Правовий статус біженців і переміщених осіб

Під терміном «біженець» слід розуміти іноземця (у тому числі й особу без громадянства), що внаслідок обгрунтованих побоювань стала жертвою переслідувань за ознаками расової, національної приналежності, відно­шенням до релігії або громадянства, приналежностю до певної соціальної групи або політичними переко­наннями змушений покинути територію держави, гро­мадянином якої він є (або на території якої він пост­ійно проживає), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок указаних побоювань.

До даної категорії осіб не належать так звані «еко­номічні біженці», що покидають свою країну в пошу­ках кращого економічного становища.

Частіше усього біженці з'являються внаслідок міжна­родних або внутрішніх військових конфліктів.

У міжнародному праві термін «біженці» з'явився після Першої світової війни. Проте постійний ріст локальних і глобальних збройних конфліктів призвів до необхідності не тільки детальної регламентації пра­вового статусу біженців, але і до створення міжнарод­них структур, профільного характеру.

У ООН на основі резолюції Генеральної Асамблеї 428 (V) від 14 грудня 1950 року було створене Управл­іння Верховного комісара з справах біженців (УВКБ), а в 1951 році була укладена багатостороння Конвенція про статус біженців. Відповідно до Конвенції під термі­ном «біженець» мається на увазі особа, яка розглядала­ся як біженець у силу ряду угод, укладених у період між двома світовими війнами, а також у результаті подій, що відбулися до 1 січня 1951 року. У 1967 році був прий­нятий Протокол, що стосується статусу біженців. Відпо­відно до протоколу Конвенція 1951 року вже поширю­валася і на осіб, які стали біженцями після 1951 року.

Для упорядкування діяльності УВКБ у 1954 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Статут УВКБ, на основі якого Управління повинне здійснювати свою діяльність.

Крім УВКБ, що є центральною ланкою, у міжнарод­ну систему захисту біженців входять інші міжнародні установи системи ООН, міжнародні регіональні органі­зації, неурядові організації і структури держав, що зай­маються питаннями захисту біженців.

У зв'язку з тим, що кількість біженців безперестану збільшується, що вимагає збільшення фінансових вит­рат, держави-учасниці Конвенції 1951 року, і Протоко­лу 1967 року вживають зусиль у справедливому і про­порційному розподілі між собою тягаря витрат у підтримці міжнародної системи захисту біженців.

Для більш ефективного функціонування системи захисту біженців УВКБ в останні роки здійснює більш тісне співробітництво з регіональними системами за­хисту біженців, із метою запобігання виникненню но­вих потоків біженців, безпосередньо з державами,

 

міжнародними організаціями, задіяними у вирішенні проблем біженців, а також неурядовими організація­ми. Водночас, на думку багатьох спеціалістів, назріла необхідність у створенні нового міжнародного органу, із більш широкою компетенцією, ніж в УВКБ, що не мав би статус допоміжної установи ООН, а був би ство­рений самими державами на основі міжнародної уго­ди. Таку організацію слід було б наділити більш широ­кими повноваженнями, тому що повноваження, якими володіють Виконком з програми Верховного комісара, Верховний комісар, Генеральна Асамблея ООН і ЕКО-СОР, не дозволяють їм приймати рішення, обов'язкові для всіх зацікавлених сторін. Документи, що прийма­ються цими міжнародними інститутами, належать до так званого м'якого права, що часом і зводить нанівець зусилля багатьох осіб і організацій, котрі щиро праг­нуть допомогти біженцям і переселеним особам.

У рамках світового співтовариства, а також у резуль­таті міждержавного співробітництва був прийнятий цілий ряд міжнародно-правових документів, що стосу­ються захисту прав біженців, які можна класифікувати в такий спосіб:

а) універсальні міжнародні угоди, що регулюють
правовий стан біженців і захист їхніх прав (Конвенція
про статус біженців 1951 року, Протокол, що
стосується статусу біженців 1967 року, Статут Уп­
равління Верховного комісара ООН у справах бі­
женців 1950 року, Конституція Міжнародної ор­
ганізації по міграції 1989 року);

б) регіональні міжнародні договори і конвенції,
що регулюють правовий захист біженців у певному
регіоні (Конвенція, що регулює конкретні аспекти
проблем біженців в Африці 1969 року, IV Ломейсь-
ка конвенція 1989 року, Угода про допомогу біжен­
цям і вимушеним переселенцям 1993 року, Карта-
хенська декларація про біженців 1984 року й ін.);

в) міжнародні договори, що регулюють визначений
комплекс питань захисту прав біженців (Гаазька уго­
да про моряків-біженців 1957 року, Угода про скасу­
вання віз для біженців 1959 року, Європейська угода

про передачу відповідальності за біженців 1980 року, Дублінська конвенція, що визначає державу, відпові­дальну за розгляд заяв про надання притулку, пода­них в одній із держав — членів Європейських співто­вариств 1990 року й ін.);

г) міжнародні договори, дії яких було поширено
на біженців (Всесвітня конвенція про авторське право
1952 року, Конвенція МОП про рівноправність гро­
мадян країни й іноземців і осіб без громадянства в
галузі соціального забезпечення 1962 року та ін.);

ґ) міжнародні угоди, що містять спеціальні норми захисту прав біженців (Женевська конвенція про за­хист цивільного населення під час війни 1949 року, Європейська конвенція про видачу 1957 року, Кон­венція про незастосовність терміну давнини до військових злочинів і злочинів проти людства 1968 року, Шенгенська угода 1985 року, Шенгенська кон­венція 1990 року й ін.);

д) міжнародні договори загального характеру, що
стосуються біженців (Загальна декларація прав лю­
дини 1948 року, Конвенція про оголошення безвісно
відсутніх мертвими 1950 року, Конвенція ООН про
морське право 1982 року, Конвенція про пошук і ря­
тування на морі 1979 року, Пакт про громадянські і
політичні права 1966 року, Пакт про економічні, соці­
альні і культурні права 1966 року й ін.);

є) угоди і декларації про притулок (Декларація ООН про територіальний притулок 1967 року, Га­ванська конвенція про притулок 1928 року, Кара-касська конвенція про територіальний притулок 1954 року й ін.);

є) міжнародні договори, що регулюють правовий стан апатридів (Конвенція про статус апатридів 1951 року, Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 року);

ж) двосторонні угоди, що регулюють правовий ста­тус біженців (Угода між Австрією і Францією про проживання біженців 1974 року, Договір між Авст­рією й Угорщиною про видачу злочинців 1976 року, Угода між Південною Африкою і Мозамбіком про ненапад і добросусідство 1984 року, Угода між Аф-

ганістаном і Пакистаном про добровільне повернен­ня біженців 1988 року й ін.).

Як вважається, наявність такої величезної кількості міжнародних і регіональних документів, що відрізня­ються один щодо одного з багатьох питань (наприклад, у визначенні поняття біженець), ускладнює надання ефективної правової допомоги біженцям і правомірно ставлять на порядок денний питання про необхідність прийняття і застосування однакової універсальної міжнародної угоди з проблем біженців.

Проте в рішенні проблем біженців важливу роль покликано грати не тільки міжнародне право, але і на­ціональне законодавство держав, оскільки біженці, по-кидаючи свої країни, поселяються на території визна­чених держав. Проблема біженців є дуже актуальною і для України. У зв'язку з цим Верховна Рада України 24 грудня 1993 року прийняла Закон України «Про біженців», у якому визначений статус біженця і регла­ментована процедура одержання статусу біженця в Україні. Наявність статусу біженця дозволяє цій кате­горії осіб одержувати певну допомогу (грошові випла­ти і пенсії, одержання освіти, охорона здоров'я, відправ­лення релігійних культів, судовий захист і т.п.) від дер­жави, що надала такий статус.

Слід зазначити, що після розпаду СРСР на постра­дянському просторі налічуються сотні тисяч біженців, що стали жертвами етнічних і релігійних конфліктів у Нагірному Карабаху, Придністров'ї, Таджикистані, Чечні, Абхазії. Тому держави СНД повинні активізувати і розширювати своє співробітництво в справі рішення проблем біженців як на двосторонньому, так і багатос­торонньому рівні. На жаль, таке співробітництво в рам­ках структур Співдружності здійснюється вкрай неза­довільно, незважаючи на те, що по цьому питанню в рамках СНД у 1993 році була підписана Угода про до­помогу біженцям і вимушеним переселенцям, що на­брала сили з 1994 року (Україна в ньому не бере участь). Переміщені особи — це люди, що були насильно ви­везені в ході Другої світової війни фашистською Німеч­чиною і її союзниками з окупованих ними територій

для використання на різноманітних роботах. Після за­кінчення війни СРСР уклав ряд двосторонніх угод про репатріацію (повернення на батьківщину) переміщених осіб із числа радянських громадян. Для сприяння по­верненню на батьківщину переміщених осіб у 1946 році була створена Міжнародна організація у справах біженців, що припинила своє існування в 1951 році в зв'язку зі створенням УВКБ.

Сам термін «переміщені особи» не використовуєть­ся в Конвенції про статус біженців 1951 року, але в даний час у практиці УВКБ він застосовується у відно­шенні деяких категорій «внутрішніх біженців», що та­кож називаються «вимушеними переселенцями». До них належать особи, що покинули певний конфліктний регіон держави й оселилися в іншому регіоні в межах цієї ж держави.

Дана проблема є дуже гострою для Росії, тому в 1993 році Російська Федерація прийняла Закон «Про виму­шених переселенців». Проблеми біженців є дуже акту­альними і для інших регіонів світу, зокрема, для Афри­канського континенту, де в результаті політичній не­стабільності є чимало точок конфліктів. Тут проблема­ми біженців займаються і регіональні організації. Так, ОАЕ в 1969 році прийняла Конвенцію у відношенні специфічних аспектів проблеми біженців в Африці.

Слід підкреслити, що діяльність міжнародних органів і організацій, що займаються проблемами біженців, по­винна бути, насамперед, аполітичною, носити гуманний і соціально орієнтований характер.