Становище православної церкви й освіти

 

У XV ст. східна церква переживала глибоку кризу, пов’язану із втратою Візантією її політичних і культурних позицій, а потім і повного завоювання Балкан імперією Османів. Руські православні єпископії входили до Константинопольської помісної церкви і підпорядковувалися грецькому патріарху, якого руські справи цікавили переважно з точки зору допомоги патріаршому престолу. Після завоювання турками Константинополя становище патріархії значно погіршилось, Московська митрополія з 1448 р. фактично, а з 1588 р. і формально виділилася в окрему помісну церкву, що знаходилася у підпорядкуванні царя. Вона залишилася єдиною християнською церквою східного обряду, що діяла в самостійній державі своєї конфесії.

 

Київські митрополити відчували себе впевненіше в Москві і жили під опікою царя, хоч це фактично /171/ позбавляло їх влади над білоруськими та українськими приходами. Реально в межах Речі Посполитої, на українських та білоруських землях, влада над церквою належала опікуну всіх християнських церков держави — королю і великому князю. Статус церковного владики був різний: інколи керував церквою свій, незалежний від Москви київський митрополит, що найчастіше жив у Вільно, бувало і так, що митрополія залишалась без владики.

 

Загальний рівень православної церкви в русинських землях був дуже низьким і продовжував падати. Сільські священики настільки збідніли, що мусили заробляти собі на життя селянською працею, церковна ж верхівка за своєю моральністю не відрізнялася від пересічної шляхти і розглядала «хліб духовний» так само, як і інший «хліб», тобто як спосіб придбати добро і маєтності. На схилі XIV ст. був час, коли на все Руське воєводство не було жодного православного єпископа, тобто нікому було поставляти в церкви священиків. Там, де православних ієреїв нікому було висвятити, призначались намісники, а за спиною адміністрації, що обирала владику, часто стояв католицький арцибіскуп, — отже католицька церква фактично контролювала православну. Легко уявити, що за люди виконували обов’язки намісників, як правилася служба і велося церковне господарство. Можна думати, що побутове християнство тоді містило більше решток обрядовості й передсудів з найглибшої язичницької старовини, ніж власне християнських елементів. Аж до XVIII ст. церковні письменники постійно картають язичницькі обряди — колядування, стрибання через вогнища на Купала тощо.

 

Католицька церква спочатку ставилася до православ’я як до непорозуміння і вважала, що простою заміною священиків-«схизматиків» на ксьондзів можна було б навернути руські землі на істинну віру. Призначалися біскупи і пробсти на неіснуючі східні приходи, поділяючи долі численних підкоморіїв та маршалків без підвладних. Костьоли будуються в Україні переважно чернецькими орденами — домініканцями, бернардинами, францисканцями, пізніше єзуїтами. Але вони не могли конкурувати зі скромними православними церквами, що були для русинів символом предковічно свого.

 

Умови для православної церкви на землях Литовського князівства були кращими, ніж на коронних землях у Руському воєводстві. Зате і опір католицьким утискам на Галичині був організованішим, спирався на більш освічені й свідомі сили.

 

Тертя і конфлікти між церквами постійно супроводжують історію цих століть. Найпростіші й найчастіші конфлікти виникали між приходами в одному поселенні: католики, відчуваючи себе привілейованою церквою, забороняли православним дзвонити в дзвони, влаштовувати процесії, будувати нову церкву, примушували брати участь у католицьких святах.

 

Щодо кількості церков, статистики ми, звичайно, не маємо, але аналіз наявних уривчастих даних по Галичині (Руському воєводству) XIV ст. дозволив М. С. Грушевському зробити висновок, що кількість церков з розрахунку на кількість поселень тоді значно перевищувала відповідні показники кінця XIX сторіччя. Церква була мало не в кожному селі, а в більших селах — і по дві. Численними були і монастирі, ще й постійно /172/ засновувалися нові. Більшість монастирів були невеличкими, деякі мали менше шести ченців і вважались філіями інших монастирів, але бували й великі — в Межигірському під Києвом було півтораста ченців, а в Манявському скиті на Підкарпатті — двісті. В кінці XVI ст, Анна Гойська, дружина луцького земського судді, заснувала маленький тоді Почаївський монастир, ау 1612 — 1615 рр. князь Михайло Вишневецький, староста Овруцький, заснував під Прилуками два монастирі, з яких Густинський став знаменитим; вдова його, Раїна Могилянка, сестра Петра Могили і мати Яреми Вишневецького, заснувала неподалік Мгарський монастир.

 

Своєрідними релігійно-культурними центрами були великі монастирі зарубіжжя, насамперед Афонський в Греції. Тут завжди були русинські колонії.

 

Важкий стан церкви відбивався і на освітніх справах.

 

Анонімний автор «Перестороги» на самому початку XVII ст. писав, що давні «великії ревнителі» «много з великим коштом церквей і монастирей намурували і маєтностями опатрили, злотом, сребром, перлами і дорогим камінням церкви приоздобили, книг великоє множество язиком словенським нанесли, леч того, що було найпотребнішоє, школ посполитих, не фундували... А за тим православіє гречеськоє озимніло і в згорду прийшло і во занедбання. Бо теж зацних станов особи, погордівши своїм православієм, до врядов духовних приходити перестали, але леда-якого на них виставляли ку волі только самому посполитому чоловікові» *.

* Анонім. Пересторога // Українська література XVII ст. — К., 1987. — С. 26 — 27.

 

Це свідчення не слід вважати вичерпною характеристикою освіти в післякиївський період, оскільки в «намурованих з великим коштом, опатрених маєтностями» церквах і особливо монастирях зберігалися і відтворювалися не тільки стародавні книжки, а й культурні традиції та писемність.

 

Вчителями при церквах були дяки, які водночас виконували різні церковні обов’язки. Дяки вчили читати церковні служебні книги, а також церковного співу. З давніх пір особливим авторитетом користувались так звані мандрівні (мандровані) дяки, що цілком зрозуміло з погляду на кваліфікаційну роль мандрів. До цих часів виводиться традиція шкіл-дяківок при церквах, що в XVI ст. вже влаштовуються не тільки в містах і містечках, а й у селах. Елементарна шкільна наука полягала насамперед у тому, що дитину вчили читати «Часослов», «Апостол», «Псалтир», інші церковні книги.

 

Залишилось також приватне навчання в знатних сім’ях. Традиційним вихователем був, як і раніше, «дядько» із слуг, який вчив читати і писати «словенською мовою». Тоді ще не було звичним наймати домашніми вчителями бакалаврів: це прийшло, коли знатних дітей почали вчити за кордоном, — десь у кінці XV сторіччя.

 

Про розповсюдження письменності судити важко, але цікавим свідченням є розповідь Павла Алеппського про його враження під час подорожі по Україні в середині XVII сторіччя. Він зазначив, що тільки в Україні всі прихожани під час служби користуються молитовниками. Павло зробив висновок про загальну освіченість українців, включаючи жінок. Звичайно, навряд чи всі вміли читати навіть молитовники, але спостереження Павла говорить про відносну розповсюдженість освіти й авторитет книги. /173/

 

Аж до кінця XVII ст. навчання живопису велося в цехових, позацехових і монастирських майстернях. Продовжувала жити система музичної освіти при церквах. Система безлінійного нотного письма (крюки або знамена) не дозволяла читати мелодію без допомоги людини, яка її знає, і нагадувала радше вузлики на пам’ять, ніж письмо у власному розумінні. Традиція передачі «крюкового» письма мала бути усною.

 

Освічена людина повинна була передусім знати канцелярську мову і письмо, яким користувалися у державних установах. Численні молоді люди із біднішої шляхти йшли в дрібні канцеляристи, якими-небудь возними при повітових судах, в обов’язок яких входило повідомляти відповідачів про засідання, приводити їх до суду тощо (це була небезпечна робота — бували випадки, коли заможний шляхтич, розгнівавшись, бив чи навіть топив у річці такого судового виконавця).

 

Про наявність досить значного прошарку освічених людей говорять списки студентів європейських університетів, починаючи з XIV сторіччя. Імена з характеристикою Ruthenus, Roxolanus, Rossicus, Le Russia зустрічаються в Віттенберзі, Ґрайфсвальді, Ростоці, Базелі, Парижі, Болоньї, Падуї — і, звичайно, насамперед у Кракові, в Яґєллонському університеті. Переважну більшість студентів-русинів становили вихідці з Русинського воєводства, але в Кракові маємо в 1434 р. «Івана Петровича з Глухова», в 1466 р. — «Дмитра Степановича з Києва», а в Сорбонні ще в кінці XIV ст. — «ліценціата мов і бакалавра рутенської нації з Києва» Германа Вілевича *.

* Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори. — К., 1994, — С. 36 — 37.

 

Термін universitas належить до римського права і означає корпоративну форму власності; середньовічні європейські університети використовували римські правові поняття, але насправді навчальна корпорація ближча до варварського братства, як і цехова. Школярі — це немовби ремісничі учні, бакалаври — підмайстри, магістри — майстри, доктори — старші майстри. Університет складався з чотирьох факультетів: одного підготовчого (вільних мистецтв, де викладалися сім шляхетних наук, тобто тривіум і квадривіум) та трьох вищих — медицини, права і теології. За рівнем вільних мистецтв на першому місці стояла Паризька Сорбонна, право найкращих фахівців мало у Болоньї, медицина — в Салерно, а взагалі — за правилами учнівства — для завершення навчання, вже після магістерки у своєму університеті, годилося побродити по світу і повчитися в кількох поважних закладах.

 

Найближчим і найдоступнішим був єдиний на території Речі Посполитої Краківський Яґєллонський університет.

 

На початку XVI ст. ми вже зустрічаємо поза межами Русі на професорських посадах українців — вихованців європейських університетів. Першою європейського рівня культурною фігурою України ренесансної епохи був Юрій Дрогобич (Котормак, близько 1450 — 1494 рр.). Син дрогобицького ремісника, він після Краківського університету вчився в Італії, був доктором медицини і філософії в Болоньї та Кракові, надрукував книжку «Прогностичні судження» в Римі; серед його краківських студентів — Миколай Коперник. Павло Русин (близько 1470 — 1517 рр.), лемко, родом із /174/ Кросна, учився в Грайфсвальді, був професором у Кракові. В Польщі працювали також Григорій Чуй (близько 1523 — 1573 рр.), син самбірського шевця, автор поем, панегіриків, еклог; Григорій Тичина (Тичинський) з міста Тичин на Галичині, Іван Туробінський та інші вихідці з українських земель, що мали добру європейську освіту — ні в Галичині, ні на Волині того часу (не кажучи вже про Київ) не було куди їм прикласти рук.

 

У кінці XV — першій половині XVI ст. складається культура, яку можна віднести і до польської, і до української традиції. Такі маргінальні культури властиві великим багатоетнічним державам. Чітке розмежування утруднене тим, що писали ці перші українські літератори латиною чи по-польськи, частіше були католиками, служили в польських канцеляріях. Але не тільки те, що вони переважно писалися українцями («русинами»), пов’язує їх з Україною. Насамперед ця культурна верхівка зберігала зв’язки з національним суспільством, незримо впливала на нього; їх вдома шанували, у них училися. І в польську, і в українську культуру вони вносили українські теми та образи. їх тінь і їх слід лишалися в тому цілому, що називається «нація».

 

Такою яскравою постаттю був не раз уже згадуваний Станіслав Оріховський (Ожеховський, 1513 — 1566 рр.), письменник неспокійної вдачі, що називав себе, як вільний шляхтич, поляком, і котрого називали «рутенським Демосфеном». Оріховський вчився після Кракова і Відня в Німеччині і жив у Лютера в сім’ї, його волелюбній натурі дуже імпонував протестантський критицизм, отож батько-католик забрав його додому; в Перемишлі він навіть мав якийсь час плебанію, але зрікся сану. Антитурецькі памфлети Оріховського були свого часу дуже популярні. Поширені були також його висміювання целібату (заборони на шлюб для ксьондзів); зрештою, це традиційна для європейських бродячих студентів-ваґантів тема, природна для зухвалого шляхтича.

 

До цієї ж культури належить поет Себастіан Фабіан Кленович (Кльонович, 1545 — 1608 рр.), на думку В. Шевчука, родом із львівських вірмен, автор знаменитої тоді поеми «Роксоланія». Чимало польських письменників захопила в ті часи романтика /175/ україно-«роксоланського» неміряного простору і пасторальних тихих садиб з чорнобровими дівчатами.