Студопедия — Класицизм і романтизм
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Класицизм і романтизм






Вже в кінці XVIII ст. склалися дві течії в літературі і мистецтві, що одержали назви «класицизм» та «романтизм». У середині 20-х років Віктор Гюґо писав: «Тепер в літературі, як і в державі, існують дві партії, і війна в поезії, мабуть, повинна бути не менш запеклою, ніж люта /296/ соціальна війна» *. Господар салону романтиків Нодьє, щоб стати членом Академії, мусив перейти в табір класиків. У Німеччині не менш непримиренними були стосунки між берлінськими і веймарськими класиками та ієнськими романтиками.

 

На той час уже власну історію мала велика англійська «романтична» література, та й саме слово романтичний (romantik) з’явилося в Англії в середині XVII ст. й означало «уявний, фантастичний». Саме такими були рицарські романи, осміяні Сервантесом. Протиставлення «класичний — романтичний» закріпилося спочатку в Німеччині і було перенесене мадам де Сталь у Францію, звідки повернулося в Англію і потім — у світовий слововжиток **. «Чорні» романи англійських письменників Ч. Р. Матюрена, М. Ґ. Льюїса, Анни Радкліф з їх зловісною фантастикою мало схожі на творчість Колріджа, Вудсворта і Байрона, але їх усіх називали романтиками.

* Цит. за; Моруа А. Олимпио, или Жизнь Виктора Гюго. — Кишинев, 1983. — С. 79.

** Див.: Будагов Р. А. Из истории слов: романтический и романтизм // ИзвестияАН СССР, серия литературы и языка. — 1968. — Т. XVII. — Вып. 3, май-июнь. — С. 246, 248.

 

Орієнтація на класичні зразки виникла теж в Англії в 30-ті роки XVIII століття. Там створено Товариство шанувальників античності, що пропагувало «грецький смак і римський дух», і якщо балерина Салле була освистана в Парижі за те, що танцювала в античному платті без обручів, її з захватом прийняли в Лондоні. Мода на грубувату простоту, яка визріла в Англії, поширювалася у Франції напередодні революції під впливом американських подій. В часи революції вже носять грубі черевики а ля Франклін, а потім настала пора підтяжок, дерев’яних сабо, червоного ковпака каторжників — символу якобинців, і таке інше. Революційна лихоманка змінюється урочистими формами епохи Наполеона, тут проступає той самий класичний базис усіх віянь на межі двох століть: орієнтація на «грецький смак і римський дух». Наполеонівські генерали носять зачіски «а ля Тітус» (під імператора Тіта) — волосся, злегка закручене на кінцях, закриває чоло і скроні. Ні про які перуки не може бути й мови. З Англії по всій Європі поширюється фрак — одяг для прогулянок верхи, а Ґете винайшов довгополий приталений редінґот, теж стилізований англійський костюм для верхової їзди. Мода на простоту йде в парі з модою на античність. У Парижі в класичному стилі споруджуються не тільки біржа й пантеон, а й славнозвісна церква Мадлен.

 

Цей останній факт, мабуть, найповніше виявляє зміни культурних орієнтацій. Якщо попередня стильова епоха несла барокові форми з церковної культури в світську, то класичний стиль має саме державницькі й світські витоки, подекуди поширюючись на сферу релігії. І романтизм, і класицизм однаково театральні і піднесені, однаково апелюють до вищих орієнтирів, однаково проникають і в музику, і в архітектуру, і в побут. Більше того, жодна епоха не зробила стільки для романтизації і театралізації війни, як епоха класицизму. Потрібна була, як зазначав Ю.М. Лотман, праця письменників від Стендаля до Льва Толстого, щоб збити романтичну театральність з брудної і кривавої реальної воєнної історії початку століття.

 

Отже, в певному розумінні і «класики», і «романтики» однаково романтичні і однаково зорієнтовані на якісь зразки, що пов’язують будні з вищим світом ідеалів, однаково /297/ «вертикальні» стосовно побутової повсякденної «горизонталі». В побутовій культурі романтизм відзначався прагненням до історичного оформлення. Звідси — рецидиви псевдоготики і взагалі культ історичних ремінісценцій, що виродився у середині XIX ст. в цілковитий еклектизм.

 

Орієнтація на світську культуру вже в XVIII ст. призводить до нової ролі зразка і норми. Мабуть, найкраще це видно в музичній культурі. Класицизм у музиці пов’язаний з перенесенням музики з храму в оперний театр, з монастирів і замкових зал — у концертні зали. На місце творів на честь приїзду знатного гостя чи видатного полювання пишуться твори безадресні. Звідси — підпорядкування твору абстрактним канонам, а не смакам замовників. У музиці яснішими стають пропорції, членування творів на правильні частини. Для організації виконання виникає потреба в диригенті. Саме в цю пору викінченого вигляду набуває сонатна форма, пишуться класичні симфонії.

 

Ці процеси проходять по всьому полю європейської культури, і протилежні політичні сили сперечаються однією мовою. Характерно, що Ф.Л. Керубіні однаково вдовольняв смаки і Наполеона, і Бурбонів часів Реставрації, а після 1816 р. героїчний класицизм використовувався у створенні храмової музики. В світі найвищих художніх смаків на початку століття ще панує консервативна католицька Австрія, австрійцями були і Моцарт, і Гайдн; Бетховен, щоправда, походив із протестантського Бонна, але всі його успіхи пов’язані з Віднем. Там же розквітнув геній Ніколо Паґаніні. Проте до Відня уже йдуть з німецької Півночі нові течії і впливи.

 

Важко сказати, в якому жанрі класицизм знаходить найповніший вираз. Зразки канону шукають в античності і насамперед у гордому римському республіканстві, проте, звичайно, це псевдоантичність. Класицизмові властива орієнтація на раціональні рішення, на логічність, на строгість і переконливість. Попри всю театральність і римську позу в центрі його системи мистецьких цінностей уже не театр, а література, найбільшою мірою звернена до анонімного споживача. Романтизм пов’язаний з культурою слова, традицією рицарських романів, поезією; так само він звертається не до конкретного адресата, а до анонімного: «Дехто говорить про публіку так, якби це був хтось, з ким можна було б пообідати в готелі «Саксонія» на лейпцизькому ярмарку... Публіка зовсім не річ, а думка, постулат, подібний до церкви» *. Тільки характер розмови з «постулатом» у них різний. Класицизм спирається на універсальні зразкипарадигми, романтизм прагне добитись універсальності, не тільки не спираючись на канони, а відмовляючись від норми взагалі. Можна сказати, що класицизм будує свої конструкції, чітко виявляючи норми, а романтизм здійснює нормотворення в ході самого будівництва.

* Литературные манифесты западноевропейских романтиков. — М., 1980. — С. 52.

 

Країною, в якій формування цих двох тенденцій в європейській культурі набуло найбільш виразних форм, стала Німеччина. Для Німеччини духовне життя було головним способом національного єднання, оскільки єдина національна політична, державна сфера була просто відсутньою. Німеччина відкрита європейській культурі, /298/ натомість інші національні спільноти жили більш ізольовано одна від одної. Згадувані поїздки мадам де Сталь відбуваються у перших роках нового століття, тоді ж у авторитетній французькій газеті відомий критик говорив про «якогось німця», що написав роман «Страждання молодого Вертера», а французька публіка не хотіла дивитися «якогось англійця» Шекспіра. Англія відкрила для себе німецьку культуру наприкінці XVIII століття. Німці ж знали англійську культуру давно, а французька для всієї Європи була добре відомим зразком. До речі, поширення французької мови в Росії — результат німецького впливу, бо інтелігентна Німеччина говорила по-французьки. Нарешті, Німеччина стала центром асиміляції протестантизмом вищих досягнень католицької культури й творення нових культурних цінностей.

 

Характерною рисою протестантизму є ідея прямого, без посередників спілкування віруючого з Богом, і ця установка на свободу і відповідальність особистості реалізується і у глави «веймарських класиків» Ґете, і в ієнських романтиків. Саме Ґете був родоначальником поезії, де в центрі уваги — переживання ліричного героя. Класицизм високого, «веймарського» ґатунку відрізняється від романтизму навіть не вибором поетичних канонів — достатньо згадати вибір великим Ґете народного німецького персонажа Фауста як образного ключа своєї філософської поеми. Передусім канон, яким користується класицизм, універсальний, натомість романтизм орієнтується на дух національної історії як джерело поетичного натхнення. Класицизм Ґете вселюдський за символікою і постановкою проблем; не випадково Ґете вступає до масонської ложі. По суті класики продовжують традицію барочної неосхоластичної культури, орієнтованої на раціональне міркування в тих межах, які відведені вірою розуму, на тлумачення світових загадок, сформульованих в умовних символах класичних сюжетів. Романтизм же продовжує традиції пасторів-пієтистів, орієнтованих на безпосереднє сприйняття світу через позараціональні чуттєві здатності людини.

 

Різниця між класицизмом і романтизмом стає особливо очевидною в розумінні часу. Естетика класицизму пов’язана з ідеологією Просвітництва: для просвітників утвердження Розуму означає прогрес людства, що породжує проблему кінцевої мети прогресу тієї миті, коли слід сказати, що мета досягнута, і розвиток має зупинитися. Зовсім інакше розуміють плин часу романтики. За Ф. Шлеґелем, минуле належить спогадам, майбутнє — передчуттям, і тільки в сучасному є спостереження дійсності, підвладне розуму. Оскільки ж сучасне без минулого не має сенсу, остільки і все життя людини оповите туманом спогадів і неясних передчуттів. Це світовідчуття яскраво виразив Рофман: «гірке переконання, що ніколи, ніколи не повертається те, що було одного разу. Даремними були б зусилля опиратися нездоланній силі часу, яка забирає все у вічному руйнуванні. Лише обриси життя, яке кануло в глибоку ніч, залишаються і тиняються довкола нас» *.

* Цит. за: Гетевские чтения 1984. — М., 1986. — С. 51.

Відновлюється глибоко архаїчна концепція циклічного часу, який ніби кружляє навколо острова, де персонажі давно минулих часів ведуть своє позачасове життя. /299/

 

Історія таким чином релятивізується, співвідноситься з миттю — не існує канонічної епохи, яка дає вселюдські зразки. З іншого боку, тут джерела глибокого песимізму, зосередженості на минулому, культ «ґотики». В англійському романтизмі найяскравіший вираз потяг до історії знайшов саме у шотландця Вальтера Скотта, який в першій половині століття був чи не найбільш популярним письменником Європи. Почуття самотності посилюється від того, що лише поодинокі читачі здатні були перейнятися тими туманними романтичними аналогіями і алегоріями. Звідси зневажливе ставлення до тупої Маси, нерідке у романтиків.

 

По-своєму романтичний у Франції не тільки Стендаль, але й Бальзак. Відкидаючи романтику війни, Стендаль бачить єдино гідною людини лише одну високу пристрасть — кохання. Бальзак розширює коло пристрастей, гідних показу в літературі, бо вони правлять життям не менше, ніж кохання, і саме ці брутальні егоїстичні пристрасті стали предметом його «Людської комедії». Вводячи в твори персонажі з інших своїх романів і, таким чином, об’єднуючи їх в один цикл, Бальзак не випадково використовує Дантову назву: він проводить читача по трагічному світу життя, неначе Верґілій по колах Дантового пекла. Тема подорожі з аналогіями з Данте стає характерною для літератури.

 

Чи не найбільше результатів мала романтична теза про марність досягнення мети, яка, перейшовши з майбутнього в дійність, одразу втрачає ті риси привабливості, що їх мала в примарному світі передчуттів. У Гофмана герой знає, що бажання всього його життя «просто не здійсниться, бо, здійснившись, воно загине»*. Звідси ідея відчуження від людини результатів її власної діяльності, яка перейшла з літератури в філософію і відіграла таку велику роль в еволюції марксизму.

 

Антитезою філософії плинності стало світобачення Ґете. Великий поет і мислитель протиставив ірраціоналізмові романтиків не заземлене на реальність почуття здорового глузду і не логіку в традиційному розумінні. Як і романтики, Ґете виходить із самоцінності миттєвості; вже наприкінці життєвого шляху він говорив Еккерману: «Будь-який настрій, більш того, будь-яка мить безконечно дорога, бо вона — посланець вічності» **.

* Цит. за: Гетевские чтения 1984. — С. 44.

** Гете И. В. Собрание сочинений. — М., 1980. — Т. 10. — С. 428.

 

Посланцем вічності мить може бути тому, що життя є не тільки постійна втрата, а й постійне повернення минулого, і у кожній новій коханій чоловік знову й знову зустрічає свою першу любов. Життя є не просто реальність, дійсність, буття, — воно поєднує «є» і «немає», буття і ніщо в потоці становлення. Ґете виходив з проблеми гріха, з неприйняття песимістичної тези про вроджену гріховність людини та зло як її внутрішню сутність. У молодості він часто повертався до теми геніальної та сильної особистості, здатної на великі історичні звершення; його хвилює тема відчуження наслідків діяльності від задумів. Серед незакінчених творів Ґете цього періоду — сатирична поема «Вічний жид», сюжет якої взятий із старої католицької легенди про невпізнаного Христа, який повернувся на землю і знову був розіп’ятий людьми. Цей сюжет став засадовим для «Великого інквізитора» Достоєвського; у Ґете це сюжет про несумісність Христа і /300/ породженої ним корисливої і фанатичної церкви. Тема відчуження, невіддільності добра і зла гранично точно опрацьована у «Фаусті», особливо в другій його частині, написаній уже в кінці 20-х років, незадовго до смерті поета. Мефістофель, диявольська зла сила, що стоїть між Фаустом з його високими задумами та реальністю, вносить хаос у життя, спотворює вкладене Фаустом в його справу добро, і той гомін робіт, який ввижається Фаусту в його останні хвилини відгомоном величної всенародної праці, насправді є скреготом лопат його могильників-Лемурів. І все ж Фауст перемагає, Мефістофелю не вдається забрати його душу після смерті, добро виявляється сильнішим, ніж так тісно з ним поєднане зло!

 

Цій поезії оптимізму романтики протиставлять мотив нездоланної стіни між світом і сильною особистістю, приреченою на самотність. Як Мефістофель веде Фауста через таємниці вічності, подібно до героя Данте, так у Байрона Люцифер веде Каїна через таємницю смерті й вічності. Романтик Байрон протиставляє «древо пізнання» «древу життя»; першолюдина обрала древо пізнання, а слід було обрати древо життя. Що істина є благо, каже у поемі саме Люцифер, а йому суперечить жінка Каїнова, яка говорить, що істина несе нам тільки біди. Колізія «знання — віра» розв’язується в оригінальний спосіб: вірі Байрон протиставляє не знання, а сумнів. Саме сумнів веде Каїна до трагічної самотності.

 

Характерно, що серед ідеалів XIX ст. ми не знайдемо таких, що передвіщали б прихід «світлого капіталістичного майбутнього», будували б «вертикаль» прийдешнього ринкового суспільства високого добробуту. Хіба що утвердження в англійській економічній літературі першої половини XIX ст. класичної концепції Адама Сміта можна вважати таким опосередкованим визнанням ідеї «економічної людини». Тема добробуту належить до грубої буденності життя, романтизм і його антипод — просвітницький класицизм є наслідком пошуків системи цінностей, які визначали б у буденності якісь устремління вгору.

 

На формування таких концепцій, спрямованих у майбутню перспективу, найбільший вплив у XIX ст. справляла німецька філософія, звана класичною. У Шеллінґа і Геґеля маємо відповідно романтичний і класичний варіанти німецького ідеалізму. При цьому у Геґеля держава виявляється на вищому, а особа — на початковому, нижчому щаблі розвитку духу в сфері права й моралі; державний інтерес повністю поглинає інтерес особистий і протистоїть як розум історії романтичним апеляціям до «духовних першоджерел і народних витоків».

 







Дата добавления: 2015-09-04; просмотров: 784. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Расчетные и графические задания Равновесный объем - это объем, определяемый равенством спроса и предложения...

Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...

Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...

Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...

Объект, субъект, предмет, цели и задачи управления персоналом Социальная система организации делится на две основные подсистемы: управляющую и управляемую...

Законы Генри, Дальтона, Сеченова. Применение этих законов при лечении кессонной болезни, лечении в барокамере и исследовании электролитного состава крови Закон Генри: Количество газа, растворенного при данной температуре в определенном объеме жидкости, при равновесии прямо пропорциональны давлению газа...

Ганглиоблокаторы. Классификация. Механизм действия. Фармакодинамика. Применение.Побочные эфффекты Никотинчувствительные холинорецепторы (н-холинорецепторы) в основном локализованы на постсинаптических мембранах в синапсах скелетной мускулатуры...

Основные разделы работы участкового врача-педиатра Ведущей фигурой в организации внебольничной помощи детям является участковый врач-педиатр детской городской поликлиники...

Ученые, внесшие большой вклад в развитие науки биологии Краткая история развития биологии. Чарльз Дарвин (1809 -1882)- основной труд « О происхождении видов путем естественного отбора или Сохранение благоприятствующих пород в борьбе за жизнь»...

Этапы трансляции и их характеристика Трансляция (от лат. translatio — перевод) — процесс синтеза белка из аминокислот на матрице информационной (матричной) РНК (иРНК...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.009 сек.) русская версия | украинская версия