Галичина — український П’ємонт

 

Майже двадцять років після революції в імперії йде процес, що завершується 1867 р. угодою з угорцями і поляками і перетворенням Австрійської імперії на конституційну Австро-Угорську монархію з фактично польською автономією Галичини. 1866 р. Австрія, що намагалася не допустити утворення Німецької імперії під орудою Пруссії, потерпіла поразку у війні з Пруссією і поступово відійшла від антинімецької політики, ініційованої Францією та Росією. Чим далі, тим більше загострюються відносини між Австро-Угорщиною і Росією у зв’язку з суперництвом на Балканах.

 

У 70-ті роки Галичиною активно зацікавився російський уряд і військові. Генеральний штаб австрійської армії починає організовувати тут контррозвідувальну діяльність.

 

Після 1882 р. стосунки з Росією набувають хронічної гостроти. З цього року австрійські консульства в Росії починають активну розвідувальну діяльність. 1889 р. засуджено першого російського шпигуна в Австрії.

 

Все це відбивалося на внутрішній політиці цісарського уряду посиленням орієнтації на польську громаду. В Галичині — як Західній, так і Східній — офіційно введено польську мову в адміністрації, судочинстві й самоуправлінні, в Львівському і Яґєллонському університетах. За новою виборчою ординацією було впроваджено куріальну систему, і українці мали в сеймі не більше 10 відсотків послів. Відповідно польські політичні сили прагнули перетворити Галичину на опертя майбутньої польської держави.

 

Боротьба між польською і українською громадами була в центрі /444/ політичного і культурного життя, і симпатії галицьких українців до Росії (москвофільство) були пов’язані з напруженням стосунків з поляками. В 50 — 70-ті роки «тверді русини» з москвофільською орієнтацією переважають у галицькій українській громаді, справляють неподільний вплив на уніатську церкву та очолюють громадські організації Галичини.

 

Вплив кліру на культурно-політичні процеси, консервативні політичні й культурні орієнтації посилюється за митрополита Спиридона Литвиновича (1810 — 1869 рр., митрополит з 1863 р.). Підтримуючи відновлення староукраїнських звичаїв, виступаючи проти латинізації церковної та світської культури (зокрема, проти спроб перевести «руську мову» на латинський алфавіт), святоюрський клір був не зовсім солідарний з активним москвофільством нижчих верств духівництва, які в своїх промосковських орієнтаціях заходять все далі і далі, і подекуди переходять у православ’я. Тільки за митрополита (з 1885 р.) Сильвестра Сембратовича (1836 — 1898 рр.) орієнтація греко-католицької церкви змінюється з старорусинської на українофільську.

 

1870 р. у Львові засновано політичну організацію для захисту прав русинів — Руську Раду, що мала продовжити справу Головної Руської Ради революційних часів. Органами Руської Ради були журнал «Слово», газети «Руська Рада» (1871 — 1912 рр.) та «Наука». Культурна діяльність зосереджується в Ставропігійному інституті, Народному Домі та Галицько-руській матиці, де керівництво утримують «староруські» консервативні діячі. Понад партіями стояв багатий суддя Михайло Качковський (1802 — 1972 рр.), коштом якого засновано 1861 р. журнал «Слово» (проіснував до 1887 р.). Народному Дому Качковський заповідав 60 тис. ґульденів на нагороди за твори місцевою говіркою та стипендії студентам.

 

Активним діячем «твердорусинського» напряму з виразними москвофільськими орієнтаціями був священик із Коломийщини Іван Наумович (1826 — 1891 рр.), посол до галицького сейму та австрійського парламенту. 1861 р. Наумович заснував у Коломиї пасічницьке товариство, 1871 р., теж у Коломиї, газету для селян «Наука» народною мовою (на «язичіє» перейшла в 80-х роках), а також двотижневик «Русская Рада». Писав багато повістей, оповідань, п’єс, літературно надзвичайно слабких. Радикальний антипольський і промосковський активізм Науменка завершується його переходом у православ’я та виїздом у Росію.

 

Відомим діячем цього напряму був Богдан (Теодозій) Дідицький (1827 — 1908 рр.), гімназійний учитель. 1853 р. він написав «язичієм» поему «Конюший», 1860 р. — «Буй Тур Всеволод». Дідицький став популярним після статей «О неудобности латинской азбуки в письменности руской» та «Спорг о рускую азбуку» (1859 р.), збірника «Зоря галицкая яко альбум», де він був редактором. Дідицький працював редактором «Слова», створеного на кошти Качковського. Етапною стала видана ним анонімно 1866 р. брошура «В один часъ научиться малорусину по великорусски», де він доводив, що українська мова — це одна з вимов єдиної російської мови.

 

«Народовська» опозиція до «старорусинського» керівництва виникає /445/ насамперед під впливом з Наддніпрянської України — Шевченкової поезії, контактів з літераторами, особливо з Кулішем і Кониським. Після 1864 р. О. Кониський, П. Куліш та І. Нечуй-Левицький починають друкуватися у Львові. 1867 р. виникає літературний місячник «Правда», але ще раніше, 1862 — 1864 рр., видаються і зникають невеличкі журнали («Вечерниці»,1862 — 1863 рр.: Ф. Заревич, Д. Тинячкевич, В. Шашкевич, К. Климкович, Н. Вахнянин; «Мета» — орган групи «Молода Русь», редактор — молодий письменник К. Климкович, 1863 — 1864 рр.; «Русалка»). Тинячкевич організовує «Громади» серед старшокласників та студентів у Львові.

 

Провідним діячем, який зачинав «народовський» рух, був Юліан Лаврівський (1821 — 1873 рр.), суддя, замолоду учасник Руського Собору і Собору руських учених 1848 р., посол до галицького сейму і віце-маршал сейму. Якщо Качковський був австрофіл, то Лаврівський — речник україно-польської згоди та українофіл«народовець». 1861 р. Лаврівський засновує «Руську бесіду», 1864 р. — її театр, 1870 р. — стає головою товариства «Просвіта» і засновником газети «Основа», яка видавалась 1870 — 1872 рр. двічі на тиждень (редактори — Т. Леонтович і К. Климкович). Брати Леонтовичі, старший Теодор і молодший о. Павло, — музиканти і письменники; Павло написав квартет пам’яті митрополита Яхимовича (1865 р.), Теодор — музику на слова Гушалевича «Мир вам, браття», був власником «Основи».

 

Товариство «Січ» у Відні засноване Анатолем Вахнянином (1841 — 1908 р.) 1867 р., наступного року ним же у Львові — товариство «Просвіта», а 1870 р. — співацьке товариство «Торбан». Вахнянин, композитор, журналіст і політичний діяч, був пізніше послом у парламенті.

 

До поміркованого консервативного націоналізму Лаврівського приєднуються деякі старі діячі русинського руху, насамеред о. Степан Качала (1815 — 1888 рр.), активний учасник подій 1848 року. Переглядає свої позиції і святоюрська верхівка кліру на чолі з активним митрополитом Сембратовичем.

 

Вживаючи тут слово «український», мусимо мати на увазі, що тоді так на Галичині ніхто не говорив. Одностайним було прагнення «зберегти русинство». Як писав Омелян Огоновський у вірші на честь відкриття українського театру у Львові 1864 р.:

 

Най тая Муз святиня сповіщає,

Що нарід руський сили розвиває,

Щоб оказалась слів сих лож сама,

Що в руськім місті русинів нема!

 

Після того, як староруське керівництво Руської Ради програло вибори 1879 р., здобувши лише 3 мандати до парламенту, україно-руське «народовство» Лаврівського — Романчука утверджується на політичній арені.

 

Першим політичним актом «народовства» було видання газети для селян «Батьківщина» в 1879 р. під редакцією Юліяна Романчука (1842 — 1932 рр.). В грудні 1879 р. за ініціативою В. Барвінського відбулася таємна нарада за участю 36 осіб, якою керував Романчук. На противагу «Слову» вирішено видавати газету «Діло», щоб «ділом, не словом прямувати до кращого в народі». Головним редактором став В. Барвінський, активними співробітниками — І. Белей, Ю. Романчук, /446/ А. Вахнянин. Реально справу зрушив великий грошовий внесок о. С. Качали, який очолив видавничу спілку «Діло». Перше число «Діла» вийшло 1.1.1880 ст. ст. (14.1 н.ст.). Поступово «Слово» було витіснене і 1887 р. припинило існування.

 

У народовському русі значну роль відіграла родина Барвінських — брати Осип (1845 — 1889 рр.), Олександр (1847 — 1927 рр.) та Володимир (1850 — 1883 рр.). Старший Осип був священиком, автором популярної в 80-ті роки драми «Павло Полуботок». Середній Олександр в 1868 р. — учитель гімназії в Бережанах, 1888 р. — професор учительської семінарії у Львові, під впливом Куліша створює серію підручників для українських шкіл. Саме Олександр Барвінський запровадив фонетичний правопис у школах і термін «україно-руський» у підручниках. Рішучий противник москвофілів, Олександр Барвінський так само послідовно був прихильником угоди з поляками. Наймолодший Володимир, рано померлий, 1868 р. взяв активну участь в організації «Просвіти» і «Рідної школи», редагував «Правду», потім — «Діло». 1880 р. В. Барвінський організував українські народні віча у Львові, де приймалися резолюції у справах становища галицьких українців.

 

Значний відбиток в історії залишила родина Огоновських — брати Омелян (1833 — 1894 рр.), Олександр (1848 — 1891 рр.), Микола (1850 — 1907 рр.), Петро (1853 — 1917 рр.) та Іларій (1854 — 1929 рр.). Філолог та історик літератури Омелян і правник Олександр були професорами університету, Микола — священиком у Чернівцях, де вів просвітницьку роботу; Петро, вчитель Львівської Академічної гімназії, написав підручник з математики і фізики українською мовою, Іларій викладав там же класичну філологію, багато писав і перекладав.

 

1881 р. відбувся гучний процес Ольги Грабар, що послугував причиною повного розриву між «москвофілами» і «народовцями». 1881 р. до Львова переїхав Адольф Добрянський, закарпатський діяч «старорусинського» напряму; його дочка Ольга була заміжня за Емануїлом Грабарем, закарпатцем, послом до угорського парламенту. Ольга Грабар була звинувачена в антидержавній діяльності, оскільки підтримувала зв’язки з антиавстрійськими російськими політичними силами. На лаві підсудних опинились Адольф Добрянський, о. І. Наумович, В. Площанський та інші москвофіли. Ольгу Грабар виправдано судом — її зв’язки були суто культурно-політичними. Згодом вона виїхала в Росію разом з батьком (її син — славнозвісний художник, академік Ігор Грабар).

 

1885 р. «народовці» засновують свою політичну організацію — Народну Раду під проводом Ю. Романчука. Народна Рада випустила відозву до «русинів галицької землі» й 2 лютого 1888 р. провела свої перші загальні збори. Спочатку це була група інтелігентів, що не мала місцевих організацій; на її ґрунті постала галицька націонал-демократія.

 

Етапне значення мала організація 1873 р. Товариства імені Шевченка у Львові. Ініціатором створення товариства був старий кирило-мефодіївець Д. Пильчиков, діяч полтавської Громади, який відвідав Львів і розповів відомій діячці цієї громади графині Милорадович про /447/ перспективи, що їх відкриває українському рухові співробітництво з галицькими культурно-політичними силами. Графиня Є. І. Милорадович, з дому Скоропадська (вона доводилася тіткою майбутньому гетьманові), належала до дуже багатої сім’ї; чоловік її був українським дворянином сербського походження. Милорадовичі (до них належав також граф Милорадович, убитий на Сенатській площі) дали багатьох діячів української культури. Графиня пожертвувала на утворення Товариства імені Шевченка величезну на той час суму — 9 тис. австрійських Гульденів («рейнських золотих»). За участю Драгоманова було вироблено статут товариства, засновниками якого стали С. Качала, Ом. Огоновський, Ю. Романчук, О. Кониський, Д. Пильчиков, Є. Милорадович та інші. Гроші пішли спочатку на організацію друкарні. В подальшому не припинялись надходження від заможніших прихильників справи з Наддніпрянщини, і на базі видавництва Товариства друкувались кращі твори українського письменства.

 

Контакти між східними українцями і галичанами налагоджувались не просто. Східняків неприємно вражало те, що галичани дотримуються ієрархії навіть у своїх клубах і зібраннях. Так, Драгоманов довго не міг зрозуміти в перший свій приїзд до Львова, чому йому не личить сидіти в товаристві «Руська бесіда» в одній кімнаті з молодими людьми («академіками», як звали там студентів), яке приміщення йому годиться; як і інші приїжджі зі сходу, він відчував небезпеку «рутенства» — за його виразом, елементу «вузькодумного, реакційного і лакейськи-кар’єристського». Демократична імперська російська інтелігенція з її опозиційністю до уряду та нехіттю до «Табелі о рангах», а особливо українська, з її козацькими традиціями ворожості до панськиадміністративної ієрархії, не приймала властивого Заходу пієтету до рангів, посад і авторитетів.

 

Можна зазначити, що тут східні українці багато в чому не мали рації: пієтет перед високими особами, звичайно, властивий німецько-австрійському бюрократизованому суспільству, але треба зрозуміти галичан, для яких кожен представник українства, який здобув високу освіту і посаду, був предметом гордості і моральною підтримкою. В російській Україні не заведено було в суспільстві з демократичними ідеалами грати в карти, в побуті більш-менш освіченої громадськості широко вживана була книжка, всі кошти, які в громадському русі з’являлися, йшли на бібліотеки. В Галичині інтелігенти багато часу проводили в кав’ярнях, не було й того культу книги, який властивий східній громаді. Східні українці якщо не дорікали, то про себе зазначали вузькість та провінційну замкнутість політичних інтересів галичан. У свою чергу, галичани вели політичне життя в рамках конституційної держави, незрозуміле східнякам, — політика тут робилася не у всесвітньому масштабі, вона заторкувала прості й життєві речі. З іншого боку, галичани не сприймали як українську культуру все, що писалося російською мовою, просто тому, що по-російськи не розуміли, а також тому, що у них у Галичині чітко вирізнялися справи польські, українські, єврейські і німецькі. /448/

 

А коли вже зовсім розходилися погляди й оцінки, так це тоді, коли йшлося про церкву. Традиційні позитивістські, антиклерикальні, атеїстичні погляди російсько-українських вільнодумців натикалися на той простий факт, що в Галичині вся інтелігенція походила з греко-католицького священництва або якось була з ним пов’язана. Тільки радикальні кола молодої галицької опозиції виразно виступали проти кліру, намагаючись усунути священницький стан від керівної ролі в духовному житті суспільства. Хоча сільська біднота не завжди розуміла оті просвітницькі акції святого отця, збирання грошей на «казету» тощо, на селі вчитель ще не грав незалежної від священика ролі. І провінційна вітальня, де освічені попівни музицирували на фортеп’яно і велися розмови на культурні та політичні теми, не пасувала до радикальних настроїв.

 

Галицькі часописи і видавництва, галицькі культурні та політичні організації ставали базою для діяльності східноукраїнських учених, письменників, театральних і музичних діячів. У свою чергу, постійна присутність східних українців у культурному житті Галичини була потужним стимулом для подолання «рутенства», розвитку культури в цьому краї в загальноукраїнському річищі. Цим не вичерпується взаємодія українського Сходу і Заходу. Без самовідданості галичан, їх безмежної захопленості українською ідеєю, їх дисциплінованості не було б загальноукраїнського культурного процесу.