Урбанізація краю

 

Хоч би як трималася купи сільська громада, вплив міста на неї був дедалі значніший і дедалі частішими стали переїзди до міста. Змінювалася під впливом міста і культура повсякденного селянського життя.

 

Насамперед загальне становище різко змінилося у зв’язку з будівництвом залізниць. Україна завжди була дуже погано пов’язана дорогами — на Поліссі колеса в’язли в піску, /424/ а далі на південь і вулиці, і дороги розкисали і робились непрохідними у весняні та осінні місяці. Всі дороги були ґрунтовими; після весняних робіт селяни ішли на шарварок (повинності по ремонту доріг), але це мало допомагало. Виручали великі ріки, але переважно на півночі; тут везли баржами вапно, крейду, пісок, глину, зерно. Та ріки були тоді хоч і широкі, але замулені — фарватер не чистили; Дніпро перегороджували пороги. Неспішно ходили на південь по сіль та рибу великі чумацькі вози, запряжені волами, — тільки на Чернігівщині в 80-ті роки налічувалось 210 тис. чумаків! Залізничне будівництво розгортається з початку 70-х років: споруджуються Миколаївська залізниця (Москва — Крим), Лібаво-Роменська, сполучаються залізницями Харків з Кременчуком, Київ з Курськом (залізниця з Києва до Полтави споруджена тільки 1901 р.). Мережею залізниць вкривається Донбас. Будуються залізничні мости; будівництво такого мосту через Дніпро в Києві почалося 1870 р. (перший стаціонарний ланцюговий міст тут збудовано 1855 р.).

 

Місто не тільки зростає чисельно, а й змінюється якісно в культурнопобутовому відношенні. Це, щоправда, заторкує напочатку тільки великі міста. Такі знамениті міста, як Ніжин, Суми, Чернігів, Охтирка тощо налічували тоді по 20 — 30 тис. мешканців; у Харкові наприкінці століття мешкало 175 тис, у Києві в середині 70-х — стільки ж, а наприкінці століття вже 248 тис.чоловік.

 

Містечка й так звані заштатні міста (міста, в яких не було адміністративних установ) мало змінили свій вигляд, спосіб життя і вплив. Важко говорити і про культурний вплив таких робітничих центрів, як, наприклад, Юзівка, майбутній Донецьк, де тоді жило близько 30 тис. робітників і службовців англійського підприємця Юза і яке не називалось ні містом, ні селом, бо було чимось невиразним; або селище навколо заводу в Олександрівці, нині Запоріжжя. Тип великого індустріального міста тоді ще тільки зароджувався. А старі культурні центри змінювали свій вигляд і свій культурний ландшафт.

 

Так, у Києві з 60-х до 80-х рр. населення подвоїлось, але ще істотніше змінився вигляд міста: дерев’яні будиночки відступали перед кам’яними спорудами, кількість кам’яниць зросла з 361 в 1856 р. до З тисяч у 80-ті роки. Ще на початку 80-х років споруди університету і І гімназії стояли осібно на околиці за своїми червоними і жовтими стінами; на місці теперішнього університетського парку тоді був вигін, де гімназисти гралися в «гилки». Обнесений жовтими стінами був і Левашовський пансіон, де тепер Президія Академії наук; на Фундукліївській знаходилось кілька невеликих будинків і лише один великий — Фундукліївської гімназії, через садибу якої прорізали Пушкінську вулицю. Масова забудова міста /425/ починається з кінця 80-х років. У 1870 — 1872 рр. у місті (повторно) споруджено водогін, з 1894 р. почала діяти каналізація. 1890 р. у Києві ходить конка, а через два роки кінний трамвай замінюється електричним (відповідно до поширення трамвая в містах Європи). З 1870 р. починаються роботи щодо встановлення широкої мережі газового освітлення; в кінці 70-х років газові ліхтарі з 1 серпня по 1 травня добре освітлювали Хрещатик і Олександрівську вулицю. А з 1890 р. місто освітлюється електрикою, хоча аж до війни зберігались і газові, а на околицях — гасові ліхтарі.

В кінці століття нове життя одержує Катеринослав, який завдяки відкриттю Криворізького залізорудного басейну став центром, що об’єднував правобережну руду з лівобережним вугіллям. Спроби налагодити видобуток залізної руди робив ще Потьомкін, але його проекти були поховані разом з честолюбними планами перетворення центру Новоросії — міста Катеринослав — на третю столицю імперії (імператор Павло навіть перейменував було Катеринослав на Новоросійськ). Відкрив залізорудні родовища наново на початку 70-х Олександр Миколайович Поль (1832 — 1890 рр.), місцевий поміщик, пристрасний археолог. Дід його був балтійським німцем, бабуся — з роду Полуботків, сам він з дитинства захоплювався українською старовиною. Ці захоплення привели його в Дубову Балку на Саксагані, біля Кривого Рогу, де Поль і знайшов руду. Після експертизи, яку він зробив у Німеччині, Поль купив Дубову Балку і взяв у оренду на 99 років всі Криворізькі копальні. Двадцять років життя витратив О. М. Поль на розвиток гірничої справи та металургії в Україні, завдяки його енергії проведено Катеринославську залізницю і побудовано другий в Росії міст через Дніпро, — втім, він продовжував займатися археологією, збирати старожитності; його зібрання започаткувало музей його імені (нині музей ім. Д. Яворницького).

 

В містах з’являються нові класичні гімназії та прогімназії, комерційні, реальні, технічні, залізничні училища, школи жіночі, приватні, недільні, початкові народні училища, церковно-приходські школи. Величезну роль відіграла земська шкільна система. Це передусім завдяки їй не тільки місто, а й село України поступово стає освіченим. Так, якщо частка неписьменних /426/ серед новобранців Полтавщини становила 87,5 відсотка у 1878 р., то в 1898 р. вона знизилась до 52,5 відсотка; подібні цифри характерні й для інших губерній.

 

У містах, особливо нових промислових центрах, великий відсоток становили вихідці з російських губерній — Орловської, Курської, Рязанської, Костромської, а також з Бєларусі та українського Полісся. Так, за даними перепису 1897 р. серед робітників Олександрівського заводу росіяни становили 67 відсотків, українці — 30 відсотків. У містах українського півдня російською розмовляло менше половини населення — 44,7 відсотка, українською — 18,2 відсотка, решта — грецькою, німецькою, молдавською, на ідиш, вірменською тощо.

 

Проте не чисельна перевага мігрантів і не культурний їх тиск робили російську мову пануючою на вулицях міста. В більшості міст переважна кількість населення походила найчастіше з навколишніх сільських місцевостей. За даними перепису 1874 р. в Києві із 127 тис. мешканців три чверті походили або з Києва, або з навколишніх губерній, але тільки трохи більше третини вказало українську мову як рідну. Ситуація здебільшого залишалася такою ж і на початку нового століття.

 

Отже, справа не в кількісній перевазі російського чи російськомовного прийшлого населення, а в російськомовності пануючої культури. В загальному культурному просторі українського міста другої половини XIX — початку XX ст. україномовна міська культура залишається набутком нечисленного прошарку населення; мовою української наукової, технічної, гуманітарної культури через політичні обставини залишається російська. Українці, навіть національно дуже самовизначені, часто не вміли вести розмови на «високі» теми українською мовою. Є. Чикаленко згадує, що в інтелігентному Києві кінця століття було лише кілька сімей, де в побуті говорили українською; на зібраннях київської громади розмовляли переважно російською, бо не вміли інакше.

 

Коли в час першої російської революції на селянських зібраннях ставилося питання про введення української мови в школах, лунали вигуки з місць:

«Це щоб наші діти зосталися навіки мужиками!

Не треба!

Тепер хоч дехто з наших дітей виучується на вчителів, попів, лікарів, а то вже годі буде!» ** Чикаленко Є. Спогади. — Н.-Й., 1955. — С. 349.

 

Для селянства українська мова залишалася «мужицькою», ознакою нижчого соціального стану, і українофіли розуміли, що якщо вибір мови навчання буде вільним, селянські громади оберуть російську. Надзвичайно яскравий факт розповів Чикаленкові історик Модест Левицький. Коли він дав у лікарні сторожеві читати Євангеліє /427/ українською мовою, «той, похитуючи сумно головою, сказав:

 

— Господи! Вже й з слова Божого сміються!» *

Використання чужої мови в сфері культури — явище непоодиноке в історії народів. Україна через історичні обставини мала розвинену міську культуру, реалізовану переважно в російській мовній сфері. Це зовсім не означає, що українською можна вважати тільки сільську україномовну традиційну культуру або тоненький струмочок літератури україномовної. З розвитком технічної цивілізації та ринкової економіки бурхливо розвивається вся культура міста, яка була тисячами зв’язків сполучена з традиційною культурою села і становила з нею одне ціле на традиційній національній території.

 

Зміну престижності української мови можна простежити на таких даних. 1861 р. вийшло видання «Кобзаря» Шевченка накладом у 3 тис. примірників. Увесь наклад був розкуплений аж за... 10 років. У кінці XIX ст. вийшло нове видання. 10 тис. примірників накладу розійшлися вже за 3 роки. Санкт-Петербурзьке повне видання творів Шевченка 1907 р. (наклад 10 тис.) розійшлося вже за півроку. Дорогий альманах «Вік» (три томи, наклад 3 тис.) розійшовся вже за передплатою, не дійшовши до прилавків. А дешеві популярні видання Петербурзької громади на початку століття мали вже наклади по 25 тис. примірників **.

 

Політика насильницької русифікації надовго загальмувала перехід української культури на власну національну мову. Престижність української мови різко зростала через обставини культурні та політичні. Але це не означає, що в найгірші для мови часи не існувало української нації та української національної культури.