Позитивний та негативний досвід застосування моделі західними та східними компаніями, підприємствами Росії і України

З початку 90-х років ХХ століття за кордоном нагально постали питання, пов'язані з екологічно чистим виробництвом. Підґрунтям стало зростання попиту на екологічно чисту харчову продукцію, спричинене турботою людей про стан свого здоров'я в умовах негативного впливу промислових підприємств на навколишнє природне середовище. Фермерські господарства, які проводили свою діяльність на засадах органічного виробництва, отримали істотні конкурентні переваги, найістотнішими серед яких є висока якість вирощеної продукції, державне сприяння виробництву, можливість виходу на зовнішні ринки збуту тощо.

Стратегію екологічно чистого виробництва першими почали реалізовувати країни Центральної та Східної Європи.

Екологічно чисте виробництво широко пропагується на багатьох міжнародних форумах наприклад, OSPAR (Осло-Паризька) конвенція з Північно-Східної Атлантики, Декларація Північного моря та ін. Більш широкому розповсюдженню моделі екологічно чистого виробництва сприяло підтвердження значення її принципів на Конвенції міністрів з охорони навколишнього середовища Європи (1995р., Софія). З 1995 р. завдяки зусиллям спеціально створеної робочої групи в рамках Програми екологічних дій модель екологічно чистого виробництва стала активно впроваджуватись у багатьох країнах Центральної та Східної Європи з метою безупинного поліпшення екологічної й економічної діяльності підприємств та переходу до превентивних заходів щодо охорони довкілля.

Однією з перших країн, що почала реалізовувати програми екологічно чистого виробництва була Польща, де заходи здійснювалися з 1991 р. у межах спільної угоди з урядом Норвегії [11]. Наприкінці 1999 р. 210 польських компаній мали спеціальний сертифікат експертів чистого виробництва. Більш розвинуті країни світу в межах спільних проектів почали реалізовувати цілу низку програм та заходів щодо впровадження екологічно чистого виробництва і передачі нових технологій у країни з перехідною економікою, в тому числі у Росію, Україну, Молдову та країни, що розвиваються, – Азію та Африку.

Щорічний приріст екологічно чистих продуктів на світовому ринку становить 25 % [12]. Сьогодні частка органічної продукції на світовому ринку продуктів харчування становить 2%, а на ринку в межах Євросоюзу – 15 %. При цьому найбільший попит на таку продукцію простежується у Німеччині, Італії та Франції. А Швейцарія посідає перше місце в Європі за споживанням екологічно чистої продукції на душу населення. За прогнозами експертів, у 2020 р. обсяги світового ринку екологічно чистих продуктів харчування можуть становити 200-250 млрд доларів США [12].

В країнах Європейської співдружності екологічна політика поєднує збалансовані адміністративно-контрольні та фінансово-економічні важелі, які дозволяють ефективно регулювати питання охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки. У червні 1993 р. були прийняті основні принципи і положення екологічного обліку в рамках ЄС, які набули чинності в квітні 1995 р. Змінилися і пріоритети у боротьбі з забрудненням атмосфери. Головні програми спрямовані не на введення в дію очисного обладнання, а на створення екологічно чистих технологій. В цих країнах діють понад 200 чітких механізмів реалізації екологічного законодавств, застосовується близько 150 видів екологічних податків, структура і тарифні ставки яких затверджено національними парламентами [13]. Причому ці механізми мають свої специфічні риси, які обумовлені особливостями власних екологічних проблем, а також сформованістю політичного, економічного, соціального середовищ та специфікою національного управління.

У Німеччині розроблена та реалізується стратегія екологічно орієнтованого менеджменту і екологічного підприємництва, що є важливим напрямком екологічної модернізації, із зростанням ролі екологічних характеристик товарів та продуктів, що виробляються і реалізуються. Обов’язковим для підприємств Німеччини є проходження екологічного аудиту на основі прийнятих національних стандартів, що його регулюють[13].

У США на початку 70-х років були прийняті законодавчі акти щодо охорони навколишнього середовища, основним з яких став закон про законодавчу політику у сфері охорони навколишнього середовища. Законотворча діяльність, спрямована на раціоналізацію використання природних ресурсів, поліпшення екологічної ситуації в населених пунктах та підвищення стандартів якості життя[13].

В організаційному плані система управління охороною навколишнього середовища в США передбачає три рівні: Національне агентство з охорони довкілля (створене у 1970 р.), центральні агентства штатів та місцеві природоохоронні агентства. Агентство з охорони довкілля є основним органом федерального уряду, що координує діяльність усіх федеральних міністерств та відомств країни і виконує переважно регулятивні функції: регулювання якості довкілля стосовно всіх галузей промисловості, зокрема ядерного виробництва, через розробку відповідних стандартів, загальна координація федеральної природоохоронної діяльності, оцінка ефективності різних заходів у сфері охорони довкілля тощо[13].

Організаційної структури агентства з охорони довкілля, яка сприяє повноті охоплення та комплексності вирішення проблемних питань в галузі екологічного управління США, то воно спирається на: створені у складі агентства спеціальні підрозділи нагляду за небезпечними об'єктами навколишнього середовища; виділення спеціальної групи підрозділів, орієнтованих на надзвичайні ситуації; структуризацію, яка передбачає формування підрозділів: запобігання забрудненням, оцінки впливу на здоров'я, економічного аналізу, науки та технології, контролю виконання законодавства; наявний при агентстві науково-дослідний інститут з розгалуженою мережею лабораторій та Національного центру розгляду екологічних правопорушень.

Одним із важливих напрямків екологічної політики США є фінансування урядом наукових розробок і досліджень. Майже три чверті наукового бюджету агентства з якості довкілля спрямовується на оплату контрактів і субсидій для окремих розробок, що здійснюється здебільшого у промисловості. Причому в США діє досить розгалужена та деталізована система стандартів якості довкілля[13].

В Японії одним із пріоритетних питань є охорона довкілля. Законодавство в галузі навколишнього середовища Японія почала формувати на початку 70-х рр. XX ст., а у 1964 р. був прийнятий Основний закон щодо боротьби із забрудненням навколишнього середовища, який склав юридичну та методологічну базу для подальшого формування законодавства в галузі охорони довкілля.

До головних напрямів діяльності держави у сфері охорони довкілля в Японії є: впровадження стандартів його якості; організація наукових досліджень з проблем навколишнього середовища; формування системи моніторингу; впровадження програм контролю за забрудненням. Основними рисами механізму охорони природи в Японії є: широке використання передових технологій та новітніх досягнень в галузі її охорони, консолідація владних структур та приватного бізнесу навколо вирішення екологічних проблем, значне поширення програмно-цільового управління, активна участь у вирішенні глобальних екологічних проблем, широке використання системи компенсацій за шкоду від забруднення довкілля[13].

В країні керівним органом, що займається питаннями навколишнього середовища, є Управління з питань довкілля (засноване у 1971 р. в статусі міністерства), яке здійснює планування основних напрямів державної політики щодо охорони довкілля, розробку проектів екологічних законів, стандартів, нормативів, координацію всіх природоохоронних заходів[13].

Екологічна політика Японії базується на таких економічних інструментах: пільгове оподаткування та кредитування екологічних заходів; система державного субсидування екологічних ініціатив бізнесу. В Японії розроблені найжорсткіші у світі санітарно-гігієнічні стандарти якості води, впроваджені вимогливі стандарти озеленення новобудов, затінювання, перешкод радіохвилями, ведеться контроль за виробництвом фреонів [13].

Зарубіжний досвід застосування економічних інструментів у системі охорони навколишнього природного середовища відрізняється від вітчизняного, насамперед, системою стимулювання раціонального використання природних ресурсів. Ця система охоплює податкові знижки з продажу екотехніки (Німеччина, Франція, Японія, США), пільги за умови застосування прискореної амортизації очисного обладнання, субсидії підприємствам і пільгові кредити на природоохоронне устаткування. Крім цього, у США широко розповсюджені безвідсоткові позики інвестиційних банків для придбання “чистих технологій” під державні гарантії, а також довгострокові позики (до 30 років) обсягом 0,5 млн. дол. при 6,65% річних [14]. Україну в міжнародних рейтингах конкурентоспроможності відносять до країн, що розвиваються, і які характеризуються підвищеною політичною й економічною нестабільністю, несприятливим інвестиційним кліматом і високими ризиками виробничо-господарської діяльності. Так, у рейтингу конкурентоспроможності Світового економічного форуму (World Economic Forum) за 2009-2010 рр. Україна посіла 82-у позицію серед 133-ох країн. Після періоду відносної стабільності рейтингу у 2006- 2008 рр. (69, 73 і 72-е місце відповідно), країна опинилась у дев’ятій десятці країн, де вона перебувала до цього. При цьому, як і у рейтингу за 2009 рік, Україна знаходиться у групі латиноамериканських та африканських країн, що розвиваються. Безпосередніми сусідами України за рейтингом конкурентоспроможності є Гамбія та Алжир [15, с. 103].

Причинами неконкуренто- та неекспортоспроможності вітчизняної продукції як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку, є її висока ціна, низька якість, висока енергоємність та матеріалоємність, а це, своєю чергою, пов’язано, зокрема, з низьким рівнем впровадження систем управління якістю (ISO 9000) та екологічного менеджменту (ISO 14000) в Україні.

Як висновок до наведеного вище слід зазначити, що зарубіжний досвід є актуальним для України.

Екологізація виробництва в сучасних умовах істотно впливає на рівень конкурентоспроможності підприємства, і за пронозами попиту на екологічно-чисту продукцію, вплив зростатиме.

Так, стан екологізації В США та Японії почався найраніше, що є результатом налагодженого механізму заохочення та контролю державою екологічного виробництва, як наслідок, підвищення конкурентоспроможності підприємств та збереженням довкілля. Досвід країн ЄС є меншим, проте результативним. Сьогодні частка органічної продукції на світовому ринку продуктів харчування становить 2%, а на ринку в межах Євросоюзу – 15 %. При цьому найбільший попит на таку продукцію простежується у Німеччині, Італії та Франції. А Швейцарія посідає перше місце в Європі за споживанням екологічно чистої продукції на душу населення.

Україну в міжнародних рейтингах конкурентоспроможності відносять до країн, що розвиваються, і які характеризуються підвищеною політичною й економічною нестабільністю, несприятливим інвестиційним кліматом і високими ризиками виробничо-господарської діяльності. Так, у рейтингу конкурентоспроможності Світового економічного форуму (World Economic Forum) за 2009-2010 рр. Україна посіла 82-у позицію серед 133-ох країн.

В четвертому розділі реферату будо проаналізований результат екологізації виробництва та результат конкурентоспроможності товару українського підприємства ЗАТ «Оболонь».