Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

І. РОЗГЛЯД ТЕОРЕТИЧНОГО МАТЕРІАЛУ 2 страница




У середньому на 1 га покритої лісом площі Карпатського природного парку в корінному рослинному покриві накопичувалося 478,1 т фіто маси із вмістом 4,1 т хімічних елементів. У сучасному рослинному по криві в середньому на 1 га покритої лісом площі припадає лише 194,2 і фітомаси та 1,6 т хімічних елементів. Тобто навіть в умовах дотримання природоохоронного режиму потенційні можливості лісорослинних умов цього парку використовуються лише на 30-35%. Ще контрастнішими ці показники в Бескидах (Старосамбірський район), де зміни в структурі біогеоценотичного покриву є найглибшими в Українських Карпатах. У корінному рослинному покриві букові та ялицеві ліси займали понад 76% покритої лісом площі, а лісистість була вдвічі більшою. У сучасному покриві цих лісів збереглося лише 19%, сільськогосподарські угіддя займають майже половину території, а похідні смеречники, сосняки, сіровільшняки та інші - понад 20%. Внаслідок цього на 1 га покритої лісом площі тепер у середньому припадає в 5,6 раза менше, а на 1 га загальної площі - в 11 разів менше фітомаси, ніж у корінному покриві. У цій фітомасі в перерахунку на 1 га відповідно покритої лісом і загальної Площі знаходиться в 5,5 і 8,2 раза менше хімічних елементів.

Якщо при цьому врахувати, що антропогенні зміни в структурі біогеоценотичного покриву зумовили ще й значне зменшення величин щорічного приросту фітомаси та щорічного опаду й відпаду, що десь цей процес в Карпатському регіоні супроводжується істотним зменшенням біотичного кругообігу і глибоким біогеохімічним збідненням Території, та якщо до цього додати ще й втрати, зумовлені водною ерозією ґрунтів і вилучення органіки в процесі господарської діяльності, стає зрозумілим, що це зубожіння набирає критичних розмірів.

Порятунком у цій ситуації можуть бути відновлення лісів первинного Видового складу та їх нормального розподілу за класами віку, збільшення лісистості на територіях глибокої антропогенної девастації природного біогеоценотичного покриву і штучне поверненя хімічних елементів у лісові та лучні екосистеми.

3. Сільськогосподарське освоєння та агроекосистеми

Сільське господарство є найтривалішим і залишається найпотужнішим чинником трансформації наземних екосистем і плівки життя загалом. Протягом тисячоліть людина вогнем знищувала ліси, спочатку і метою збільшення площ лук для випасання свійських тварин, а згодом площ ріллі для вирощування сільськогосподарських культур. За слова ми Ф.Рамада (1984), це є першою причиною істотного потрясіння біосфери. Цей процес охопив помірні й тропічні зони Азії, Африки та Америки. Його наслідком с величезні простори саван у західній частині Африки і в Південно-Східній Азії та прерій - у Північній Америці, рівнинні, післялісові та внеокогірські луки в Центральній і Південній Європі. Навіть за останні 20-30 років темпи знищення лісів досяганні. 18-20 млн.га щорічно, а лісистість Землі за цей час зменшилася з 29 до 27% (Писаренко, 1989).

Показовою є територія "колиски цивілізації" - південь Палестини, північні райони Сірії і Месопотамії та Східний Іран, де десять тисяч років тому зародилося землеробство. "Сьогодні піщана пустеля простягається там, де 8000 років тому процвітала сільськогосподарська цивілізація неоліту. Незмірна експлуатація цих територій призвела до поступового знищення лісів, потім до руйнування рослинного покриву і, врешті-решт, ґрунтів".

Дуже сильно, передовсім унаслідок випалювання, знищені ліси Середземномор'я. Антропогенні пожежі спричинилися до виникнення мільйонів гектарів розріджених чагарникових пустищ у Франції, Югославіії, Болгарії та інших країнах Південної Європи, в котрих водною ерозією знищений ґрунтовий покрив, а на поверхні опинилися безплідні вапнякові чи кремнисті гірські породи. Площа середземноморських лісів зменшилася в 20 разів.

Вирубування та випалювання лісів, пересувне підсічно-вогневе землеробство, екстенсивне пасовищне господарство спричинилося також до глибоких змін видового складу й чисельності тваринного населення первинних екосистем, загибелі ендемів і реліктів. У післялісових ландах, чапарелях, вельдах чи саванах значно зростає чисельність великих ссавців і птахів. Змінюються мікрокліматичні умови території, тваринне і мікробне населення ґрунтів, їх біотична активність, гідрологічний і * гідрохімічний режими водних екосистем, зрештою, структурно-функціональні показники суміжних територій.

Основним засобом сільськогосподарського виробництва є ґрунт. Він є резервуаром вільної енергії, поживних речовин і вологи, яких живі організми мають змогу використовувати у випадку несприятливих Зовнішніх збурень. Ґрунт є важливою підсистемою наземних і мілководних екосистем, в якій відбувається, з одного боку, деструкція мертвої Органічної маси та використання накопиченої в ній вільної енергії, з другого - постійне поповнення запасів вільної енергії і поживних речовин. З ґрунтом пов'язана, з одного боку, редукційна ланка біотичного кругообігу - основної функціональної особливості екосистеми, з другого І від його родючості, фізико-хімічних і водно-фізичних властивостей залежить продукційна ланка цього кругообігу - загальна продуктивність екосистем, чи, іншими словами, здатність виробляти ту чи іншу кількість біомаси, необхідної для забезпечення різноманітних потреб людства. Ґрунтовий покрив як продукт взаємодії живої речовини, літосфери й атмосфери є одночасно й важливим чинником підтримання хімічного складу атмосфери і прибережних вод океану.

Завдяки родючості ґрунту, вмінню її підтримувати, примножувати та Використовувати, передовсім в аграрному секторі, людство вирощує понад 90% потрібних для свого існування харчових продуктів. Тобто ця родючість є одним з вирішальних чинників забезпечення нормальних умов існування людського суспільства, а ґрунтовий покрив - однією з Найважливіших структур не лише наземних екосистем, плівки життя та біосфери, але й соціосфери. Його охорона, особливо на інтенсивно експлуатованих сільськогосподарських угіддях, розумне використання земельних ресурсів і збереження родючості ґрунтів є однією з найважливіших суспільних проблем.

Натомість, як свідчасть статистичні та науково-дослідні дані, загалом на планеті відбувається ціла низка надзвичайно небезпечних процесів. За даними ФАО (1986 рік), площа суші земної кулі без водних поверхонь і льодовикових покривів становить 13079 млн. га, серед яких 11,3% займають орні землі та багаторічні насадження. Незважаючи на Постійне освоєння нових територій під ріллю, її площа протягом десятиріч залишається практично однаковою (табл.5.4). Але за цей час населення земної кулі збільшувалося відносно ріллі значно швидше. Внаслідок цього в 1960 р. на одного її мешканця припадало 0,50, 1975р. - 0,38, 1985р. - 0,30, а в 2000р. - лише коло 0,22 га, тобто відбувається інтенсивне відносне зменшення продуктивних земель і збільшення антропогенного навантаження на одиницю орної площі.

Незважаючи на істотне поліпшення генетико-селекційцних робіт, Зростання за 25 років внесення мінеральних добрив у 9 разів, пестицидів і- у 32 рази та зрошуваних земель - у 2 рази, втримати хоча б харчування Населення планети на одному рівні не вдалося. Поряд з цим, щорічно з рільного фонду вилучається близько 6 млн.га земель через втрату родючості й відчуження для несільськогосподарських потреб. Натомість для його поновлення на таку ж величину зменшується площа продуктивних лук і лісів. Таким чином, відбувається поступове абсолютне зменшення продуктивних земельних ресурсів Землі.

Заданими Б.Г.Розанова та ін. (1989), з 2 млрд.га земель, утрачених за 10 тис. років сільськогосподарської цивілізації (середній темп - 0,2 млн.га за рік), 700 млн.га загублені за останні 300 років (середній темп 2,3 млн.га), а з них 300 млн.га - протягом останніх 50 років зі середньорічним темпом 6 млн.га. Отже, руйнування одного з найголовніших чин ликів продуктивності наземних екосистем досягло катастрофічних розмірів. У Європі вже розорано 94% придатних для рільництва земель.

Особливої уваги заслуговують процеси деградації вже освоєних сільськогосподарських угідь. Відчутними на значних теренах є ущільнення ґрунту, втрата структури, проникливості, поруватості внаслідок механічного навантаження і зрошувальних меліорацій. Загрозливих масштабів набула дегуміфікація ґрунтів. За 100 років експлуатації чорноземи колишнього СРСР втратили в середньому 25-30% гумусу. А за розрахунками Б.Г.Розанова, протягом землеробської цивілізації втрати органічного вуглецю становлять 313 млрд.т. або 313 млн.т щорічно. За останні 50 років темп дегуміфікації, порівняно зі середньоісторичним, зріс у 24,3 раза і становить 38 млрд.трік-1. Втрата ґрунтовим покривом гумусу спричиняє додаткове вивільнення в атмосферу діоксиду вуглецю, тобто додаткове посилення "парникового ефекту", а теперішнє підвищення температури приземних шарів атмосфери внаслідок останнього - до ще більшого пришвидшення дегумуфікації. Ця повернена вершиною вниз конічна спіраль описуваного процесу свідчить про можливі катастрофічні його наслідки.

Сільськогосподарське використання землі характеризується ще кількома рисами негативної динаміки наземних екосистем. Це, передовсім, - водна і вітрова ерозія, опустелення, зміни, зумовлені будівництвом іригаційних споруд, зрошенням та осушенням сільськогосподарських угідь, забрудненням поверхневих і підземних вод солями й залишковими мінеральними добривами, а також отрутохімікатами. Вважається, що на покриття збитків від ерозії на одиниці площі родючого ґрунту потрібна компенсація на 4-8 разів більшій площі гірших земель, а виснаження ґрунтових ресурсів ерозією може виявитися найсерйознішою загрозою економічній стабільності світу.

Антропогенне опустелення характеризується як втрата екосистемою здатності забезпечувати живі організми водою. Воно поширене, головним чином, в аридних, семіаридних і субгумідних умовах, й супроводжується низькою продуктивністю та збідненням видової різноманітності живих істот. За даними ЮНЕСКО, площа засушливих територій світу в 1977 році становила 5,33 млрд.га, шоста частина з яких - антропогенного походження. 70% цих земель, чи близько 3,6 млрд.га уже охоплені деградацією ґрунтового покриву. Щорічно внаслідок опусте-лювання втрачає свою продуктивність 21 млн.га. Головною причиною цього процесу є нерегульоване надмірне випасання худоби.

Разючі приклади опустелення знаходимо в Калмикії, Туркменистані, В районі Аральського моря, в дельтах Амудар'ї і Сирдар'ї. Воно стало наслідком нерозумної розбудови зрошувальних систем і безгосподарного використання води на зрошення. Воно охопило 50 мільйонів гектарів і вирізняється повторним засоленням ґрунтів, висиханням озер і русел річок, зникненням природних боліт, висиханням Заростей очерету й тугайних лісів, появою нових водойм, що виникли Після скидання колекторних вод, поширенням солончаків і рухомих барханних пісків, розвіюванням вітрами на сотні кілометрів соленого пилового матеріалу. Загалом, як пише Б.Г.Розанов зі співавторами (1989), тепер на рівнинах Середньої Азії та Південного Казахстану опустелюванням охоплено близько 60% території, при цьому майже 40% з них -. це вже пустелі. Загрозливих розмірів воно досягло в країнах Африки, Південної і Південно-Західної Азії та Латинської Америки. Його наслідки відчуває близько 12° о жителів Землі.

Антропогенне опустелювання засушливих територій підсилюється загальним потеплінням та аридизацією клімату, також у значній мірі зумовленими виробничою діяльністю людства. За даними ЮНЕП, на початку дев'яностих років на всіх материках опустелюванням було охоплено 60-80% посушливих пасовищ. Воно руйнувало 40-60% незрошуваних земель Африки, Азії та Європи й від 20 До 40% таких самих земель Австралії, Південної і Північної Америки.

Розвиток іригації за останні 300 років спричинився до втрати ще 100 млн.га сільськогосподарських земель. Коло 140 млн.га зрошених земель Зазнає вторинного засолення, годі як загальна площа земель цієї категорії, за даними ФАО, в 1985 р. досягала 228 млн.га. Водночас значно погіршується якість зрошувальних вод. Істотне забруднення природного середовища спричиняють азотні та фосфорні добрива. Нітрати, нітрити, амоній проникли у водоносного горизонту на глибини в десятки метрів. Загалом з полів у світі змивається до 30-50% внесених мінеральних добрив. Частина з них виноситься внутрішньоґрунтовим стоком, частина азотних добрив денітрифікується, азот потрапляє в атмосферу, зв'язує озон і сприяє посиленню парникового ефекту. Землеробство, особливо зрошувальне, стає щораз бруді і іншою галуззю народного господарства.

Основною одиницею сільськогосподарського виробництва є агроекосистема - створена людиною сільськогосподарська екосистема, базовими структурно-функціональними блоками якої є більше чи менше трансфер мований ґрунтовий блок природної первинної екосистеми, посів або посаО ка сільськогосподарської культури та атмосферний блок (метеорологічні чи кліматичні ресурси місцевості). Порівнюючи агроекосистеми з природними чи напівприродними екосистемами, котрі працюють на енергії сонячного світла (наприклад, озера, ліси), Ю.Одум (1986) вирізняє три основні їх особливості: "1) вони одержують допоміжну енергію, яка знаходиться під контролем людини; ця допоміжна енергія надходить у вигляді м'язових зусиль людини і тварин, добрив, пестицидів, зрошувальної води, роботи машин, що працюють на пальному і т.п.; 2) різноманітність організмів різко знижена (також унаслідок діяльності людни), щоби максималізувати вихід необхідного для людини продукту харчового чи іншого) і 3) домінантні види рослин і тварин підлягають тучному, а не природному доборові. Іншими словами, організованість і керування агроекосистеми забезпечується таким чином, щоби спрямовувати якнайбільше сонячної та антропогенної енергії на виробництво продуктів харчування". При цьому "певні вигоди супроводжуються й деякими втратами: ерозія ґрунтів, забруднення водойм знесеними пестицидами й добривами, висока вартість пального, підвищена чутливість системи до змін погоди і шкідників".

З приводу цього слід завважити, що Ю.Одум головну увагу звернув на структурні й речовинно-енергетичні особливості агроекосистеми, і лише побіжно зачепив питання їх функціональних, зокрема інформаційних і кібернетичних рис. До описаних цитованим автором особливостей слід додати:

1)агроекосистеми - це не просто штучні та швидше комбіновані екосистеми, які складаються з природного чи трансформованого людиною екотопу (ґрунту й атмосфери) й штучно вмонтованого в нього фітоценозу (автотрофного блоку) культурних рослин;

2)в агроекосистемі зберігається пам'ять (частина генопласту) первинної екосистеми (лісової, чагарникової, лучної, степової тощо), на Місці якої вона сформована, у зв'язку з цим урожай сільськогосподарської культури залежатиме не лише від того, скільки додаткової енергії внесе людина в цю агроекосистему, але й від того, наскільки вдало буде припасованим генофонд культивованого сорту (популяції) рослини до генопласту природних живих компонентів (ґрунтових хребетних і безхребетних, мікроорганізмів, облігатних і факультативних птахів і звірів, що потрапляють до агроекосистеми зі сусідніх природних екосистем, бур'янів, патогенних грибів, шкідників тощо);

3)незважаючи на те, що людина намагається захистити агроекосистему від впливу зовнішніх і внутрішніх збурень, максимально позбавити її від впливу її ж саморегуляторних механізмів, цього їй досягти не вдається: в агроекосистемі в тій чи іншій мірі працюють механізми саморегуляції, як на базі частково збереженої в ній генетичної пам'яті первинної екосистеми, так і на базі генетичної пам'яті просторово більших екосистем (ландшафтної, провінційної), кібернетичні механізми яких постійно спрямовані на відтворення корінної екосистеми. Цьому сприяють анемогенні, гідрогенні, зоогенні та інші міжекосистемні зв'язки, за допомогою яких в агроекосистему потрапляє біотичний матеріал, який, за відсутності антропічної протидії, забезпечує відновлення корінного покриву (наприклад, у лісовій зоні: через стадію перелогу і самосіву деревних і чагарникових порід - формування клімаксової лісової екосистеми);

4) успіх роботи агроекосистеми й одержання максимального врожаї.. залежить не лише від кількості внесеної в неї додаткової енергії, але II від того, наскільки ефективно працюватимуть у ній механізми ангропогенної регуляції її структурно-функціональними процесами: ні і розмірів, термінів і технології внесення допоміжної енергії, речовини та інформації тощо, наскільки в програмі цієї регуляції будуть враховані характер і потужність механізмів природної саморегуляції та наскільки швидко виправлятимуться можливі помилки антропогенного втручання в роботу системи (наприклад, надмірне ущільнення ґрунту, недостатні внесення отрутохімікатів або зрошувальних вод, надмірне осушення тощо);

5) агроекосистема, порівняно з природною екосистемою, характеризується не лише специфічною морфологічною структурою, але й глибоко здеформованою трофічною пірамідою. В ній людина сприяє максимальному розвиткові лише того трофічного блоку, з якого зацікавлена одержати найбільший урожай. Це не лише вимагає додаткових затрат енергії на інгібування інших трофічних блоків, але й підтримання стійкості структурно спрощеного, позбавленого засобів самозахисту, створеного людиною біотичного угруповання.

Щодо штучного добору домінантних видів рослин і тварин слід зазначити, що він не є ні особливістю, ні ознакою агроекосистеми. В ній жодного добору немає. Інтродуковані в неї домінанти - заздалегідь сформовані засобами селекції і генетики сорти рослин чи породи тварин. Останні дають найбільшу віддачу в тому випадку, коли їх формування відбувалося цілеспрямовано для агроекосистем з конкретними параметрами їх абіотичних і біотичних умов (родючості, фізико-хімічних і водно-фізичних властивостей Грунту, метеорологічних умов, наявності збудників хвороб, шкідників, конкурентних видів тощо).

Усе це свідчить, з одного боку, про надзвичайну складність і тендітність структурно-функціональної організації агроекосистем, з другого - про надзвичайну актуальність розвитку агроекосистемології -прикладного розділу екосистемології, завданням якого повинно стати опрацювання наукових основ і практичних засад формування морфологічної і функціональної струтурнагроекосистем, ефективного керування енергетичними, біогеохімічними (продукційнимн та редукційними) процесами, способів вирощування максимальних урожаїв, збереження екологічного потенціалу зайнятих цими системами ділянок біогеоценотичного покриву, охорони їх компонентів від антропогенної і спонтанної деградації (ерозії, опустелення, забруднення, втрати біотичної різноманітності та загальної ентропії).

4. Урбанізація та урбоекосистеми

Урбанізація - це складний історичний, суспільно-економічний, демографічний та екологічний процес перетворення ландшафтних екосистем (природних лісових, лучних, степових, водних і штучних - сільськогосподарських) під впливом розростання міст. Вона супроводжується швидкою концентрацією населення, засобів виробництва, зв'язку і комунікації, глибокою деформацією структурних і функціональних властивостей природних екосистем (рослинного і тваринного світу, ґрунтів, атмосферного повітря, продуктивності й біотичного кругообігу тощо),. Поглинанням великої кількості речовин, енергії та інформації, потужним міжекосистемним речовинно-енергетичним та інформаційним обміном, високим ступенем забруднення довкілля та інше. її також можна характеризувати як процес формування в межах плівки життя чи біосфери урбаністичних геосоціоенстем.

У наукових працях міста розглядають як одну з форм суспільного розселення людей, або як населені пункти, мешканці яких зайняті переважно сільськогосподарською працею. їх також визначають як осередки політичного, наукового і культурного життя, центри бурхливого розвитку народного господарства, всебічного розгортання економічних і соціальних процесів. Але в оцінці суті урбанізації, аналізі структурно-функціональної організації міських систем, особливостей їх взаємодії з навколишніми природними екосистемами домінували або біологізаторські, або соціологізаторські підходи. У публікаціях соціологів не знаходимо необхідної інформації про екологічну специфіку і вплив міст на навколишнє середовище. В екологічних працях міста поряд з наземними і водними, лісовими й аграрними екосистемами характеризуються як екологічні системи, а основними їх ознаками називають речовинно-енергетичний обмін, динаміку чисельності популяцій, перетворення ландшафту тощо.

Показові в цьому відношенні міркування Ю.Одума (1986). Він розглядає місто як неповночленну (бо немає розвиненого автотрофного блоку), або "гетеротрофну екосистему, яка одержує енергію, поживу, волокнисті матеріали, воду та інші речовини з великих площ, що знаходяться за її межами" (с.89). Прирівнює його до такої гетеротрофної системи, як устрична банка (скупчення устриць, інших двостулкових молюсків, Червів, крабів та інших видів), "яка цілковито залежить від надходження енергії, поживи з великої площі навколишнього середовища" (с.90). Він навіть називає цю банку природним "містом", хоча додає, що від неї місто відрізняється: а) інтенсивнішим метаболізмом на одиницю площі, б) більшими потребами в надходженні речовин ззовні і в) потужнішим та їдкішим потоком відходів у вигляді синтетичних сполук, отруйних газів тощо. Для підтвердження цього наводяться такі показники: потре ба квадратного метра міста на енергію становить близько 4000 ккал па добу, що в 70 разів перевищує потребу такої ж площі устричної банки; для того, щоби прогодувати місто з населенням в І мли. мешканців не обхідно коло 0,8 млн.га землі, щоби його напоїти і вмити - водозбір, який давав би 7,6 млрд. літрів води; на одного мешканця припадає по над 80 млн. ккал в рік, тоді як його річні фізіологічні потреби становлять лише 1 млн. ккал. Без потужного надходження поживи, пального, електроенергії і води механізми (автомобілі, фабрики та ін.) перестали б працювати. Люди швидко загинули б від голоду, або покинули місто" (с.89).

Таким чином, Ю.Одум ототожнює біотичний метаболізм в природних харчових ланцюгах з промисловими процесами переробки сировини, енергетичний режим природних екосистем - з енергетичним забезпеченням технологічних процесів, транспорту, освітлення та ін., формування структури і чисельності природних популяцій тварин - зі складними соціальними, економічними й культурними змінами міського населення. Таке ототожнювання є методологічно помилковим. Як відзначає В.Є.Соколов (1986), Ю.Одум встановлює відповідність між процесами в природі і суспільстві на рівні поверхневих аналогій, а також випускає з уваги, що основа соціальних відносин людей у будь-якому конкретному середовищі - це відносини в процесі праці, а не потоки капіталу, енергії та ін.

Ю.Одум місто називає "паразитом біосфери", "паразитом свого сільського оточення", припускає, що воно могло б "знаходитися в симбіотичних відносинах з навколишньою місцевістю, оскільки виробляє і вивозить товар і послуги, гроші і культурні цінності, збагачує всім цим сільське оточення та отримує замість них також товари і послуги" (Одум, 1986). Класифікуючи екосистеми за енергетичними показниками, він зараховує міста до типу "індустріально-міських екосистем, які приводяться в рух паливом (викопним, іншим органічним чи ядерним)" і вважає, що ними можна керувати як функціональними екосистемами.

Хоча згаданий автор звертає увагу й на те, що урбанізація знаходиться в центрі уваги соціологічних досліджень і що погіршення якості міського середовища залежить від соціальних показників, він все ж стверджує, що місто як "вінок творіння людської цивілізації" досягне свого процвітання лише в тому випадку, якщо "буде функціонувати як інтегральна частина загальної екосистеми біосфери". Таким чином, він явно біологізує складні соціальні процеси, ігнорує визначальну в місті специфіку суспільної форми організації й підпорядковує її біотичній формі.

Риси біологізаторства спостерігаємо також у працях географів. Вони намагаються зображати людину і людське суспільство компонентом геосистемн. Місто розглядається як міська геосистема, що має антропоцентричну організацію і функціонує на територіях з постійно високою Концентрацією населення/довготривалою забудовою і визначеним розподілом речовин, які в сукупності створюють простір для циклу щоденних занять населення і для свого подальшого розвитку, спрямованого соціальним механізмом.

Натомість А.В.Баранов (1981) визначає місто як демографічний і соціально-економічниіі утвір, який включає територіальний комплекс засобів виробництва, штучне середовище життя, постійне населення і певну форму соціальної організації. Воно являє собою фокальну точку соціального простору, яка характеризується найвищою концентрацією населення, найбільшим зосередженням робочих місць і найбільшою інтенсифікацією розподілу праці. Тобто місто є об'єктом соціальної організації, його виникнення, формування і сучасні структурно-функціональні властивості можна пізнати лише на основі законів суспільного розвитку і за допомогою методів соціологічного дослідження.

Із соціологічної точки зору висновки цього автора правильно відображають суспільну суть міста. Але не слід забувати й того, що останнє займає територію, певний об'єм біогеоценотичної оболонки чи біосфери. Між ним і навколишніми природними екосистемами відбувається потужний природний і штучний обмін матеріально-енергетичними ресурсами (органічними та мінеральними речовинами, водою, повітрям, промисловими відходами, пилом, газами тощо). Тому з певністю можна сказати, що місто мусить бути об'єктом не лише соціологічного, але й екологічного дослідження і йому треба давати не лише соціологічну, але й екологічну оцінку.

Саме з таких позицій до аналізу міста підійшов Е.О.Новик (1984). Він звертає увагу на те, що місто в основному розглядають як суспільно-виробничу систему, яка складається з двох підсистем: соціальної (рівень життя, соціальні інститути та ін.) та економічної (національне багатство, рівень технологій, національний доход тощо), і забувають, що існування й ріст великих промислових центрів залежить від еколого-ресурсних умов. Тому виділяє третю підсистему - еколого-ресурсну і трактує місто як складну тримірну систему, яка внаслідок своєї соціально-економічної специфіки не має аналогів у біосфері. Розуміючи, що суспільне не може існувати без біотичного, фізичного чи механічного, Е.О.Новик, на відміну від попередніх авторів, бачить місто, передусім, як утвір функціональний, "життєдіяльний", що характеризується певним матеріально-енергетичннм обміном у процесі праці, експлуатацією природних і накопиченням вторинних техногенних ресурсів тощо. Цікаве узагальнення закордонних міждисциплінарних концепцій і екології міста зробив О.М.Яницький (1984). Хоч він припустився деякії недоречностей в означенні структурно-функціональної суті міста, наш ваючи його міською екосистемою або соціобіотехнічною системою, галузі знань, що покликані вивчати цей об'єкт - соціальною екологією екологічною соціологією та енвайронментальною соціологією, однак, і усією переконливістю показав, що "аналіз урбанізації, проблем міста і аналізом руху суспільства як цілого". Місто, за О.М.Яницьким це невід'ємний елемент процесу суспільного виробництва, і ця його якість дає підставу трактувати організацію його середовища - середовища виробництва як суттєву умову, яка опосередковує процес історичного розвитку. Воно є соціальною системою, яка складається з різних взамопов'язаних і взаємозумовлених блоків - соціального, економічного, демографічного, технічного, природного та інших й організована розу мовою і виробничою діяльністю людини.

Досліджуючи рівні організації і механізми саморегуляції живих систем, взаємовідносини між біотичною і соціальною формами організації, стан та антропогенну диманіку біогеоценотичного покриву Землі, ми дійшли висновку, що процес урбанізації і зростання ролі міст в економічному і культурному житті супільства, в перебудові структурно-функціональної організації біосфери, можна збагнути лише на основі історичних і структурно-системних досліджень як самих міст, так і речовинно-енергетичних взаємозв'язків і взаємовідносин між ними й навколишніми природними екосистемами, між соціальною і біотичною формами організації взагалі.

Опираючись на наукові дані попередників і підсумовуючи наслідки наших досліджень, ми трактуємо місто як складну соціальну систему, скомпоновану з багатьох взаємопов'язаних блоків (соціального, економічного, демографічного, технічного, політичного, природного та інших) й організовану виробничою діяльністю людини. Воно виникає і розвивається за суспільними законами розвитку і в жодному разі не може бути ототожнене з будь-якою гетеротрофною чи неповночленною екосистемою. Його функціонування не підпорядковується біотичним законам, а результати діяльності не вписуються в біотичний кругообіг. Протягом тисячоліть діяльність людей була спрямована на те, аби вирватися з рамок цього кругообігу. І це їм у значній мірі вдалося: вони навчилися виробляти таку кількість невластивих природі синтетичних матеріалів, що їх розклад (мінералізацію) неспроможні забезпечити редуценти біосфери. Планета катастрофічно забруднюється, її поверхня вкривається численними некрозними плямами. Термін екосистема чи соціоекосистема не вдається для означення міста. Екосистема це жива (біотична) одиниця, в якій реалізується функціональна єдність рослин, тварин і мікроорганізмів та середовища їх існування, чи в яких відбувається постійний речовинно-енергетичний обмін між живими компонентами і між ними і природним середовищем (грунтом, атмосферою, водою - у водних екосистемах). Людину як особистість, члена суспільства, тим більше суспільну групу людей чи людство загалом нема підстав вважати структурним блоком екосистемими.







Дата добавления: 2015-08-12; просмотров: 270. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2021 год . (0.005 сек.) русская версия | украинская версия