Студопедия — Поняття цінність у соціології та ціннісні орієнтації особистості
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Поняття цінність у соціології та ціннісні орієнтації особистості






Цінності - це певна нормативна категорія, яка охоплює все те, що може бути метою, ідеалом, предметом потягу, прагнення, інтересу. Основними поняттями і категоріями цієї теорії є: благо, гідність, значення, оцінка, користь, перемога, сенс життя, щастя, повагу і т. д. Цінності займають найважливіше місце в житті людини і суспільства, але не самі по собі, а лише на тлі сформованої системи ціннісних орієнтації. З точки зору тієї ролі, яку цінності відіграють у житті суспільства і людини, їх можна розділити на три такі групи: цінності, що мають другорядне значення для людини і суспільства, цінності повсякденного попиту і повсякденного вжитку та вищі цінності.

Найвищими цінностями для людини є: життя як цінність, здоров'я як цінність і свобода як цінність.

Поняття ціннісних орієнтацій особистості було введено в науковий лексикон в 20-ті роки XX ст. соціологами У. Томасом і Ф. Знанецький, які розглядали ціннісні орієнтації як соціальну установку особистості, регулюючу її поведінка. В якості такої ціннісна орієнтація і стала предметом досліджень. З'явилося безліч різних тлумачень. Ціннісні орієнтації - це найважливіші елементи структури особистості, закріплені життєвим досвідом індивіда, всією сукупністю його переживань і відокремлюють значуще, істотне для даного індивіда від незначного, несуттєвого.

Сукупність сформованих, усталених ціннісних орієнтації утворює свого роду вісь свідомості, яка забезпечує стійкість особистості, спадкоємність певного виду поведінки та діяльності, що виражається в спрямованості його потреб та інтересів. У силу цього ціннісні орієнтації виступають найважливішим фактором, регулюючим, детермінують мотивацію особистості.

Розвинені ціннісні орієнтації - ознака зрілості особистості, показник міри її соціальності. Найважливішими ціннісними орієнтаціями особистості є патріотизм, колективізм, гуманізм, творчість.

Стійка і несуперечлива сукупність ціннісних орієнтацій визначає такі якості особистості, як цінність, надійність, вірність певним принципам та ідеалам, здатність до вольових зусиль в ім'я цих ідеалів і цінностей, активність життєвої позиції, наполегливість у досягненні мети. Суперечливість в ціннісних орієнтаціях породжує непослідовність у поведінці. Нерозвиненість ціннісних орієнтацій - ознака інфантилізму (властивості дитячого віку), панування зовнішніх стимулів над внутрішньою структурою особистості. Формуванняособистісної ціннісної структури індивіда виступає найважливішим чинником процесу соціалізації, за допомогою якого людина стає повноправним членом суспільства у всій повноті соціальних взаємин.

Система особистісних цінностей складається в процесі діяльнісного распредмечіванія індивідами змісту суспільних цінностей, об'єктивованих у творах матеріальної і духовної культури. Як правило, для особистісних цінностей характерна висока усвідомленість, вони відбиваються у свідомості у формі ціннісних орієнтацій і служать важливим фактором соціальної регуляції стосунків між людьми і поведінки індивіда.

Система ціннісних орієнтацій індивіда формується на вищому рівні розвитку особистості і регулює поведінку та діяльність особи найбільш значущих ситуаціях її соціальної активності, в яких виражається ставлення особистості до цілей життєдіяльності і до засобів задоволення цих цілей.

Багато дослідників надавали великого значення сформованості в індивіда системи його ціннісних орієнтацій. Таким чином, формування системи ціннісних орієнтацій особистості є для різних дослідників предметом пильної уваги і різнопланового вивчення. Дослідження подібних питань особливого значення набуває в підлітковому віці, оскільки саме з цим періодом онтогенезу пов'язаний той рівень розвитку ціннісних орієнтацій, який забезпечує їх функціонування як особливої ​​системи, яка надає визначальний вплив на спрямованість особистості, її активну соціальну позицію.

 

57. Соціалізація являє собою процес становлення особистості, поступове засвоєння нею вимог суспільства, придбання соціально значимих характеристик свідомості і поведінки, які регулюють її взаємини із суспільством.

Фрейд виділив психологічні механізми соціалізації: імітацію, ідентифікацію, почуття сорому і провини.

Багато психологів і соціологів підкреслюють, що процес соціалізації продовжується протягом усього життя людини, і стверджують, що соціалізація дорослих відрізняється від соціалізації дітей декількома моментами. Соціалізація дорослих скоріше змінює зовнішню поведінку, у той час як соціалізація дітей формує ціннісні орієнтації. Соціалізація дорослих розрахована на те, щоб допомогти людині набути визначені навички, соціалізація в дитинстві в більшій мірі має справу з мотивацією поведінки.

Отже, соціалізація - акумулятивний процес, у ході якого накопичуються соціальні навички.

Соціалізація особистості починається з перших років життя і закінчується періодом громадської зрілості людини, хоча, зрозуміло, повноваження, права й обов'язки, набуті нею, не говорять про те, що процес соціалізації цілком завершений: по деяких аспектах він продовжується все життя.

Існує ряд теорій, концепцій розвитку людини, суспільства. В основу кожної моделі соціалізації покладена та чи інша теорія. Однією із розповсюджених моделей, котра базується на теорії психоаналізу 3. Фрейда, є трактування соціалізації як розвитку особистого контролю на основі трьох рівнів:

■ рівень безсвідомих інстинктивних пробуджень "id" ("воно"), котрі визначають рухомі сили особи;

■ рівень "я" ("ego") – це центральна частина особи, яка контролює сліпі сили "id" і задовольняє їх згідно з потребами навколишнього світу; це організована складова частина особи, яка містить функції: сприйняття, навчання, пам'яті, мислення;

■ "над я" ("супер я", "super ego") - це комплекс моральних рис, норм поведінки, завдяки чому "над я" встановлює моральні норми для "я" і контролює дію "я" в рамках цих норм.

На думку 3. Фрейда*1, у психіці людини постійно виявляються конфлікти між свідомістю, котрій доводиться витримувати зіткнення та натиск реальності, і підсвідомістю, яка "керується" принципом задоволення ("робити лише те, що мені сподобається"). Щоб запобігти напрузі, можна сказати, природа подарувала людині дивну властивість, котра, діючи безсвідомо, придушує, витісняє, викриває все те, що не відповідає вимогам морального "цензора". Механізмами соціалізації згідно з концепцією 3. Фрейда є:

■ імітація (спроби дитини копіювати та наслідувати поведінку дорослих);

■ ідентифікація (засвоєння поведінки дорослих, соціальних цінностей і норм, як своїх власних);

■ відчуття сорому, і вини (заборони та придушення моделей та взірців бажаної поведінки).

58. Соціальна нерівність — положення в суспільстві, коли окремі соціальні групи мають різний соціальний статус, належать до різних суспільних класів або соціальних кіл. До аспектів соціальної нерівності належить правова нерівність, обмеження свобод, майнова нерівність, нерівність щодо доступу до освіти, медичного обслуговування тощо.

Соціальна нерівність може бути закріплена правовими нормами, що діють у суспільстві, або ж мати в своїй основі традиції. До типів соціальної нерівності належать нерівність за гендерною, расовою, кастовою, віковою ознаками.

Соціологічна теорія конфлікту вивчає закономірності і природу виникнення та протікання конфлікту як суспільного явища, типологію конфліктів, а також принципи і методи запобігання та розв´язання соціальних конфліктів, технологічні засади управління ними.

Об´єктом соціологічної теорії конфлікту є різноманітні конфлікти між соціальними суб´єктами (індивідами, соціальними групами, класами, націями, державами тощо), що розглядаються як чинники розвитку соціальних систем. Предметом цієї соціологічної теорії, у свою чергу, є закономірності та процеси виникнення, протікання і розв´язання соціальних конфліктів, їх соціальні ознаки, а також різноманітні конфліктні відносини, що виникають між людьми і групами людей у процесі їхньої взаємодії та суспільної життєдіяльності.

Під конфліктом розуміється-зіткнення протилежних інтересів, цілей, позицій або поглядів суб ´єктів соціальної взаємодії (індивідів, соціальних груп, суспільств тощо). Соціальний конфлікт завжди пов´язаний з усвідомленням людьми протиріч своїх інтересів як членів тих чи інших соціальних груп з інтересами інших суб´єктів. Загострення цих протиріч часто породжують соціальні конфлікти, які протікають у відкритій або закритій формі.

Важливим джерелом конфліктів є також соціальна нерівність. Фахівці в галузі соціології конфлікту відзначають, що соціальні позиції і характер домагань людей залежать від їхнього підходу до розподілу суспільних цінностей (доходів, знань, інформації, елементів культури тощо). Прагнення до загальної рівності, як показала історія, вже не може розглядатися як загальне благо, тому що призводить до зрівнялівки, а також до згасання для багатьох людей стимулів до творчої діяльності та ініціативи.

Заради справедливості зазначимо, що неможливо цілком задовольнити потреби та інтереси всіх бажаючих. Тому нерівність, у тому числі й соціальна, на думку багатьох дослідників, непереборна. Вона існує повсюди і нерідко має позитивне значення, оскільки сприяє прояву заможності та стимулює життєву енергію людей. А конфлікт, у свою чергу, виникає за такого ступеня нерівності, коли він розцінюється однією із соціальних груп як стримуючий чинник, що перешкоджає задоволенню їхніх потреб та інтересів.

59. Історичний матеріалізм (матеріалістичне розуміння історії), марксистська теорія розвитку суспільства і методологія його пізнання. Предметом І. м. є суспільство як цілісна соціальна система, загальні закони і рушійні сили історичного процесу, що розвивається. І. м. — складова частина марксистсько-ленінської філософії і в той же час специфічний компонент системи суспільних наук.

І. М. органічно пов'язаний з діалектичним матеріалізмом. Єдність діалектичного і історичного матеріалізму не відміняє відносно самостійного характеру І. м. як науки про суспільство, що має власний понятійний апарат і що виробила філософсько-соціологічну методологію соціального пізнання. Необхідність такої філософської науки про суспільство визначається перш за все тим, що будь-яка соціальна теорія, що аналізує діяльність людей, стикається з проблемою відношення їх свідомості до буття. І. м. дає рішення цього основного філософського питання стосовно суспільства, тобто питання про співвідношення суспільного буття людей і їх свідомості, керуючись загальнофілософськими принципами діалектичного матеріалізму і спираючись на матеріал самої історії. Відкривши закони і рушійні сили суспільного розвитку, творці І. м. звели соціологію на рівень справжньої науки про суспільство. І. м. виступає і як марксистська загальносоціологічна теорія, яка розкриває специфіку структурних елементів соціальної системи, характер їх взаємодії, закони суспільного розвитку і механізми їх прояву.

 

Висунутий спочатку як гіпотеза, І. м. повинен був довести свою істинність і плідність. Це було зроблено основоположниками марксизму шляхом його застосування до вивчення різних соціальних процесів і історичних подій і, в першу чергу, до аналізу функціонування і розвитку капіталістичної системи. З часу виходу «Капітала» К. Маркса (1867) наукова достовірність І. м. може вважатися повністю доведеною (див. Ст І. Ленін, Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 1, с. 139—40).

І. м. зробив справжній переворот в розвитку філософії і обществознанія. Поява І. м. дозволило добудувати будівлю матеріалізму «доверху», створити цілісний науково-філософський погляд на світ, що включає як природу, так і суспільство, конкретизувати загальні принципи філософського світогляду стосовно суспільства, як особою, соціальній формі руху матерії науково проаналізувати особливості суспільного пізнання, досліджувати природу соціальних понять і діалектику їх взаємин.

Основними категоріями І. м. є суспільне буття, суспільна свідомість, суспільно-економічна формація, спосіб виробництва, продуктивні сили, виробничі стосунки, базис, надбудова, соціальна революція, форми суспільної свідомості.

60.. На сьогоднішній день соціалізація підростаючого покоління значною мірою обумовлюється системою освіти, в рамках якої відбувається педагогічна переробка культури, відбір духовного досвіду, їх трансформація згідно з соціальними закономірностями та вимогами суспільного розвитку. Тому, в межах освіти з одного боку, здійснюється процес набуття людством досвіду, з іншого боку, відбувається селекція, редукція й трансформація культури, що сприяє засвоєнню класових, національних і соціально-групових інтересів.

Зарубіжна соціологія освіти у дослідженні проблем освіти спирається на два напрямки:структурний функціоналізм і культурологічний. Згідно з першим, в основу якого покладені позитивістські та натуралістичні методи, суспільний розвиток є деперсоналізований. Тому культура, для прибічників структурного функціоналізму є самоцінністю, але при цьому не ставиться питання про її особистісну цінність. Прибічники культурологічного підходу наполягають на визначенні суб'єктивного особистісного змісту діючих соціальних структур і процесів, у тому числі культури та освіти.

Варто зазначити, що основи західної системи освіти були закладені Е.Дюркгеймом і М.Вебером, які дослідили соціальні функції освіти, зв"язок її з економічними та політичними процесами. Т.Парсонс досліджував освіту як інститут соціалізації, а представники франкфуртської школи відстоювали версію "культурної революції", що поширюється і на проблеми освіти.

До сьогоднішнього дня точаться дискусії з приводу визначення предмета та об'єкта соціології освіти. Так американський соціолог М.Троу вказує, що соціологія освіти у полі свого зору тримає процеси навчання в різних сферах освіти, зв'язки між ними і іншими сферами суспільства.

Болгарський соціолог Донєв в предмет соціології освіти вводить лише аспект взаємодії освіти з іншими компонентами соціальної структури суспільства. Згідно з думкою ученого, соціологія освіти - це галузь соціології, яка вивчає закономірності взаємодії між освітою й іншими компонентами соціальної структури суспільства, тобто аналізує освіту як компонент цієї структури.

Узагальненим варіантом вищезазначених підходів є таке визначення соціології освіти: соціологія освіти - це галузь соціології, яка вивчає закономірності розвитку та функціонування освіти як соціального інституту і його взаємодію із суспільством.Об"єктом соціології освіти виступає, таким чином, сфера освіти, соціальне середовище, де відбувається процес навчання.

Соціологія освіти має тісний зв'язок з такими суміжними науковими дисциплінами, як педагогіка, психологія освіти, філософія освіти. Педагогіка має найбільший досвід дослідження навчального процесу, дії форм і інститутів освіти. При цьому варто відзначити, що предмет педагогіки є дещо ширшим, ніж навчання й освіта, бо вона вивчає виховний процес у цілому (навчальну і позанавчальну діяльність). Педагогіку перш за все цікавить професійна діяльність педагогів і забезпечення їх теоретичними, методичними знаннями практичної роботи.

Органічно перехрещуються дослідницькі зв'язки психології та соціології освіти. Психологія освіти, основні завдання якої пов'язані з розкриттям фізіологічних і соціально-психологічних механізмів навчальної діяльності, з виявленням потенцій індивідів у засвоєнні навчального матеріалу, його репродукції, використовує основні методи соціології у своїх дослідженнях. І навпаки, соціологи використовують результати психологічних досліджень.

Тісний зв'язок соціології освіти та філософії освіти обумовлений тою обставиною, що перша лише починає самовизначатися, а тому принципово важливими є світоглядні орієнтації, обгрунтування яких припускає філософський підхід. Варто також зазначити, що соціологія освіти має ряд проблем, які можна вести як інформатику, бо основи володіння мовними системами не можливі без соціокультурного аспекту.

 

 

61. Праця "Протестантська етика і дух капіталізму" (1903–1904) присвячена аналізові впливу протестантизму на формування капіталістичних відносин. У творі розглянуто питання зв'язку між віросповіданням і соціальними розшаруваннями, проаналізовано комплекс психологічних і культурних факторів, що сприяють утвердженню ринкових відносин в економіці. Значну увагу автор приділяє вивченню професійної етики протестантизму, зокрема лютерівської концепції професії-покликання як фактора, що сприяв інтенсивній раціоналізації господарського та політичного життя Заходу.

М. Вебер проводить межу між господарською етикою християнства, з одного боку, і конфуціанством, індуїзмом та буддизмом – з іншого.

Господарська етика останніх трьох релігій – це етика пристосування до світу (конфуціанство) або етика втечі від світу (індуїзм та, особливо, буддизм). Ставлення цих релігій до будь-якої господарської діяльності може набивати відверто негативного характеру.

Іншою була етична позиція стосовно господарства, що її обстоювали священні книги раннього християнства. Носії цієї релігії виробили в собі переконання, що вони послані Господом у світ, щоб поліпшити його, і тому вважали добром активно і раціонально діяти в різних сферах – господарській, політичній, культурній тощо.

Така раціонально-активна настанова властива також мусульманству, однак тут вона не набула повного розвитку.

Протестантизм немовби забезпечив виховання таких рис особистості, як працелюбство, ощадливість, чесність, розрахунок.

Основною рисою капіталізму М. Вебер вважає наявність раціонально організованого підприємства. Він оцінює капіталізм як найбільш раціональний вид господарювання.

Разом із тим, капіталізм – "це жахливий космос, в який кожна окрема людина вкинута з часу свого народження і межі якого залишаються для окремого індивіда і назавжди даними, і незмінними".

У цілому концепція походження і сутності капіталізму М. Вебера спрямована проти марксової теорії первинного накопичення і вчення про додаткову вартість.

Критики М. Вебера (особливо марксисти) неодноразово звинувачували його у перебільшенні значення релігійних чинників соціального життя й у намаганні видати протестантизм за єдину причину появи капіталізму. Але М. Вебер ніколи не прагнув замінити однобічну "матеріалістичну" інтерпретацію причинних зв'язків історії культури таким самим "спіритуалістичним" поясненням. Він виходив з того, що і те, й інше пояснення однаково можливі, враховуючи велику багатоманітність і складність явищ історії та культури і їх взаємний вплив одне на одне. Крім того, М. Вебер неодноразово підкреслював, що в його дослідженнях йдеться про давноминулі часи, коли "дух" капіталізму дише народжувався, а не про сучасну систему капіталістичного господарювання, яка вже давно не потребує релігійної опори. Сьогоденне економічне життя, як і політика, право, наука, мають власну логіку розвитку, власні критерії раціональності, власну професійну етику.

 

62. В галузі політичної філософії працями "Держава", "Політика", "Закон" прославився Платон (427—347 рр. до н. с.). Він стверджував, що потреба в державі і законах виникає через те, що більшість людей одними кращими зусиллями не можуть наблизитися до удосконалення. Держава ґрунтується на поділі праці між розрядами вільних громадян, яка забезпечує найкраще, найкорисніше для суспільства (головним чином для рабовласників) виконання кожним розрядом його спеціальної діяльності. У вченні про поділ громадян на розряди в досконалій державі Платон керувався особливою класифікацією частин душі. Розумній частині душі повинен відповідати розряд правителів-філософів; афективній частині душі, що рухає пристрасті,— розряд воїнів, вихованих у дисципліні, необхідній для захисту держави від народних повстань усередині і від нападу ззовні; жаданій частині душі — розряд ремісників, навчених досконало виконувати своє ремесло. Кожний розряд повинен обмежуватися виконанням своїх обов'язків і стримуватися від втручання у функції інших розрядів.

Приватна власність і сім'я уявлялися Платону джерелом протилежних інтересів, які підтримували єдність суспільства, тому в своєму проекті ідеальної держави Платон розвинув план співжиття, заснованого на ліквідації для правителів і воїнів приватної власності, а також вчення про спільність жінок і про державне виховання дітей. До заперечення приватної власності і до питання про розподіл продуктів Платон підходив з точки зору інтересів класу експлуататорів.

Платон виділяє такі види правління, як монархію, владу небагатьох і владу більшості. Кожний з них залежно від наявності або відсутності законності ділиться на два підвиди: законна монархія — це царська влада, протизаконна — тиранія; законна влада небагатьох — аристократія, незаконна — олігархія; демократія з законами і без них.


Аристотель (384—322 рр. до н. е.), великий античний мислитель, заклав основи політичної науки як самостійної дисципліни. Політична тематика висвітлена в його працях "Політика", "Афінська політика", "Етика", "Риторика". Спираючись на результати платонівської політичної філософії, Аристотель спеціально виділив наукове вивчення визначеної галузі суспільних відносин в самостійну науку про політику. Але те, що Аристотель вважав наукою про політику, було нерозчленованою, комплексною предметною галуззю, яка включала в себе, крім політики, етику й економіку. Етику Аристотель розглядав як початок політики і складову частину її вступу. В ієрархії цілей, до яких змагають різні мистецтва і науки, політична наука, за Аристотелем, належить вищій меті. Вона охоплює цілі всіх інших наук про практику. Сама ж політика — теж наука про практику, діяльність, про вищі блага людини і держави. Саме на реалізацію цієї цілі вона спрямована. Хоч політичній науці Аристотеля був властивий інтерес до практичної політики, однак саму практику політики він сприймай в етично обмежених рамках і конструював світ людських відносин за допомогою цілісних ідеально-етичних моделей.

Порівняно з Платоном Аристотель зробив величезний крок у бік практики. Це засвідчують як методи і прийоми його аналізу, так і серйозне реалістичне сприйняття ним об'єкта дослідження (політичної практики), а також теоретичні узагальнення. В цілому соціально-політична і державно-правова проблематика висвітлюється Аристотелем з позиції ідеального розуміння держави як політичного спілкування вільних і рівних людей. У своєму розумінні і визначенні держави Аристотель виходив з ідеальних параметрів античного поліса. Те, що він позначає як державу, є лише результатом еллінської культури і вищою формою спілкування греків. Варвари (європейські й азіатські), за Аристотелем, не здатні до державного життя. Погляди Аристотеля на державу спиралися на великий зібраний і вивчений в його школі матеріал — опис конституційного устрою 158 грецьких міст-держав.







Дата добавления: 2015-09-04; просмотров: 4609. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Практические расчеты на срез и смятие При изучении темы обратите внимание на основные расчетные предпосылки и условности расчета...

Функция спроса населения на данный товар Функция спроса населения на данный товар: Qd=7-Р. Функция предложения: Qs= -5+2Р,где...

Аальтернативная стоимость. Кривая производственных возможностей В экономике Буридании есть 100 ед. труда с производительностью 4 м ткани или 2 кг мяса...

Вычисление основной дактилоскопической формулы Вычислением основной дактоформулы обычно занимается следователь. Для этого все десять пальцев разбиваются на пять пар...

Механизм действия гормонов а) Цитозольный механизм действия гормонов. По цитозольному механизму действуют гормоны 1 группы...

Алгоритм выполнения манипуляции Приемы наружного акушерского исследования. Приемы Леопольда – Левицкого. Цель...

ИГРЫ НА ТАКТИЛЬНОЕ ВЗАИМОДЕЙСТВИЕ Методические рекомендации по проведению игр на тактильное взаимодействие...

Толкование Конституции Российской Федерации: виды, способы, юридическое значение Толкование права – это специальный вид юридической деятельности по раскрытию смыслового содержания правовых норм, необходимый в процессе как законотворчества, так и реализации права...

Значення творчості Г.Сковороди для розвитку української культури Важливий внесок в історію всієї духовної культури українського народу та її барокової літературно-філософської традиції зробив, зокрема, Григорій Савич Сковорода (1722—1794 pp...

Постинъекционные осложнения, оказать необходимую помощь пациенту I.ОСЛОЖНЕНИЕ: Инфильтрат (уплотнение). II.ПРИЗНАКИ ОСЛОЖНЕНИЯ: Уплотнение...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.015 сек.) русская версия | украинская версия