Петро Могила та його спадщина

 

Петро Могила з’являється на культурно-політичному горизонті України в період, коли велись пошуки компромісу між уніатами і православними — спочатку за ініціативою Мелетія Смотрицького, а потім і старого короля Зиґмунта. Незважаючи на те, що у верхівці кліру обох частин руської церкви та правлячих кіл держави усвідомлювали небезпеку розколу «Русі з Руссю», спроби віднайти примирення наштовхувались на впертість Риму, зарозумілість польської шляхти та фанатизм мас. Митрополитові Могилі судилось не тільки зміцнити православну церкву України та Бєларусі, зробити її найавторитетнішою з усіх східнохристиянських церков, а й визначити напрям розвитку культури і освіти, пов’язаної з церквою. Діяльність Могили створила нові можливості й перспективи в культурі і політиці, які, хоч вони і не були реалізовані, вплинули на хід історії.

 

Петро Могила (1596? — 1647 рр.) був одним із п’яти синів молдавського господаря Симеона. По-румунськи слова movilă означає «пагорб, купа», тобто приблизно те ж, що й «могила», і, за спізвучністю, так і було сприйняте в українському середовищі. Рід, чи династія, Мовіле був пов’язаний кровними, політичними і господарськими узами з польською аристократією; в Польщі молодий Могила служив у гетьмана Жолкєвського, згодом Хоткевича, і займався своїми, досить значними маєтностями на Україні. Зі своїм сюзереном Могила брав участь в обороні Хотина, де турки зазнали поразки. Король Зиґмунт III спочатку рекомендував Могилу на молдовський трон, але молдавани відмовились прийняти орієнтованого на Польщу володаря. Владний, рішучий і амбітний молодий чоловік обрав церковну кар’єру, і 1627 р. король затвердив його обрання архімандритом Печерського монастиря без чернечого стажу. З цього часу Могила стає однією з ключових фігур української політики і культури.

 

Обійнявши другу за значенням в ієрархії посаду, Петро Могила стає членом Київського гуртка, що вже мав свої орієнтації. Митрополит Йов (Іван) Борецький походив із Галичини, там був близький з Іваном Вишенським, але симпатії його були радше на ліберально-західницькому боці. Борецький став першим ректором братської школи в Києві; Мелетій Смотрицький, який теж був пізніше ректором, вважався однодумцем митрополита й освіченого київського гуртка. В Києво-Печерській Лаврі навколо друкарні ще за Єлисея Плетенецького (1554 — 1624 рр.), теж галичанина, архімандрита /187/ з 1599 р., організатора лаврської друкарської справи, зібрався гурток інтелігентних церковних діячів і письменників: три брати Беринди, два брати Зизанії, Захарія Копистенський, Тарасій Земка та інші. Протилежний, консервативний табір очолював Ісайя Копинський, лубенський владика.

 

На початку церковної діяльності Могили, 1629 р., було скликано Собор православних у Києві і аналогічний Собор уніатів у Володимирі, щоб обговорити можливості об’єднання. Ініціатива короля зірвалася через протидію Конґреґації пропаганди віри в Римі та опір православних в Україні. Під час зборів якийсь козак з натовпу гаркнув прямо за спиною у владик: «Буде унія господарчикові (тобто архимандриту, Могилі) та й Борецькому така сама, як війтові перше!» * (нагадаємо, що київського війта-уніата вбила юрба). Йов Борецький ледве не впав з крісла, а Могила від безсилої люті заплакав.

 

Після смерті Йова Борецького 1631 р. під тиском козаків митрополитом було обрано Ісайю Копинського. Проте Копинський не влаштовував уряд, оскільки було відомо, що він веде агітацію за приєднання України до Москви. Молодий король Влодислав підтримав кандидатуру Петра Могили, яку висунуло зібрання руської шляхти (а не духовних!); урочистості відбувалися не в Києві, а у Львові.

 

Як владика Могила радше нагадував вельможного князя: він був нестримний у гніві, за його наказом до смерті забито ігумена Троїцького монастиря лише за те, що той не схотів віддавати приміщення хворих старих ченців для школи. Проте саме безцеремонність, з якою Могила розправився з уніатами, котрі утримували Софіївський собор та інші церкви й монастирі, піднесла його авторитет у козацтва. Згодом Могила разом із Копинським зустрівся з низовиками і завоював їхні симпатії, а Копинського звинуватив у змові з Москвою. Митрополиту вдалося прибрати до рук ієреїв і, головне, братства. А. Жуковський, автор глибокого дослідження про Петра Могилу, вважає влучною характеристику відносин між митрополитом і братствами І. Крип’якевича: «Могила не вів відкритої боротьби з братствами, але знищив їх вплив тим, що витворив освічене духовенство, яке взяло провід у церкві в свої руки. Так була усунена анархія в церковно-національному житті, той небезпечний стан, коли кожне братство само вирішувало різні релігійні чи організаційні питання. Могилянська церква усувала усі спірні чи сумнівні питання і натомість давала готові канонічні вирішення» **.

* Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1995. — Кн. VIII. — С. 92.

** Цит. за: Феномен Петра Могили. — К., 1996. — С. 34 — 35.

 

Звичайно, не всі теологічні проблеми одержали канонічне визначення, /188/ та й Могила не прагнув до цього. Головним завданням стало формулювання фундаментальних догматів і впорядкування служби в такий спосіб, щоб обрядовість була логічна й однотипна. Цим цілям і служила копітка й напружена праця, що завершилася виданням «Краткого катехізиса» (1645 р.), «Великого требника» (1646 р.) та інших церковних книг.

 

Опрацьовуючи православну догматику та обрядовість, Могила і його співробітники широко використали досягнення католицької церкви, західних теологів. Використання католицьких джерел при підготовці «Требника» і «Катехізиса» не порушувало цілісності задуму — створити обґрунтований варіант європейськи орієнтованого східного християнства.

 

З упорядкуванням справ віросповідних, служби, адміністративного життя, налагодженням церковного господарства, митрополія Київська, Галицька і всієї Русі стає фактично найбільш авторитетною серед православних церков. Стараннями Могили розпочалось будівництво у Києві, місту поверталася слава національного центру.

 

Петро Могила підтримував союзницькі стосунки з протестантами. Він сам вінчав Марію Могилянку з лідером литовських протестантів Радзивіллом і надрукував частину своєї промови при вінчанні. В книгах Могили прочитується лояльне ставлення до євреїв та старозаповітного іудаїзму. Продовжуючи полеміку з уніатами і католиками, він надав їй стриманого тону дискусії.

 

Задуми митрополита, проте, були набагато ширшими. Для нього і невеликого кола втаємничених (до якого. входив із світських чернігівський воєвода Адам Кисіль) йшлося не лише про вплив і незалежність української церкви, можливе об’єднання з уніатами, а й про широкий евкуменічний рух. У плані об’єднання християнських церков Київська митрополія стала ключовою точкою в християнському світі.

 

1928 р. опубліковано знайдені в архіві Конґреґації пропаганди віри документи, що кинули світло на далекосяжні наміри митрополита Могили. Йдеться про його листування з папою 1644 — 1645 рр. Петро Могила був готовий піти на широкий компроміс із західною церквою. Погоджуючись визнати примат папи римського, Могила наполягав, проте, на збереженні, можна сказати, конфедеративного принципу об’єднання церков, прийнятого в східному християнстві. Згідно з проектами митрополита, українська церква в разі об’єднання незалежно від папи обирала б свого владику, який тільки для інформації надсилав би йому сповіщення та свій символ віри. Могила вказував на можливість розв’язання віросповідних труднощів і наполягав на тому, щоб було збережено обрядову специфіку церков. Пропозиція Могили не була прийнята Римом, який мислив об’єднання з /189/ українською церквою тільки як капітуляцію в дусі Флорентійської унії.

 

Через кілька років Вестфальський мир закінчив низку релігійних війн у Європі і підвів риску під амбіціями Ватикану. В тому ж 1648 р. вибухнуло козацько-селянське повстання під проводом Богдана Хмельницького, і в полум’ї української Жакерії згоріли всі ліберально-компромісні плани й проекти.

 

Якби вік Петра Могили не був таким коротким, якби років на двадцять раніше визначилось співвідношення сил у Європі, хід історії міг би бути іншим. Адже за об’єднання з Римом на конфедеративних засадах церкви України, цілком очевидно, патріархії на чолі з Петром Могилою, стояли і ті соціальні сили, що прагнули перетворити Річ Посполиту Обох Народів, як вона офіційно називалась, на Річ Посполиту Трьох Народів.

 

Збіг кількох перспективних ліній розвитку в одній точці є рідкісною можливістю, і така можливість у нас не здійснилася.

 

У заповіті, написаному з такою ж твердістю, з якою прожите було недовге життя митрополита, Петро Могила на першому місці ставить головний свій доробок — колегію, чи академію, створену через об’єднання братської та лаврської шкіл 1631 — 1632 років. Нечуваним був той факт, що засадовим стосовно системи викладання в цій православній школі був передовий досвід єзуїтських колегій. Не здійснились глобальні заміри київського митрополита, натомість пережило лихоліття й справило вирішальний вплив на духовну історію України його улюблене дітище.

 

Після смерті Петра Могили митрополичий престол тривалий час очолювали його послідовники. В період Хмельниччини це був Сильвестр Косов, вихованець Замойської академії, префект київської школи. Не випадково він відмовився присягати російському царю після підписання Переяславської угоди. До 1686 р. київські ієрархи утримували незалежність митрополичого престолу, і тільки митрополит Гедеон Четвертенський визнав за московським патріархом титул церковного глави Київського і всея Русі.

 

Про культурну політику в роки однієї з найбільш кривавих і затяжних європейських релігійних війн, якою була національно-визвольна війна і так звана Руїна, важко говорити — війна завжди є війна. Вона приносила і явища нечуваного духовного піднесення, і духовне та матеріальне спустошення. Супутником війни завжди буває фанатизм, і фундаменталістські умонастрої одержали, зрозуміло, додаткові імпульси, тим більше, що вони були пов’язані з проросійською орієнтацією. Історія перебрала за цей короткий час всі варіанти — і Андрусівський мир із спробою польсько-литовсько-«руського» триєдинства, і проосманську орієнтацію Дорошенка, і промосковську орієнтацію, яка з епізоду дипломатії Хмельницького перетворилася на найбільш стабільний політичний вихід. Ідейним натхненником Андрусівського миру був європейськи освічений шляхтич, протестант, який прийняв православ’я, письменник Юрій Немирич (1612 — 1659 рр.), учасник нещасливих походів гетьмана Виговського. В його праці, мабуть, найвірніше вгадано трагічну перспективу України. /190/