Націоналізм і загроза війни

 

У післявоєнних спогадах епоха кінця століття (fin du sciècle) і початку нового залишилась золотим віком Європи, часом безжурного сподівання на неперервність прогресу, подолання бідності і соціальної нерівності на підставі розвитку науки, промисловості та освіти. Катастрофа світової війни струсонула західну цивілізацію несподівано, хоча про війну багато писали й говорили.

 

При цьому можливість війни була зрозумілою для всіх, і розроблений німецьким Генеральним штабом план нападу на Францію через Бельгію — «план Шліффена» — обговорювався військовими спеціалістами у відкритій пресі, ніби план будівництва якого-небудь каналу. Несподіваним і невідповідним до очікуваного результату виявився тільки масштаб воєнних дій і, відповідно, лютість нищення, вбивств і спустошень.

 

Чим була викликана страшна і всеохопна світова бійня? Причини війни пізніше шукали в зіткненнях глобальних економічних інтересів європейських імперій. Дивлячись на історію ретроспективно, ми сьогодні не можемо заперечувати економічних мотивів мілітаристської політики, але й не маємо підстав стверджувати, що без військового розв’язання проблем економічний розвиток був би неможливий.

 

З весни 1905 р. до Сараєвського вбивства налічують 6 — 7 політичних криз, які ставили Європу на межу війни. Щоразу це були інциденти, що випливали з франко-німецького суперництва в Марокко або австросербського суперництва на Балканах. У конфлікти втягувались Росія на боці Сербії, Німеччина на боці Австрії або Туреччини, Франція на боці Росії, нарешті, Англія на боці Франції. Врешті один із таких конфліктів закінчився світовою війною.

 

Європа контролювала майже весь світ. Європейські держави /396/ перетворились на світові імперії з колоніями на околицях цивілізації. Уявлення про те, що боротьба за колонії як ринки збуту та джерела сировини стала причиною воєнного вибуху, не підтримується фактами і цифрами, І за імпортом, у тому числі сировини, і за ринками збуту, і за вкладами капіталів території колоній займали в економіці європейських держав приблизно десяту частину. Дев’ять десятих фінансових і товарних засобів черпались у розвинених, неколоніальних господарських територіях.

 

Так, у 1899 р. Франція вивозила товарів на суму 4518 млн франків; колонії надавали ринок збуту тільки для товарів на суму 451,6 млн франків. Якщо не брати до уваги Алжир, що раніше став частиною французької господарської території, то вся колоніальна імперія Франції поглинала товарів всього лише на суму менше, ніж 200 млн франків. Втрата всієї колоніальної імперії, крім Алжиру, означала б для Франції втрату менше однієї двадцятої ринку!

 

Те ж — стосовно джерел сировини. Франція ввозила товарів з колоній на суму до 500 млн франків, а за винятком Алжиру — на 223 млн, натомість увесь імпорт становив більше 4 млрд франків!

 

Якщо додати, що тільки завоювання Алжиру коштувало Франції 5 млрд франків, то стане зрозумілим: раціональна калькуляція не пояснює прагнення контролювати якомога більше територій у світі, якому були підпорядковані військово-дипломатичні стратегії всіх провідних держав. При цьому про землі, які ставали об’єктами колоніальної політики великих держав, практично нічого не було відомо напередодні завоювання — лише поодиноким мандрівникам, що подорожували під виглядом місцевих купців або пілігримів, вдавалося інколи проникнути на закриті для погляду чужинця території. Великі держави іноді були готові воювати за квадратні кілометри пустель або тропічних лісів у надії щось там відкрити або посилити свої геополітичні позиції.

 

Чи не була підготовлена війна піднесенням націоналізму у країнах Європи? Вибух воєнного конфлікту приніс спалах шовіністичних пристрастей. Але й тут можна заперечити, що в довоєнний час націоналізм не виходив за рамки «нормального» патріотизму, і в більшості європейських країн радикальні форми націоналізму не були пануючими.

 

Франція звикла до іноземців, у Парижі їх завжди жило багато, і французи на відміну від англійців не цуралися чужинців. Проте вони не розуміли, що культурне життя може бути іншим, ніж французьке, і для них Париж був столицею не тільки Франції, а й цілого світу. Якщо для англійця пожити якийсь час де-небудь у колонії було явищем нормальним і давало додаткові шанси дещо збагатіти, то французи в колоніях приживалися погано (крім Алжиру), взагалі Франція була недоброю і жорстокою метрополією, простий народ колоніями не дорожив, а видатні діячі культури завжди соромилися колоніалізму.

 

Вирішальною драмою, що визначила позицію нації в моральнополітичних проблемах, була справа Дрейфуса, під час якої антисеміти й націоналісти в результаті важкої і напруженої боротьби зазнали ганебної поразки. /397/

 

У Франції завжди були консервативно-націоналістичні сили так чи інакше пов’язані з ідеями повернення авторитарного диктаторського чи монархічного «порядку», католицького «відродження» та мілітарного реваншу — переможної війни з Німеччиною. Але суспільство не підтримало консервативно-націоналістичних орієнтацій. В час «справи Дрейфуса» народився «інтегральний націоналізм» Шарля Морраса, який проголосив гасла інтеграції нації на ґрунті класового миру, строгої ієрархії та корпоративізму. Рух «Альянс франсез» Ш. Морраса залишився далекою від мас організацією, натхненною кількома націоналістично-католицькими інтелектуалами. Він виявився притягальним для деяких синдикалістських лідерів, як от Ж. Сорель, який пізніше виявляв великі симпатії одночасно до Леніна і до Муссоліні. Нагнітання націоналізму знайшло вихід у варварському акті, що потряс Францію напередодні війни, — вбивстві Жореса. І все ж це було винятковим, потворним явищем.

 

Спалах німецького націоналізму та антисемітизму припадає на час франко-прусської війни (термін антисемітизм з’явився пізніше, 1879 р.). Німецький націоналізм набував форм релігійно-консервативної ідеології та політики, пов’язаної з антисемітизмом, а також форм «духовного расизму», раніше невідомих. За серією ганебних статей Ріхарда Ваґнера з’являється низка інших подібних публікацій, а 1875 р. германіст-дилетант Г. фон Пфістер вводить у вжиток вираз «volkisch» (від das Volk — «народ»). Цей вираз у певних колах швидко витіснив слово «national» (національний) і навіть «volklich», яке можна перекласти як «народний»; в слові «volkisch» була наявна якась конотація, що апелювала до «раси», «кревної спільноти», «народного духу». Тут же з’являється вираз «deutschvolkisch» («німецьконародний») з тими ж конотаціями.

 

Особливого поширення ця «німецьконародна» ідеологія набуває в певних колах Австрії. Зазнавши поразки в боротьбі з Пруссією за першість у німецькому русі й вийшовши з Німецького союзу, встановивши дуалістичну австро-угорську систему національного панування (1867 р.), мірою того, як виборче право внаслідок реформ 1882, 1897 і 1907 рр. наближалося до рівного і прямого, австрійські німці дедалі більше перетворювалися на національну меншину в імперії. Територія, обмежена рубежем річки Лтави і — з півночі та сходу — Карпатським хребтом, контролювалась угорцями; сюди відносились також землі словаків, закарпатських українців, Трансільванія із змішаним угорськорумунським населенням, невеликий сербський анклав. Словенія, Хорватія, Чехія, Галичина польська та українська, Буковина належали до австро-німецької сфери впливу. В австронімецькому середовищі розвивається «deutschvolkisch» націоналізм.

 

Проте ні в кайзерівській Німеччині, ні в Австро-Угорщині расизм і войовничий антисемітизм не були ані державною політикою, ані ідеологією мас. В Німеччині, як і в усій Західній Європі, утвердились ліберальні правові та політичні настанови; напередодні війни Німеччина була досить терпимою в національному відношенні державою, хоча єврей мав дедалі менше шансів стати офіцером, а онімечення поляків йшло повним ходом. Тривалий період ностальгії по єдиній німецькій /398/ державі породив справжній культ державної влади, довоєнні німці дивували грубістю своїх чиновників і поліцаїв та дисциплінованістю й слухняністю громадян. Поліцейськобюрократична традиція була властива Пруссії, яка здійснила державне об’єднання Німеччини. Решта країни, і особливо її католицька частина, досить ревно ставилася до прусського авторитаризму й оберігала федеративний характер держави.

 

Протистояння інтелігентських кіл ідеології романтичного deutschvolkisch, «німецьконародного» націоналізму знайшло вираз у соціологічній теорії. Після публікації книги Ф. Тенніса «Спільнота і суспільство» («Gemeinschaft und Gesellschaft», 1887 р.) нація як спільнота, що породжується інстинктами, почуттями, органічними відносинами (Wesenwille — сутнісна чи природна воля), протиставляється нації як суспільству, раціонально організованому соціальними інституціями (Kurwille — розсудкова воля), тобто політичній нації і громадянському суспільству. В «розуміючій соціології» Макса Вебера другий тип спільності розглядається як вищий.

 

Садистська жорстокість міжетнічних конфліктів постійно була наявна в політичному побуті Османської імперії. Люті звірства турецької влади в Болгарії в період російсько-турецької війни викликали протести світової громадськості, і в мирний договір, підписаний на Берлінському конгресі, було внесено пункт, згідно з яким султан брав на себе певні зобов’язання щодо останнього великого християнського народу, що залишився в імперії, — вірмен. Вірменія займала тоді величезну територію в рамках султанату — від Кавказу до середземноморського узбережжя Кілікії. Невдовзі з’ясувалось, що султан Абдул Гамід має далекосяжні наміри щодо вірмен. Вірменське населення було поставлене в умови, коли під постійною загрозою знаходились не тільки добробут, а й життя й безпека кожного. Час від часу турецьку Вірменію потрясали масові вбивства мирного населення; до участі в кривавих погромах залучались війська і поліція, але головну роль відігравав набрід грабіжників, ґвалтівників і вбивць із міських низів (дадашів). 1894 пограбовано і вирізано район Сасуна, у вересні 1895 р. погроми прокотились по Стамбулу, а потім — по всій турецькій Вірменії. Водночас імператор Вільгельм II під час поїздки на Близький Схід зустрівся з Абдул Гамідом, прозваним Кривавим, і в своїй промові в Дамаску заявив: «Нехай султан і триста мільйонів магометан, розкиданих по землі, будуть упевнені, що німецький імператор на всі часи залишиться їх другом».

 

Абдул Гамід був скинутий 1908 р. революцією «Молодої Туреччини», а Османська імперія проголошена турецькою національною державою. Західна Європа була сповнена надій на швидку європеїзацію Туреччини. Проте уже навесні 1909 р. молодотурецьке керівництво спровокувало різню, в ході якої в Сирії було по-звірячому вбито десятки тисяч вірмен — чоловіків, жінок і дітей. Молодотурецькі націоналісти проводили в життя політику етнічної чистки, започатковану Абдул Гамідом, яка мала закінчитися винищенням цілого народу. Це був провісник масових геноцидів XX століття. Вже тоді європейські гуманісти підносили голос на захист вірмен та всіх /399/ переможених і пригноблених народів. Постійно вірменською проблемою займалися у Франції Анатоль Франс і Жан Жорес, який вбачав у захисті народів — жертв переслідувань пануючих націй, насамперед в Азії, Африці, Америці, одне із завдань міжнародного соціалізму. В журналі «Вестник Европы» український і російський вчений і громадський діяч М. М. Ковалевський друкував статті гуманістичного спрямування, зокрема на захист вірмен від геноциду.

 

Небезпечні симптоми в європейській цивілізації виявила колоніальна експансія. Вона підтримувала ідеологію «сильної людини», романтику нещадного твердого воїна, що протистоїть розм’яклому європейському міщанину. За духом конкістадорів XIX ст. важко було вгадати реальність нечуваного садизму щодо нещасних завойованих тубільців. Але вже на початку XX ст. англійський письменник Джозеф Конрад підняв завісу над тією жахливою буденністю Конго, яку пізніші письменники назвали словом «простір смерті» або «культура терору», а російські кримінальні злочинці — словом «беспредел». «Джозеф Конрад» — літературний псевдонім Юзефа Конрада Тадеуша Коженьовського, польського шляхтича з України, сина польського письменника і політичного засланця Аполло Коженьовського, великого симпатика українського народу; може, ця «польськість» визначила і почуття справедливості у Джозефа Конрада — письменника Британської імперії, може, це визначило також і його слабкості — адже навіть у повісті «Серце темряви» Конрад, за висловом одного дослідника, намагався «проникнути за завісу, зберігаючи, проте, її галюцинаторні властивості».

 

Мабуть, один лише Р.Б. Каннінґем без будь-яких романтичних галюцинацій зривав покрови з «простору смерті» як у Конго тих же часів, так і в Північній Америці, де каучукові компанії так само по-садистськи нищили індіанців у хащах Амазонки. Характерно, що Каннінґем так само, як і Конрад, належав до пригнобленої нації — він був ірландець і 1916 р. переправляв повсталим землякам зброю з Німеччини.

 

Проте людство не оцінило тоді загрози, яку несе йому расизм. Пристойне Етнографічне товариство в розквіт вікторіанської епохи було дещо стурбоване доповіддю француза дю Шайо про його подорож по Екваторіальній Африці, оскільки вона здалася їм надто апологетичною щодо негрів; мандрівник виправдовував деякі риси їх характеру і навіть релігій. Товариство виявилось на боці мандрівника Бертона, який, повернувшись із Верхнього Нілу, доповідав: «Як тільки африканець дорослішає, його розумовий розвиток зупиняється, і з цього моменту він іде не вперед, а назад», а мозок африканця «такий же стоячий, як і болота, що становлять його крихітний світ» *. Тільки після праць Дюркгейма і Малиновського ставлення до корінного населення колоній почало змінюватися. Але XIX ст. загалом пройшло під знаком європоцентристських передсудів, що створювало можливості великих гуманітарних катастроф.

 

 

§2. РОСІЯ НА ШЛЯХУ РЕФОРМ. ЕВОЛЮЦІЯ ПРАВОВОЇ ТА ПОЛІТИЧНОЇ ПРИРОДИ САМОДЕРЖАВСТВА