Українська романтика і слов’янська ідея

 

Публікація Котляревським чотирьох частин «Енеїди» не просто збігалася в часі з дискусією про статус української мови, а стала, можна сказати, найбільш значущим аргументом у цій дискусії, що затяглася на довгі роки й десятиліття.

 

Початок дискусії поклала стаття професора Краківського університету Бандке, опублікована 1818 р. в журналі «Вестник Европы» з /332/ примітками її редактора, професора М. Каченовського. Польський вчений обстоював думку про те, що українська мова є самостійною слов’янською мовою, натомість скептичний і обережний Каченовський твердив, що це всього лише «малороссийское наречие». Поставлені в дискусії проблеми виходили за рамки філології, йшлося, по суті, про те, чи українці являють собою окрему націю, чи є лише етнічною та діалектною групою єдиного «руського» народу. Поява «Енеїди», літературного твору, що сполучав — з великим почуттям гумору — латиномовну освіченість із культурою, побудованою на народній мові, була немовби декларацією про те, що українська нація, українська мова й українська культура є фактом, який просто треба брати до уваги.

Характерно, що в згаданій дискусії суверенний статус української мови першим відстоює саме польський культурний діяч. Це відображало певні тенденції розвитку польської культурно-політичної свідомості.

 

Після того, як Польща стала в основній своїй частині провінцією Російської імперії, в середовищі польської еліти визріває ідея об’єднання зусиль з українськими колами, на початку століття поширюється українофільство. В аристократичних салонах співають українські пісні, з’являються численні публікації, де здійснюються спроби зрозуміти не тільки козаків Хмельницького, а й гайдамаків; українська козаччина стає модою. Інтерес до української минувщини захоплює й польських учених; збиранням українського фольклору та вивченням української старовини займався Зоріан Доленґа-Ходаковський (Адам Чарноцький, 1784 — 1825 рр.), якого слушно вважають не тільки польським, а й українським етнографом і фольклористом. У політичних колах ці тенденції збігаються зі спробами встановити контакти з російськими ліберальними і революційними колами.

 

Спочатку ці контакти здійснюються в межах масонського руху. В Україні більшість масонських лож були створені польським Великим Сходом; такою була ложа Розсіяного мороку в Житомирі (1787 р.). Але засновані 1818 р. ложі Об’єднаних слов’ян в Києві, Озіріса до полум’яніючої зорі в Кам’янці-Подільському вже об’єднували і польську, і російську інтелігенцію та офіцерство. Полтавська ложа Любові до істини, заснована того ж року, була російсько-українською; вона, до речі, формально так і не діяла, оскільки князь Рєпнін, людина ліберальна, але в межах допустимого, дозволу на діяльність ложі не дав.

 

Після розпуску масонських лож за рескриптом 1822 р. збереглись таємні товариства, де відбувались контакти між польськими та російськими колами. Назву «Товариство об’єднаних слов’ян» взяла спілка, створена офіцерами в м. Новоград-Волинську; пізніше воно об’єдналося з декабристським Південним товариством. На той час дворяни-українці, які брали участь у таємних товариствах, не мали окремої української національної програми, хоча Південне товариство протиставило федералістські ідеї централістам-північанам. На одному з таємних зібрань, що відбулося в серпні 1825 р. у Житомирі за участю Муравйова-Апостола, Рилєєва і польських аристократів, з промовою виступив молодий випускник Кременецького ліцею, поляк, який писав /333/ українські вірші, Тимко (Томаш) Падурра. Він «зовсім несподівано виступив в ім’я свободи третьої слов’янської національності, малоруської власне... А промовляв з таким захопленням про давні вольності народу на Україні, так образно змалював його минуле, що прихилив до себе серця всіх» *. За іншими даними, тоді йому було доручено поїхати за Дніпро по українських землях, а Муравйов на знак братерства подарував Падуррі залізний перстень.

* Цит. за: Кирчів Р. Мовою українського народу // Українською музою натхненні. — К., 1971. — С. 15.

 

Після поразки декабристського повстання зусилля польських українофілів спрямовані на здобуття підтримки польському рухові з боку українських кіл. Справжнім подвижництвом можна назвати подорож Падурри через всю Україну аж на Кубань, під час якої він виступав із своїми українськими піснями героїчного і патріотичного спрямування. По дорозі Падурра відвідав І.П. Котляревського в Полтаві, який прийняв його з виразами співчуття й моральної підтримки. Між іншим, музику на тексти Падурри писав один із аристократів Жевуських, Вацлав-Северин, великий оригінал, який багато подорожував, грався спочатку в арабського еміра, а потім — «козака Ревуху». (Одна з Жевуських, за першим чоловіком Ганська, — стала дружиною Бальзака.)

 

Жевуський загинув під час польського повстання 1831 року. Подорож Падурри не мала наслідків. Цар Микола, занепокоєний перспективою україно-польського зближення, запропонував спочатку князеві Рєпніну створити українське військо для участі в придушенні польського повстання; той взявся за справу, частина українського дворянства хотіла використати цю можливість для відновлення своїх збройних сил, але, на щастя для України, обійшлося без участі українських військ у придушенні польського національно-визвольного руху.

 

Український культурний рух тридцятих — сорокових років став демонстрацією самостійності й самобутності української культури. Проявлявся він передусім у поетичній та прозаїчній творчості (українські вистави в театрах були тоді рідкістю) та етнографічних і фольклорних дослідженнях, особливо після створення у 1845 р. Російського географічного товариства. В різних кінцях України, від Слобожанщини до Карпат, спалахує поетична творчість українською мовою.

 

За літературним рівнем переважна більшість цих поезій може бути віднесена до так званого «літературного фону». Гімназійні вчителі, відставні чиновники в своїх сільських маєтках, семінаристи, члени петербурзьких та московських земляцтв, сільські священики, польські шляхтичі і навіть ксьондзи переживають радість словесної творчості (тоді існував у Росії надзвичайно /334/ виразний вислів: «изящная словесность») в українській мовній стихії. Але традиція тільки створюється, переважній більшості мову треба вивчати з самого початку, як вивчав її студентом М. Костомаров, просиджуючи цілими днями у корчмі. Ця хвиля письменства звичайно відноситься до романтичного напряму в українській поезії.

 

Оскільки термін «романтизм» чітко не визначений, можна знайти ознаки, за якими всі ці вірші від досить кострубатих поезій Падурри чи галицьких поетів гуртка «Руської трійці» до харківських професорів-«словесників» Петра Гулака-Артемовського та Амвросія Метлинського, петербуржця Євгена Гребінки та москвича Осипа Бодянського природно вважати романтичними. Щоправда, можна знайти й певні ознаки сентиментального, мелодраматичного й «жорстокого» жанру, який існує вічно і зумовлений близькістю до невибагливого читача, у художньому відношенні — читача-початківця, яким і був тоді й російський, і український масовий споживач культури. Так чи інакше в поезіях звучать сум, почуття самотності, нерозділеного страждання, трагізм, прагнення до високих ідеалів, і принаймні в цьому побутовому розумінні слова культура, що формується в другій чверті XIX ст., є романтичною.

 

В українській культурі, яка складається в цю добу, є сміховий і «нижній» регістри творчості, вона продовжує традицію «Енеїди», але далеко не завжди з тією вишуканістю, яка властива поемі Котляревського. На сцені українських театрів живуть навіть комедії князя Шаховського — зразок «горілчано-вареничної» псевдокультури. Незважаючи на протести, зокрема Котляревського в «Наталці Полтавці», незважаючи на те, що подібні водевілі мають такий самий стосунок до української культури, як приснопам’ятні анекдоти «вірменського радіо» — до вірменської, вони продовжували знаходити споживача, який не дуже відрізняв їх від «Енеїди».

 

Образ українця з подвійним дном, не такого вже простака, яким він видається, входить у літературу, поданий з добрим гумором. На довгі роки так увійшов в українську культуру образ Шельменка-денщика, створений Григорієм Квіткою-Основ’яненком. Типологічно цей образ споріднений із широко розповсюдженим в європейській культурі образом слуги чи пари «слуга — служниця», які створюють низовий і сміховий дублі пана чи панської парі. Шельменкоденщик — це, так би мовити, Санчо Панса, але без дон Кіхота. В романтичній культурі України описуваного часу відчувається брак свого дон /335/ Кіхота і здійснюються спроби знайти відповідну «вертикаль», яка доповнювала б горизонтальний вимір.

 

Здавалось би, регістр, в якому реалізується українська культурна природа, знайдено: це — сміхова культура, найвиразніше відтворена в «Енеїді». Простонародний жарт стає надзвичайно популярним жанром на початку XIX століття. Це стосується не тільки літератури, але й побуту. Так, сучасники пригадують, що вельможа Дмитро Трощинський страшенно любив ходити на хрестини та інші свята своїх кріпаків, там співав пісень і танцював гопака — незважаючи на свій гонор і вражене самолюбство вчорашнього світського лева.

 

Характерною рисою цієї культури, яка зближує її з романтизмом, є нове переживання в ній у вигляді «переспівів» літературних творів спорідненого культурного кола. Сьогоднішнє розуміння авторства було чуже тодішньому красному письменству. Без посилань на авторів повторюються не тільки окремі мотиви, а й цілі твори — це переживається як перевтілення чужого твору в нове культурне середовище. Так, П. Гулак-Артемовський «переспівує» «Пана Твардовського» А. Міцкевича, при цьому досить абсурдно, в «сміховому» українському ключі, який він ніколи не відрізняв достатньо чітко від анекдоту в стилі князя Шаховського, але, кажуть, сам Міцкевич сказав, що вийшло краще, ніж у його польському оригіналі.

 

Мабуть, ще важливішим є факт переходу деяких поезій в пісенний доробок народу. Деякі з пісень, що вважаються зараз народними, створені поетами-романтиками; так, на слова вірша Віктора Забіли «Гуде вітер вельми в полі» музику написав великий Глінка, з яким поет познайомився в Качанівці у Тарновського, а на слова вірша Михайла Петренка «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю» — аматорка, дочка поета В. С. Александрова. Вірш Михайла Петренка, поета, про якого ми майже нічого не знаємо, дуже довгий і не міг би співатися увесь; той шматок його, що популярний і сьогодні, якось вирваний із контексту і не має, здається, викінченого змісту. Проте це прагнення «злетіти на небо», яке тільки й чути в пісні-романсі, власне, і є тим невизначеним, але виразним сенсом не лише пісні Петренка, а й усієї романтичної поезії.

 

Велися й теоретичні дискусії навколо питання про культурно-національні особливості українців — байдуже, що їх називали «южными русскими» і розглядали як частину єдиної нації. 1834 р. в Москві виходить книга Юрія Венеліна (псевдонім Юрія Івановича Гуци, закарпатця зпід Сваляви, болгарознавця, автора двотомної праці про болгар). «Можна сказати рішуче, — пише Венелін, — що серце руського народу /336/ знаходиться на півдні, а голова на півночі» *. Вадим Пассек, український слобідський дворянин чеського походження, в «Путевых записках Вадима» (1834 р.) говорить про традиційну для всіх слов’ян-землеробів сумирність і покірність. А Осип Бодянський 1835 р. в «Московском наблюдателе» пише про небажання російського народу займатися політичним життям, а через два роки, в магістерській дисертації — про свідоме відсторонення народу від політики «вінчаними главами». Риси «споглядальності» Бодянський вбачав якраз у російському фольклорі, якому протиставив «буйну» і «кипучу» українську пісню **.

 

Найбільш чітко культурно-політичні орієнтації українського руху середини століття формулюються в ідеології «Кирило-Мефодіївського товариства».