Козацька автономія

 

Карловацький конгрес 1688 — 1689 рр. підвів підсумки війни між Священною лігою (Австрія, Венеція, Польща та Росія) та Османською імперією і визначив тим самим політичні рамки для України. Лівобережна Україна і Київ з невеликими околицями відійшли під протекторат Росії, Правобережна з Прикарпаттям — до Польщі. Закарпаття й Буковина залишалися відповідно в Угорщині, що перейшла під Австрію, та Молдові, яка була васалом Османів. Таким чином, територія, на якій проживало більше половини українського народу, знаходилася під владою Польщі, приблизно чверть українців жила під владою Російської імперії.

 

Під Польщею залишались воєводства Руське, Белзьке, Подільське й Волинське, а також «Україна Правобережна» — воєводства Брацлавське й Київське (без міста Києва).

 

На зламі XVII та XVIII ст. змінилась релігійна ситуація на Україні. До унії приєдналися головні православні єпископії: Перемишлянська (1699 р.), Львівська (1700 р.) та Волинська (1702 р.). Правобережжя практично стало греко-католицьким. На час поділів Польщі тільки невелика територія на Уманщині залишалася в підпорядкуванні православного переяславського єпископа. Окремі православні осередки трималися аж до кінця століття, як, наприклад, Манявський скит. Перейшло в греко-католицьку конфесію Львівське братство — після того, як йому надали ставропігіальну незалежність від львівського єпископа, підпорядкувавши безпосередньо Риму. Впродовж століття між уніатською та православною церквами точилася запекла боротьба із застосуванням пограбувань, викрадень священиків, навіть тортур і вбивств, особливо в районах, ближчих до Дніпра.

 

З 1772 р. до Австрії входить Буковина. Вона залишалася переважно православною (з невеликою грекокатолицькою меншістю, що мала /229/ свого генерального вікарія в Чернівцях). Православна буковинська єпархія належала до сербського митрополита і мала осідок у Радівцях, з 1783 р. — в Чернівцях.

 

Мукачівська уніатська єпархія вистояла проти спроб підкорити її римо-католиками і в другій половині XVIII ст. завдяки єпископу Андрію Бачинському (1732 — 1809 рр.) оформилась як самостійна єпархія всього Закарпаття. Бачинський переніс осідок єпархії та богословську семінарію з Мукачева в Ужгород, у 1774 р. намагався об’єднати Закарпаття й Галичину в одну церковну провінцію, але це не вдалося через спротив угорського кліру.

 

Російський уряд утискував козацьку Україну, відбирав від неї рештки державності, поступово перетворював її на провінцію імперії. Але все ж впродовж більше століття автономний військово-політичний уклад залишався ще живим. Автономія була обмежена — Україна («Гетьманщина») не мала права на самостійну зовнішньополітичну діяльність, її збройні сили були підпорядковані Росії, її судівництво і адміністрація постійно контролювались, відтак гетьманський уряд в окремі періоди (1722 — 1728 рр. та 1734 — 1746 рр.) замінявся «Малоросійською колегією». Проте навіть після ліквідації гетьманства 1764 р. аж до адміністративних реформ 80-х років сліди автономної української державності все ще залишались у вигляді полкового устрою.

 

На Лівобережжі існувало тоді три політичних утворення: Гетьманщина або Малоросія, Слобідська Україна і Запорізька Січ. Січ після повернення на контрольовані Росією території аж до знищення її Катериною II була фактично самостійною, лише у випадку війни узгоджувала свої дії з російським командуванням. Слобожанщина мала такий самий полковий устрій, як і Гетьманщина, але підпорядковувалася безпосередньо російським властям, натомість Малоросія мала свого гетьмана і Генеральну військову канцелярію, що здійснювали державно-владні функції, в тому числі й військові.

 

Таким чином, Гетьманщина була всього лише невеликою автономною державою у складі Російської імперії, досить грубо і дедалі повніше й безцеремонніше нею контрольованою; українська церква стала митрополією Російської помісної церкви, керованою з часів Петра державною установою — Священним синодом, а більшість українців перетворилася на греко-католиків. І все ж саме Гетьманщина в очах українського народу символізувала всю Україну.

 

Козацьку автономну державу очолював гетьман, який юридично обирався Генеральною військовою /230/ радою. При гетьмані діяла рада старшин, що збиралася тричі на рік на великі свята. Фактично вибір гетьмана залишився справою, що погоджувалася між старшиною та царською владою і остаточно вирішувалася в Петербурзі.

 

За полкового устрою гетьман мав величезну владу — він визначав, хто буде вписаний в компут і стане козаком, він призначав старшин, а кожній посаді належалося мати рангову землю як плату за службу, і гетьман своїми універсалами роздавав старшині села, млини, ставочки. В «Конституції Орлика» 1710 р. була передбачена демократична система рівноваги. Та залежність гетьмана від царської влади міняла все докорінно. Єдиним способом змінити гетьмана або хоча б вплинути на нього став донос, і цим способом старшина широко користувалась. В свою чергу, доносом користувався і гетьман, а царська милість полягала в тому, що розслідування скарг доручалось тому, на кого скаржилися. Нестійкість службової позиції старшина компенсувала енергійним збагаченням, що подекуди набувало безсоромних форм. Батько майбутніх графів, генеральний писар Андрій Безбородько за хабарі давав урядові посади в такій кількості, що навіть найбільша уява не могла знайти пояснення їх призначенню.

 

Військова, з часів Хмельницького — генеральна, старшина складалася з писаря, обозного, двох суддів, двох осавулів, хорунжого, бунчужного та підскарбія. Генерального писаря іноземці називали канцлером, бо його функції відповідали аналогічним функціям у Європі. Генеральний обозний завідував артилерією і всією інженерною справою і мав велику власну канцелярію. Осавули — військові чиновники для особливих доручень, щось на зразок ад’ютантів; такі самі функції виконували хорунжі та бунчужні, в яких від історичних ролей охоронців гетьманських клейнод залишились тільки назви. Фактично посада генерального хорунжого була щаблем до полковницької. До генеральної старшини належали також бунчукові товариші, які жодних спеціальних функцій в уряді не мали, але, служачи в полках, підпорядковувалися гетьманській владі так, як і генеральна старшина.

 

Полкова й сотенна старшина водночас була і військовою, і адміністративною владою. Сотня повинна була поставити близько ста збройних козаків, але найчастіше вона складалася з сорока-п’ятдесяти чоловік. Сотня поділялася на курені, до яких входили чотири — п’ять сіл. Сотенний уряд діяв у сотенному /231/ містечку, полкових міст було в кінці XVII — середині XVIII ст. десять: Стародуб, Чернігів, Ніжин, Прилуки, Київ, Переяслав, Лубни, Гадяч, Полтава, Миргород. Полк налічував від 7 — 8 до 20 сотень і в середньому близько 1000 козаків. Значкові товариші, служачи в сотенному уряді, належали до полкової старшини.

 

Столицею Гетьманщини після розгрому і спалення Батурина російськими військами під час війни зі шведами став Глухів, маленьке містечко неподалік від російського кордону.

 

Як і Правобережжя, Гетьманщина жила за Литовським статутом та звичаєвим правом, а міста — за магдебурзьким правом. Право вимагало уніфікації та уточнення головних положень, для чого не раз створювалися гетьманські комісії, але ця робота наштовхувалася на опір російських властей, відтак і не була завершена.

 

Устрій Слобідської України був аналогічний, тільки полкова адміністрація її прямо підпорядковувалася царському воєводі в Білгороді. До складу Слобожанщини входило п’ять полків з центрами в містах Острогозьк, Суми, Охтирка, Харків та Ізюм.

 

Січ підтримала 1708 р. Мазепу, відтак була розгромлена російським військом і перебралася на низ Дніпра, до Олешок, під кримськотурецький протекторат. 1734 р. Січ перейшла знов під російську руку на річку Підпільну, недалеко від нинішнього Нікополя. Козацькі зимівники, криті очеретом рибальські хати розкидані були від Інгула й Буга до Кальміуса. В мирний час на цій території було розставлено козачі форпости, що вели розвідницьку службу; в роки війни, крім участі в бойових діях у складі піхоти та особливо іррегулярної кінноти, запорожці стали неоціненними охоронцями зимових аванпостів. У XVIII ст. війна припинялась восени, росіяни й турки відводили війська /232/ на зимові квартири, але татари робили набіги саме взимку, по снігу. Охорона зимових квартир системою кінних аванпостів покладалась виключно на запорожців.

 

Тільки тоді, коли була розділена між Росією, Пруссією та Австрією Польща, розбита в Причорномор’ї Туреччина, став підвладним Росії Крим, російські власті пішли на рішучу ліквідацію Запорізької Січі та української державної автономії.

 

Автономія виділяє в українській історії цілісну культурно-політичну епоху.

 

Київ, Полтавщина, Чернігівщина, Слобожанщина XVIII ст. закріпили й розвинули ту спадщину, яку їм залишила козацька доба. Власне, через ті старосвітські часи, через тих сотників і полковників, бідних «мандрованих дяків» та протопопів і ігуменів, професорів Київської академії та колегій Чернігова, Переяслава та Харкова, через спудеїв — заможніших «паничів» та бідніших «хлопців» — та сліпих лірників і кобзарів ми й знаємо оповиту серпанком легенд давню Україну.

 

Певний рубіж між хаотичним станом «Руїни» та подальшою відносною стабілізацією проклало чвертьвікове (1687 — 1709 рр.) правління Івана Мазепи. Згадуючи історичні деталі «зради» розумного авторитарного політика й дипломата, зазначимо, що трагічна доля Мазепи і його спадкоємця Пилипа Орлика наклала відбиток на всю культурну й політичну українську історію. З поразки останньої спроби повернути козацьку державу в західноєвропейську політичну систему починається й падіння цінностей, що на них орієнтувалась нація.

 

Ставши автономною частиною імперії, Україна була втягнута в постійні військові експедиції, що зовсім не відповідали її інтересам, а над усе — у всілякі будівничі кампанії, з яких не поверталася добра половина козаків. Військова служба втратила престиж та авторитет, старшина своїх /233/ дітей від неї якось звільняла, мобілізувати вдавалося часом не більше половини належного складу козаків. Всю свою енергію старшина спрямовувала на власне господарство.

 

Як частина імперії з козацьким полковим устроєм, і Гетьманщина, і Слобожанщина не вписувалися в «табель о рангах» і, отже, старшина не мала дворянського статусу, який належав їй як імперському офіцерству. Ця проблема була розв’язана Катериною II ціною повної ліквідації автономії і покріпачення вільного селянства та біднішого козацтва.

 

Укази Катерини не розв’язували справу повністю; залишалася проблема для тих, хто на момент присудження дворянства з тих чи інших причин не обіймав посад, еквівалентних офіцерським. Справа про остаточне врегулювання статусу українського дворянства тяглася аж до 1835 року. Та саме включення козацької старшини до імперського дворянства, ліквідація решток автономії, покріпачення вільних селян та козаків визначали історичний рубіж — кінець староукраїнської доби.

 

Місто

 

З кінця XVII ст. пожвавлюється розвиток міст. Міста були маленькими: півтори — дві тисячі мешканців — ось типове полкове чи сотенне місто, на Правобережжі — центр повіту, а то й староства. В Барі, центрі староства на Поділлі, 1736 р. було 427 дворів (близько 1300 чол.), поруч в містечках Деражні, Янушкові та Меджибожі разом 491 двір. В Полтаві 1782 р. було близько 1000 будинків, в тому числі 2 — 3 кам’яних. У Лубнах на самому початку наступного, XIX ст. було 450 хат і 2910 душ населення. Велике на той час місто Миргород мало під кінець століття майже 5 тис. мешканців. Найбільше місто країни, Київ, налічувало в першій третині століття не більше 12 тис. чоловік, а в 1763 р. — 42 тисячі.

 

Якось під час свого чергового приїзду з Батурина до Києва в супроводі суддів та полковників гетьман Мазепа розбирався у взаємних скаргах міських властей та Межигірського монастиря. Ченці займали худобу, яку пасли міщани на Юрківській горі, вимагали з селян, які їхали підводами по дорозі через /234/ гору на Поділ, платню, — а місто твердило, що гора належить йому, а не монастирю. Всі папери згоріли в часи Руїни, а свідків гетьман не міг знайти, бо за ці часи старі кияни або загинули, або кудись порозбігалися, більшість була новопоселенцями і нічого не знала. Тоді хитрий Мазепа поставив питання інакше: чий шинок був на Юрківській горі — міський чи монастирський? Це кияни чомусь пам’ятали, шинок, виявляється, був міським. Відсудивши гору місту, проїхавши із почтом верхи через гору аж на Берковець, на поля, гетьман повернувся до себе в Батурин.

 

А потім відбулась шведська війна, гетьман був проклятий царем і церквою, і ігумен вирішив повернутися до справи. В своїй скарзі він яскраво схарактеризував зраду Мазепи і рішення його про передачу гори міщанам поставив у зв’язок з гетьманською невірністю. Проте ігумен не врахував, що новий гетьман, Скоропадський, був полковником того почту, що супроводжував тоді Мазепу, і добре пам’ятав справу. Юрківська гора залишилась за містом.

 

Ця історія свідчить про те, яка слабка, мов тонесенька цівочка, традиція пов’язувала міський соціально-культурний побут XVIII ст. з часами перед Руїною.

 

Кожне місто складалося з власне міста і підварків (околиць). Місто було обнесене старим земляним валом і обов’язково мало замок; як правило, в XVIII ст. це були старі, давно не ремонтовані споруди, що обсипалися й розвалювалися. Протягом століття багато з них поволі ремонтувалися й оновлювалися, а в Києві споруджувалася, крім відновленої московськими військами Старокиївської, нова фортеця на Печерську, закладена за наказом Петра. Крім Києва, на кінець 30-х років були штатні фортеці в Чернігові, Переяславі, Ніжині й Переволочні /235/ (біля Запорізької Січі), а були ще й нештатні фортеці та укріплені полкові міста. Впродовж цього часу система укріплень вже майже не використовувалася, але тільки в кінці століття вона остаточно руйнується разом із своїми брамами, перекидними мостами, баштами, таємними ходами для вилазок.

 

У замках сотенних міст знаходилися сховища для збереження їжі та боєприпасів («магазейни»), приміщення для вартових, може, пороховий погріб та церковна хата. В штатних фортецях та полкових містах — цейхгаузи, «гоубвахтъ», інженерні подвір’я, хати і подвір’я для гарнізонів, міщанські двори тощо, церква і хата попа, школа. До міста, або «города» належала також та його частина, де збиралися торги й жили люди, зайняті торгівлею, ремеслом та різними промислами. У XVIII ст. в містах країни ще функціонували цехи, і вулиці, прилеглі до торгу, на свята прикрашалися різнобарвними цеховими знаками та прапорами. На вулицях, що вели до замкових воріт, — торгові двори козацькі, двори цеху різницького чи там кравецького, церква, шпиталь, ратуша, двір сотенного писаря, шинковий двір козака чи церкви, подвір’я монастирське, острог, знову шинковий двір... У XVIII ст. вже десь третина городян жила достатньо заможно, щоб мати хату з двома світлицями, а то й дві хати у дворі (де, як правило, мешкали близькі й далекі родичі). В хазяйській хаті або у господарських будівлях часто жили в страшній тісноті підсусідки, яких пускали жити з харчами за всяку роботу по господарству, — могла спати на долівці сім’я, могло жити в стодолі чоловік п’ятнадцять. У найбагатших будинках вікна були з білим склом і називалися красними, вони відчинялися, щоб провітрювати кімнату. Найчастіше, проте, робилися круглі зеленкуватого скла вікна, що намертво вправлялися в рами з дерева або олова. В багатших будинках, у келіях багатих монастирів топилося не просто в печі, а в каміні й грубі; печі в таких домах облицьовувалися кахлями, що іноді були справжніми художніми витворами.

 

В місті центрами спілкування, крім церков і монастирів, були торговельні ряди. Йшла щоденна торгівля різним потрібним товаром, а раз чи кілька разів на рік, впродовж одного дня чи цілого тижня, в містечках і містах бували торговельні фестиваліярмарки. В Києві, наприклад, на рік було три ярмарки по вісім днів кожен: на Великий піст, Миколаївський 27 травня, Успенський 15 серпня (Контрактовий ярмарок був відкритий наступного століття й став /236/ великою щорічною подією). Торгували різним крамним, залізним та іншим товаром: у Польщу, Крим, Ґданськ, Сілезію відправляли партії чорної мерлушки, юхті, сала яловичого, шкурки білок різних, віск, гнали волів і коней, з-за кордону везли шовк, сукно, папір, вина, сіль. Барками по Дніпру везли хліб, вино, залізо полосне і чавун, конопляну олію, дьоготь, мотузки, рогожі, мед, шинкове сало, дерев’яний посуд. Вивозили на базари та ярмарки і свої нехитрі домашні товари — груші та яблука, особливо сушені, різну городину тощо. «З Польщі», тобто з Правобережної України, везли на Лівобережжя хліб. І, звичайно, гори глиняного посуду прикрашали кожен торг. Товар переважно ремісничий — заводи ставилися майже виключно цегляні, шкіряні та винокурні. Кожна область мала й свої неповторні товари: Євсуг та Опішня — керамічний розписний посуд, Харків — килимки — «копи», Охтирка — кольорові гарусні тканини, Богодухів — вишивані кожухи, Лохвиця — сап’янці й прикраси...