Способи придбання державної території

Питання, що стосуються придбання державної тери­торії, завжди належали до числа найважливіших, найс­кладніших і особливо делікатних міжнародних проблем, що протягом всієї історії людства призводили до кри­вавих сутичок і війн між державами, гострих міжнаці­ональних конфліктів навіть у рамках однієї держави. Гострота цих питань виявляється і в даний час, наприк­лад на територіях колишнього Союзу РСР і Югославії, в Анголі, Руанді.

Слід зазначити, що сучасне міжнародне право визнає лише законні способи придбання територій. Хоча по­няття правомірності таких способів, як і вироблення са­мих способів, пройшли період еволюційного розвитку.

У міжнародному праві здавна склалося, що держава володіє територією, якщо:

— здійснює над нею державну владу;

— організує на ній господарську діяльність;

— повідомляє іншим державам про приєднання цієї
території (нотифікує територію).

Одні з перших «легальних» способів придбання зе­мель, що установилися в міжнародному праві середніх віків, були пов'язані з епохою великих географічних відкриттів. Саме тоді в якості правової підстави для приєднання нових земель з'явився титул «первинного присвоєння». У подпльшому цей спосіб придбання те­риторії, що полягав у тому, що держава приєднує всі відкриті нікому раніше не приналежні території (на­приклад, відкриття Христофора Колумба), — хто пер­ший відкрив невідому до того землю і хоча б номіналь-

 

но нею заволодівав, одержував на неї право власності («прийшов, побачив і... привласнив»), одержав найме­нування «окулярної окупації». Пізніше було визнано, що сам по собі факт окулярної окупації, що обмежу­вався лише нотифікацією, тобто публічним оголошен­ням про відкриття і приєднання земель, не може ство­рювати титулу на такі землі. У міжнародному праві з'явилася вимога «ефективної окупації», тобто прак­тичного, господарського освоєння таких територій.

Незважаючи на те що таке заняття «нічийної» тери­торії означало пряме насильницьке захоплення тери­торій «нецивілізованих» народів, що супроводжувало­ся повним ігноруванням законних прав і інтересів ко­рінного населення, така практика продовжувалася сто­річчями, набуваючи часом нових форм. Такі, наприк­лад, як придбання території шляхом тривалого і непо­рушного володіння («давнина набувача»), захоплення і приєднання території або її частини в більш слабкої держави. Користуючись цими способами, протягом XV-XIX столітть найбільш розвинені капіталістичні дер­жави — Англія, Франція, Німеччина, Нідерланди, Іспа­нія, а наприкінці цього періоду — СІЛА і Японія захо­пили й оголосили своїми володіннями величезні про­стори Африки, Азії, Америки й Австралії, встановивши там колоніальний режим і позбавивши місцеве насе­лення елементарних людських прав.

У цей же період з'являється ще один початковий спосіб придбання державної території — в результаті збільшення території, що полягає у встановленні дер­жавою суверенітету над знов утвореними новими ділян­ками суші (частіше усього островами), поява яких по­в'язана з природними катаклізмами (землетрус, вивер­ження вулкана). В даний час збільшення території в більшості випадків пов'язане з цілеспрямованою діяль­ністю людини, спрямованою на збільшення території держави (намивання нових ділянок території в морі, будівництво штучних островів і т.д.).

У процесі історичного розвитку на зміну початково­му присвоєнню земель прийшли похідні способи прид-

бання державної території, значення яких полягало у переході території однієї держави до складу території іншої. Такий перехід міг здійснюватися як на договірній, так і на позадоговірній основі. Такою градацією прак­тично було покладено початок класифікації законних і незаконних способів придбання території.

До договірних способів придбання державної тери­торії належать цесія, обмін, дарування території, у тому числі за шлюбним контрактом між царюючими особа­ми, а також продаж території.

Цесія (поступка території) — передача території однієї держави іншій за згодою між ними. Історично цесія є односторонньою угодою заінтересованих держав на територіальну зміну. Раніше держава поступалася частиною своєї території під певним тиском і прак­тично без усякої компенсації. Пізніше цесія стала здійснюватися на відплатних початках, тобто супровод­жуватися компенсацією в грошовій або іншій формі. Крім того, цесія потребує укладання між відповідними державами міжнародного договору, що повинний відпо­відати всім основним принципам сучасного міжнарод­ного права. Прикладом цесії може служити поступка в 1867 році Росією СІЛА Аляски (1519 тис. кв. км; для порівняння: площа України складає 603,7 тис. кв. км) за 7,2 млн. доларів. Є приклади цесії й у більш пізній практиці міждержавних відносин. Так, у 1946 році СРСР уступив Афганістану частину водної території Амудар'ї, а роком пізніше Фінляндія цесувала СРСР за 700 млн. фінляндських марок 176 кв. км своєї території в рай­оні гідроелектростанції Яніскоскі і греблі Ніскакоскі на ріці Паатсо-йокі.

Міжнародному праву відома подвійна цесія або обмін територіями. Так, у 1951 році СРСР і Польща на основі угоди обмінялися ділянками своїх територій у районах Люблинського воєводства ПНР і Дрогобицької (нині Львівської) області УРСР, тому що населення цих тери­торій історично тяжіло до суміжних районів СРСР і Польщі. У 1999 році прийняте рішення про обмін те­риторіями між Одеською областю України і Молдавією

 

(район села Паланка), у результаті якого Молдавія одер­жує доступ до ріки Дунай і віддає приналежну їй ділян­ку, що проходить територією України.

Одним із видів договірної поступки є плебісцит — всенародне голосування з питання про територіальні зміни (державної приналежності визначеній території). Плебісцит може проводитися як на підставі внутрішнь­одержавного акту, так і відповідно до міжнародного до­говору. У залежності від цього його проведення може поручатися державному органу або міжнародній орган­ізації. Плебісцит уперше був проведений у період Вели­кої французької революції 1789-1894 років. За підсум­ками Першої світової війни, відповідно до рішень Па­ризької мирної конференції 1919-1920 років була про­ведена ціла серія плебісцитів. У 1944 році Ісландія на основі плебісциту вийшла з Датського королівства і ста­ла незалежною державою. На підставі плебісциту, про­веденого в 1967 році, був вирішений територіальний спір між Іспанією і Великобританією щодо Гібралтару.

У сучасній міжнародній практиці також є випадки входження однієї держави до складу якоїсь іншої дер­жави, відділення від будь-якої держави зі створенням власної державності. Так, на підставі волевиявлення населення в 1990 році відбулося об'єднання ФРН і НДР у єдину німецьку державу ФРН, у 1965 році Сінгапур вийшов із складу Федерації Малайзії й утворив само­стійну державу — член ООН.

Слід зазначити, що реалізація принципу самовизна­чення народів можлива тільки в тісному взаємозв'язку з іншими основними принципами міжнародного права. Отже, при його реалізації не повинний бути порушений принцип територіальної цілісності держав. Водночас на практиці дуже важко досягти гармонічного сполучен­ня цих принципів. Проблема Чечні в Росії, Придністро­в'я в Молдавії, Нагірного Карабаху в Азербайджані, Тибету в Китаї є яскравим тому підтвердженням.

До договірних способів придбання державної тери­торії належить продаж території. Так, наприклад, СІЛА в 1803 році купили у Франції Луїзіану, у 1916 році — у Данії групу Антильських островів.

До правомірних способів територіальних змін сучас­на міжнародна доктрина відносить відторгнення час­тини території держави-агресора в якості санкції. Така міра застосовується до конкретної держави не тільки як форма відповідальності за розв'язану агресію проти іншої держави або держав, але й у якості превентивної міри, спрямованої на запобігання агресії з територій, що відриваються, у майбутньому. Така практика мала місце після Другої світової війни, коли відповідно до рішень Берлінської (Потсдамської) конференції 1945 року в Німеччини була відірвана північна частина Східної Пруссії з містом Кенігсбергом і передана СРСР, — у даний час місто Калінінград і однойменна область у складі Російської Федерації, а південна частина Східної Пруссії була передана Польщі; за Мирним Договором з Італією 1947 року Греції на правах повного суверенітету були передані Додеканезькі острови, а Югославії — острів Пелагоза і прилягаючі острівці.

Міжнародному праву відомо тимчасове користуван­ня територіями. Під цим розуміють оренду територій, транзит через території, кондомініум, територію загаль­ного користування та ін. У «старому» міжнародному праві це іменувалося міжнародними сервітутами (ще в римському цивільному праві під сервітутами розумі­лося право обмеженого користування чужою земел -ною ділянкою). Слід зазначити, що ряд учених-міжна-родників ставилися до цього поняття негативно. Так, у 1920 році комісія юристів, призначена Лігою Націй для з'ясовування питання про Аландські острови, у своєму висновку відзначила, що існування міжнародних серві­тутів не є загальновизнаним. Проте цей термін продов­жує вживатися в закордонній літературі, для позначен­ня закріпленого договором або в деяких випадках зви­чаєм права однієї, декількох або всіх держав на певну форму користування територією іншої держави або на певний стан ділянки такої держави. При цьому об'єктом сервітуту виступає саме територія, і обов'язки по ньому, що носять постійний характер, переходять до іншої державі при правонаступництві.

Розрізняють сервітути позитивного характеру, що полягали в обов'язку держави допускати на своїй тери­торії дію влади іншої держави (наприклад, право прохо­ду або проїзду, право користування водоймищем іншою державою) і сервітути негативного характеру — під ними розуміється обов'язок держави утримуватися від певних дій на своїй території (найбільш показовим прикладом є демілітаризовані і нейтралізовані зони).

Практично цей термін нині застосовується до права транзиту або прольоту через визначену зону, до права проходу деякими ріками і до права оренди державної території. Під орендою в міжнародному праві розумі­ють тимчасове використання одною державою частини території іншої держави для цілей, що не суперечать основним принципам міжнародного права, і не пов'я­заних із установленням політичного панування на даній території. Договір міжнародної оренди відрізняється від інших видів тимчасового користування території тим, що:

— він укладається на певний строк і є відплат-
ним;

— він має суто цільовий характер використання
арендованої території, і тому вона не може бути ви­
користана в інших цілях, крім зазначених у дого­
ворі (будівництво й експлуатація транспортних
шляхів, створення вільних економічних зон, розмі­
щення наукових об'єктів і т.д.);

— цілі, закріплені в договорі, не можуть супере­
чити основним принципам міжнародного права;

— в міжнародному договорі про оренду застері­
гається, що суверенітет над арендованою територією
зберігається за державою-арендодавцем або таке по­
ложення саме випливає зі змісту даного договору.
Прикладом міжнародно-правової оренди території

може служити Договір між СРСР і Фінляндією про пе­редачу в оренду Фінляндії радянської частини Сайменсь-кого каналу й острова Малий Висоцький від 27 вересня 1962 року.

Кондомініум — це спільне володіння двох і більше держав визначеною територією, на яку поширюється

 

їхній суверенітет. В даний час кондомініуми практич­но не зустрічаються, колись вони були єдиним компро­місним заходом для задоволення домагань декількох держав на право володіння визначеною територією. Тому правовою основою створення кондомініумів була угода між заінтересованими державами, що визначало характер і межі адміністративної влади кожної з них. Наприклад, на підставі Віденського договору 1864 року земля Шлезвіг-Гольштейн і Лауенбург знаходилися під кондомініумом Австрії і Пруссії з 1864 по 1866 роки; на основі угоди між Бельгією і Пруссією, укладеної на початку XIX сторіччя, був утворений кондомініум у Морені, що, проіснувавши більше ста років, припинив своє існування в 1919 році відповідно до Версальського мирного договору, який признав повний суверенітет Бельгії над цією територією.

У сучасний період існує єдина сухопутна державна територія загального користування — відповідно до Паризького договору про Шпіцберген (архіпелаг Сваль-бард) від 9 лютого 1920 року, він, з одного боку, є суверен­ною частиною Королівства Норвегії, а, з іншого боку — на ньому діє режим спільного користування.

Нарешті, міжнародному праву відомі деякі інші пра­вомірні засоби придбання державної території, зокрема, на підставі рішення арбітражу або суду у разі мирного вирішення територіального спору. Таким способом є ад'юдикація — передача частини території однієї дер­жави іншій на підставі рішення судового органу. Вона буде вважатися правомірною тільки в тому випадку, якщо, по-перше, при зверненні в судовий орган держа­ви, що сперечаються, мають у сукупності достатні пра­вові підстави на володіння територією, що оспорюється і, по-друге, якщо обидві держави визнають над собою юрисдикцію даного суду.

Сучасне міжнародне право, що спирається на загаль­новизнані принципи, повністю заперечує усяку мож­ливість насильницької зміни території держав з пору­шенням положень Статуту ООН, не визнає переходу суверенітету від переможеної держави до держави-пе-

реможниці навіть при тривалій фактичній окупації території переможеної держави (наприклад, окупація Іраком території Кувейту), заперечує давнину набува­ча. Не признаються правомірними і такі способи прид­бання території, як дебеляція (завоювання, захоплення території за допомогою сили) і анексія (подарунок пе­реможцю, незаконне відторгнення території). Ніяка окупація не признається законною. У Заключному акті НБСЄ 1975 року держави взяли на себе зобов'язання «шанувати територіальну цілісність кожної з держав-учасниць, утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної в об»єкт військової окупації або інших прямих чи непрямих засобів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт придбан­ня за допомогою таких засобів або погрози їхнього здійснення. Ніяка окупація або придбання такого роду не буде признаватися законним».

В даний час є загальновизнаним, що вищим і основ­ним принципом правомірного розмежування держав­ної території є вибір самого народу, що проживає на даній території, і принцип самовизначення народів і націй, що, як правило, здійснюється і проводиться в життя мирним шляхом, а в деяких випадках, допустимих міжнародним правом, і за допомогою застосування сили (при боротьбі колоніальних і залежних народів за своє національне звільнення й утворення власної держав­ності, при боротьбі проти іноземної окупації або вторг­нення).