Свобода соціальна і національна

 

Перша половина XIX ст. для Європи — це період між війнами, які вела Франція проти всього континенту, і революціями «весни народів» 1848 р. та подій, що відбувались після революцій аж до поразки Росії в Кримській війні.

 

Здавалося б, неважко визначити координати для оцінок суспільно-політичних явищ європейської політичної культури цієї епохи. Ними в нашій свідомості явно чи неявно залишається ставлення до свободи. Консерватори прагнули відновити систему неконтрольованої монархічної влади, духовної диктатури церкви, станової нерівності, ліберали та революціонери протиставили їм гасло свободи, в крайньому разі — також рівності й братства.

 

Та навіть якщо ми поглянемо на європейську історію епохи війн прогресивної Франції проти консервативних сусідів, стане очевидною двозначність поняття свобода. За національну свободу воювали консервативні противники Франції, в їх числі іспанці і росіяни, не згадуючи про права людини.

 

Після поразки могутньої Французької держави на території Європи залишились три континентальні імперії: Австрійська, Російська та Османська. Кожна мала свої проблеми, що загрожували революційними ситуаціями в різних регіонах.

 

У найтяжчому становищі знаходилась Османська імперія, що задихалась під тягарем власної /292/ деспотичної системи, неспроможної створити людські умови існування для переважної більшості населення. Особливо нестерпними були умови повсякденного життя райя — християнських громад. Росія вела активну політику проникнення на Кавказ та Балкани під гаслом захисту православних і особливо слов’ян. Незалежно від мотивів і способів діяльності, Росія в ту пору виступає не тільки захисником, а нерідко й рятівником поневолених турками християнських народів.

 

1804 р. почалося повстання сербів, яке перетворилося на затяжну партизанську війну. Найсерйознішою політичною та економічною силою на Балканах, у тому числі в Дунайських князівствах, були грецькі громади, які вступали з турками в щоразу важчі конфлікти. В ці національні конфлікти втяглася Росія; чергова російсько-турецька війна 1806 — 1812 рр. припинилася після початку війни з Наполеоном, чим скористалася Туреччина для вторгнення в Сербію 1813 р., супроводжуваного нечуваними звірствами. 1814 р. на території Російської імперії, спочатку в Одесі, складаються осередки грецького опору. Перемога Росії над Наполеоном озвалася угодою сербського князя Младена Обреновича з турецьким пашею, Сербія фактично виборола собі автономію. А 1821 р. почалася грецька революція, що прикувала увагу всієї європейської громадськості, викликала бурхливе співчуття європейців до страждань Греції, війну Росії проти Туреччини 1828 — 1829 рр., яка закінчилася поразкою турків і перемогою об’єднаного фронту Росії, Франції та Англії. Греція була визнана незалежною, Сербія — автономною.

 

У землях, підвладних Австрійській імперії, розгортаються національні рухи італійців, мадяр та поляків, а також рухи слов’янських народів. Найгостріші ситуації створював італійський національний рух.

 

Австрії належала тільки одна з п’яти італійських держав: Ломбардо-Венеціанське королівство. Оскільки ж Ломбардія була найрозвиненішою частиною Італії, а Австрія контролювала також Папську державу в Римі й увесь механізм упокорення роздрібненої Італії, головним консервативним і клерикальним противником італійського руху був уряд Меттерніха.

 

Безпосередню загрозу трону становив національний рух угорців, вони прагнули до цілковитої незалежності або принаймні до австро-угорського владного дуалізму. Після поділу Польщі Австрія здобула собі небезпечного підвладного в особі польського національного елементу, хоча головним ворогом польської незалежності залишалася союзна Австрії Росія.

 

Перші італійські підпільні групи — венти карбонаріїв — були глибоко законспіровані, обгороджені напівмістичними ритуалами і не утруднювали себе програмними суперечками, вимагаючи від своїх членів сліпої покори. Молодий романтичний революціонер Джузеппе Мадзіні побудував нову систему підпілля, орієнтовану на повстання широких мас простолюдинів. Мадзіні пережив глибоку кризу зневіри в католицизмі і сформулював собі абстрактну «соціальну я релігію», основи якої стали, по суті, ідеологією створеної ним «Молодої Італії». «Молода Італія» спробувала організувати союз усіх європейських волелюбних сил — «Молоду Європу», /293/ до складу якої мали увійти «Молода Польща», «Молода Німеччина», «Молода Франція» і навіть «Молода Росія».

 

Мадзіні та його друзі (включаючи анархіста Бакуніна) входили до масонської ложі. Масоном був і лідер угорських революціонерів Лайош Кошут. А ідеологія польських революціонерів-незалежників, найвизначнішим представником яких був великий поет Адам Міцкевич, була цілком консервативно-католицька.

 

Для Міцкевича польський рух за національну свободу був продовженням традиції Барської конфедерації, суто консервативної шляхетської опозиції проросійському королю Понятовському. Якщо в старій Польщі слово «поляк» означало не більше, ніж «шляхтич», то тепер «поляк» — це громадянин незалежної Польської держави, і не можна стати поляком, доки не вибореш незалежності. Ця нова ідеологія пов’язана з уявленням про католицьку віру і церкву як сутність і опертя «польськості», і Міцкевич відверто і прямо протиставляє віру ліберальному просвітництву. Варто зазначити, що польський рух користувався не меншою симпатією і підтримкою європейських лібералів і революціонерів, ніж «Нова Італія» і грецька революція.

 

Польський національний рух справляв великий вплив на слов’янську національну самосвідомість у всій Австрії, і серед чехів польські пісні були популярні майже так само, як чеські. Перша половина XIX ст. — це час розвитку національної літератури, публіцистики, театру в Чехії, Словаччині, Словенії, Хорватії. Якщо чеський рух спрямований передусім проти німецького впливу, то словацький і хорватський рухи мали антимадярське спрямування. Австрійські серби підтримували своїх одноплемінників у їх боротьбі проти турків. У хорватському середовищі переважала спочатку ідея «Великої Ілірії», яка потім набула виразних форм «австрославізму» — прагнення австрійських слов’ян вибороти рівноправність з іншими націями (тобто німцями та мадярами). Частина хорватів, а переважно серби, підтримували ідею незалежності південних слов’ян у рамках єдиної держави — Югославії. При цьому серби були схильні розглядати всіх південних слов’ян як один народ (особливо після реформ літературної сербохорватської мови В. Караджича — Л. Гая), по суті — сербський. Антиугорські настрої серед слов’ян Австрії виявилися сильнішими, ніж спільна антинімецька солідарність, і повстання Кошута підтримали тільки поляки.

 

Отже, гасло свободи, піднесене на зорі нового часу революційною Францією, вже в роки війн європейських народів проти агресії Наполеона набуло нового політичного змісту — змісту національної свободи, державної незалежності націй.

 

Країни Заходу, в яких визріла ліберальна ідеологія, переживали в першій половині XIX ст. бурхливий промисловий переворот, що охопив спочатку Англію, в тридцятих роках — Францію, і в середині століття — промислово розвинені райони Німеччини, Австрії та північної Італії. В ідейно-політичній сфері ці роки пройшли під знаком засвоєння і переживання уроків Великої французької революції, що заплямувала себе кривавим терором і переродилася на авторитарний режим Наполеона. /294/

 

Реставрація Бурбонів не виглядала як просте повернення Старого режиму: Хартія 1814 р. проголошувала Францію конституційною монархією і обмежувала владу короля двопалатним парламентом. Реставрації надавався вигляд не простого повернення у минуле, вона мислилася як поразка деспотії і відновлення духовності, моралі та свободи. Вже тоді було ясно, що біла еміграція «нічого не забула і нічому не навчилась», за висловом сучасника, але ще до 1824 р. гасла свободи у своєрідному католицько-романтичному тлумаченні входили до офіційної ідеології режиму. Відставка Шатобріана, видатного письменника-романтика й політичного діяча епохи Реставрації, знаменувала поворот до відвертого консерватизму.

 

Франція залишалась епіцентром політичних землетрусів, і вибухи революційних пристрастей миттю відлунювали по всій Європі аж до Балкан і Піренеїв. Проте проникливий Байрон не випадково сказав, що ідею вільності плекає Північ. Йшлося і про його рідні острови, які цей гострий критик ладу своєї країни все ж називав островами Розуму і Свободи, і про Північ над Рейном. Німецькі землі можна було брати тоді до уваги хіба що в ідейному і культурному плані, бо якщо Італія після Віденського конгресу — це 8 Італій, то Німеччина — це близько 360 менших і більших Німеччин.

 

Промисловий переворот і розвиток ринкової економіки загалом приніс Заходу піднесення життєвого рівня, але за цим «загалом» приховується різка диференціація суспільства і нагромадження нещасть на нижньому полюсі такою ж мірою, як нагромадження багатств на верхньому. Передмістя Парижа і Лондона, Лілля і Манчестера були важким кошмаром, царством злиднів, пороків і злочинів. Періодичні кризи на початку століття були особливо глибокими і тривалими, тягар їх виносили пролетарські соціальні низи. Соціальне питання постало в цю пору з надзвичайною гостротою. Оживали, здавалось, ідеї Гракха Бабефа: «все, що член суспільства має понад необхідне для задоволення його повсякденних потреб, є результатом пограбування ним інших співчленів по суспільству,, і неминуче позбавляє цих співчленів їх частки в спільних благах» *. Великий духом мрійник і злидар-аристократ Сен-Сімон створив соціалістичне «нове християнство» на підставі ідей надання всім рівних можливостей за умов збереження приватної власності. Але різні комуністичні вчення повертаються до вимог загального вирівнювання всіх громадян на основі ліквідації приватної власності. Гасла для бідних протиставляються класичному гаслу Французької революції. Так, Шарль Фур’є відкрито відкидав «свободу, рівність і братерство», щоб здійснити «право на працю», тобто забезпечення мінімального добробуту.

* Бабеф Г. Манифест плебеев // Утопический социализм. — М, 1982. — С. 203.

 

Отже, європейська історія після поразки революційної й наполеонівської Франції розв’язує драму свободи та деспотизму в трьох різних вимірах: політико-правовому, національному та соціально-економічному. Це заплутує всю європейську політику і не дає можливості ясно визначити, де ліво, а де право.

 

Підсумок драматичної історії боротьби за політичну, соціальну й національну свободу в Європі /295/ першої половини XIX ст. був невеселий. Революції, хвиля яких прокотилася 1848 р. і які сприймалися прогресивною громадськістю як «весна Європи», не захопили достатньо широких мас, натомість подекуди підняли ту ж руйнівну хвилю безглуздої жорстокості, що й Велика Французька. Розвал Австрії був зупинений вторгненням російської армії. У Франції все закінчилося тим, що переважна більшість народу зробила свій вибір на користь авторитарного режиму, над яким ширяла тінь Наполеона, втілена у фігурі його претензійного і посереднього племінника. А розвиток боротьби за свободу на Балканах призвів до європейської війни.

 

1838 р. новий міністр закордонних справ Османської імперії, реформатор Мустафа Решід-паша пішов на широку угоду з державами Заходу, відкривши їм внутрішній ринок країни. Наступного року султан підписав декрет, відомий як Ґюльханейський хатт-і-шеріф, в якому прокламувалися далекосяжні внутрішні реформи. Хатт-і-шеріф породив надії Заходу на швидку європеїзацію Османської імперії. Насправді владна система в Порті була так глибоко корумпована, місцеві християнські громади були під таким безконтрольним тиском турецьких правителів, що з ліберальних прокламацій султана не вийшло нічого.

 

1851 р. вибухнуло повстання сербів у Герцеговині. Росія планувала поділ Османської спадщини, утворення федерації п’яти незалежних балканських королівств з центром у Константинополі, Адріанополі або Софії. Проте Європа і насамперед Англія не хотіли дальшого посилення Миколи I, що претендував на роль «жандарма Європи» — гаранта консервативної політичної стабільності. 1853 р. почалася війна, в якій на боці Туреччини виступили європейські держави. Росія зазнала серйозної поразки.

 

Був, проте, спільний знаменник у таких різних течій, як боротьба за національний суверенітет проти чужинського гніту, боротьба за політичну свободу і демократію, боротьба за людське життя бідноти та визискуваних. Цей спільний знаменник — ідея верховенства народу.

 

Жорстока розправа з королівською владою в революційній Франції спричинилася до перевороту в політичній свідомості, підготовленого американською революцією. Джерелом влади, витоком її харизми, ідейною санкцією, що її узаконювала (легітимізувала), була у традиційному суспільстві Божа воля, яка давала особливу силу монарху як «помазаннику Божому». З крахом ідеології Божого помазання духовним джерелом державної влади ставав Народ. З уявленням про націю, народ як духовну субстанцію, що санкціонує державну силу, в XIX ст. входять і національновизвольні, і ліберально-демократичні, і навіть соціалістичні рухи. Ідейну підтримку ця політико-юридична парадигма одержує в світогляді романтизму.