Реформи Олександра II

 

Микола I помер 18 лютого 1855 року. Наступний день, 19 лютого (3 березня) 1855 р., став днем сходження на престол його старшого сина, Олександра II. 19 лютого 1861 р. молодий цар підписав Маніфест про ліквідацію кріпосного права, 19 лютого 1878 р. — Сан-Стефанський мирний договір, що закріпив військову перемогу Росії над Туреччиною. Дату 19 лютого (3 березня) Олександр II вибирав для увічнення історичних з його погляду подій. Указ, що фактично означав для Росії конституцію, цар збирався підписати, наскільки можна судити, 19 лютого (3 березня) 1881 року. Але 1 березня 1881 р. він був убитий терористами.

 

Історія реформ була важкою й драматичною. Особисті риси Олександра II сприяли ліберальному правлінню. Він мав вдачу легку, натуру сентиментальну і життєлюбну. Звичайно, не ці риси штовхнули його на реформи: Олександр II зійшов на престол у час національної ганьби, поставивши перед собою мету зміцнити Російську імперію, здійснити необхідні для цього реформи і добитись реваншу в зовнішній політиці. При цьому непорушними мали залишитися принципи самодержавного правління.

 

Фактично смуга реформ займає три роки: після Маніфесту 19 лютого 1861 р. — судова, адміністративна і освітня реформи 1864 року. Потім, якщо не рахувати військової реформи 1874 р., реформаторська діяльність уряду припиняється, і до кінця життя Олександр II лише стримує натиск лібералів та воює з революціонерами. В ході боротьби за і проти стабілізації самодержавного імперського режиму склались головні течії громадсько-політичної думки Російської імперії, які вже з початком XX ст. знайшли свій вираз у формальних політичних об’єднаннях.

 

Щоб судити про політичну лінію російського самодержця, треба зважити на атмосферу двору. Цар — безумовний господар усього життя країни, і він мав справу тільки з безпосереднім оточенням. Ліберальний Олександр II не читав газет — їх заміняли йому матеріали, які готувало Головне управління преси. Контакти із світом були надзвичайно обмежені. Двір — це насамперед рідня: дружина, брати, сестри, дядьки і тітки, діти, племінники і так далі. В замкненому житті двору, у всіх цих великих князів були свої проблеми: той хоче одружитися з купецькою дочкою, той дурень і гульвіса, той педераст, інший гуманітарій, історик і прихований поет. Загалом за всіх царів, обмежений і вкрай консервативний світ великих князів та княгинь впливав на політику дуже негативно. Мали свій вплив і найближчі службові особи — начальник охорони, міністр двору, комендант палацу і так далі. Олександр II був менше інших пов’язаний двором: тривалий час він мав коханку — княжну Долгорукову, яку щиро любив і з якою обвінчався, не дотримавши до кінця трауру по померлій дружині. Все це протиставило його численній рідні, на що він, проте, не реагував. /401/

 

Ізольованому від світу цареві-реформатору підібрати, як зараз кажуть, команду — завдання надзвичайно складне. Попри свою особисту лояльність цар Олександр терпіти не міг «розумників» і завжди волів би на будь-яку посаду призначити генерала. За словами Тютчева, який добре знав двір, «коли імператор розмовляє з розумною людиною, у нього вигляд ревматика, що стоїть на сильному протязі» *. Проте здібні помічники в справі реформ все ж з’явились, оскільки на них був попит.

 

 

Дивовижно, що навіть серед осіб, близьких до старого двору, знайшлись і такі, через яких проникали до Олександра нові ідеї та нові люди: це старий масон С. С. Ланськой, граф Кисельов, давно колись начальник штабу армії в Тульчині і приятель багатьох членів Південного товариства, генерал Ростовцев. Якова Ростовцева, вихідця з сім’ї простого майстрового, дворянина через військову службу, свого часу декабристи запрошували в коло змовників; він відмовився і застеріг Миколу, що готується державний переворот — саме застеріг, а не доніс, оскільки не став називати імен. Ставши графом і близькою до двору людиною, Яків Ростовцев зберіг ліберальні настрої, і саме його зробив Олександр керівником роботи по підготовці селянської реформи.

 

До підготовки проекту селянської реформи цар залучив здібних адміністраторів і публіцистів з усіх ліберальних угруповань: тут були і близькі до «західників» брати Мілютіни, племінники графа Кисельова, і «слов’янофіли» Ю. Самарін та князь В. А. Черкаський (останній фактично і був головним складачем та редактором текстів положень реформи і душею комітету). Негайно після опублікування Маніфесту Олександр не тільки звільнив лібералів усіх гатунків, а й віддав їх на поталу консерваторам. Він ясно відчув загрозу стабільності режиму і вирішив проводити реформу, спираючись на жорстку самодержавну владу.

 

Вся підготовча робота була проведена фактично за три роки, що для таких складних проблем було терміном дуже стислим. Складність полягала в тому, що радикальне розв’язання — негайне і безкоштовне наділення звільнюваних селян землею — розорило б поміщиків, а на них трималося не тільки виробництво, а й державна влада.

 

Та обставина, що реформа готувалась таємно, з широким і пристрасним обговоренням за закритими дверима в дворянському середовищі, викликала море чуток серед селян, переконаних, що цар хоче їм добра, а дворяни і чиновники все заберуть у простого люду. Звідси низки селянських бунтів у час підготовки реформи. Суспільний неспокій посилював революційні настрої і в «освіченому суспільстві», особливо серед молоді. Напередодні реформи складається напружена соціально-політична обстановка, викликана нагромадженням застарілого невдоволення й ненависті. З іншого боку, «відлига» (вираз Ф. І. Тютчева), що почалась за молодого царя, підняла хвилю райдужних сподівань, відчуття весни, скресання льоду, світлого пришестя нових часів на багатостраждальну російську землю.

 

В час цієї суспільної істерії з’явився Маніфест 19 лютого 1861 р., дуже поміркований за змістом. Селянство проголошувалось станом особисто вільного сільського населення, /402/ судову владу над яким здійснював не поміщик, а суд. Проте на період 20 років він залишався «зобов’язаним»: селянин мусив викупити у поміщика тільки садибу, поміщик на 20 років зобов’язувався наділяти селянина землею в користування, а селянин зобов’язаний був її брати. Зберігалася система громад (общин), які переділяли землю. Селянин не мав паспорта й свободи вибору місця проживання. Фактично селянин переставав бути рабом поміщика, а ставав його кріпосним в європейському розумінні цього слова, бо зберігалися численні зобов’язання перед землевласником і пов’язаність «миром»; з іншого боку, поміщик, який уже звик до того, що земля і селяни — то його власність, ставав неповним власником тієї частини землі, яку мусив виділити в наділи колишнім своїм кріпакам. Залишалось неясним, як бути, якщо цією землею селяни не схочуть скористатися. Це бувало нерідко в середній Росії, де селяни найчастіше йшли в місто або займалися промислами, не вміючи часом запрягти коня, не те що орати землю.

 

Прогресивна судова реформа, а також крок до місцевого самоврядування — утворення земств, серйозно розширили сферу громадянських та політичних свобод. Реформи освіти створили умови для ширшого залучення нижчих станів до навчання. Але все це в кращому випадку могло бути лише початком довготривалої еволюції. Наскільки гостре і сповнене надій було чекання, настільки гірким було розчарування. Росія шістдесятих років стала країною напруженого політичного життя.

 

Органом радикальної демократії став з 1857 р. журнал «Современник», який очолили Чернишевський і Добролюбов. Уже 1861 р. утворилася підпільна революційна організація «Земля і воля», натхненником якої був М. Г. Чернишевський. Радикальну публіцистичну діяльність Чернишевського, Добролюбова, Писарєва супроводжували нелегальні прокламації. 1862 р. після кількох провалів виявились зв’язки Чернишевського з революційним підпіллям, він був відправлений у Сибір. Суспільство якщо не із співчуттям, то з розумінням ставилося до революціонерів; культ Чернишевського поширювався в інтелігентських колах разом із культом Робесп’єра.

 

Рішуче змінило ситуацію польське повстання.

 

Треба визнати, що повстання в Польщі не мало тоді ніяких шансів попри підтримку міжнародної ліберально-демократичної та революційної громадськості. Певні демарші зробили і західні країни, але воювати з Росією ніхто не збирався. На Кавказі після багатьох десятиліть нескінченної війни Шаміль, нарешті, 1859 р. здався росіянам, і збройний опір поступово затих. Романтична авантюра польських патріотів врешті лише посилила консерваторів у Росії.

 

Польське повстання знайшло підтримку тільки у радикальної опозиції, передусім у Герцена з його чудовим гаслом «за вашу і нашу свободу». Підтримали поляків і нелегали-революціонери. Проте загалом ліберали — як «західники», так і націоналісти — рішуче підтримали каральні заходи самодержавного режиму. Відправлені у відставку М.О. Мілютін і князь Черкаський добровільно взялися допомагати встановлювати порядок в упокореній Польщі. При цьому князю /403/ Черкаському належить ідея «класового підходу» до розв’язання польської проблеми: провівши в Польщі радикальну земельну реформу і протиставивши поміщиків селянам, яких царський уряд наділив землею за рахунок магнатів, російські власті розраховували зруйнувати польську національну солідарність, у чому вони діяли не без успіху (селяни вже в ході революції поставилися до неї досить байдуже).

 

Повстання в Польщі викликало хвилю російського націоналізму серед досить широких кіл суспільства. В Москві на Страстному бульварі, біля Страстної площі, де була редакція націоналістичної газети Каткова «Московские ведомости», раненько збиралися великі натовпи різного народу, щоб почитати про Польщу. Яскравий представник «західництва», журналіст, нечистий на руку, але з визначеними політичними принципами, М. Н. Катков, якого російські патріоти звинувачували в англоманії та зневазі «до всього російського», з часів польського повстання — один із найзапекліших російських націоналістів-державників, можна сказати, консервативний ліберал. Позиція Каткова збігалася б з урядовою, та цар принципово не міг змиритися з незалежністю преси та її втручанням в урядові справи. Катков вимагав певного поділу праці: преса критикуватиме не царя, а урядові структури, тим самим спрямовуючи невдоволеність мас на поганих виконавців. Міністр внутрішніх справ Валуєв доводив царю, що це ще гірше, і цар з ним повністю погоджувався: в Росії і так завжди вірили в царя і не вірили в чиновників, і чим сильнішим буде цей настрій, тим ближча революція.

 

У таборі, що успадкував традиції слов’янофілів, були свої протиріччі з урядом. Саме слов’янофільство вже фактично розпалось. Залишилось від нього передусім переконання в тому, що Захід «загниває» і не здатний очолити світову цивілізацію, тому ця роль випала Росії. Найрозумнішим і найдосвідченішим політиком, близьким до цього табору, був великий російський поет Ф. І. Тютчев. Він підтримував журналістську діяльність останнього представника сімейства Аксакових, наймолодшого Івана, який згодом одружився з його дочкою. Головна ідея Тютчева полягала в тому, що без міцної національної самосвідомості російське самодержавство є «безглуздість і протиприродність». Для Тютчева доля національної ідеї в Росії була прикладом «величної боротьби ідеї з грубою силою». Йшлося саме про те, чи буде самодержавство легітимоване національною російською ідеєю, чи буде воно самодостатнім і, отже, спиратиметься лише на грубу силу.

 

Іншою видозміною російського націоналізму слов’янофільського походження було почвенничество М. Я. Данилевського та Ф. М. Достоєвського. В записниках письменника 1863 — 1864 рр. знаходимо такий виклад цієї позиції: «Хто надто міцно стоїть за насильну цілісність Росії, хоч би що було, той не вірить у силу російського духу, не розуміє його, а якщо розуміє, то явно йому зла бажає. Я сам буду стояти за політичну цілісність цього громаддя, до останньої краплі крові, позаяк це єдиний добрий результат, набутий Росією тисячолітніми своїми стражданнями... Ми не вважаємо національність останнім словом і останньою силою людства. Тільки загальнолюдськість /404/ може жити повним життям. Але загальнолюдськість досягається не інакше, як упором у свою національність кожного народу. Ідея ґрунту (почвы), національностей є нова форма демократії» *. Незважаючи на націонал-демократичний характер «почвенничества» самого по собі, воно аж ніяк не узгоджувалося з «упором в свою національність» інших народів, які опинились під скіпетром російського царя і не бажали під ним залишатися. Не дивно, що до політичної ідеології Достоєвського виявився близьким вкрай консервативний юрист, вихователь майбутнього царя Олександра III К. П. Побєдоносцев. За сучасною термінологією, Достоєвського можна було б назвати християнським гуманістом і демократом, але імперський націоналізм веде великого письменника і мислителя Росії в реальній політиці до чорного консерватизму Побєдоносцева і князя Мещерського.

 

Більш ліберальним виявилося на той час бюрократичне оточення Олександра: міністр внутрішніх справ П. В. Валуєв, міністр фінансів М. Х. Рейтери, міністр освіти А. В. Головнін, петербурзький генерал-губернатор князь О. А. Суворов, нарешті, великий князь Костянтин Миколайович, брат царя, який був намісником у Польщі напередодні повстання. Коли цар призначив у Польщу знаменитого Муравйова-вішателя, Суворов обізвав останнього людожером. А у партії «муравйовців» (або, як ще її називали, «національній партії») об’єднались граф Панін, М. О.Мілютін, В. А. Черкаський, Ф. І. Тютчев, М. Н. Катков.

 

1865 р. на похованні свого сина, наступника цесаревича Миколи Олександровича, цар сказав: «Я люблю однаково всіх моїх вірних підданих: росіян, поляків, фінляндців, ліфляндців і інших; вони мені рівно дорогі». Про реакцію Каткова на цю фразу його співробітник згадує: «Коли Михайло Никифорович прочитав ці слова, «Северная почта» випала у нього з рук, руки опустилися, і сам він відкинувся на спинку крісла і впав у цілковите оціпеніння, нікого і нічого перед собою не бачив і не чув; в такому стані я не бачив його з самої смерті його матері, і в цьому становищі він лишався кілька годин поспіль» **.

* Литературное наследство. — М, 1971. — Т. 83. — С. 186.

** Литературное наследство. — Т. 97. — Кн. 2. — С. 135.

 

Як бачимо, цар Олександр уперто не хотів — всупереч наполегливому натиску націоналістичної громадськості, в тому числі консервативної — відкрито підпорядковувати самодержавство ідеології російського націоналізму. В цьому його підтримувала невелика група близьких до нього ліберальних бюрократів, які вели інтриги проти Каткова та інших радикальних націоналістів.

 

Ситуація знову різко змінилась після 5 квітня 1866 р., коли пролунав постріл Каракозова. Після замаху на царя подав у відставку начальник III відділення князь Долгоруков, заявивши, що він «малоздібний»; міністра освіти О.В. Головіна замінено крайнім реакціонером, обер-прокурором Священного синоду графом Д.А. Толстим. Найближчими до царя людьми стали генерали з поліції та жандармерії. Ера реформ, здавалося, закінчилася,

 

Олександрові потрібно було провести ще військову реформу і завершити ряд воєнних операцій проти мусульманських держав перемогою над Туреччиною. Впродовж 60 — 70-х років Росія встановила військовий контроль над Центральною Азією, а війну 1877 — 1878 рр. з Туреччиною /405/ успішно виграла. Війна викликала новий приплив патріотизму і водночас показала, що в Росії є консервативна сила: армія. В центрально-азійських експедиціях, у війнах на Балканах висуваються генерали з політичними претензіями, як, наприклад, популярний Скобелєв або Черняєв, який до кінця днів своїх був переконаний, що для російського солдата писемність згубна («нерозумний, але геній», зауважує про нього Достоєвський в записниках). Характерна також постать генерала Р. А. Фадєєва, військового письменника з філософськополітичними претензіями. Сьогодні ми краще знаємо його родичів: племінника, графа Вітте, чи племінницю — теософа Блаватську, батько якої був Катеринославським губернатором. В 70 — 80-ті роки генерал Фадєєв багато писав у дусі журналу «Гражданин» Достоєвського і князя Мещерського.

 

Після закриття «Современника» радикальний демократичний табір репрезентований журналом «Отечественные записки», очолюваним М. О. Нєкрасовим, а після його смерті — М. Є. Салтиковим-Щедріним. Хоч обидва різко глузливо ставилися до лібералів, власне, революційним журнал не був, а гострого, злого і надзвичайно дотепного сатирика Салтикова-Щедріна, аристократа за походженням, у вищому середовищі вважали своїм, хоча й диваком. Такі члени редакції, як Єлисеєв, взагалі всі надії покладали на реформаторську діяльність царя; були в редакції і радикали, як Кривенко, зв’язаний з підпіллям «Землі і волі», і залучений ним до роботи в журналі М. К. Михайловський, майбутній володар дум лівої російської інтелігенції.

 

Не відповідає дійсності звична характеристика російських лібералів як людей, не здатних ні до якої справи, спроможних лише нескінченно розмовляти. Справжніми органами ліберально-демократичної дії після 1864 р. стають земства. Земства були лише зародком місцевого самоврядування, оскільки не мали адміністративної влади і могли виносити тільки рекомендації. Та в їх розпорядженні було певне самоврядне господарство: школи, лікарні, статистичні органи. Земства були конституйовані так, що серед їх гласних (виборних членів) перевага була забезпечена дворянам, але йшли в гласні лише ті дворяни, які хотіли щось зробити для людей не за страх, а за совість. Тільки після революції 1905 р. в земства кинулися праві дворянські діячі, щоб витиснути звідти лібералів; в революційні часи в земствах почали відігравати велику роль наймані службовці — лікарі, вчителі, статистики тощо, які в більшості були радикалами і революціонерами. В XIX ст. земства — це органи, що вели повсякденну роботу щодо підвищення рівня культурного й господарського життя народу і вперто відстоювали конституційну ідею.

 

Поступовці не користувались великою популярністю в суспільстві. Хоча воно й боялося революціонерів, усе ж потяг до небезпечної терористичної діяльності, що вимагала повного самозречення, був значним не лише серед молоді. При цьому небезпеки, які таїла для майбутнього Росії революційно-соціалістична сила, були зрозумілі для більшості інтелігенції, а для багатьох, в тому числі Достоєвського чи Данилевського, це був і власний досвід. Страх перед революцією і революціонерами був джерелом правих настроїв у більшості /406/ лідерів консерватизму. Характерна з цієї точки зору оцінка Катковим революціонерів: «Всі ці лжевчення, всі ці погані напрямки народились і набули сили посеред суспільства, що не знало ні науки, вільної, шанованої і сильної, ні публічності в справах, що заторкують найдорожчі для нього інтереси, — посеред суспільства, що знаходилося під цензурою і поліцейським наглядом у всіх сферах свого життя. Всі ці лжевчення і погані напрямки, на які чуються тепер скарги, є плід думки придушеної, нерозвиненої, рабської в усіх своїх інстинктах, здичавілої в темних нетрях» *.

 

Російський революціонаризм з перших кроків виявив схильність до гранично жорстоких тоталітарних методів. Уже М. Бакунін, лідер анархістів у І Інтернаціоналі, говорив про страшне і повне руйнування як про головне завдання російської революції, про необхідність повсякденного й повсюдного контролю за життям кожного революціонера; він сформулював тезу. «Ніж, отрута, зашморг революція все однаково виправдовує». В революційних прокламаціях 1861 р. заявлені були всі ті ж гасла. «Люди з сильним характером і ясним розумом повинні мати повноваження і владу карати і повинні взяти в свої руки керівництво... Ніхто не сміє зробити жодного кроку, не поставивши до відома про це комітет свого міста», — писалося в прокламації «Великорос» **. В прокламації «Молода Росія», написаній П. Г. Заїчневським, говорилось про неминучість пролиття «втричі більше крові», ніж це зробили якобінці, обґрунтовувався загальний терор: «Пам’ятай, що тоді хто буде не з нами, той буде проти; хто проти, той наш ворог: а ворогів слід винищувати всіма засобами» ***. Особливо страшне враження справили ідеологія і практика нечаєвського гуртка, дещо пародійно розкрита Достоєвським в романі «Біси». Нечаєв писав про мораль революціонера: «Всі ніжні, розніжуючі почуття спорідненості, дружби, вдячності і навіть самої честі повинні бути приглушені в ньому єдиною холодною пристрастю революційної справи» ****.

 

Щоб уникнути викриття, а головне, щоб пов’язати спільників кров’ю, Нечаєв організував убивство студента Іванова, і справа Нечаєва розглядалась 1871 р. на першому в Росії політичному процесі. Незважаючи на страхітливі факти, процес не тільки викривав загрозу соціалістичного тоталітаризму, а й пропагував завдяки оприлюдненню різних матеріалів революційну ідеологію. Від Нечаєва відмежувалися радикальні діячі О. І. Герцен, М. К. Михайловський, Г. Лопатін, В. Засулич, а все ж витоки «нечаєвщини» залишалися живими. Не допоміг і роман Достоєвського, який добре розумів глибину коріння «нечаєвщини». Як згадувала одна з тодішніх молодих симпатиків революції, «новий роман Достоєвського здавався нам тоді потворною карикатурою, кошмаром містичних екстазів і психопатії» *****.

* Цит. за: Леонтович В. В. // История либерализма в России. — С. 187.

** Цит. за: Лемке М. К. Очерки освободительного движения «шестидесятых годов». — Пб., 1908. — С. 518.

*** Там же. — С. 187 — 188.

**** Цит. за: Государственные преступления в России в XIX веке. — СПб., 1906. — Т. І (1825 — 1876 год). — С. 184.

***** Цит. за: Достоевский в воспоминаниях современников. — М., 1963. — Т. II. — С. 127.

 

Так чи інакше притягальна сила революційних ідей не слабшає, а посилюється в сімдесяті роки, і нова «Земля і воля», заснована 1876 р. (розкололася 1879 р. на «Народну волю» і «Чорний переділ»), очолювалася безумовно яскравими, сильними й фанатично переконаними людьми, яким вдалося попри величезні, здавалось, непоправні-втрати довести полювання на імператора до успішного завершення. /407/

 

Після майже п’ятнадцятирічної війни з терористами знесилений уряд вирішив піти на угоду з ліберальним рухом. Цей крок Олександром було доручено зробити генералу Лоріс-Мелікову, призначеному головою Верховної розпорядчої комісії по охороні державного порядку і громадського спокою, а водночас і міністром внутрішніх справ і шефом жандармів. Лоріс-Меліков здійснював спроби зв’язатися з лівими групами інтелігенції через Салтикова-Щедріна і фактично підготував царя до думки про неминучість конституційного ладу. Узгоджений із царем текст урядового повідомлення говорив не про конституційний лад, а лише про загальноросійську комісію від виборних із земств; але зрозуміло було, що після цього кроку рух був можливий тільки до конституційного режиму. Підписавши текст, Олександр сказав міністрам: «Панове, нам пропонують ніщо інше, як збори нотаблів Людовіка XVI. Не забувайте наслідків... А проте, якщо ви вважаєте це корисним для країни, я не чинщиму опір» *. Після вбивства Олександра терористами останні висунули перед новим урядом ультимативну вимогу — ввести конституційне правління. Натомість революційне підпілля було розгромлене, настала тривала доба контрреформ.

* Гр. С. Ю. Витте Самодержавне и земство. — Спб., 1908. — С. 116.