Греції, свідчить, що саме реальні колізії соціально-морального розвитку, зокрема протиріччя між благом цілого (племені, народу, стани, полісу) та благом окремих особистостей, з'явилися предметом першого етичних роздумів. Послідовне розгляд названих джерел показує: етичне мислення складається і посилюється у міру того, як формуються абстрактні моральні норми, зростає конфлікт між ними і реальною поведінкою людей.
Творчість Гомера стоїть на стику двох історичних епох. Воно відображає захід первісної формації і зародження цивілізації.
Своєрідність моральної ситуації, описаної Гомером, полягає в тому, що є живі моральні індивіди - епічні герої, але немає сформульованих загальнообов'язкових моральних норм, немає моральної ідеології. Герої моральні в силу реальних суспільних зв'язків, без опосредствующей ролі етичної рефлексії, моральних норм і чесноти, без якого б то не було страху і духовного примусу. Їх поведінка представляє як вільне розгортання фізичних сил і відповідно сформованих людських обов'язків, настроїв, симпатій і антипатій. Пояснення цього феномена полягають у тому, що індивід не протистоїть колективу, племені.
У докласовому суспільстві, останню стадію якого зображає Гомер, превалює єдність інтересів кровноспоріднених колективу, а примат загального над особистим реалізується у свідомо вольових діях розвинених індивідуальностей, передусім представників родової знаті.
Переплетення спільного з одноосібним, индивидуализированность колективних цілей і колективна сутність індивідуальної волі як раз і складають своєрідність моральних відносин гомерівських героїв. Тут мораль ще вписана в мову практичного життя, збігається з природними властивостями і конкретними суспільними інтересами індивідів.
Творчість Гесіода відбиває нову ступінь у розвитку моралі, і саме сприяє її оформленню як сукупності суспільних норм. Гесіод критично відноситься до сучасної йому соціальної дійсності. Згідно з його уявленням, розвитку суспільства властивий регрес. Від вищої ступіні до нижчої воно послідовно проходить п'ять епох. У далекому минулому люди були зроблені з золота, вони не знали ні життєвих турбот, ні тим більше моральної псування. На зміну їм прийшло покоління зі срібла, що було набагато гірше. Третім було покоління мідне. Четвертим - покоління божественних героїв. Потім настало століття залізних людей.
Гесіод є, мабуть, першим моралістом в історії європейської культури. Він надає моралі першорядне значення; вже у нього зустрічається формулювання (правда, недосконала) гуманістичного правила, що отримав згодом назви золотого: «Зло на себе замишляє, хто зло на іншого замислив». У той же час у Гесіода починає викристалізовуватися типова для експлуататорської ідеології тенденція до конфліктів, а протест проти соціальної системи підміняти наукою. Мораль, слідування ідеалу праці та справедливості, повинна стати вирішальним засобом відродженнягармонійних соціальних відносин золотого століття.
Формування моральних норм отримує подальший розвиток у висловах так званих Семи мудреців. Ув'язнені в цих висловах істини мають общезначимую, що претендує на абсолютність форму. Вони втратили видиму зв'язок з конкретною дійсністю й живуть своїм власним життям. Сім мудреців віщають істину саму по собі. Вони вже мають справу не з реальними людьми, не з фактичними моральними відносинами, а з моральними нормами, існуючими як би самі по собі.
До Семи мудрецям за різними списками відносять 20 осіб. Але найчастіше таких: Фалес, Солон, Піттак, Біант, Клеобул, Хілон, Періандр. Приписи їх вимагають від індивідів самообмеження, самоприборкання, жертовності, поміркованості.
2. Релятивістські погляди давньогрецьких софістів
Першими ідею всесилля знань і освіти висловили софісти, (V століття до н. Е..), Що думали, що людину можна навчити всього, у тому числі чесноти. Софісти - так, називали давньогрецьких філософів, які виступали в ролі професійних вчителів мудрості і красномовства. Загальне в їхніх поглядах - відмова від релігії, раціоналістичне пояснення явищ природи.
За змістом їх вчення людина є мірою всіх речей у своєму особливому ролі мислячої істоти, яке вміє говорити і логічно послідовно думати. Прийнявши цю тезу як основоположний, софісти неминуче прийшли до етичного релятивізму. Вони вважали, що не існує об'єктивних відмінностей між добром і злом і людина може оперувати ними у своїх інтересах як завгодно. Те, що для одного є добром, для іншого може бути злом. Для одного і того ж людини щось іноді буває добром, іноді - злом. Мислителі, які першими стали розглядати розум в його функціївиробництва знань у вигляді відмітної ознаки людини, були в той же час першими мислителями, які релятівіровалі моральні поняття. Ця кореляція багатозначна. Вона не є випадковою, а відображає суть справи.
Софісти вперше підкреслили формує значення освіти, виховання, культури в житті людини. Більш того, в духовній, культурно-історичної діяльності вони побачили специфічне призначення людини. Етика поряд з діалектикою спору, її логіко-мовними основами була головним предметом теоріїсофістів. Не дивно тому, що світоглядні установки софістів в значній мірі з'явилися узагальненням їх етичних досліджень, присвячених головним чином двох проблем: можливості виховання чеснот, а також співвідношенню законів природи і встановленої культури.
Софісти сформулювали кардинальну для етики проблему: чи є добро і зло самостійними, надіндивідуальних сутностями, чи вони іманентні людської діяльності? Або, переводячи це питання на нормативний мову, чи повинен індивід керуватися у своїй поведінці особистими інтересами, що випливають із його схильностей, біографії, досвіду спілкування і т.д., або ж він повинен силою духовного самопрінужденія підпорядкувати свою діяльність вимогам абстрактної моралі?
Софісти поклали початок етики як філософської дисципліни. Решта розвиток європейської етичної думки, в тому числі її сократовско - платонівської гілки, було стимулювання їх просвітницькою діяльністю. При цьому значення софістів не обмежується тим, що вони вказали на громадський людський характер моралі і в найзагальнішому вигляді позначали предмет етики. Вони разом з тим задали науково плідну і соціально прогресивний напрямок зароджується етиці - орієнтували її на критичне ставлення до прийнятих у суспільстві моральних зразків поведінки, на вивчення моральних цінностей в їх співвіднесеності з конкретними історичними умовами й інтересами індивідів. Їх нищівна критика морального догматизму і етичний релятивізм наповнені глибоким гуманістичним змістом.
3. Погляди Демокріта, Сократа, Платона, Аристотеля
