Міста і торгівля

 

Населення Правобережжя становило в першій половині XVI ст. близько 1,5 млн чоловік, в тому числі Волині — близько 680 тисяч, Київщини — близько 500 — 550 тисяч, Брацлавщини — близько 450 — 500 тис. осіб. На думку О. І. Барановича, населення Правобережного Полісся (точніше, Овруцького повіту) і Лівобережного Полісся (Чернігівщини) в цей час становило близько 650 тис. чоловік. Через сто років населення Подільського воєводства, що належало Польщі, становило, за підрахунками М. Крикуна, близько 350 тис. чоловік. Степові та лісостепові райони Лівобережжя зовсім запустіли. Якщо в кінці XIII ст. Лубни ще згадуються серед міст Переяславської єпархії, то пізніше говорять просто про «землю Лубни». Найбільш населеними до початку масової колонізації Поділля і Лівобережжя стали лісові та лісостепові землі Волині та Лівобережного Полісся, куди важче було добратися татарським загонам.

 

Отже, на початку XVI ст. населення України можна оцінити приблизно в 2 — 2,5 млн. Оцінки давнішого стану умоглядні.

 

Україна через Польщу була втягнута в пожвавлення господарської та торговельної діяльності Європи в XVI — XVII ст. Через Гданський порт в Європу йде потік сільськогосподарської продукції, передусім хліба. Монополістами на торгівлю із Західною Європою через Гданськ були купці польські і німецькі. їм перепродувалось все, призначене для експорту, в порубіжних містах. У руках купецтва Русі-України залишалась торгівля зі сходом — з Молдовою, Кримом, Туреччиною. /146/

 

До кінця XV ст. східні торговельні шляхи йшли головним чином до кримських колоній італійців. Після падіння Кафи та інших колоній шлях галицьких купців обривається в Сучаві, в Південній Буковині, де починається нова торговельна дорога на турецькі Балкани.

 

Відсоток міського населення демографи визначають лише на кінець XVI ст., і він виявляється несподівано високим як для тієї доби: на Белзькій землі — 26 %, на Волині — 30 %, на Поділлі — 34 %! Такий високий відсоток говорить не стільки про розвинену урбанізацію, скільки про небезпеку життя на селі, без охорони міських мурів: звернемо увагу, що Поділля, яке тільки-но починає колонізуватися, набагато більш міське, ніж стара галицька Белзька земля. Переважають містечка по сотні хат (тобто по півтисячі чоловік населення), села маленькі — хат по двадцять-тридцять. Міста налічували по дві-три тисячі чоловік, до першої п’ятірки з населенням у вісім-десять тисяч чоловік входили в XVI — XVII ст. Київ, Львів, Кам’янець, Луцьк, Остріг, та й то разом з передмістями.

 

Київ у свідомості русинів залишався головним містом краю, центром релігійного благочестя. Тут знаходилися Києво-Печерська Лавра, до якої стікалися прочани з усієї України, головні, найбільш шановані церкви, тут номінально знаходився митрополичий центр, а з XVII ст. — знамениті православні школи. Щоправда, Київ сильно страждав від татарських наїздів, пожеж, епідемій. Жителів до XVII ст. було небагато і на Подолі, не кажучи вже про практично безлюдне верхнє місто і малозаселені монастирські дворища Печерська.

 

Найзначнішим торговельним і культурним центром України залишався Львів. Після пожежі 1527 р. він фактично відбудовувався наново, але швидко відновив і помножив свою життєву силу. Львів мав право складу, тобто всі товари, привезені з інших країн, мали продаватися спочатку у Львові, а що вже не буде куплене, розвозилося по інших містах. Центром усього його ділового і культурного життя століттями була площа Ринок, що й досі зберегла свій старовинний вигляд. «Ринок служить і для справ публічних, і для справ купецьких, — писав хроніст. — Тут розв’язуються адміністративні суперечки, а також виставляються на продаж всі необхідні товари. Це досить широка квадратна площа, оточена високими красивими кам’яницями... Тут можна бачити купців з усіх країн, вони прибувають у це місто як до торговельного складу з усієї Європи /147/ та Азії, а найбільше — греків, турків, вірмен, татар, молдаван, мадяр, німців, італійців» *. За даними 1630 р., у Львові проживало всього близько 4 тис. мешканців, але в передмістях його — Галицькому, Краківському, Личакові, і селах, що йому належали, — більше 16 тисяч. Оточений могутніми стінами з баштами, які і будували, і обороняли в час війни ремісничі цехи (збереглись рештки башти лимарів), Львів панував над дорогами з Галича у Краків і на Волинь. Двоє воріт — Галицькі й Краківські — служили водночас митницями.

 

Перемишль залишався переважно релігійно-культурним центром, а в сусідній Ярослав купці з’їжджалися і з Італії, і з Близького Сходу. На ярмарках Ярослава продавалося на рік близько двадцяти тисяч коней і двохсот тисяч волів. На Волині головним містом був Луцьк. Оборона краю трималася на фортецях Львова, Тернополя, Трембовлі, Збаражу, Жовкви, Белза, Сокаля, Холма, Перемишля, Ярослава, Санока; Галич перекривав Дністер. Великими фортецями знамениті були Володимир, Кременець, Острог, Заслав, Дубно, нарешті, — Кам’янець і Хотин. А далі — великі й малі містечка, де на базарах можна було купити за гріш-два сокиру чи серпа, діжку моркви чи пастернаку, а грошів за тридцять — кабана.

 

В усій Європі гроші ходили без обмежень державними кордонами. На території України можна знайти скарби і з дрібною татарською монетою, переважно на Чернігівщині, і з західними грішми. На зміну поганеньким денаріям приходить з початку XIV ст. празький срібний denarius grossus, широкий грош. Потім почали бити литовський, або пеняжний грош; найгірший був польський грош (лядський, вузький грош або осьмак: 8 польських грошей-осьмаків йшло на 6 литовських чи на один шостак). Або /148/ інакше: литовський грош — 10 пенязей, польський — 8, празький — 14. Гроші (будь-які) рахувалися на копи (60), золоті (30) та на рублі (100 грошей). Ходили й західні золоті: дукати (венеціанські, — напис сшсапіт означає «князівство», але були дукати різних держав), флорини (флорентійські), вони, як і дукати, важили близько 3,5 г золота. Були й свої золоті, але вони ставали дедалі гірші, їх називали просто золотими (злотими), на відміну від західних червонних золотих. У середині XV ст. на злотий ішло, як сказано, 30 грошей. З початку XV ст. все міряється на талери. Так стали називати срібні Joachimsthaler Münze, що їх били в Богемії, в Йоахімсталі. В Росії їх називали за першою половиною німецької назви «єфимками». В 1528 р. талер коштував 30 грошей, у XVII ст. — 90 грошей (польських).

 

З XIV — XV ст., таким чином, Україна входить до західної монетної зони, порівняно з грошовою системою Росії незмірно покращивши свій грошообіг. Так, на початку XV ст. в Новгороді, найбільшому торговельному місті Росії, користувалися дрібною татарською монетою, частинами куничих шкурок, шматками шкіри з тиснутою печаткою, 1425 р. почали бити дуже погану грубу срібну монету. Лише в XVI ст. з’явились німецька монета і зливки.

 

Розміри штрафів, наведені в «Литовському статуті», дозволяють судити про ціни наприкінці XVI сторіччя. Віл і кінь коштували по дві копи грошей, корова — рубель, відгодований кабан — копу, порося, ягня, козеня — 5 — 6 грошей, гуска чи курка — три гроші. Вражає дешевизна товару широкого вжитку: сани коштували 2 гроші, віз — 6, діжка ріпи чи редьки (тодішній еквівалент картоплі), моркви чи пастернаку — теж 6! Зате павич — 3 копи, як і цепний собака. Заробити можна було наймиту десь гріш на день. Найбільш високооплачуваний пролетар тієї доби — солдатнайманець — одержував близько 5 талерів на місяць (майже 5 грошей на день). Україна-Русь була краєм дешевим, що не є свідченням про високий рівень її торговельно-промислового розвитку.

 

Щоб купити землю, маєток, потрібні були гроші інших масштабів — тут йшли в діло золоті, зливки, тисячі талерів. За кілька сотень тисяч талерів можна було найняти сяку-таку армію, а за кілька мільйонів — виграти невелику війну. Із своїх 80 міст і містечок та 2760 сіл князь Константан Острозький /149/ одержував прибуток на рік у 10 млн золотих, що на день становило десь близько 27 тис. грошей.

 

Право заснувати місто мав кожен шляхтич; міста могли належати і королю чи церкві. Як привілей місто одержувало магдебурзьке право. В цьому були зацікавлені і король (господар), і міська громада, та не були зацікавлені намісники, бо втрачали великі джерела прибутків. Магдебурзьке право було однією з форм німецької організації міського і ремісничого життя. Одержавши магдебурзьке право, міщани спілкувалися з владою виключно через обраного ними війта, який відповідав і за сплату всіх повинностей, і за дотримання порядку. Судив міщан уже не приватний власник міста, а міський суд.

 

Верхівка міського купецтва та ремісничих цехів становила досить заможний патриціат. Шляхта ставилася до міщан з погордою і певними заздрощами, оскільки не кожен шляхтич міг дозволити собі одягнутися так, як одягався багатий міщанин. У цей час міщани вже перейняли від шляхти верхній одяг: жупан, не дуже довгополий, застібнутий на ряд численних ґудзиків, зібраний в талію, з коміром стоєчкою або відлогам, переважно синій або зелений, краще тонкого сукна; поверх нього — кунтуш з пишними плечима і вузькими фальшивими рукавами з розрізами, що закидались за спину, часто червоного кольору. Різні цехи мали свої кольори одягу. Було видано королівські і господарські розпорядження про те, чого не мають права носити міщани, щоб не відрізнятися від дворян. Зрештою, міщани нічого проти цього не мали, бо змагання з шляхтою в пишності вбрання та прикрас могло втягнути їх у небажані витрати.

 

Як бачимо з розмірів головщини, міщанин має статус, рівний статусові залежного (тяглого) селянина; статус міщанина, що живе за магдебурзьким правом, дещо вищий, хоча й не такий, як у нащадків великокнязівських холопів. Але міщани, особливо в незалежних від приватного власника і державного намісника, «магдебурзьких» містах мали і великі переваги, бо тут діяв принцип європейських міст: «міське повітря робить вільним». Буквально це означало, що задавнене міське проживання дозволяло перейти з категорії підданого, зобов’язаного до категорії вільної і незалежної людини, фактично ж громадянин міста на німецькому праві користувався великими свободами.

 

Разом з німецьким правом місто переймало й цеховий устрій ремесла. У XV — XVII ст. в Україні було понад 270 ремісничих спеціальностей. Коваль був у кожному селі, як і добрий /150/ гончар чи бондар, залізо виплавлялося на руднях по невеликих річках з покладами болотної руди, склодуви працювали в гутах, що будувалися в зручних для скляного виробництва місцях, але більшість ремісничих спеціальностей зосереджувались по містах. Чинбарі, які вичиняли шкіри для взуття (на заході їх називали гарбарі), кушніри, які вичиняли шкіри овець для кожухів, лимарі, які робили сирицю, ткачі, теслі, стельмахи і інший люд, не кажучи вже про високих майстрів — золотарів, конвісарів (майстрів олов’яного литва), малярів тощо — працювали на ринок і в містах були традиційно об’єднані в ремісничі асоціації — братства.

 

Цеховий уклад німецького типу в містах з магдебурзьким правом /151/ природно сприймався на слов’янському ґрунті, де мав власну традицію.

 

До ремісничих цехів XV — XVII ст. (братств) входили майстри або брати, серед яких виділяли найбільш авторитетних і досвідчених — старших майстрів (старших братів). Нижче братів знаходились підмайстри (челядники, товариші), ще нижче — учні (хлопці). Підмайстри-товариші об’єднувалися в громади, або молодші ремісничі братства. На чолі братства-цеху стояв цехмістр, або панотець. Таким чином, цехова організація будувалася за потестарною схемою сім’ї («челяді») за корпоративним принципом, тобто включала не тільки «вертикальні» владні відносини типу «батько — діти» (учні майже без прав, як давня «челядь»; наймолодші «хлопці» — зовсім без прав, як колись «обельні холопи»), але і «горизонтальні» відносини квазіспорідненості (братньої солідарності). Братства мали свої символи-клейноди, в тому числі хоругви, свої свята, своє право.

 

Центрами цехової організації ремесла були для всієї України Львів, Краків, Кам’янець-Подільський. Сюди мандрували для підвищення кваліфікації та своєрідної атестації майстри навіть з Лівобережжя, ходили вони і в Німеччину. Цехове право на Україні будувалося за німецькими взірцями. Проте цехи як братства є продовженням інституції давньої і сакральної.

 

Засадовим стосовно братської самосвідомості і корпоративності було уявлення про магічний характер ремесла. За близькістю до сакральних «чистих» і «нечистих» сил, за їх властивостями професії розрізнялися: найбільш чистими були ковалі і гончарі, найбільш нечистими — лимарі чи грабарі. Гончар не мав права ані вбити тварину, ані обробляти шкіру. Але всі були трохи чаклуни. Безліч заборон та приписів /152/ ритуально-магічного характеру регулювали трудову діяльність і побут. Гончар не міг кривитися під час роботи. Молочний посуд робили в суботу із решток глини, яку збирали з рук, — із «слимаків», щоб краще збиралася сметана. В суботу ж робили посуд для відьом і знахарів, при цьому гончар особливим чином викручував руки і крутив круга справа наліво. Ряд робіт виконувався тільки рано вранці, перед сніданком, адже з раннього ранку починалося будь-яке творіння. Та обставина, що світанок і весна є початком нового часу, відбита і в звичаї починати новий ремісничий рік з весни, з березневого рівнодення, хоча на календарний відлік нового року з січня західна Україна перейшла давно.

 

Особливо цікавий ритуал переходу до роботи при свічках з 1 вересня. До слов’янської обрядовості завжди входило перенесення вогню в хату восени і винесення його назовні навесні. Якщо ці звичаї загалом стиралися з пам’яті, то в братствах вони розрослися у великий осінній ритуал, у центрі якого було весілля свічки на Семена (1 вересня), що супроводжувалось запалюванням свічок на зеленому деревці та нічними гуляннями. Усяке рукомесло так чи інакше пов’язане з вогнем, і особливу роль вогню в ритуалах братчиків легко зрозуміти.

 

У цехів (братств) були свої святі покровителі, але характерно для України, що чіткого закріплення святих за професіями не було. Більш-менш окреслюється «спеціалізація» святих Кузьми і Дем’яна на ковальській справі, але й тут винятків ледве не більше, ніж правил. В. Балушок дає цій обставині єдино можливе етнологічне тлумачення: старі, ще язичницькі братські структури не прив’язувались до окремих богів, вони базувались на культі предків. Ця особлива роль предків-небіжчиків знаходила вияв і в тому, що підготовка до ритуальної трапези називалася у братчиків канун, як і поминальна трапеза й особлива поминальна страва (інакше коливо). Характерно також, що в обрядах братств використовувались рослини з особливою семантикою: квіти барвінку та гілля калини з ягодами. В українській /153/ культурі ці рослини мають семантику перехідних, пов’язаних як із смертю, так і з народженням і шлюбом. Віссю всього магіко-сакрального світу братської самосвідомості було відчуття причетності до космічного творіння-відтворення.

 

Про сакральний характер об’єднань ремісників у містах Русі говорять і обряд посвячення в члени громади, і обрядові бенкети — «братчини», і той факт, що вбивство, вчинене під час братчини, не підлягало звичайному суду, а розбиралось у колі громади, отже, вважалося сакральним. Продовжувало існувати і посвячення в члени цеху, і урочисте прийняття з підмайстрів до «дорослого» стану. Під час вступу до підмайстрів учень міняв ім’я, як це було колись під час дійсної язичницької ініціації. Право на зміну імені, надане цеху, означало визнання за ним чільних позицій в певному ремеслі. Так, підмайстри східноукраїнських міст проходили перейменування в цехах міст Кракова, Львова і Кам’янця-Подільського. Львівські цехи мечників і столярів мали королівські привілеї на перейменування підмайстрів з усієї Речі Посполитої. Дослідники скаржаться, що за іменами ремісників, які значаться в документах під цеховими прізвиськами, неможливо визначити їх національність: у Львові, наприклад, фігурують якісь Нерановстал, Мочигуба, Пишимуха, Патерностер, Авемарія тощо. Прізвиська ці сміхові, оскільки в ритуалі вступу до підмайстрів, як і в парубоцькій ініціації, переважає сміхова культура, що підкреслює маргінальний, проміжний характер стану підмайстра. Молодші піддавалися ритуальному осміюванню, а, з іншого боку, громада начувалася від підмайстрів, бо для них нормою була ритуальна антиповедінка, досить буйна і дошкульна для оточення.

 

Дуже характерно, що в ритуал ініціації входили учнівські мандри. Підмайстри з усієї України мандрували до великих ремісничих центрів, переважно на захід. Мандри, статус «блудного сина» були маргінальним, сусіднім з «нижнім світом» статусом, як зазначає В. Балушок, пережитком давньої ізоляції молоді, яка готувалася до посвяти в повноправні члени громади. Мандри набувають особливого значення ініціаційного етапу. /154/

 

Братства-цехи розцінюються багатьма дослідниками як специфічне для Середньовіччя явище корпоративності, що знаменує собою етап у розвитку людської індивідуальності. В корпоративному устрої людина не повністю усамостійнена, відділена від колективу, вільна духовно в обранні рішень і долі. З цим можна погодитись, але з істотною поправкою. Адже, з одного боку, братська організація має на собі сліди більш давньої, ніж феодальна корпорація, структури. З іншого боку, саме на зорі новочасного суспільства гасло братства висувається Французькою революцією як вища цінність поряд із свободою та рівністю. Очевидно, мають рацію і ті етнологи, які підкреслюють вічність прагнення людей у важкі часи віднайти поряд з офіційними соціальними структурами такі способи спільності, які б ґрунтувались на безпосередній взаємовідданості й взаємодопомозі, що буває між рідними людьми. Звідси — апеляція до братства як чогось вищого за раціональний розрахунок. Коли такі групування (антиструктури) набувають офіційного статусу, вони швидко стають дуже обтяжливими і деспотичними. Від одних спільнот люди тоді переходять до інших, теж неформальних і посвоєму «братських». Структурі братств, створеній для ремісничих об’єднань, судилося відіграти велику роль в Україні.