Соціальна нестабільність

Постійний рух населення приводив до того, що влада, особливо в Польщі, не контролювала території. На українському Прикарпатті (як і в польських гуральських землях) /239/ завжди був сильним рух опришків, що головним чином грабували шляхту та заможніші верстви городян і користувались моральною підтримкою сільської бідноти. Як і по всій Європі того часу, по Україні ходять легенди про «шляхетних розбійників», своїх Робін Гудів, і формують своєрідну ідеологію того руху, який одержав назву гайдамацького.

 

Документи, що збереглися, дозволяють яскраво відтворити численні картини таких подій, звичних для того часу і поширених на всій українській території. Як правило, гайдамацька затяга збиралася з десятка чоловік, кількох запорожців або городових козаків з Гетьманщини і селянських парубків. Затяга прямувала «в Польщу», де за участю місцевих хлопців «розбивала» яку-небудь шляхтянку або єврея-крамаря, забирала котли, олов’яний посуд, коней, яку-небудь юпку та інший небагатий скарб, ділила здобич десь у лісочку і розходилась по домівках. Іноді після вдалого виступу зайшлі гайдамаки або місцеві опришки мандрували аж на Січ. При цьому неминучим було насильство і навіть убивство, хоча найчастіше документи згадують переважно побиття чи покалічення. В деякі неспокійні періоди гайдамаччина особливо дошкуляла заможним верствам, інколи ситуація ставала стабільнішою, але загалом можна констатувати, що у другій половині століття і польський, і російський уряди вживали дедалі жорстокіших заходів для контролю над ситуацією. Вибух гайдамацького повстання 1768 р. (Коліївщина) свідчив про глибоку суспільну кризу, не розв’язану, а лише приглушену репресивними заходами.

 

Коліївщина не була таким значним соціальним рухом, як Хмельниччина попереднього століття, — лише коротким, але дуже жорстоким спалахом, що породив романтичну легенду і певним чином вплинув на пізнішу культурну свідомість. Повстання гайдамаків на «дикому південному сході», зі слабкими владними структурами, було виразом граничного загострення міжетнічних та міжконфесійних відносин.

 

Стосовно XVIII ст., оцінки спольщеності української шляхти після ознайомлення з документами виявилися надзвичайно перебільшеними. За О. Перковським, у 1793 р. серед шляхти Правобережжя католики становили всього 9,3 відсотка. Вся та маса шляхтичів у кожухах, яка приїжджала на сеймики Волині й Поділля, поза всяким сумнівом, була українською. Рішучих змін до цього часу зазнав національний та релігійний склад магнатерії. Вищі прошарки української аристократії впродовж семи-восьми поколінь після Люблінської унії, вступаючи до шлюбу переважно з польськими аристократами, не тільки культурно і політично орієнтувалися на Варшаву, але й мешкати прагнули не в Україні. Тільки в кінці століття, після того, як на кріпосницько-деспотичних засадах була досягнута стабілізація на Україні, розгортається будівництво палаців у фільварках поміщиків Правобережжя. В середині століття ніхто вже не згадував про руське походження Чарториських чи Вєльгорських. Як і в минулому, повсталі селяни всіх шляхтичів вважали поляками чи «підляшками».

 

Жертвами повстання на Уманщині стали також і уніати /240/ (гайдамаки геть вирізали учнів уніатського колегіуму). Стосунки між обома українськими конфесіями були на той час вкрай напруженими. Нерідко православні священики й ченці, а найбільше городничі Києво-Печерської Лаври (представники цього монастиря, які керували його маєтностями на Правобережжі), мали таємні контакти з гайдамаками. Проте таким контактам різко протистояла церковна влада, і у повстанні православна церква участі практично не брала.

 

Впродовж XVIII ст. зростає кількість єврейського населення на Україні, особливо в західних містах і містечках. На час першого поділу Польщі в Галичині жило 150 тис. євреїв. Є дані про соціальний та професійний склад євреїв Західної України *. Узагальнюючи ці дані, можна сказати, що приблизно кожний 6-й чи 7-й єврей був ремісником, так само приблизно 6-й чи 7-й — корчмарем, торговцем, орендарем або лихварем, і такий самий відсоток становили найбідніші верстви — жебраки, бездомні зайди та поденники. Решта — рабини, вчителі, прислуга, лікарі, музиканти тощо. Переважна маса єврейських кварталів жила в злиднях.

* Див.: Герасименко М. П. Аграрні відносини в Галичині. — К., 1969. — С. 20.

 

Єврейська громада в Україні в ті часи залишалася дуже закритою, в галицьких та подільських містечках європейськи орієнтованих євреїв презирливо називали «нємчиками» і «ґоями». Кагал спілкувався з навколишнім світом переважно через ті прошарки єврейського населення, які трудовою селянською масою сприймались як визискувачі. До цього треба додати підсвідомий страх перед загадковими «чужинцями», який виявлявся в постійних спалахах чуток про ритуальні вбивства євреями православних дітей. Упродовж XVIII ст. судові процеси по кривавому наклепу, як це називається в єврейських джерелах, проходили в Сандомирі (1690 р. і 1712 р.), Заславі (1747 р.), Житомирі (1753 р.), Ямполі (1766 р.). Страх, по суті, був підґрунтям показної зверхності й зневаги, що нерідко демонструвалася стосовно до євреїв.

 

Слід зазначити, що гайдамацькі виступи, хоч і супроводжувались «розбиттям» заможних єврейських господарств, спочатку не мали характеру погромів і нерідко закінчувалися продажем здобичі тут же євреям-перекупникам. Бували випадки, коли в гайдамаки йшли і молоді євреї, які після хрещення ставали повноправними членами козацької громади. В запорізьких реєстрах зустрічаємо прізвища Перехрист, Лейба, Коган, Жидовкин, Жидовчин, Жидовець, Юдай, Зраїтель тощо. Чим ширшими були гайдамацькі рухи, тим більше в них було ідеології, і чим більше в них було ідеології, тим ближчою вона була до фундаменталістської лютої непримиренності.

 

Трагічні події Коліївщини сприймались сучасниками як відгомін давньої Хмельниччини. Проте, якщо в основі ідеології рухів попереднього століття поряд з ілюзіями були і реальні розрахунки на народжувану державність «козацької нації», то тепер надія на силу була чистою ілюзією і не випадково підтримувалась фальшивою «Золотою грамотою» цариці Катерини. Не тільки імператриця була союзницею властей Речі Посполитої — і козацька старшина Малоросії та Слобідської України, і навіть керівники Коша /241/ Запорізького не могли і не хотіли серйозно підтримати гайдамацько-селянський рух. Простий люд хапався за сокиру і шаблю з героїчною готовністю здобути свободу ціною крові своєї і чужої, але ця енергія вже могла бути тільки руйнівною, деструктивною. Вибух Коліївщини прискорив упокорення волелюбної України та соціально-політичну стабілізацію на ґрунті імперського насильства.