Історична самосвідомість

 

Протягом XVIII ст. продовжується традиція козацького літописання. Більше того, головні літописно-історичні твори, що на сьогодні є джерелами для вивчення історії Хмельниччини, написані саме на початку цього періоду. Найраннішим таким твором є рукопис без заголовку і прізвища автора, з легкої руки П. Куліша названий «Літописом Самовидця». Автором його, найімовірніше, був колишній ніжинський сотник, наказний полковник, один із чільних діячів гетьмана Брюховецького, а потім — Брацлавський протопоп Роман Ракушка-Романовський (близько 1623 — 1703 рр.). Так чи інакше, «Самовидець» належав цілком до епохи Хмельниччини і Руїни і довів літопис до 1702 року. Літопис «Самовидця» переписувався до середини XVIII ст., доки не був витіснений літописом Граб’янки.

 

Григорій Граб’янка (? — 1738?) почав служити у Гадячі ще 1686 р., був сотником, полковим осавулом, полковим суддею, разом із Полуботком їздив до Петербурга відстоювати права та вільності України, разом з ним був ув’язнений до Петропавловської фортеці, вижив, брав участь у війні з Кримом. Історія літопису теж доведена до початку століття (до 1709 р.), але центром її залишається Хмельниччина.

 

Канцелярист Самійло Величко (1670 — 1728?) почав службу ще 1690 р. в домі В. Л. Кочубея і після «зради» Мазепи опинився у в’язниці, з якої вийшов десь у 1715 р., після чого в Кочубеєвому селі Диканьці розпочав писати свою працю; довів він її до 1700 р., але і тут центром залишається постать Хмельницького та його епоха.

 

Зважаючи на те, що всі згадані літописці, як бачимо, тією чи іншою мірою пов’язані з якоюсь антиросійською опозицією, видається дивною їх стійка орієнтація на політичну лінію Хмельницького і Переяславської ради.

 

Списки цих праць дійшли до нас завдяки книголюбству значних козацьких родин: Судієнків, Іскр, Козельських, Полетик та інших. Упродовж другої половини XVIII ст. шанувальники історії передусім збирали різні історичні документи. Так, від самого початку діяльності в Україні графа П.О. Рум’янцева в його канцелярії майже 20 років працював Адріан Чепа (1760 — 1822?), який зібрав колосальний архів про козацьку старовину, а також зробив численні виписки з паперів Рум’янцевської канцелярії. В Росії ініціатором подібної збирацької роботи став син фельдмаршала, М. П. Рум’янцев, після свого виходу у відставку в кінці XVIII століття. Багато паперів зібрав Григорій Андрійович Полетиш (1725 — 1784 рр.); майже все загинуло під час пожежі, але справу батька продовжив його син Василь Григорович (1765 — 1845 рр.). Можна назвати ще чимало імен збирачів українських документів та старожитностей. Збирав історичні документи і матеріали й Олександр Безбородько, зокрема у свого батька, і передав частину їх Василю Рубану (1742 — 1795 рр.), автору багатох віршів, /277/ перекладів, путівників, описів Петербурга і Москви та історикові України; виданий Рубаном 1777 року. «Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 рік», в якому опубліковано різні списки козацьких літописів, став неоціненним джерелом для вивчення української історії і свідченням історичної самосвідомості її сучасників та учасників.

 

Чим керувались українські літописці та збирачі старожитностей? Уже на початку наступного століття Полетика-молодший писав Чепі; «Скрізь намагаюсь я розшукувати відомості, що до малоросійської історії стосуються, але мало їх знаходжу. Досі ми не маємо повних побутописань вітчизни нашої» *. Чиста дослідницька пристрасть і цікавість — звичайно, вічне джерело натхнення (Граб’янка пише, що він «годинами солодко читав»). Була у цих пристрастей і цілком практична підвалина. Опис героїчної боротьби українського козацтва, насамперед у часи Хмельницького і Переяславської ради, був важливим аргументом на користь дворянських претензій козацької старшини. Василь Полетика саме один із таких документів і підготував. Така ж відверта спрямованість і праць Рубана. Це може пояснити інтерес до війн XVII ст., особливо зважаючи на тінь, яку справа Мазепи кидала на всю козацьку старшину.

* Из истории южно-русского общества начала XIX века // Киевская старина. — 1893. — Т. XI. — С. 52.

 

Проте крім безпосередньої практико-політичної зацікавленості, /278/ історична свідомість освіченої козацької старшини відображала і певні культурні особливості епохи.

 

У «Самовидця» трагічність епохи війн Хмельницького видна в тому, що він не приховує жорстокості української сторони, підкреслюючи, що винні тут не козаки, а повсталий простолюд: «Рідкий в той кріві на тот час рук своїх не умочил и того грабленія тих добр не чинил. І на той час туга великая людем всякого стану значним била і наругання от посполитих людей, а найболше от гултяйства, тоєст от броварников, вынников, могилников, будников, наймитов, пастухов, же любо бы який человік значній и не хотіл привязоватися до того козацкого войска, тілко мусіл задля позбиття того насмівиска и нестерпимих бід в побоях, напоях и кормах незвичайних, и тії мусіли у войско и приставати до того козацтва» *. Жорстока правда історії підкреслює напруженість реальної воєнної драми і ще яскравішою робить велич рицарських козацьких змагань. Якщо безпосередній учасник тих подій, «Самовидець», показує трагедійність історії самої по собі, то інші літописці відкрито ставлять за мету: показати за подіями славу «русько-козацької нації». Читаючи історії різних народів, включаючи й російський, Граб’янка «прозрівав ту користь для їхніх народів, що в’язалася з безсмертною славою, але ж наша вітчизна від них своїми ратними трудами ну просто ніяк не різниться» **. Аналогічно у Величка: «Думаючи про це й оглядаючи літописні та історичні писання чужоземних письменників, читав я про всякі діяння і побачив, що славу тих чужоземців пояснено і не затемнено. Цього не скажеш про наших сармато-козацьких предків, що так само, як і чужинці, вели війни і славилися лицарською відвагою та богатирськими подвигами. Наші письменники про них нічого не написали і не розтлумачили: я побачив, що славу нашу сховано під плащем їхніх нікчемних лінощів» ***. Обидва письменники свідомо ставлять мету показати ту, так би мовити, субстанцію історії, яку споконвіку називали славою і яка зовсім не тотожна словам похвали, а є прихованою суттю нації, її величчю, що криється в твердості і безстрашші національного рицарства.

 

Але не тільки в перемогах бачимо велич історичного процесу — вона розкривається і в поразках. Величко говорить, що алегоричні сестри Нужда і Біда, примандрувавши на Україну, «споїли пагубними лікерами наш козацько-руський народ, справжній, простодушний і добросердний, який, проте, мало роздумує про минулі, теперішні і майбутні речі та події. Він завжди схильний і до внутрішньої незгоди поміж себе, але найбільше, як народ мужній та лицарський, схильний він, подібно до своїх давніх скіфо-слов’янських предків, воювати і кров лити за стародавні свої вольності. Від цього напоєння, а найбільше через примноження поміж них богогнівильного беззаконня, висякло в ньому (по мові Господній) люби багатьох, і від того зросли й поширилися всі вищезгадані пагубні дійства, роздвоєння, незгоди та інше зло й непотребство» ****.

* Літопис Самовидця. — К., 1971. — С. 52.

** Літопис Гадяцького полковника Григорія Граб’янки (пер. Р. Г. Іванченко). — К., 1992. — С. 12.

*** Величко Самійло. Літопис (пер. В. Шевчука). — К., 1991. — Т. 2. — С. 26.

**** Там же. — С. 7.

 

Опис подій, таким чином, є не самоціллю, а першим планом; за подіями стоїть другий план — духовний, де змагаються Добро і Зло в /279/ різних алегоричних іпостасях, де від людей залежить, чи оберуть вони шлях мудрості («роздумувати про минулі, теперішні й майбутні речі та події»), шлях добра («люби багатьох»), шлях мужнього лицарства, чи заплутаються в своїй повсякденній Нужді та Біді, втратять високі орієнтири й доведуть вітчизну до руїни. Історична свідомість тієї пори навіть не претендує на те, що ми сьогодні називаємо науковим поясненням. Йдеться радше про морально-естетичну оцінку історії, виявлення в ній внутрішнього драматизму, величі і ницості, переживання минулого як «толикой трагедии», що в ній кожен є дійовою особою.

 

Характерно, що обидва літописи, Величка і Граб’янки, створювалися за схемою поеми польського поетаісторика Самуеля Твардовського «Wojna domowa» («Громадянська війна»). Обидва присягаються, що дотримувалися історичної правди, тільки злегка коригуючи Твардовського відповідно до фактичних даних («Я брав те, що повідане в книзі Твардовського стислим, мережаним і заплутаним віршем... й, оминаючи панегіричний та поетичний непотріб, що належить знати тільки підліткам, виводив (тримаючись, як сліпий плоту) лише військові дії» *. Отже, в уявленні автора «Літопис» — це така ж поема, тільки без негідних справжнього мужчини панегіриків та поезій і більше орієнтована на дійсний світ подій. Це може кинуть світло на дискусії дослідників про жанр згаданих «Літописів», дуже невірогідних та тенденційних. Автори щиро вважали, що написали історію або, краще сказати, драму історії; їх цікавили не стільки історична вірогідність чи закономірності, скільки той вимір минулого, який можна назвати театральним, піднесено-драматичним чи трагедійним виміром самого життя. В цьому розумінні вони можуть бути віднесені до явищ культури, барокових за своєю стилістикою.

* Величко Самійло. Літопис (пер. В. Шевчука). — С. 28 — 29.