Козацька демократія

Демонстративна безтурботність козака-запорожця символізувала абсолютну свободу, яка була основою існування Січі. Вибори старшини є класичною ілюстрацією так званого маргінального (проміжного) стану, імітації хаосу. Кандидат у кошові мусів відмовлятися тричі, а його навмисне грубо випихали на площу, примовляючи: «Іди, скурвий сину, бо тебе нам треба, ти тепер наш батько, ти будеш у нас паном». Щойно обраного отамана ветерани посипають піском та мажуть гряззю, щоб він не забував про своє низьке походження і не намагався возвеличитися. Після такої демонстрації соціальної смерті кошовий набував виняткових прав. Товариство терпіло граничну суворість «батька», але громадська думка, центром якої були «старики», стежила, чи відповідає суворість «предковічному порядку». Якщо отаман виявлявся або порушником «старовини», або невдалим командиром, його могли скинути, бувало, і вбивали.

З погляду тодішніх державно-правових уявлень такий спосіб поєднання сваволі й дисципліни протистояв державницьким структурам, що спирались ідеологічно на церковну санкцію. Січ не була державою — запорожці ходили під корогвами чужих монархів, то польсько-литовського, то московського чи петербурзького. В пізнішій «конституції» Пилипа Орлика маємо хартію, що вводила козацьку сваволю у правові, а не звичаєві рамки; а в традиції влада отамана була владою «батька», як виразника волі товариства і гаранта «предковічного звичаю». Влада «батька», таким чином, мала подвійну легітимацію: вона спиралась на «звичай», за чим пильно стежила громадська думка, і на харизму ватажка, яка залежала від його військового талану.

За таких умов тільки деяким гетьманам війська Запорізького вдавалося утримувати в руках козацьку стихію. «Батько» міг бути всевладним диктатором, але по суті він завжди залишався виконавцем загального умонастрою. На чолі козацтва нерідко бували заможні й освічені «луччі люди» з городових, які мали власну політичну лінію, відмінну від прагнень та уподобань сіроми і стариків, але у вирішальний момент вони чинили так, як того хотіло товариство. Це треба мати на увазі й при оцінці дій такого владного, авторитарного і популярного вождя, яким був Хмельницький. У вирішальні моменти його лінія мусила узгоджуватися з настроями «черні», все більш широкої й плебейської, і тут дипломатія його була така ж хитра і така ж програшна, як і в стосунках із Туреччиною, Польщею та Росією.

Проте цей, інколи нестабільний, інколи дивовижно витривалий військовий організм став основою державності, що складалася в ході наростання конфлікту з Річчю Посполитою. /168/