Абсолютизм в Росії

Становлення абсолютної монархії в Росії належить до другої половини XVII ст. Поняття «самодержавство», «абсолютизм», «необмежена монархія» є тотожними і характеризують форму правління в Росії, починаючи з II половини XVII ст. і до Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 року.

Виникненню російського абсолютизму передували економічні, соціально-політичні передумови та зовнішньополітичні чинники, в тому числі:

— формування єдиного загальноросійського ринку;

— зміцнення економічної могутності російської буржуазії та її зацікавленість в централізації країни та сильній владі монарха;

— посилення ролі помісного дворянства і остаточна ліквідація боярства. Феодали зайняли провідні позиції в державному апараті як у центрі, так і на місцях;

— посилення антифеодальної боротьби селянства та «робітних людей»;

— продовження політики загарбання земель, здобування виходу до морів та поневолення народів.

В Росії, подібно до Франції, абсолютизм існував у завершеному (класичному) вигляді.

Розквіт необмеженої монархії в Російській імперії припадає на часи правління Петра І та Катерини II (XVIII ст.). На ту пору був ліквідований Земський собор (останній раз він був скликаний у 1653 р.). Боярська дума формально існувала, але фактично влади не мала. У 1701 р. її функції перейшли до Ближньої канцелярії, яка об'єднувала роботу найважливіших державних органів. Із запровадженням Сенату в 1711 р. Дума перестала функціонувати.

У першій чверті XVIII ст. абсолютна монархія в Росії отримує законодавче закріплення. Зокрема, у тлумаченні до 20 артикулу «Устава військового з коротким тлумаченням» (1716 р.) вказувалося: «Його Величність є самовладний монарх, який нікому у світі про свої справи давати відповідь не повинен...».

Російське самодержавство одержує також ідеологічне обґрунтування. Подібно до Англії, тут відбувся інтенсивний процес підпорядкування церкви державі. Конфлікт між царем Олексієм Михайловичем і патріархом Никоном закінчився поразкою церкви і появою «розкольництва». За спеціальною вказівкою Петра І відомий теолог Феофан Прокопович у своїй праці «Правда волі монаршої» виправдовував необхідність необмеженої влади самодержця в Росії.

У жовтні 1721 р. Росія здобула перемогу у довготривалій і кровопролитній Північній війні проти Швеції. До цієї події було приурочено урочисту процедуру надання Сенатом і Духовним Синодом Петру І титулу «Отця Отєчества, Імператора Всеросійського». Росія стала імперією.

Суспільний устрій. Головною особливістю суспільного устрою Росії доби абсолютизму було намагання держави піддати правовій регламентації статус кожного з 4-х станів: дворянства, духовенства, селянства та міського населення.

Відбувалося розширення прав і закріплення привілеїв дворян. Основою їхнього стабільного правового становища було монопольне право на землеволодіння. Правда, на вимогу купецтва ще за часів Петра І (1721 р.) воно отримало право купувати у дворян селян із землями, але за обов'язкового використання праці селян на мануфактурах. Володіння землею давало феодалам право експлуатувати кріпосне селянство. Розширення дворянського землеволодіння відбувалося як за рахунок пожалувань з казенних і царських земель, так і за рахунок освоєння, колонізації окраїнних земель і насильницького захоплення селянських наділів. Дворянство перетворювалося на єдиний суспільний стан.

Станові реформи. В добу абсолютної монархії в Росії були проведені реформи в дворянському стані, котрі увійшли в історію як станові реформи Петра І та Катерини II. Початок їм поклав «Указ про єдиноспадкування» (1714 р.). Відповідно до нього зрівнювалося правове становище вотчини і помістя, які відтепер стали іменуватися «нерухомими речами». Указ перетворив дворянські помістя на успадковувану власність (до того вони надавалися на певний термін за службу). Разом із тим, він містив обмеження у праві розпоряджання феодальною земельною власністю, запровадивши інститут майорату, за яким земля могла успадковуватися лише старшим сином дворянина. Інші діти отримували лише частки рухомого майна. Не всіх дворян влаштовувало це правило, а тому на їхню вимогу в 1731 р. це обмеження було скасоване.

Відповідно до «Указу про подушний перепис» (1718 р.) було законодавчо закріплене привілейоване становище дворянства як неоподатковуваного стану на відміну від інших груп населення, котрі платили подушну подать.

Важливе значення у зміцненні правового становища дворянства та у посиленні дворянської диктатури мав «Табель про ранги» (1722 р.). Згідно з ним встановлювався перелік військових (морських, сухопутних, артилерійських, гвардійських), цивільних та придворних чинів, які поділялися на XIV класів. Службу необхідно було починати з нижчих класів.

Встановлювалися терміни служби у певних чинах і класах. Найнижчий, XIV, клас давав право на отримання дворянського звання. Особи, які дослужилися у своїх чинах до VIII класу, ставали потомственими дворянами (їхнє звання передавалося у спадок). Чини з XIV по IX клас діставало лише особисте дворянство. Створювалася можливість вихідцям з інших станів йти на державну службу і ставати дворянами. Разом з чинами вони отримували і маєтності. Всі керівні посади в державному апараті обіймалися лише дворянами.

В інтересах панівного класу та зміцнення державного апарату, а також підняття загального культурного рівня дворянства Петро І запровадив низку заходів, які зустріли протидію з боку певної частини дворян. Так, вимагалося проходження дворянами військової служби, починаючи із солдатського звання. Пізніше, як відомо, дворяни обходили це правило, записуючи своїх дітей на службу ще неповнолітніми. За ухилення від служби винуваті суворо каралися. Періодично проводилися огляди, на яких дворян-недорослів розподіляли у школи, записували на військову чи цивільну службу і навіть направляли для навчання за кордон. За відмову від навчання дітей батьки сплачували штрафи. Дворянам забороняли одружуватися без знання геометрії.

Служба для дворян при Петрі І була обов'язковою і довічною. В 1730 р. був встановлений 25-річний термін їх служби, яка розпочиналася з 20 років, причому один з дворянських синів чи братів міг не служити і займатися господарством.

У 60-ті роки XVIII ст. дворяни були звільнені від обов'язкової військової і державної служби. Розширювалися їхні права стосовно селян-кріпаків: поміщики отримали право висилати непокірних селян до Сибіру або навіть віддавати їх на каторжні роботи.

Найважливішим актом, який мав на меті консолідувати дворянський стан, закріпити його привілеї, було «Жалувана грамота дворянству» (1785 р.), підписана Катериною II. В ній підтверджувалося звільнення дворян від обов'язкової служби і закріплювалося право власності не лише на «поверхневу землю», але й на корисні копалини під землею.

Дворянам дозволялося мати фабрики і заводи в селах, займатися торгівлею. Вони звільнялися від особистих податей, розміщення війська на постій у їхніх маєтностях, тілесних покарань. Вони отримали право створювати свої станові організації — повітові та губернські дворянські зібрання, що ще більше посилило їхній вплив на місцевий державний апарат.

Відтепер дворянське звання розглядалося як невід'ємне і спадкове, яке поширювалося на всіх членів сім'ї. Підставою для позбавлення дворянського звання міг стати кримінальний злочин, який призвів до морального падіння злочинця. Дворяни отримували особисті права: на дворянський титул, на захист честі, звільнялися від тілесних покарань; майнові права: повне і необмежене право власності, виключне право володіти селами і землею, відкривати промислові підприємства, право придбання нерухомості в містах, право закордонної торгівлі тощо; судові права: особисті чи майнові права могли бути ліквідовані лише за вироком суду, дворяни підлягали лише дворянському суду.

Духовенство. Його правова регламентація посилилася в дробу абсолютизму у зв'язку з активним процесом підпорядкування церкви державі, її входженню до складу державного апарату. Духовенство традиційно поділялося на чорне та біле і було важливою політичною силою, володіло значною кількість землі і кріпосних селян. Ця власність захищалася відповідними «тарханними грамотами», які звільняли їх від повинностей і податків на користь держави. Біле духовенство несло повинності і сплачувало податки на користь чорного. Церковна адміністрація формувалася із представників чорного духовенства.

Селянство. Феодально залежні селяни складали основну масу населення. Вони поділялися на поміщицьких, державних, економічних, посесійних і двірцевих (удільних). Поміщицькі селяни, яких була переважна більшість, виконували на користь феодала різноманітні повинності: панщину, оброк тощо. Панщина іноді доходила до 5—6 днів на тиждень і, як правило, була поширена в чорноземних регіонах, де поміщику було вигідно використовувати труд селянина для обробітку своїх земель. Селяни нечорноземної зони платили, як правило, грошовий чи натуральний оброк.

Досить обтяжливими для кріпаків були рекрутські набори. Щорічно з 20 селянських дворів поставлявся один рекрут, який визначався за жеребом або направлявся самим поміщиком чи його управителем.

Щодо селян поміщики володіли широкими повноваженнями: розпоряджалися їхнім майном, здійснювали суд з дрібних кримінальних справ, переселяли селян у своїх маєтностях. Вони розпоряджалися селянами як своєю власністю: могли продавати їх, розлучаючи сім'ї, примушувати до вступу в шлюб, давати в заклад, обмінювати, дарувати, піддавати тілесним покаранням, віддавати в гамівні та арештантські будинки, відправляти в Сибір на поселення чи каторжні роботи. Відповідно до указу в 1767р. селянам було заборонено скаржитися на своїх господарів під страхом тяжких тілесних покарань і каторжних робіт.

Становище державних селян було дещо кращим у порівнянні з приватновласницькими. Вони виконували різноманітні повинності і платили оброк державі Але їх не могли продати чи розлучити. Кількість державних селян скорочувалася у зв'язку з царськими пожалуваннями маєтностей феодалам.

Особливою була категорія посесійних селян. Як вже згадувалося, з 1721 р. купцям було дозволено купувати селян із землею і прикріплювати їх до мануфактур. Тут вони піддавалися жорстокій експлуатації.

У результаті секуляризації церковних земель з'явилася категорія економічних селян, які сплачували на користь держави грошовий оброк і перебували під управлінням церковних економій. Згодом вони увійшли до категорії державних селян.

Двірцеві (удільні) селяни належали імператорській сім'ї. їхнє становище було дещо полегшеним у порівнянні з іншими категоріями кріпосного селянства.

Міське населення. Воно зростало кількісно, відбувався процес його станового поділу. За «Регламентом головного магістрату» (1721 р.), посадське населення поділялося на знатних городян, регулярних городян та «підлих людей» (міські низи). Відповідно до «Грамоти на права і вигоди містам» (1785 р.), міщани поділялися на 6 розрядів: справжні міські обивателі, куди належали жителі міста, які мали в місті нерухомість; купці І, II та III гільдій; цехові ремісники; іноземці ті іногородні, які стали міщанами; імениті громадяни міста (капіталісти, банкіри, торговці, вчені, митці); посадське населення.

Кожен розряд мав свої права і привілеї. За загальним правилом, всі міщани повинні були платити подушну подать і виконувати рекрутську повинність. Але купці звільнялися від них, а торговці І та II гільдій — і від тілесних покарань. Замість рекрутської повинності можна було сплатити 500 рублів у казну відкупного. Міщани мали свій суд, органи самоуправління, дворянські зібрання тощо.

Державний лад. Монарх очолював державу і був одночасно главою церкви. Вагоме місце в системі влади та управління посідав запроваджений в 1711 р. Сенат — найвища урядова та адміністративна установа. Після смерті Петра І значення Сенату знизилося. Згодом він перетворився на найвищу судову та апеляційну інстанцію.

Створена в 1726 р. Верховна Таємна Рада мала за мету вирішення важливих питань державної політики. Вона була досить вузькою за своїм складом. Фактично здійснювала контроль за діяльністю Сенату і колегій, рекомендувала кандидатури сенаторів для призначення їх імператором. Рада мала також деякі законодавчі повноваження. Після її скасування у 1730 р. з'являється Кабінет міністрів з такими самими функціями. Згодом він перейменовується на Кабінет її Величності (1741 р.), Імператорську раду та Раду при височайшому дворі. Нарешті, у 1810 р. царським маніфестом запроваджується Державна рада, яка з перервами проіснувала до 1917 року.

Зазнає реорганізації система управління державою. Впродовж 1718—1720 рр. замість приказів центральними органами державного управління стають колегії. Вони мали чіткіше окреслені функції і повноваження, одноманітну структуру. Розгляд і вирішення справ у них проводилися колегіально. Зовнішньою політикою опікувалася колегія іноземних справ. Дві колегії (військова та адміралтейська) займалися питаннями оборони країни і ведення загарбницьких воєн. Фіскальні повноваження покладалися на три колегії — камер-колегію, штатс-колегію та ревізіон-колегію. Низка колегій (берг-колегія, мануфактур-колегія, комерц-колегія, вотчинна колегія) здійснювали управління промисловістю і торгівлею. Існували також юстиц-колегія та духовна колегія. У 70—80-і роки XVIII ст. більшість колегій було ліквідовано, згодом — відновлено, але із запровадженням в них єдиноначалля.

На початку XVIII ст. (у 1708 р.) вся територія Російської держави була поділена на губернії, які очолювали призначувані царем губернатори або генерал-губернатори.

Вони зосереджували в своїх руках адміністративну, судову та військову владу. Виконавчим органом при губернаторові була губернська канцелярія — головний адміністративний, фінансовий та судовий орган губернського управління. Губернії поділялися на повіти, очолювані комендантами. Згодом виникла середня ланка адміністративно-територіального управління — провінція, очолювана обер-комендантом.

У 1775 р. в Росії була проведена губернська реформа, яка мала за мету розукрупнити губернії і найоптимальніше пристосувати їх до виконання адміністративним апаратом фіскальних та поліцейських функцій. Поділ на губернії було здійснено без урахування географічних, національних та економічних чинників. В основу було покладено кількісний показник чисельності населення: 400 тис. осіб на території губернії і 30 тис. — на території повіту. Провінції були скасовані.

На чолі губернії, як і раніше, перебував губернатор, що призначався монархом на невизначений термін, і був відповідальним лише перед ним. У своїй діяльності він спирався на губернське правління у складі прокурора і двох сотників. Фінансові питання вирішувала казенна палата. Повіт очолював земський справник, який обирався повітовим дворянством. Дворяни також обирали земський суд, який здійснював керівництво поліцією, наглядав за втіленням у життя законів і розпоряджень властей. Управління кількома губерніями здійснював генерал-губернатор, наділений надзвичайними повноваженнями.

Право Росії доби абсолютизму. Найпоширенішим джерелом права стає закон, який відтворювався у різноманітних формах — статутах (уставах), регламентах, указах, запровадженнях, маніфестах, грамотах. Укази стосувалися найважливіших аспектів діяльності держави у внутрішній та зовнішній сферах (Указ про єдиноспадкування, Указ про форму суду, Табель про ранги тощо). Регла­менти являли собою акти, які визначали порядок утворення та функціонування органів державного управління (Генеральний регламент колегій, Регламент головного магістрату, Духовний регламент). Статути — збірники законів, які об'єднували норми, що стосувалися певної визначеної сфери діяльності держави (Статут про векселі, Статут благочинія, Військовий статут). В особливо урочистих і важливих випадках імператори видавали маніфести (наприклад, Маніфест «Про дарування вольностей і свободи всьому російському дворянству» 1762 р., Маніфест про скасування кріпосного права 1861 р.).

Закони направлялися до відповідних закладів та установ, губернаторів, а для «всенародного оголошення» їх зачитували у церквах, на ярмарках, вивішували на видних місцях. Всьому населенню приписувалося ходити до церкви на богослужіння і для ознайомлення з царськими указами. Тих, хто не відвідував церкву, вважали «лихими людьми». Найважливіші, з точки зору уряду, укази (наприклад «Про заходи проти солдат-втікачів» від 19 березня 1719 р.) зачитували в церквах і храмах на кожне свято. Ніхто не міг відговоритися незнанням закону.

Продовжувало діяти «Соборне уложення». Своїм указом від 15 червня 1714 р. Петро І підтвердив його дію. Однак у ході реформ, на які було дуже багате XVIII ст., різноманітні форми законів нерідко накладалися на старе законодавство, породжуючи тим самим суперечності та неузго­дженість. Це суттєво утруднювало діяльність судів та адміністративних органів, посадовців та чиновників.

Враховуючи те, що з часу видання «Соборного уложення» накопичилася значна маса нормативного матеріалу, робилися спроби кодифікувати законодавство. З цією метою у 1700 р. було створено спеціальну комісію — Палату про укладення. Результатом її роботи стала підготовка «Новоуложеної книги» (1703 р.). Проте цей документ не був затверджений і опублікований. Не увінчалася успіхом і спроба кодифікації, розпочата у 1767 р. Катериною II. Намагаючись прославитися в Європі як «освічена імператриця», вона підписала «Наказ кодифікаційній комісії», підготовлений у дусі французького просвітництва, який мав чисто пропагандистський характер. Його було урочисто оголошено при відкритті роботи комісії, яка працювала понад 10 років, так і не виконавши поставленого завдання.

У другій половині XVIII ст. в законодавстві Російської імперії вперше з'являється визначення цивільного права як такого, яке «оберігає і забезпечує власність кожного громадянина». «Указ про єдиноспадкування» встановив однаковий правовий режим для вотчини і помістя. Цим самим закінчився процес фактичного злиття двох форм феодальної поземельної власності та їх юридичного оформлення. Але все ж цей нормативний акт був далеким від перетворення феодальної власності на землю на буржуазну, оскільки для відчуження землі були поставлені серйозні перешкоди. Дворянство і надалі залишалося монополістом земельної власності в державі. Названий вище Указ визначив статус земельної власності феодалів як нерухомості. За відсутності заповіту вона успадковувалася старшим сином (інститут майорату). Рухоме майно успадковувалося порівну всіма спадкоємцями. З метою збереження економічної могутності дворянства нерухоме майно заборонялося дарувати, закладати і, за загальним пра­вилом, продавати.

На вимогу дворянства у 1731 р. «Указ про єдиноспадку­вання» був скасований, а разом з ним відмінені обмеження щодо нерухомої власності, крім одного: родові маєтності не можна було заповідати стороннім особам. Неподільність права феодальної власності на землю полягало і у тому, що «Жалувана грамота дворянству» не допускала конфіскації маєтків навіть у випадку вчинення найтяжчого злочину.

Зростання промисловості й торгівлі, подальший розвиток товарно-грошових відносин не могли не відбитися на розвитку зобов'язального права. Розширюється застосування договорів підряду, поклажі, товариства, позики, особистого найму, купівлі-продажу, міни, дарування тощо. Для більшості договорів письмова форма стає обов'язковою. Зазвичай, вони реєструвалися в Оружейній палаті чи Юстиц-колегії. Значного поширення набув договір майнового найму, який укладався посадовими особами, фіксувався на спеціальному гербовому папері й засвідчувався не менш як п'ятьма свідками. У договорах купівлі-продажу, крім визначення предмета договору і ціни, продавець був зобов'язаний «очищати» покупця від всіляких домагань на майно з боку третіх осіб, тобто продавати власну, а не крадену річ. Особливістю договору позики було те, що за ним заборонялося стягувати з боржника відсотки. Лише у 1754 р. дозволялося отримання 6% річних. У цьому самому році в Росії був заснований позиковий банк.

Значних змін зазнало шлюбно-сімейне законодавство. «Указ про єдиноспадкування» підвищив шлюбний вік для хлопців до 20 років, для дівчат — до 17 років. Щоправда, невдовзі рішенням Синоду шлюбний вік був знижений відповідно до 15 та 13 років і запроваджений граничний шлюбний вік — 80 років.

Брати шлюб могли лише особи, не позбавлені здорового глузду. Заборонялося вступати до шлюбу «дурням» і близьким родичам. Добровільна згода молодих щодо вступу до шлюбу була обов'язковою. Так само вимагалася згода батьків чи опікунів. Законодавством визначалися підстави для розірвання шлюбу: політична смерть, заслання на вічну каторгу, перехід у чернецтво, перелюб, невиліковна хвороба, замах на життя одного з подружжя. Шлюб не був рівноправним, дружина перебувала у підпорядкуванні чоловіка, який мав право її карати. У сфері цивільних правовідносин дружина користувалася практично необмеженою правоздатністю і дієздатністю. Батьки користувалися великою владою над дітьми: могли їх карати, віддавати в найми чи до монастиря.

За доби класичного абсолютизму (XVIII—перша половина XIX ст.) в Російській імперії найбільшого розквіту досягло кріпосне право та інші негативні явища, які були його наслідком (рекрутська повинність, нелюдська експлуатація населення, соціальна незахищеність селян тощо). Це породжувало загострення класової боротьби, а відтак — намагання держави засобами кримінальної репресії захистити свій соціально-політичний устрій. Основною метою покарання стає залякування, що і визначило природу і особливості цієї правової галузі.

При розгляді кримінальних справ суди керувалися «Соборним уложенієм», поточним законодавством. Багато норм кримінального права містилося в різноманітних указах того часу. Однак свою систематизацію і подальший розвиток воно здобуло в «Артикулі військовому з коротким тлумаченням», складеному за безпосередньої участі Петра І у 1715 р. З прийняттям Військового статуту у 1716 р. «Артикул» включили до його складу, і він на довгий час став головним джерелом кримінального права Російської імперії.

Більшість норм «Артикула» застосовувалася як військовими, так і загальногромадянськими (цивільними) судами і поширювалася на все населення. Він складається із 24 глав, поділених на 209 артикулів (статей). Багато з них містили спеціальні тлумачення, які мали силу закону і часом стосувалися досить важливих питань. Зазвичай, в них роз'яснювався зміст закону і порядок його застосування.

Збірник запровадив низку нових, досить тяжких покарань, передбачав застосування смертної кари у 122 випадках. Під злочином розумілося не лише порушення законів і непослух царській волі, але й діяння, які завдавали «шкоду та збиток державі» навіть у тому випадку, якщо ці дії не були передбачені законом. Це відкривало шлях до адміністративного та судового свавілля.

На відміну від «Соборного уложення», новоуказних статей і наказів перших років царювання Петра І, де будь-який злочин іменувався «злодійством», а злочинець — «злодієм», «Артикул» використовує терміни «злочин», «провина», а для позначення особливо тяжких правопорушень — «злодійство».

Подібно до інших джерел кримінального права доби абсолютизму, в «Артикулі» відсутня Загальна частина, але вже йдеться про необхідність встановлення причинного зв'язку між зловмисною дією і злочинним результатом, про провину, мету і завдання покарання, необхідну оборону і крайню необхідність.

«Артикул» не встановлює точного віку, при досягненні якого настає кримінальна відповідальність, зазначаючи лише, що «воры-младенцы» звільняються від відповідальності, але їх мусять покарати батьки. Лише Указ від 2 травня 1765 р. встановив відповідальність осіб, що досягли 17 років. Особи, що не досягли цього віку, могли бути притягнуті до відповідальності лише за рішенням Сенату.

Душевна хвороба не звільняла від відповідальності, а лише давала підставу для пом'якшення покарання. Вчинення злочину у стані сп'яніння було обтяжливою обставиною (артикул 43). До числа небезпечних відносили групові злочини, співучасники яких, зазвичай, каралися однаково, незалежно від ступеня вини кожного (артикул 155). Необхідна оборона і крайня необхідність вважалися обставинами, що скасовували покарання.

Значна увага приділяється стадіям розвитку злочинної діяльності: наміру вчинити злочин, замаху і скоєння його.

Щодо політичних злочинів, то покаранню підлягав навіть сам намір, а за замах на злочин належало таке саме покарання, як і за закінчений злочин. Інколи за недонесення чи непопередження встановлювалася така сама кара, як і за сам злочин.

Відповідно до звичайної феодальної системи кримінального права у «Артикулі» на першому місці за тяжкістю стоять злочини проти віри (чаклунство, ідолопоклоніння, недотримання церковних обрядів, святотатство, єресь, богохульство).

З подальшим зміцненням абсолютизму детальну регламентацію отримують державні злочини (артикули 19, 20). Навіть за намір убити чи взяти в полон царя винуватого карали четвертуванням та конфіскацією майна (артикули 19, 20).

Вагоме місце у збірнику відводиться посадовим злочинам. Під загрозою страти підданим наказувалося беззаперечно виконувати накази своїх начальників. А за такий досить поширений вид посадових злочинів, як хабарництво, передбачалися тілесні покарання, конфіскація майна і навіть страта. Для боротьби з хабарництвом і різноманітними поборами Петро І у 1714 р. видав спеціальний указ «Про заборону хабарів».

Наступним видом злочинів були злочини проти порядку управління — зривання і знищення указів і розпоряджень влади, фальшивомонетництво, підробка печаток та державних документів.

До військових злочинів «Артикул» відносив порушення правил несення караульної служби, дезертирство, непокору наказам командира, оголення зброї перед офіцером тощо (артикули 36, 43, 94, 99).

Злочини проти суду (лжесвідчення, лжеприсяга) каралися відсіканням 2-х пальців на руці (артикули 196,201, 202).

До майнових злочинів належала насамперед крадіжка майна. Під особливим захистом перебувала церковна власність, крадіжка якої могла каратися навіть колесуванням. Регламентувалися покарання, пов'язані із завданням шкоди чужому майну, знищенням чужої власності. Кваліфікованою вважалася крадіжка під час стихійного лиха, із військового складу, у свого пана чи товариша, з церкви, а також будь-яка інша на суму понад 20 крб. Винного очікувало покарання шпіцрутенами крізь стрій 6 разів. Повторна крадіжка тягла за собою подвійне покарання шпіцрутенами, втретє — відрізання носа і вуха і заслання на каторгу, вчетверте — смертну кару.

Злочини проти моралі включали в себе зґвалтування, скотолозтво, перелюб, двоєженство (артикули 165—169), які також каралися жорстоко, аж до застосування смертної кари (наприклад за зґвалтування).

Злочини проти особи охоплювали традиційний для феодального права перелік. Дещо розширено давалося тлумачення вбивства: навмисне вбивство каралося стратою; необережне — тюремним ув'язненням, шпіцрутенами чи грошовим штрафом; випадкове вбивство не каралося (артикули 154, 159). Особливо тяжким злочином вважалося вбивство батьків, немовляти, офіцера, отруєння та вбивство на замовлення. Тут застосовувався один вид покарання — колесування.

Досить своєрідно подається в «Артикулі» кваліфікація самогубств і дуелей. Уперше кримінальний закон запроваджує відповідальність за самогубство і замах на нього. З погляду законодавця, самогубець і дуелянт є порушниками «державних інтересів», вони не могли на свій розсуд розпоряджатися життям, яке належить державі. Тому самовбивство розглядалося як злочин. Якщо воно було скоєне у повній свідомості, могло каратися смертною карою. Підлягали покаранню і всі учасники дуелі. Завдання каліцтва каралося відрубуванням руки, побоїв — тюремним ув'язненням.

Злочини проти суспільного порядку (переховування втікачів, злочинців, бійка, нецензурна лайка) каралися тюремним ув'язненням або штрафами.

Головною метою покарання було залякування, відплата, ізоляція злочинця від суспільства та експлуатація його праці. Формулювання покарання у статтях «Артикула» характеризувалися своєю невизначеністю, що нерідко вело до суддівського свавілля і застосовувалося як розправа з політичними противниками. Ступінь покарання залежав від соціального становища винного: за одне і те саме правопорушення, особи, що належали до різних класів, відповідали по-різному. Вже сама приналежність особи до нижчої соціальної верстви була чинником, що посилював ступінь вини підсудного, а відтак — міру його покарання.

Серед видів покарання «Артикул» найчастіше згадує смертну кару, яка поділялася на просту і кваліфіковану. Тілесні покарання супроводжувалися тяжкими фізичними стражданнями засудженого. Уперше в кримінальному праві з'являється покарання шпіцрутенами, що було фактично прихованою смертною карою, оскільки рідко хто із засуджених витримував таку екзекуцію. Били приречено­го самі солдати, що мало на меті справити на них залякувальне враження.

За часів Петра І вперше з'являється новий для Росії вид покарання — строкова або довічна каторга. Значного поширення набуло тюремне ув'язнення, яке нерідко супроводжувалося «заковуванням у залізо».

Широко застосовувалися ганебні покарання (прибивання імені злочинця на шибениці, ляпас від ката, оголення тіла). Серед них особливо жорстоким було шельмування — оголошення поза законом. В указах Петра І зустрічається і таке покарання, як політична смерть, наслідком якого була конфіскація майна, позбавлення всіх прав і честі. Значне місце у кримінальних репресіях приділялося майновим покаранням, які поділялися на три види: а) конфіскація майна; б) штраф на користь держави і приватних осіб; в) відрахування із платні. Як анахронізм «Артикул» застосовує покарання, запозичене з канонічного права — церковне покаяння.

Кримінально-процесуальне право Російської імперії відображено у Статуті «Коротке зображення процесів і судових тяжб», який теж увійшов до Військового статуту. Загальна тенденція розвитку процесуального законодавства полягала у витісненні власне суду розшуком, тобто в заміні слідчого процесу інквізиційним. До типових рис розшукового процесу, який чітко проглядається у Статуті, слід віднести:

— активність суду;

— таємний і письмовий характер судочинства;

— різке обмеження прав обвинуваченого, якого перетворювали на об'єкт катування і знущання;

— наявність формальної системи доказів вини, сила яких встановлювалася законом.

Справа розпочиналася як за скаргою будь-якої особи, так і з ініціативи судді. Розслідування і судовий розгляд не розділялися і перебували в руках єдиного органу — суду. Відповідач викликався на судове засідання повісткою. Оригінальним явищем у російському судочинстві тих часів було встановлення законом формальної сили доказів, які поділялися на здійснені й нездійснені. Кожен з доказів міг бути здійсненим (тобто прийнятим судом до уваги) лише за наявності окремих умов, передбачених законом.

Абсолютним доказом було власне визнання вини обвинуваченим. Щоб цього домогтися, застосовувалися різні форми психологічного і фізичного впливу, допити з катуваннями. Від катування звільнялися дворяни, службовці високих чинів, неповнолітні, престарілі, вагітні жінки. Але такі винятки не діяли у справах про політичні злочини і вбивства.

Справу міг виграти той, хто «мав кращих і більше свідків». Суттєве значення мали письмові докази. Присягання втратило силу. При вбивствах вперше стали застосовувати судово-медичну експертизу.

Справи про політичні злочини розпочиналися, зазвичай, із доносу. Основним методом зізнання було катування. Якщо обвинувачений при очній ставці з донощиком у перший раз свою вину не визнавав, його піднімали на дибу. Вдруге — піднімали на дибу і били батогами. Втретє застосовувалася та сама екзекуція, доповнена катуванням розпеченим залізом.

Катуванню могли піддати донощика, свідків. Якщо донощиком була особа нижчого рангу, а обвинуваченим — вищого, то відповідач піддавався катуванню лише після того, як донощик підтверджував звинувачення на допиті, очних ставках і катуванні. Бувало, що донощик після катувань брав свій донос назад, але тоді він жорстоко карався за неправдиве донесення.

Кодифікація російського права. Кодифікаційні роботи розпочалися ще за часів правління Катерини II. Однак створені нею комісії безсистемно об'єднували всі старі закони або займалися створенням нових нормативних актів без урахування колишнього і чинного законодавства. Втім, з часів прийняття в 1649 р. «Соборного уложення», нагромадилася значна кількість актів, які нерідко суперечили один одному і не завжди відповідали потребам суспільного розвитку.

У 1804 р. була створена кодифікаційна комісія, очолювана «товаришем міністра юстиції» (тобто заступником міністра) М. М. Сперанським, яка напрацювала проекти деяких кодексів. Нею була здійснена величезна робота з виявлення нормативних актів, їх співставлення, узгодження та редагування. Зразком для майбутнього зведення законів стала кодифікація Юстиніана, здійснена у Візантії в першій половині VI ст. Вперше сфера цивільного права була виділена як окрема галузь, хоча матеріальне право ще не було відокремлене від процесуального. До кожної статті Зводу законів складався коментар, який відігравав роль тлумачення норми права, але не мав сили закону.

На 1830 р. Повне зібрання законів Російської імперії було підготовлене і надруковане. Воно містило 40 томів самих законів і 6 томів додатків до них.

Одночасно велася робота зі складання Зводу чинних законів, який було опубліковано у 1832 р. і запроваджено в дію у 1835 р. Кодифікація містила 15 томів. Вона сприяла формуванню спеціальних галузей законодавства (цивільного, кримінального, торговельного та ін.), що стало передумовою до створення сучасних галузей права.