Контрреформи і криза імперії

 

Вибух бомби Гриневицького на набережній каналу відділяє від зречення онука вбитого терористом імператора — 2 (15) березня 1917 р. — майже рівно 36 років, термін історично дуже короткий. За цей час самодержавство політично проробило швидше шлях назад, і тільки революційна криза 1905 р. змусила його невпевнено продовжити поступ 2; але і цей рух не зміг врятувати імперію від розвалу.

 

Перш ніж описувати долю ліберальних реформ, доцільно зупинитися на загальній характеристиці правової та політичної природи російського самодержавства.

 

Засадовою для будови Російської імперії залишалася «старомосковська», за висловом Леонтовича, ідея патріархальної абсолютної влади монарха. В традиційному сприйнятті російського селянства цар-батюшка своїм слугам за службу давав у владу свою землю, тобто територію разом з людьми, які на ній проживали. Свобода, якої цар позбавив в незапам’ятні роки селянство, полягала з традиційної точки зору не в якихось особливих правах, яких він надав слугам-поміщикам щодо селян, а в забороні міняти пана (разом із землею) — майже легендарній ліквідації Юр’єва дня. Якщо селянин не сприймав себе як власність поміщика, то не тому, що вважав несправедливим сам факт поміщицької влади — покарання, хоч би й смертного, чи продажу, — а тому, що владу і власність поміщика сприймав як умовну стосовно до абсолютної влади царя. Це архаїчне уявлення не відповідало західницькому духу реформ Катерини II, яка перетворила дворян на приватних власників свого майна, включаючи кріпаків, незалежно від того, чи служать дворяни, чи ні. Проте воно підтримувалось духом селянської реформи 1861 р., — адже цар розпоряджався долею поміщицької землі. За пореформні роки селяни Росії звикли практично ставитись до своєї землі як до власності, але водночас вважали цілком /408/ нормальним, що цар міг би відібрати ще трохи земель у поміщиків, аби віддати їм, селянам. Тим більше їм було незрозуміло, в чому ж тепер полягає та дворянська служба, яка в їхніх очах є єдиним виправданням поміщицького землеволодіння.

Важливим елементом «старомосковської» традиційної концепції влади була ідея патріархальної опіки царя над народом. Усвідомлюючи свою приналежність до дворянського стану, російські царі все ж ставили себе понад дворянством і опертя самодержавства бачили в згуртованому через громади, відданому монархові селянському стані. Звичайно, жоден цар не пішов би на серйозні поступки селянству за рахунок дворянства, але така можливість завжди бралася до уваги. Радикальний ліберал І. І. Петрункевич згадує, що граф Вітте колись сказав йому з граничною відвертістю: «Ви гадаєте, що уряд виявив свою безсилість і не може упоратися з суспільним рухом без допомоги цього самого суспільства? А я вам скажу, що уряд має засіб, за допомоги якого він не тільки може роздушити громадський рух, а й завдати йому такого удару, від якого він не оговтався б — варто тільки пообіцяти селянам наділити кожну сім’ю 25 десятинами землі, — всі ви, землевласники, будете зметені остаточно. Уряд, звичайно, не може вжити цей засіб, але ви не повинні забувати про це» *. Характерно, що ідеолог контрреформ Побєдоносцев не любив дворянства і вбачав у ньому загрозу самодержавству.

* Цит. за: Леонтович В. В. История либерализма в России. — С. 358.

 

Реформи залишили селянина в стані умовної залежності від поміщика, виділили його як стан з особливим правовим і політичним статусом із інших станів суспільства. Селянин залишався членом миру, громади, без дозволу якої не міг покинути села і яка переділяла земельні наділи і т. д. Цей стан був проголошений тимчасовим, але він тривав аж до реформ Столипіна, оскільки відповідав консервативним ідеям монархії.

 

Новому імператору Олександру III було на час смерті батька вже 36 років. Він не готувався до престолонаслідування з дитинства, але давно мав свої погляди, які розходилися з батьковими, чому сприяла й особиста відчуженість на ґрунті сімейних справ Олександра II. Близьким за складом характеру і поглядами до батька був старший син, наслідник Микола Олександрович, але він рано помер. Олександр III був добрим сім’янином, особисті зв’язки його обмежувались двором — ріднею та найближчими виконавцями його волі. Свою дружину, «Марію Федорівну», датчанку Даґмар, сестру англійської королеви, — він просто слухався. К. П. Побєдоносцев, професор Московського університету, з 1880 р. — обер-прокурор Синоду, освічений і чесний реакціонер, справляв дедалі більший вплив і на батька, Олександра II, і на наслідника, у якого був вихователем. Переконаний прихильник необмеженої монархічної влади, Побєдоносцев був близький до російських націоналістичних кіл — від Тютчева, Івана Аксакова і Достоєвського до Леонтьєва і графа Д. А. Толстого. Ідея легітимації царської влади російським національним духом була сприйнята царем від його вчителя. При цьому Олександр мав природний розум і працьовитість, умів по-діловому розв’язувати державні питання, покладаючись на здоровий глузд. /409/

 

Олександр III правив Росією 13 років і помер відносно молодим від хвороби нирок. На перших порах ще були надії, що імператор продовжить курс на лібералізацію, розпочатий в останній рік правління Олександром II. Земські діячі не припиняли тиску на царя з метою відновлення конституційного процесу. Досить швидко з’ясувалось, що цар обере різко правий курс. Графа Д. А. Толстого, якого Лоріс-Меліков як фігуру зловісну і символічну відправив у відставку з посади міністра освіти і обер-прокурора Священного синоду, Олександр знову наблизив, зробивши його водночас міністром внутрішніх справ, шефом жандармів і... президентом Академії наук. Міністром освіти став граф І.Д. Делянов, людина надзвичайно консервативна, обмежена й нерозумна. До безпосереднього оточення царя входили начальник охорони П. А. Черевін, міністр двору та уділів граф І. І. Воронцов-Дашков, граф Д. А. Толстой, а після його смерті — міністр внутрішніх справ І. М. Дурново, всі люди вкрай консервативні. Про Побєдоносцева близький до нього князь Мещерський говорив, що ніколи не чув від нього доброго слова про кого-небудь: той завжди був усім і всіма невдоволений. Крім особистої жовчності, тут виявлялась суто негативна природа монархічного консерватизму, здатного тільки захищати свої цінності.

 

Центрами протилежних політичних тенденцій стали міністерства внутрішніх справ і фінансів. Міністерство фінансів було тісно пов’язане з бурхливим економічним життям. В часи Олександра III активно діяли економічні механізми, запущені ліберальними реформами 60-х років. Росія знаходилась на економічному піднесенні, хоча вона загалом залишалась краєм бідності, особливо селянської, що вкрай загострювалась у роки недородів (сильний голод вразив Росію 1891 р.).

 

Міністерство фінансів очолювали здібні й освічені люди: київський професор-економіст М. Х.Бунґе, талановитий вчений-механік І. О. Вишнєградський, а з 1892 р. — С. Ю. Вітте (1849 — 1915 рр.), який був перед тим міністром шляхів сполучення. Граф Вітте — найсильніша і найрозумніша постать у російській ліберальній бюрократії. Він виріс на півдні, в Україні і на Кавказі, прийшов в уряд з провінції, з безпосередньої організаторської роботи, не поривав контактів з промисловцями і фінансистами. Дуже марнославний, позбавлений сентиментів, людина сильного і ясного практичного розуму і чітких переконань, Вітте знаходив спільну мову з прагматичним і розсудливим царем, якому нерідко суперечив, покладаючись на силу аргументації.

 

Опертям реакційних сил і умонастроїв було міністерство внутрішніх справ, що зосереджувало «силові структури» і регіональну адміністрацію. Полагоджуючи конкретні справи з царем, Вітте був безсилий в загальній внутрішній політиці, пронизаній глибоким націоналістичним консерватизмом. Особливо зловісною і сильною фігурою серед поліцейсько-адміністративної бюрократії був В. К. Плеве (1846 — 1904 рр.); обидва сановники, Вітте і Плеве, ненавиділи один одного.

 

Плеве був прокурором судової палати в останні роки життя Олександра II, розслідував справи терористів, включаючи вбивство царя, і став заступником міністра внутрішніх /410/ справ. Після смерті графа Толстого апарат міністерства хотів бачити Плеве його наступником, проте імператриця, окрім покійного графа і Дурново, нікому не довіряла. Про ділові якості своїх соратників Олександр III з властивою йому дотепністю розповідав: «Коли Дурново мені доповідає, я все розумію, а він нічого не розуміє; коли Вітте — я не розумію, але проте він все розуміє; а коли Кривошеїн — ні він, ні я — ми нічого не розуміємо» *. (Вітте здав своє міністерство Кривошеїну, шахраю і нетямі, який плакав, ідучи на міністерський пост, бо боявся там провалитися.) Яскраво характеризує Плеве запис у щоденнику однієї впливової при дворі дами: «Довго сидів Плеве. Він говорив, що не любить людей, а любить людство, а за останній час йому доводиться дедалі більше розчаровуватися в ньому, що Сидори і Карпи також погані люди — роблять дурниці або нічого не роблять. За лист Толстого, надрукований в «Московських відомостях», пропонують Толстого вислати, але Плеве цьому не співчуває і пропонує інше, саме — посадити в божевільню» **.

* Богданович А. Три последних самодержца. — М., 1990. — С. 187.

** Там же. — С. 164.

При дворі сформувались дві групи, які організували антитерористичні об’єднання: «Священна дружина», душею якої був К. П. Побєдоносцев, а членами — міністри внутрішніх справ Н. Д. Ігнатьєв, граф Д. А. Толстой, і «Добровільна охорона» на чолі з другом царя Воронцовим-Дашковим, що надихалася творами генерала Р. А. Фадєєва. Це був зародок неформальних, позаструктурних об’єднань духовно споріднених націоналістичних активістів; групи потім зникли, втілившись у цілком офіційну політику урядових інституцій, а в часи Миколи II відродилися у вигляді масових союзів, типологічно подібних до фашистських організацій. Однак і в часи Олександра III діяли якісь напівформальні групи радикальних реакціонерівнаціоналістів усередині адміністрації та каральних органів, про що свідчать координовані дії таємних організаторів єврейських погромів.

 

Олександр III робить той поворот, якого консервативні націоналісти чекали від царя уже давно: він узаконює російський націоналізм як офіційну ідеологію самодержавної імперії. Це знайшло вираз і у введенні нової уніформи, і в російській бороді, яка вперше прикрасила монарше обличчя після Петровських реформ, і в загальному напрямі політики.

 

Головною лінією законодавства і розпоряджень Сенату в часи Олександра III було обмеження принципів, на яких ґрунтувались реформи його батька: самоврядування, автономія освітніх закладів, незалежність судів. Найвіддаленіші натяки на конституцію були заборонені. Особливо виразною була консервативна політика на селі. Тимчасовий стан напівзалежності і скутості громадою повинен був закінчитися через 20 років після реформи, тобто в рік вступу Олександра III на престол. Проте і мови не могло бути про те, щоб дати селянам громадянські свободи і перетворити наділи на справжню приватну власність. Селян продовжували розглядати як особливий стан, що потребує царської опіки, а наділи — як особливий царський земельний фонд, призначений для того, щоб забезпечувати селянський добробут і рівномірний розподіл землі між селянами. Всіляко підкреслювався /411/ особливий характер селянського стану, його відокремленість від цілого суспільства.

 

Мотиви, якими керувалася консервативно-бюрократична партія, особливо яскраво виявилися при новому царі, Миколі II. Боротьба між Вітте і міністерством внутрішніх справ з приводу закону про земельну власність велася ще в останні роки життя Олександра III, і міністерство внутрішніх справ підготувало проект, підданий критиці Вітте і Бунґе (тоді голова комітету міністрів). У результаті тривалої інтриги проект закону розглядався в різних комісіях аж до 1902 р., коли Плеве став міністром внутрішніх справ і шефом жандармів (через два роки вбитий терористом Сазоновим). Призначення Вітте головою Комітету міністрів і звільнення його з більш впливової посади міністра фінансів 1902 р. було перемогою Плеве. В доповіді, написаній під керівництвом Плеве, говорилось: «Наділення селян землею за рахунок іншого стану зобов’язує уряд до пильного нагляду за тим, щоб цей земельний фонд дійсно задовольняв ті потреби, для яких він був створений, — а саме забезпечував існування селянства, взятого як стан, тобто в переважній його масі, а не тільки поодиноких його представників. Ні закон, ні уряд очевидно не можуть мати на увазі обмежувати ініціативність окремих селян — стримувати їх набувацьку спроможність. Але один і той самий закон і той самий уряд можуть і зобов’язані стежити за тим, щоб ці ініціативність і здатність не розвивались за рахунок того джерела, яке має особливе, більш широке, загальнодержане значення, — бути підґрунтям існування народних мас. Останні містять у своєму середовищі багато слабких елементів, що не мають досить сили і міцності, щоб встояти проти натиску на них людей, наділених більшою енергією, а іноді і більшою нерозбірливістю в засобах для досягнення окресленої ними мети» *.

* Цит. за: Леонтович В. В. История либерализма в России. — С. 239 — 240.

 

Тут немає «ліквідації куркульства як класу», але опіка над «слабкими елементами» спрямована на те, щоб не допустити його появи. У випадку, коли селянин розбагатів, його просто позбавляли «опіки» і вилучали із селянського стану. «Опіка» насправді нічим не допомагала селянству, а тільки гальмувала становлення заможнішої верхівки. В тексті, підготовленому поліцейськими правознавцями-теоретиками, ясно видно підхід до селянства як до безликої цілісної маси, а не реальних живих людей. Абстракція «народу» з селянством як його основою мала наповнити сенсом існування бюрократичної державної верхівки.

 

В ході цієї глухої придворної боротьби між ліберальними та автократичними тенденціями Микола II незмінно був на боці консерваторів. Замолоду він не мав смаку до політико-адміністративної діяльності, часом робив дуже легковажні вчинки і оточенням не сприймався як монарх; те, що дід його умирав у нього на очах, пошматований бомбою терориста, визначило його політичні погляди. Будучи людиною скромних здібностей, нерішучою і не схильною до відкритих конфліктів, Микола прикривав м’якістю до підлеглих уперте бажання наполягати на своєму, приховане переконання в богоданій зверхності над оточенням. Безоглядний консерватизм і особлива романівська жорстока байдужість останнього російського монарха /412/ багато в чому сприяли тому, що в кризовій ситуації початку століття урядом було зроблено шерег непоправних помилок, за якими стався подальший розвал імперії і особиста трагедія царя та його сім’ї.

 

На відміну від свого батька, який попри свої консервативні упередження здатний був керуватися здоровим глуздом, Микола схильний до містичної самосвідомості. Чи не найяскравіше це виявилося в резолюції, яку він написав на проекті постанови про скасування деяких обмежень для євреїв, підготовленої Столипіним: «Незважаючи на найпереконливіші докази на користь прийняття позитивного рішення в цій справі, внутрішній голос дедалі наполегливіше твердить мені, щоб я не брав цього рішення на себе. Досі совість моя ніколи мене не обманювала. Тому і в цьому випадку я маю намір слідувати її велінням» *.

 

Микола II і його оточення шукали в різних особистостях шаманського типу — від Іоанна Кронштадтського і ченця Іліодора до Григорія Распутіна — втілення православ’я і народності як останнього опертя самодержавства. В цій пристрасті до святості було щось нездорове й язичницьке, точніше, потяг до відсутнього примітивного здоров’я. Распутін завершує цю епоху; його п’яні танці-«плясы», пісні, вишивані шовкові сорочки, боброві шуби, сіряки, підбиті парчею, — все це було символом того, чого не знайшов двір у реальній Росії і в своїх підлеглих, у що він вірив і за що хапався.

 

Це містичне сприйняття російської національності і націоналізму знайшло вираз і в політичних орієнтаціях царя. Зустрівшись в грудні 1905 р. з депутацією погромного «Союза русского народа», цар погодився прийняти знаки приналежності до «Союзу» для себе і свого сина і додав: «Об’єднуйтесь, російські люди. Я розраховую на вас» **.

* Цит. за: Кандель Ф. Очерки времен и событий. — Иерусалим, 1994. — Ч. 3. — С. 223.

** Там же. — С. 215.

 

Орієнтація двору на ірраціональну «народну сутність», втілену в недержавні, позаінституційні об’єднання «відданих російських людей», породжувала — вперше в історії XX ст. — рухи фашистського характеру, готові до використання брутального насильства аж до масових убивств. По суті таким фашистським об’єднанням був і згаданий «Союз русского народа».

 

Ліберальна бюрократія і насамперед найяскравіший її представник — граф Вітте вороже ставилися до наближення самодержавства до конституційного ладу. Лібералізм Вітте і його спадкоємця — Столипіна обмежувався програмою реформування села, що, зрештою, було підґрунтям усього суспільного розвитку. Вітте вважав самодержавство функціонально найзручнішим державним апаратом, у тому числі для реформування господарського побуту Росії, і з великою недовірою розглядав кожен крок в конституціоналістському напрямі, на який штовхала уряд ліберально-демократична громадськість. До того ж Вітте ясно розумів небезпеку розвалу імперської будови під тиском відцентрових національно-визвольних сил. Цим, зокрема, зумовлений опір, який він чинив поширенню земського устрою на західні губернії Росії — території правобережної України, Бєларусі та Польщі. Проте як людина прагматична, Вітте готовий був на компроміси, і за умов першої революції саме під його керівництвом врешті було підготовлено такі акти, як Маніфест 17 жовтня 1905 р. і /413/ «пожалувані» царем 23 квітня 1906 р., уже після відставки Вітте, Основні закони, що фактично стали дуже обмеженою і недемократичною, але все-таки конституцією. Конституція 23 квітня 1906 р. містила пункт, що узаконював державний переворот, чим і скористався П. А. Столипін 3 червня 1907 року. Росія повернулася до необмеженого самодержавства, позбавленого широкої суспільної підтримки.

 

Протиріччя між суспільством та автократичним режимом були тим більші, що країна продовжувала економічно розвиватися і жити за нормами господарського і культурного побуту, несумісними з диктатурою. Проведені П. А. Столипіним реформи, нарешті, довели до кінця ліберальну програму Олександра II. Вітте з ревнощів не любив Столипіна, оскільки столипінські реформи були підготовлені комісією під його, Вітте, керівництвом ще на початку 1906 року. Столипінська «перебудова», проведена під гаслом Плеве «спочатку заспокоєння, а потім реформи», дала новий поштовх економічному розвитку Росії, але залишила незмінною деспотичну основу її політичного ладу. Імперія не витримала труднощів, принесених війною.