Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Способи придбання державної території




Питання, що стосуються придбання державної тери­торії, завжди належали до числа найважливіших, найс­кладніших і особливо делікатних міжнародних проблем, що протягом всієї історії людства призводили до кри­вавих сутичок і війн між державами, гострих міжнаці­ональних конфліктів навіть у рамках однієї держави. Гострота цих питань виявляється і в даний час, наприк­лад на територіях колишнього Союзу РСР і Югославії, в Анголі, Руанді.

Слід зазначити, що сучасне міжнародне право визнає лише законні способи придбання територій. Хоча по­няття правомірності таких способів, як і вироблення са­мих способів, пройшли період еволюційного розвитку.

У міжнародному праві здавна склалося, що держава володіє територією, якщо:

— здійснює над нею державну владу;

— організує на ній господарську діяльність;

— повідомляє іншим державам про приєднання цієї
території (нотифікує територію).

Одні з перших «легальних» способів придбання зе­мель, що установилися в міжнародному праві середніх віків, були пов'язані з епохою великих географічних відкриттів. Саме тоді в якості правової підстави для приєднання нових земель з'явився титул «первинного присвоєння». У подпльшому цей спосіб придбання те­риторії, що полягав у тому, що держава приєднує всі відкриті нікому раніше не приналежні території (на­приклад, відкриття Христофора Колумба), — хто пер­ший відкрив невідому до того землю і хоча б номіналь-


 




 
 


но нею заволодівав, одержував на неї право власності («прийшов, побачив і ... привласнив»), одержав найме­нування «окулярної окупації». Пізніше було визнано, що сам по собі факт окулярної окупації, що обмежу­вався лише нотифікацією, тобто публічним оголошен­ням про відкриття і приєднання земель, не може ство­рювати титулу на такі землі. У міжнародному праві з'явилася вимога «ефективної окупації», тобто прак­тичного, господарського освоєння таких територій.

Незважаючи на те що таке заняття «нічийної» тери­торії означало пряме насильницьке захоплення тери­торій «нецивілізованих» народів, що супроводжувало­ся повним ігноруванням законних прав і інтересів ко­рінного населення, така практика продовжувалася сто­річчями, набуваючи часом нових форм. Такі, наприк­лад, як придбання території шляхом тривалого і непо­рушного володіння («давнина набувача»), захоплення і приєднання території або її частини в більш слабкої держави. Користуючись цими способами, протягом XV-XIX столітть найбільш розвинені капіталістичні дер­жави — Англія, Франція, Німеччина, Нідерланди, Іспа­нія, а наприкінці цього періоду — СІЛА і Японія захо­пили й оголосили своїми володіннями величезні про­стори Африки, Азії, Америки й Австралії, встановивши там колоніальний режим і позбавивши місцеве насе­лення елементарних людських прав.

У цей же період з'являється ще один початковий спосіб придбання державної території — в результаті збільшення території, що полягає у встановленні дер­жавою суверенітету над знов утвореними новими ділян­ками суші (частіше усього островами), поява яких по­в'язана з природними катаклізмами (землетрус, вивер­ження вулкана). В даний час збільшення території в більшості випадків пов'язане з цілеспрямованою діяль­ністю людини, спрямованою на збільшення території держави (намивання нових ділянок території в морі, будівництво штучних островів і т.д.).

У процесі історичного розвитку на зміну початково­му присвоєнню земель прийшли похідні способи прид-


бання державної території, значення яких полягало у переході території однієї держави до складу території іншої. Такий перехід міг здійснюватися як на договірній, так і на позадоговірній основі. Такою градацією прак­тично було покладено початок класифікації законних і незаконних способів придбання території.

До договірних способів придбання державної тери­торії належать цесія, обмін, дарування території, у тому числі за шлюбним контрактом між царюючими особа­ми, а також продаж території.

Цесія (поступка території) — передача території однієї держави іншій за згодою між ними. Історично цесія є односторонньою угодою заінтересованих держав на територіальну зміну. Раніше держава поступалася частиною своєї території під певним тиском і прак­тично без усякої компенсації. Пізніше цесія стала здійснюватися на відплатних початках, тобто супровод­жуватися компенсацією в грошовій або іншій формі. Крім того, цесія потребує укладання між відповідними державами міжнародного договору, що повинний відпо­відати всім основним принципам сучасного міжнарод­ного права. Прикладом цесії може служити поступка в 1867 році Росією СІЛА Аляски (1519 тис. кв. км; для порівняння: площа України складає 603,7 тис. кв. км) за 7,2 млн. доларів. Є приклади цесії й у більш пізній практиці міждержавних відносин. Так, у 1946 році СРСР уступив Афганістану частину водної території Амудар'ї, а роком пізніше Фінляндія цесувала СРСР за 700 млн. фінляндських марок 176 кв. км своєї території в рай­оні гідроелектростанції Яніскоскі і греблі Ніскакоскі на ріці Паатсо-йокі.

Міжнародному праву відома подвійна цесія або обмін територіями. Так, у 1951 році СРСР і Польща на основі угоди обмінялися ділянками своїх територій у районах Люблинського воєводства ПНР і Дрогобицької (нині Львівської) області УРСР, тому що населення цих тери­торій історично тяжіло до суміжних районів СРСР і Польщі. У 1999 році прийняте рішення про обмін те­риторіями між Одеською областю України і Молдавією


 




(район села Паланка), у результаті якого Молдавія одер­жує доступ до ріки Дунай і віддає приналежну їй ділян­ку, що проходить територією України.

Одним із видів договірної поступки є плебісцит — всенародне голосування з питання про територіальні зміни (державної приналежності визначеній території). Плебісцит може проводитися як на підставі внутрішнь­одержавного акту, так і відповідно до міжнародного до­говору. У залежності від цього його проведення може поручатися державному органу або міжнародній орган­ізації. Плебісцит уперше був проведений у період Вели­кої французької революції 1789-1894 років. За підсум­ками Першої світової війни, відповідно до рішень Па­ризької мирної конференції 1919-1920 років була про­ведена ціла серія плебісцитів. У 1944 році Ісландія на основі плебісциту вийшла з Датського королівства і ста­ла незалежною державою. На підставі плебісциту, про­веденого в 1967 році, був вирішений територіальний спір між Іспанією і Великобританією щодо Гібралтару.

У сучасній міжнародній практиці також є випадки входження однієї держави до складу якоїсь іншої дер­жави, відділення від будь-якої держави зі створенням власної державності. Так, на підставі волевиявлення населення в 1990 році відбулося об'єднання ФРН і НДР у єдину німецьку державу ФРН, у 1965 році Сінгапур вийшов із складу Федерації Малайзії й утворив само­стійну державу — член ООН.

Слід зазначити, що реалізація принципу самовизна­чення народів можлива тільки в тісному взаємозв'язку з іншими основними принципами міжнародного права. Отже, при його реалізації не повинний бути порушений принцип територіальної цілісності держав. Водночас на практиці дуже важко досягти гармонічного сполучен­ня цих принципів. Проблема Чечні в Росії, Придністро­в'я в Молдавії, Нагірного Карабаху в Азербайджані, Тибету в Китаї є яскравим тому підтвердженням.

До договірних способів придбання державної тери­торії належить продаж території. Так, наприклад, СІЛА в 1803 році купили у Франції Луїзіану, у 1916 році — у Данії групу Антильських островів.


До правомірних способів територіальних змін сучас­на міжнародна доктрина відносить відторгнення час­тини території держави-агресора в якості санкції. Така міра застосовується до конкретної держави не тільки як форма відповідальності за розв'язану агресію проти іншої держави або держав, але й у якості превентивної міри, спрямованої на запобігання агресії з територій, що відриваються, у майбутньому. Така практика мала місце після Другої світової війни, коли відповідно до рішень Берлінської (Потсдамської) конференції 1945 року в Німеччини була відірвана північна частина Східної Пруссії з містом Кенігсбергом і передана СРСР, — у даний час місто Калінінград і однойменна область у складі Російської Федерації, а південна частина Східної Пруссії була передана Польщі; за Мирним Договором з Італією 1947 року Греції на правах повного суверенітету були передані Додеканезькі острови, а Югославії — острів Пелагоза і прилягаючі острівці.

Міжнародному праву відомо тимчасове користуван­ня територіями. Під цим розуміють оренду територій, транзит через території, кондомініум, територію загаль­ного користування та ін. У «старому» міжнародному праві це іменувалося міжнародними сервітутами (ще в римському цивільному праві під сервітутами розумі­лося право обмеженого користування чужою земел -ною ділянкою). Слід зазначити, що ряд учених-міжна-родників ставилися до цього поняття негативно. Так, у 1920 році комісія юристів, призначена Лігою Націй для з'ясовування питання про Аландські острови, у своєму висновку відзначила, що існування міжнародних серві­тутів не є загальновизнаним. Проте цей термін продов­жує вживатися в закордонній літературі, для позначен­ня закріпленого договором або в деяких випадках зви­чаєм права однієї, декількох або всіх держав на певну форму користування територією іншої держави або на певний стан ділянки такої держави. При цьому об'єктом сервітуту виступає саме територія, і обов'язки по ньому, що носять постійний характер, переходять до іншої державі при правонаступництві.


Розрізняють сервітути позитивного характеру, що полягали в обов'язку держави допускати на своїй тери­торії дію влади іншої держави (наприклад, право прохо­ду або проїзду, право користування водоймищем іншою державою) і сервітути негативного характеру — під ними розуміється обов'язок держави утримуватися від певних дій на своїй території (найбільш показовим прикладом є демілітаризовані і нейтралізовані зони).

Практично цей термін нині застосовується до права транзиту або прольоту через визначену зону, до права проходу деякими ріками і до права оренди державної території. Під орендою в міжнародному праві розумі­ють тимчасове використання одною державою частини території іншої держави для цілей, що не суперечать основним принципам міжнародного права, і не пов'я­заних із установленням політичного панування на даній території. Договір міжнародної оренди відрізняється від інших видів тимчасового користування території тим, що:

— він укладається на певний строк і є відплат-
ним;

— він має суто цільовий характер використання
арендованої території, і тому вона не може бути ви­
користана в інших цілях, крім зазначених у дого­
ворі (будівництво й експлуатація транспортних
шляхів, створення вільних економічних зон, розмі­
щення наукових об'єктів і т.д.);

— цілі, закріплені в договорі, не можуть супере­
чити основним принципам міжнародного права;

— в міжнародному договорі про оренду застері­
гається, що суверенітет над арендованою територією
зберігається за державою-арендодавцем або таке по­
ложення саме випливає зі змісту даного договору.
Прикладом міжнародно-правової оренди території

може служити Договір між СРСР і Фінляндією про пе­редачу в оренду Фінляндії радянської частини Сайменсь-кого каналу й острова Малий Висоцький від 27 вересня 1962 року.

Кондомініум — це спільне володіння двох і більше держав визначеною територією, на яку поширюється


 


їхній суверенітет. В даний час кондомініуми практич­но не зустрічаються, колись вони були єдиним компро­місним заходом для задоволення домагань декількох держав на право володіння визначеною територією. Тому правовою основою створення кондомініумів була угода між заінтересованими державами, що визначало характер і межі адміністративної влади кожної з них. Наприклад, на підставі Віденського договору 1864 року земля Шлезвіг-Гольштейн і Лауенбург знаходилися під кондомініумом Австрії і Пруссії з 1864 по 1866 роки; на основі угоди між Бельгією і Пруссією, укладеної на початку XIX сторіччя, був утворений кондомініум у Морені, що, проіснувавши більше ста років, припинив своє існування в 1919 році відповідно до Версальського мирного договору, який признав повний суверенітет Бельгії над цією територією.

У сучасний період існує єдина сухопутна державна територія загального користування — відповідно до Паризького договору про Шпіцберген (архіпелаг Сваль-бард) від 9 лютого 1920 року, він, з одного боку, є суверен­ною частиною Королівства Норвегії, а, з іншого боку — на ньому діє режим спільного користування.

Нарешті, міжнародному праву відомі деякі інші пра­вомірні засоби придбання державної території, зокрема, на підставі рішення арбітражу або суду у разі мирного вирішення територіального спору. Таким способом є ад'юдикація — передача частини території однієї дер­жави іншій на підставі рішення судового органу. Вона буде вважатися правомірною тільки в тому випадку, якщо, по-перше, при зверненні в судовий орган держа­ви, що сперечаються, мають у сукупності достатні пра­вові підстави на володіння територією, що оспорюється і, по-друге, якщо обидві держави визнають над собою юрисдикцію даного суду.

Сучасне міжнародне право, що спирається на загаль­новизнані принципи, повністю заперечує усяку мож­ливість насильницької зміни території держав з пору­шенням положень Статуту ООН, не визнає переходу суверенітету від переможеної держави до держави-пе-


реможниці навіть при тривалій фактичній окупації території переможеної держави (наприклад, окупація Іраком території Кувейту), заперечує давнину набува­ча. Не признаються правомірними і такі способи прид­бання території, як дебеляція (завоювання, захоплення території за допомогою сили) і анексія (подарунок пе­реможцю, незаконне відторгнення території). Ніяка окупація не признається законною. У Заключному акті НБСЄ 1975 року держави взяли на себе зобов'язання «шанувати територіальну цілісність кожної з держав-учасниць, утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної в об»єкт військової окупації або інших прямих чи непрямих засобів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт придбан­ня за допомогою таких засобів або погрози їхнього здійснення. Ніяка окупація або придбання такого роду не буде признаватися законним».

В даний час є загальновизнаним, що вищим і основ­ним принципом правомірного розмежування держав­ної території є вибір самого народу, що проживає на даній території, і принцип самовизначення народів і націй, що, як правило, здійснюється і проводиться в життя мирним шляхом, а в деяких випадках, допустимих міжнародним правом, і за допомогою застосування сили (при боротьбі колоніальних і залежних народів за своє національне звільнення й утворення власної держав­ності, при боротьбі проти іноземної окупації або вторг­нення).


Поможем в написании учебной работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой





Дата добавления: 2015-06-29; просмотров: 361. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2022 год . (0.024 сек.) русская версия | украинская версия
Поможем в написании
> Курсовые, контрольные, дипломные и другие работы со скидкой до 25%
3 569 лучших специалисов, готовы оказать помощь 24/7