Спадкування за законом.

Ст. 1254

1. Заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт.

2. Заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній запо­віт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить.

3. Кожний новий заповіт скасовує поперед­ній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним.

4. Якщо новий заповіт, складений запові­дачем, був визнаний недійсним, чинність по­переднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 цього Кодексу.

5. Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни.

6. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться заповідачем особисто.

7. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться у порядку, встановленому цим Кодексом для посвідчення заповіту.

 

Зміна та скасування заповіту - право запо­відача, яке може бути здійснене тільки ним особисто. Заповідач вправі змінити чи скасува­ти складений ним заповіт у будь-який час, не зазначаючи при цьому причин його зміни чи скасування. Для зміни чи скасування заповіту не вимагається будь-чия згода, в тому числі осіб, призначених спадкоємцями в скасованому чи зміненому заповіті.

Заповіт може бути скасований шляхом скла­дання нового заповіту або поданням заяви про його скасування нотаріусу, який посвідчив за­повіт. Зміна заповіту можлива складанням нового заповіту, в якому заповідачем будуть скасовані чи змінені окремі розпорядження по­переднього заповіту.-В будь-якому випадку більш пізній заповіт скасовує попередній повні­стю або у частині, в якій він йому суперечить. Якщо раніше складеним заповітом спадкода­вець розпорядився лише частиною майна, а більш пізнім заповітом розподілив його другу частину, то такі заповіти після смерті заповіда­ча будуть чинними обидва.

Скасування заповіту шляхом складання нового є остаточним, тобто заповіт, скасований більш пізнім заповітом, не поновлюється, якщо пізніше складений заповіт потім скасований шляхом подання заяви. Аналогічне правило діє і тоді, коли пізніше складений заповіт згодом буде визнаний недійсним. Винятки з цього складають випадки, коли пізніше складений за­повіт був складений дієздатною особою, однак в момент, коли вона не розуміла значення сво­їх дій та не здатна була ними керувати (ст. 225 ЦК), а також складений особою під впливом насильства (ст. 231 ЦК). Такі обставини вста­новлюються в судовому порядку і хоча такий заповіт визнається недійсним, то попередній заповіт зберігає чинність.

Порядок складання першого заповіту не має юридичного значення для зміни чи скасуван­ня заповіту, нотаріальний заповіт може бути скасований морським та навпаки.

Нотаріус, завідуючий державним нотаріаль­ним архівом при одержанні заяви про скасу­вання чи зміну заповіту, а також при наявності нового заповіту, який скасовує чи змінює рані­ше складений заповіт, роблять про це відмітку на примірнику заповіту, що зберігається в державній нотаріальній конторі, приватного нота­ріуса, в державному нотаріальному архіві, і від­мітку в реєстрі нотаріальних дій та в алфавіт­ній книзі обліку заповітів.

Нотаріус, якому в ході посвідчення заповіту стане відомо про раніше посвідчений заповіт, повідомляє про вчинену дію той орган, де збері­гається раніше посвідчений заповіт.

Взагалі, з метою захисту майнових прав та інтересів громадян і юридичних осіб всі запо­віти складені та посвідчені, змінені або скасо­вані в установленому законодавством порядку, підлягають обов'язковій реєстрації в Єдиному реєстрі заповітів та спадкових справ у порядку, що встановлений Положенням про Єдиний ре­єстр заповітів та спадкових справ.

Спадкування за законом.

При спадкуванні за законом до спадкування закликаються особи, яких законодавець називає як спадкоємців. Тобто в цьому разі спадкове майно розподіляється між особами, які названі в числі спадкоємців у відповідних статтях Цивільного кодексу України. Таких осіб називають законними спадкоємцями, або колом спадкоємців за законом.

Спадкування за законом має місце тоді, коли воно не змінено заповітом, тобто спадкодавець у заповідальному розпорядженні не призначив спадкоємців особисто. Таким чином, спадкування за законом має місце, якщо:

• спадкодавець не залишив заповіту чи заповіт визнано недійсним повністю або частково;

• спадкоємці за заповітом усунені від спадщини.

Кого саме законодавець називає в числі спадкоємців за законом? Вирішуючи це питання, враховують такі обставини: кровна спорідненість, шлюбні відносини, сімейні зв'язки та членство у сім'ї.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування по черзі. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від неї. Наприклад, коли є спадкоємці першої черги — право на одержання спадщини виникає лише у цих осіб. Спадкоємців другої та інших черг до спадкування в цьому разі не закликають. Коли спадкоємці першої черги відсутні або коли вони не прийняли спадщини, а також якщо всі спадкоємці першої черги не закликаються до спадкування, до спадкування будуть закликані спадкоємці другої черги.

Слід підкреслити, що правила про черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування можуть бути змінені нотаріально посвідченою угодою заінтересованих спадкоємців, укладеною після відкриття спадщини. Але така угода не може порушити прав спадкоємців, які не беруть у ній участі, а також спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку.

Крім того, за рішенням суду особа, яка за законом є спадкоємцем наступних черг, може одержати право на спадкування за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Спадкоємці за законом за Цивільним кодексом України поділяються на такі черги.

До першої черги належать:

• діти спадкодавця (у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті);

• той з подружжя, який пережив спадкодавця;

• батьки спадкодавця.

До другої черги належать:

• повнорідні і неповнорідні брати та сестри спадкодавця;

• дід і баба, як з боку батька, так і з боку матері спадкодавця.

До третьої черги належать:

• рідні дядько та тітка спадкодавця. До четвертої черги належать:

• особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.

До п'ятої черги належать:

• інші родичі спадкоємця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

Ступінь споріднення визначають за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.

У шосту чергу право на спадкування за законом одержують і утриманці, які не були членами його сім'ї (але не менш як п'ять років одержували від нього матеріальну допомогу, що була для утриманця єдиним або основним джерелом засобів для існування).

Спадкування за правом представлення мають:

• внуки (правнуки) спадкодавця успадковують ту частину спадщини, яка б належала за законом їхнім батькові, матері (дідові, бабі), якби вони були живими на момент відкриття спадщини;

• прадід, прабаба успадковують ту частину спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (дідові, бабі спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини;

• племінники спадкодавця успадковують ту частину спадщини, яка б належала за законом їхнім батькові і матері (братові і сестрі спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини;

• двоюрідні брати та сестри спадкодавця успадковують ту частину спадщини, яка б належала за законом їхнім батькові, матері (дядькові та тітці спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини.

Якщо спадкування за правом представлення здійснюють кілька осіб, то частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.

Частки у спадщині кожного зі спадкоємців за законом є рівними. Але спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них. Якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, то спадкоємці за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом, також можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.

 

13. Недійсність заповіту.

Ст. 1257

1. Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвід­чення, є нікчемним.

2. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встанов­лено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

3. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недій­сності іншої його частини.

4. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений пра­ва на спадкування, одержує право на спадку­вання за законом на загальних підставах.

Заповіт, як правочин, підпорядковується за­гальним правилам про вчинення правочинів та їх недійсність. Заповіт, складений недієздатною особою, представником від імені заповідача, тобто особами, що не мають права на його скла­дання, а також заповіт, складений з порушен­ням вимог щодо його посвідчення та форми, є нікчемним (абсолютно недійсним). Тому ви­знання такого заповіту недійсним судом в силу ст. 215 ЦК не потрібне.

Заповіт, складений особою, волевиявлення якої не було вільним і не відповідало її волі, може бути визнаним недійсним тільки за по­зовом зацікавленої особи з наданням відповід­них доказів цієї обставини. Наприклад, скла­дання заповіту під впливом насильства з боку спадкоємця.

Заповіт може бути визнаним недійсним не повністю, а частково. Тому недійсність його окремих розпоряджень, не має наслідком недій­сності його в цілому. Наприклад, заповідач сво­їм заповітом порушує права спадкоємців, що мають право на обов'язкову частку. Заповіт в цій частині є недійсним. Можливий випадок також зазначення в заповіті з умовою такої умови, що суперечить моральним засадам су­спільства. В частині цієї умови заповіт буде не­дійсним. В решті воля заповідача зберігає чин­ність.

Якщо заповіт визнається недійсним в ціло­му, то настає спадкування за законом. Спадкоємець, який позбавлений права на спадкуван­ня таким заповітом, закликається до спадкуван­ня на загальних підставах.

Право на пред'явлення позову про недійсність заповіту мають зацікавлені особи, частіше - спадкоємці за законом. Такий позов може бути поданий до суду тільки після смерті заповідача.

 

14. Поняття спадкового права, місце спадкового права в правовій системі.

В усіх правових системах спадкове право є сукупністю норм, що регулюють відносини, пов’язані з переходом прав і обов’язків померлого до інших осіб, і становить окремий правовий інститут. Він є одним з найбільш консервативних і стабільних інститутів цивільного права, який відображає особливості національного менталітету, традицій і усталених принципів приватного права.

Цей правовий інститут формувався під значним впливом римського приватного права, відголоси якого зберігаються, зокрема, і в сучасному праві зарубіжних країн. Насамперед це стосується поділу способів спадкування (за заповітом та за законом), свободи заповіту, встановлення порядку закликання до спадкування спадкоємців за законом і т.ін. Істотне значення для формування спадкового права зарубіжних країн мала церква та релігійні канони щодо сімейних і родинних відносин.

У країнах континентальної правової системи правове регулювання відносин спадкування здійснюється насамперед на законодавчому рівні. У Німеччині основним нормативно-правовим актом, який регулює спадкові правовідносини, є НЦК; книга п’ята цього кредиту «Спадкове право» повністю присвячена цим питанням. У Франції питання спадкування регулюються нормами ФЦК: титулу першого «Про спадкування» і титулу другого «Про прижиттєві дарування та заповіти» книги третьої «Про способи набуття права власності».

В Англії основними джерелами є прецедентне право та закони: про заповіти (1837 р.), про адміністрування спадщини (1925 р.), про спадщину осіб, що не залишили заповіту (1952 р.), про спадкування (1975 р.). У США проблеми спадкування вирішуються законодавством окремих штатів, а також прецедентним правом. У тих штатах, у яких діють цивільні кодекси, спадкове право регулюється нормами кодексів. Єдиний (типовий) закон про спадкування прийнятий в небагатьох штатах США, що є природним з огляду на особливості цього інституту, який досить складно уніфікувати.

В усіх країнах значну роль у регулюванні спадкових відносин відіграє судова практика, яка заповнює прогалини законодавчої регламентації та вирішує низку інших проблем. Разом з тим, слід відмітити, що і в розвитку цього правового інституту можна виявити певні загальні для всіх країн тенденції, які з’явилися внаслідок реформ 60—70-х років ХХ століття. Зокрема, врівноваження статусу у спадкових відносинах шлюбних, позашлюбних і усиновлених дітей, розширення спадкових прав чоловіка й дружини, вирівнювання положення спадкоємців за законом та ін.

Право всіх країн встановлює два способи спадкування: за заповітом і за законом. При цьому забезпечується поєднання принципів волі заповіту та охорони інтересів родини спадкодавця. Принцип волі заповіту дозволяє власнику на власний розсуд визначати юридичну долю свого майна після смерті. Його воля пев­ною мірою обмежується на користь найближчих для спадкодавця осіб — членів його родини, для яких резервується певна частина цього майна. Спадкування за заповітом відіграє провідну роль, оскільки надає можливість власнику на свій розсуд розпорядитися майном на випадок смерті. Спадкування за законом має субсидіарне значення, оскільки застосовується в разі відсутності юридично дійсного заповіту або коли він охоплює лише частину спадкового майна.

Взагалі, спадкування — це перехід майнових прав та обов'язків померлого громадянина (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). Право спадкування тісно пов'язане з правом власності, оскільки спадкування є одним із найпоширеніших засобів набуття права власності і служить охороні цього права.

Спадкування становить універсальну правонаступність. Саме в спадкуванні яскраво виявляється така особливість універсального правонаступництва, як одночасність переходу до правонаступника всіх прав та обов'язків, які належали правопопереднику.

Як цивільно-правовий інститут спадкове право являє собою сукупність встановлених державою правових норм, які регламентують порядок та умови переходу майнових прав померлого громадянина до інших осіб. Саме спадкове право визначає підстави спадкування, час і місце відкриття спадщини, коло спадкоємців, особливості спадкування окремих видів майна, порядок і строки прийняття та відмови від спадщини, оформлення спадкових прав.

Спадкове право традиційно належить до найбільш стабільних інститутів цивільного права, за останні п'ятдесят років воно практично не зазнало істотних змін. Але ця стабільність настала не зразу.

Основні норми спадкового права знайшли своє відображення в ЦК України. Серед інших джерел спадкового права чільне місце посідають спеціальні нормативні акти, які визначають порядок діяльності нотаріальних органів, зокрема. Закон України від 2 вересня 1993 р. "Про нотаріат", "Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України", затверджена наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 р. "Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів", затверджена наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 р.,"Порядок посвідчення заповітів та доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених", затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р.

Важливе значення для правильного вирішення судових спорів, які виникають при спадкуванні майна, мають постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 червня 1983 р. (зі змінами, внесеними постановою Пленуму від 25 грудня 1992 р.) "Про практику розгляду судами України справ про спадкування" та від 31 січня 1992 р. (зі змінами від 31 грудня 1992 р.) "Про судову практику в справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову в їх вчиненні".

Майно, яке переходить в порядку спадкування, називається спадщиною. Спадщина складається із сукупності майнових прав та обов'язків померлого громадянина, які, у відповідності з чинним законодавством, можуть переходити у порядку спадкування до іншої особи. Іноді спадщину називають спадковою масою або спадковим майном. У більшості випадків спадщина складається з права приватної власності померлого громадянина на різне майно: жилий будинок, квартиру, предмети домашнього користування, дачу, садівничий будиночок, предмети домашнього господарювання, продуктивну та робочу худобу, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблену продукцію, транспортні засоби, земельну ділянку, грошові кошти, акції, інші цінні папери та інше майно споживчого та виробничого призначення, яким громадянин володів (ст. 13 Закону України "Про власність", ст. 5 Земельного кодексу).

 

15. Черговість спадкування за законом.

Ст.1258

1. Спадкоємці за законом одержують пра­во на спадкування почергово.

2. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, не­прийняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених стат­тею 1259 цього Кодексу.

 

Якщо фізична особа не залишила заповіту, або заповіт визнаний недійсним, або відсутні умови, які зазначені у заповіті з умовою, або спадкоємці за заповітом не прийняли спадщи­ну, або не закликаються до спадкування, або вона розпорядилася лише частиною свого майна, настає спадкування за законом. Можна сказа­ти, що спадкування за законом має місце тоді, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

Законом встановлюються такі підстави за­кликання до спадкування за законом: родинні, сімейні стосунки, шлюб, усиновлення, знахо­дження на утриманні спадкодавця не менше 5 років до його смерті.

При спадкуванні за законом майно перехо­дить до зазначених в законі спадкоємців від­повідно до встановленої черговості, яка має су­воро дотримуватись. Розширення кола осіб, що закликаються до спадкування за законом, не­можливе.

Кожна наступна черга спадкоємців за зако­ном одержує право на спадкування у разі від­сутності спадкоємців попередньої черги, усунен­ня їх від спадкування, неприйняття ними спад­щини або відмови від її прийняття, крім випадків, коли черговість одержання права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спад­коємців, укладеною після відкриття спадщини. Але такий договір не може порушити прав спад­коємця, який не бере у ній участі або такого, що має право на обов'язкову частку.

До обставин, що є підставою усунення спад­коємця від спадкування відносяться: умисне позбавлення спадкоємцем життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців, вчинення замаху на їх життя; умисне перешкоджан­ня спадкодавцеві скласти заповіт внести до нього зміни, що сприяло виникненню права на спадкування у них; позбавлення спадкоємців батьківських прав та ін. Перелік цих підстав передбачений ст. 1224 ЦК. Такі обставини, що слугують підставою для усунення осіб від спад­кування повинні бути встановлені тільки в су­довому порядку.

Під неприйняттям спадщини (вираженим небажанням прийняти спадщину) слід розумі­ти неподання заяви про прийняття спадщини нотаріусу у встановлений строк з часу відкрит­тя спадщини за відсутності тих обставин, що свідчать про її прийняття фактично (див. ко­ментар до ст. 1268 ЦК). Про відмову від при­йняття спадщини спадкоємець подає відповід­ну заяву нотаріусу за місцем відкриття спад­щини (див. коментар до ст. 1273 ЦК).

 

Ст.1259

1. Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змі­нена нотаріально посвідченим договором за­інтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може по­рушити прав спадкоємця, який не бере у ньо­му участі, а також спадкоємця, який має пра­во на обов'язкову частку у спадщині.

2. Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом три­валого часу опікувалася, матеріально забезпе­чувала, надавала іншу допомогу спадкодавце­ві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

 

Закон надає право спадкоємцям за законом за власним бажанням та взаємною згодою змі­нювати існуючий порядок черговості спадкуван­ня. Так, після відкриття спадщини, спадкоємці можуть змінити черговість спадкування шля­хом складання договору, відповідно до якого од­ночасно з їх чергою буде спадкувати спадко­ємець іншої черги, що не закликається до спад­кування. Такий договір має бути нотаріально посвідченим та не може порушувати прав спад­коємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, що має право на обов'язкову част­ку. До них належать неповнолітні або повноліт­ні непрацездатні діти спадкодавця, а також один з подружжя, що пережив іншого, і є непрацезда­тним, та непрацездатні батьки. Іншими слова­ми, не можна без згоди всіх спадкоємців, що закликаються до спадкування, розподіляти спа­дкове майно, чи, наприклад, віддавати частку відсутнього спадкоємця іншому спадкоємцю із іншої черги. Крім добровільної зміни черговості спадку­вання, воно може також здійснюватися за рі­шенням суду. За позовом особи, що є спадко­ємцем за законом наступної черги, суд може визнати за нею право на спадкування разом зі спадкоємцями тієї черги, яка має право на спад­кування, якщо буде встановлено, що протягом тривалого часу вона опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадко­давцеві, який через похилий вік, тяжку хворо­бу або каліцтво був у безпорадному стані.

 

1. У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому чис­лі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.(ст.1261)

2. У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадко­давця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері. (ст.1262)

3. У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадко­давця. (ст.1263)

4. У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини. (ст.1264)

5. У п'яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причо­му родичі ближчого ступеня споріднення усу­вають від права спадкування родичів подаль­шого ступеня споріднення.Ступінь споріднення визначається за чис­лом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодав­ця не входить до цього числа.

У п'яту чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї.

Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сі­м'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джере­лом засобів до існування.

6. спадкування за представленням – ст.1266

1. Внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за за­коном їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини.

2. Прабаба, прадід спадкують ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.

3. Племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (сестрі, братові спадко­давця), якби вони були живими на час відкрит­тя спадщини.

4. Двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належа­ла б за законом їхнім матері, батькові (тітці, дядькові спадкодавця), якби вони були живи­ми на час відкриття спадщини.

5. Якщо спадкування за правом представ­лення здійснюється кількома особами, частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.

6. При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення.

 

16.

Стаття 1243 ЦК. Заповіт подружжя

1. Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

2. У разі складення спільного заповіту ча­стка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до дру­гого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування ма­ють особи, визначені подружжям у заповіті.

3. За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного за­повіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню,

4. У разі смерті одного з подружжя нотарі­ус накладає заборону відчуження майна, за­значеного у заповіті подружжя.

 

Заповіт вважається особистим розпоряджен­ням, а тому кілька осіб скласти єдиного запові­ту не можуть. Виняток складає заповіт подруж­жя відносно майна, що належить йому на праві спільної сумісної власності. Таким є майно, що набуте подружжям під час шлюбу, незалежно від того, що один з них не мав з поважної при­чини (навчання, ведення домашнього господар­ства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостій­ного заробітку (доходу). Припускається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей ін­дивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

На такий заповіт розповсюджуються всі пра­вила відносно форми заповіту та порядку його посвідчення, що передбачені ЦК. Юридичний сенс такого заповіту полягає в одержанні спад­щини, а саме майна, яке було спільною суміс­ною власністю, тією особою, яка була обрана за домовленістю подружжя, а також у тому, що той з подружжя, який пережив, продовжує жити у звичному для нього майновому середовищі.

Якщо майно стає об'єктом спільного запові­ту, то в разі смерті одного з них, його частка в цьому майні не входить до спадкової маси, а переходить до другого з подружжя. При цьому той з подружжя, хто пережив, обмежений в праві розпорядження ним, відчужувати його будь-яким чином він не вправі. Спадкоємцями цьо­го майна будуть ті особи, які зазначені подруж­жям в заповіті. Вступити в володіння цим майном вони зможуть лише після смерті обох з подружжя.

Кожен з подружжя має право у будь-який час відмовитися від спільного заповіту. При цьому така відмова здійснюється за всіма правилами відмови від заповітів і підлягає нотаріальному посвідченню. Оскільки право на відмову перед­бачено за життя подружжя, то після смерті од­ного з них, другий не має право скасувати чи змінити цей заповіт.

Після смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначе­ного у заповіті, що робить неможливим розпо­рядитися цим майном.

 

17.

Стаття 1225. Спадкування права на земельну ділянку

1. Право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.

2. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені.

3. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування,якщо інший її розмір не визначений заповітом.

Право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.

 

Земельний кодекс України надає громадянам України право на одержання у власність земельних ділянок для чітко визначених цілей:

— ведення селянського (фермерського) господарства;

— ведення особистого підсобного господарства;

— будівництво та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка);

— садівництво;

— дачне та гаражне будівництво.

Яке цільове призначення землі було зазначено у Державному акті на землю, таке й переходить до спадкоємців.

Частина 2 коментованої статті встановлює, що до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. Тобто спадкування житлового будинку, інших будівель та споруд відбувається на тих же підставах і у тому ж порядку, що й спадкування іншого майна, але разом з їх успадкуванням автоматично (незалежно від спеціальної згадки про це у заповіті) тягнеться виникнення для спадкоємців зазначеної нерухомості права на земельну ділянку, на якій ця нерухомість знаходиться. Тобто, якщо земельна ділянка, де знаходиться успадкований будинок, належала спадкодавцю на праві власності, то й у спадкоємця будинку виникає право власності на цю ділянку. Якщо ж у спадкодавця — власника будинку було лише право користування земельною ділянкою, на якій споруджено будинок, то й спадкоємці можуть набути лише право користування цією ділянкою.

Згідно з ч. З коментованої статті до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування. Проте, якщо інший розмір такої ділянки визначений заповітом, то застосовуються положення заповіту. Наприклад, за заповітом спадкодавець заповів жилий будинок трьом спадкоємцям у рівних частках кожному. Тобто, виходячи із змісту цієї статті, кожний із них отримає у право власності або у право користування ще по 1/3 земельної ділянки, на якій знаходиться цей будинок. Але, якщо спадкодавець у заповіті зазначить, що одному спадкоємцю заповідається 1/2 частина земельної ділянки, а друга половина заповідається в рівних частках двом іншим спадкоємцям, то частки спадкоємців будуть визначатися відповідно до заповідального розпорядження.

 

Стаття 1226. Спадкування частки у праві спільної сумісної власності

Коли йдеться про спадкування частки у праві спільної сумісної власності, слід встановити: а) чи є спільна власність сумісною; б) якою є частка спадкодавця у праві спільної сумісної власності; в) якими є загальні підстави спадкування, що мають бути застосовані для даного випадку.

Визначаючи характер спільної власності, слід керуватися ст. 368 ЦК, яка зазначає, що спільною сумісною власністю вважається спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності. До спільної сумісної власності, зокрема, належить: 1) майно, набуте подружжям під час шлюбу, якщо інше не встановлено договором або законом; 2) майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Хоча частки у праві спільної сумісної власності припускаються рівними, проте угодою сторін, законом або рішенням суду може бути передбачене інше. Тому при спадкуванні такої частки істотне значення має встановлення її розміру, що може бути зроблене як за життя спадкодавця, так і після відкриття спадщини.

 

Стаття 1227. Право на одержання сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві

За загальним правилом суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, не включаються до складу спадкової маси, а передаються членам сім'ї спадкодавця.

Проте, у деяких випадках суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, можуть бути успадковані у загальному порядку. Цей випадок передбачений безпосередньо ст. 1227: за відсутності членів сім'ї спадкодавця перераховані вище суми входять до складу спадщини. Але ним можливість спадкування сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, не вичерпується. Наприклад, якщо відповідна сума була вислана спадкодавцю за його життя, але він не встиг її отримати, то вона вхо­дить до складу спадщини, оскільки з моменту висилки належить спадкодавцю на праві власності.

Стаття 1228. Спадкування права на вклад у банку (фінансовій установі)

Частина 1 коментованої статті згадує два можливих види вираження волі спадкодавця-вкладника: заповіт і спеціальне розпорядження банківській установі.

Спадкування грошового вкладу має свої особливості. Якщо спадкодавець зробив заповідальне розпорядження банківській установі або застереження щодо вкладу в загальному заповіті, то вклад переходить у власність особи, вказаної в розпорядженні чи заповіті. Якщо ж заповідального розпорядження чи застереження у заповіті не було, то свідоцтво про право на спадщину на грошовий вклад видається спадкоємцям за законом на загальних підставах.

Незалежно від способу розпорядження грошовим вкладом, право на його отримання входить до складу спадщини. Якщо спадкодавець зробив заповідальне розпорядження банківській установі або застереження щодо вкладу у заповіті, то вклад видається зазначеним особам одразу після смерті вкладника без нотаріального оформлення. Вклад включається до спадкового майна і тоді, коли заповідальне розпоря­дження було зроблено на користь особи, яка померла раніше від вкладника, а також у тому разі, коли Особа, на користь якої було зроблено заповідальне розпорядження, померла після вкладника, не затребувавши вкладу. В цьому випадку вклад спадкують спадкоємці особи, на користь якої було зроблено розпорядження.

Стаття 1229. Спадкування права на одержання страхових виплат (страхового відшкодування)

1. Страхові виплати (страхове відшкодування) спадкуються на загальних підставах.

2. Якщо страхувальник у договорі особистого страхування призначив особу, до якої має перейти право на одержання страхової виплати у разі його смерті, це право не входить до складу спадщини.

 

Коментована стаття закріплює можливість спадкування права на одержання страхових виплат (страхового відшкодування). Зазвичай, страхові виплати (страхове відшкодування) спадкуються на загальних підставах. Найчастіше таке спадкування має місце у договорах страхування життя у зв'язку зі смертю спадкодавця, життя якого було застраховане. Але можливе і спадкування права на одержання страхових виплат (страхового відшкодування) у інших випадках особистого страхування, а також у випадках майнового страхування та страхування відповідальності (див. коментар до ст.ст. 980, 990, 999