ОСВІТА Й ГУМАНІТАРНА КУЛЬТУРА

 

Освіта

 

На більшій частині території України освіта залишається в руках греко-католицької (уніатської) церкви, яка упорядковує свої догматичні та віросповідні справи, вдосконалює організацію й налагоджує систему шкільництва. 1714 р. на митрополита обрано Лева Кишку (1668 — 1728 рр.), який підготував Замойський синод 1720 року. Синод затвердив статус церковної та чернечої ієрархії й духовних семінарій. Прийняті на синоді рішення реалізували для умов української греко-католицької церкви настанови контрреформації. Наступник Кишки митрополит Атанасій Шептицький об’єднав монастирі України в конґреґацію «Покрова Матері Божої», або Руську, яка існувала поряд із конгрегацією Литовською; 1742 р. обидві конгрегації ввійшли в один Василіанський орден як його дві провінції. Литовські, білоруські та українські уніати Василіанського ордену на час першого поділу Польщі мали 144 монастирі з 1225 ченцями. Василіани організували при монастирях школи на зразок єзуїтських; такі школи були у Володимирі, Гощі, Любарі, Шаргороді. Після ліквідації єзуїтського ордену у 1773 р. Едукаційна комісія передала василіанам школи в Овручі, Кременці, Кам’янці-Подільському, Житомирі тощо. Від єзуїтів до василіан перейшла і знаменита колись Острозька школа.

 

Уніатські школи, за аналогією з єзуїтськими, мали становий характер, до них приймали лише дітей священиків (у греко-католиків немає целібату) і шляхти. Вищі, богословські студії були тільки в папських колегіях — у Римі, Брунсбергу та Вільнюсі. Богословські студії були і приватні (у Львові, Лаврові, Кам’янці, Полоцьку). Філософські студії існували у Вітебську, Володимирі, Жировицях, Загайцях, Замості, Теребовлі та Холмі. Після закінчення цих студій випускників чекала робота місіонера, парафіяльного священика або професора. Головними видавничими осередками стали Почаївський монастир та архімандрійна друкарня поблизу Львова. /247/

 

Уніатська церква всупереч численним звинуваченням в антиукраїнській, полонофільській діяльності якраз і стала українською національною церквою. Об’єднання українців в уніатську громаду перетворилось на спосіб протистояння як католицьким (переважно польським), так і православним (орієнтованим на єдину російсько-українську церкву) спільнотам. Проте у XVIII ст. під гаслами Трідентського собору, в річищі контрреформації вже неможливо було зберегти високі культурні позиції, особливо за умов України, де уніатська церква була католицизмом другого сорту. Не випадково культурні процеси, що визначали духовне обличчя майбутньої України, насамперед проходили на її наддніпрянських землях. Там була найбільш масовою й початкова освіта, що забезпечувала елементарну писемність досить широкого загалу. Таким чином, завдяки високим позиціям українського духівництва та освічених кіл, розвитку шкільництва, зберігалось і підґрунтя для європейськи зорієнтованого культурного розвитку.

 

Початкова освіта здійснювалась у парафіяльних школах при церквах. З даних по семи полках Гетьманщини на 1740 — 1747 рр.* видно, що в переважній більшості населених пунктів, враховуючи хутори й висілки, були школи. За даними 1768 р., на території трьох пізніших повітів Чернігівщини одна школа припадала вже на 746 душ населення, на цій же території через сто років — на 6750 душ, а загалом по губернії — на 17143 душі населення. Майже не стало шкіл саме в панських, покріпачених селах.

* Див.: Українська культура / Лекції за ред. Д. Антоновича. К., 1993. — С. 62 — 63.

 

Звичайно, навіть деякі священики, нічого в своєму житті, крім богослужебних текстів, не читаючи, ставали практично неписьменними після того, як вивчили ці тексти напам’ять. У кінці 60-х років, коли збиралися різні підписи під зверненнями до Катерини, виявилося, що майже більшість старшин не вміє (краще, мабуть, сказати, розучилася) навіть розписуватися. Адже культура того часу мало користувалася письмом і книжкою. І все ж можна сказати, що більшість людей старої України вчилася в школах-дяківках і в масі своїй читати вміла.

 

Щаблем вище «дяківок» стояли колегії, в яких освіта завершувалась курсом риторики. Першу таку школу засновано в Новгород-Сіверську, Лазар Баранович її переніс до Чернігова і 1700 р. вона одержала статус колегії. 1727 р. Білгородський єпископ заклав колегію в Харкові, 1738 р. Переяславський єпископ — в Переяславі, в Полтаві 1779 р. відкрито Слов’янську семінарію, /248/ перейменовану 1786 р. на Катеринославську (її закінчив Іван Котляревський).

 

1701 р. Києво-Могилянська школа офіційно стала називатися академією. В світлі Петрових реформ її становище виявилося двозначним: академія залишалась університетом західноєвропейського типу з гуманітарною орієнтацією освіти. Імперські власті намагалися перетворити Києво-Могилянську академію на пересічний російський духовний заклад. Цьому чинили опір, хоч як це парадоксально на перший погляд, українські православні ієрархи. Реально це виявлялося в наполегливих намаганнях Синоду перетворити всестановий український університет на заклад для дітей священиків. Синод вимагав подачі відомостей про школу за формами, визначеними для духовних навчальних закладів, Київ відповідав, що академія є світським і всестановим училищем, і обмежувався інформацією про священницьких дітей. Результати змагань видно на співвідношенні дітей світських і духовних осіб у складі університету впродовж століття. До кінця 40-х років дітей священнослужителів було не більше 1 /4, потім частка їх доходить до третини і лише в кінці 80-х рр. приблизно дорівнює половині загальної кількості школярів.

 

Ліквідувавши патріархат і поставивши церкву під контроль Священного синоду, Петро I особливим указом 1720 р. заборонив друкування книжно-українською мовою і наполегливо добивався мовної уніфікації книжної справи. Щодо монастирського книгописання, то царський указ звучав дуже виразно: «монахи в кельях никаковьіх писем писати власти не имеют, чернил и бумаги в кельях имети власти не будут, но в трапезе определенное место для писання будет, — и то с позволения начального» *. І русифікація української, зосередженої в церкві, культури, і прагнення підкорити церковну культуру світській є однаковою мірою проявом імперської культурної політики Петра. З 60-х років за митрополитів Григорія Кременецького та Самуїла Миславського під тиском Катерини II вжито рішучих заходів щодо перекладу і друку, а також викладання російською мовою і, на чому особливо наполягалось, з вимовою російською.

* Цит, за: Огієнко І. Українська культура. — К., 1918. — С. 159.

 

Києво-Могилянська академія до кінця століття так і залишилась гуманітарного напряму світським університетом того типу, який склався в Західній Європі в попередні століття, причому з латинською мовою викладання. Перетворення її на духовний навчальний заклад здійснене на початку наступного століття.

 

Впродовж XVIII ст. академія дедалі більше модернізувалась. Курс математики, який спочатку включався до філософії, розширювався і виводився в окремий курс, викладалась не тільки геометрія, а й алгебра, вища математика, дедалі ширше вивчалися іноземні мови. З 1738 р. вводиться вивчення німецької та староєврейської мов, з 1753 р. — французької. Продовжувалось (з перервами) вивчення польської, читалась і грецька мова. /249/

 

Українське православ’я та українське вище шкільництво зберігали свої зв’язки з Заходом, частими були виїзди на навчання за кордон. Особливо важливими для академії були наукові зв’язки Симеона Тодорського, який навчався у відомого гебраїста Генріха Міхаеліса в Галле і започаткував викладання староєврейської мови в Києві. Це була фактично не просто гебраїстика, а початок герменевтики — наукового аналізу тексту Біблії. Вивчення староєврейської не було популярним заняттям, на відміну від вивчення інших іноземних мов, із зрозумілих практичних причин — воно, так би мовити, не давало хліба, проте це був серйозний чинник поглиблення гуманітарної освіти й разом з тим — поліпшення українсько-єврейських стосунків.

 

Чисельний склад академії коливався в межах 1000 чоловік, у гірші часи (роки війни та епідемії холери 1710 — 1711 рр.) падав до 100 чоловік. Матеріальне становище студентів було дуже скрутне, заробляли переважно миркуванням, тобто співами кантів («Мир вам...» — один із відомих тоді кантів) попід вікнами, фактично жебракуванням, у часи вакацій — по всій Україні. Списки студентів складались весною, коли було найбільш сутужно і багато студентів розходилось на заробітки.

 

Взагалі та подоба порядку, який існував в університеті, характерна для тодішньої України. Навчання мало продовжуватися 12 років, але поступали протягом року, коли хто хотів, у деяких класах (наприклад, у риториці) залюбки сиділи по декілька років, та й слово «закінчувати» мало умовний сенс: йшли з академії так само довільно, як і до академії. Більшість залишала її після риторики або під час її — риторика давала пристойну загальну освіченість і навіть уміння розмовляти латиною. Богослов’я не любили навіть ті, хто збирався стати священиком. Характерний митрополичий указ 1761 р.: «Студентам Київської академії, що готуються стати священиками і особливо тим, що не мають тридцяти років, кінчати навчання богослов’ям, в противному випадку тим, що не закінчать богослов’я, багаті парафії надаватись не будуть». Священикам наказувалось «дочок своїх за невчених не видавать під загрозою втрати місць». Якщо спудей закінчив богослов’я, він мав право на тестя з парафією в 80 — 100 дворів, якщо покинув після філософії — 60 — 80 дворів, риторики і нижче — менше 60 дворів *.

* Див.: Хижняк З. І. Києво-Могилянська академія. — К., 1970. — С. 90.

 

Вся козацька старшина навчалася в академії, а, крім того, у XVIII ст. із старших класів академії набирали до інших навчальних закладів Росії, включаючи медичні, посилали за кордон на навчання та стажування, охоче брали на різні чиновницькі посади. /250/