Наука в системі культури

 

У повсякденному житті пореформної Росії зростає вага природничої та технічної освіти; вплив науки на загальну культуру суспільства знаходив вияв у поширенні світогляду особливого типу — світогляду раціоналістичного, скептичного й атеїстичного, менш схильного приймати на віру істини, які суспільство пропонує, свідомого ваги сумніву, доказу, факту, спостереження. Загалом зростає престиж науки; навіть у вищих колах суспільства окремі молоді люди обирають кар’єру науковця.

 

Перша половина століття була ще добою природознавців старого типу, «дослідників природи» взагалі. Справа різко змінюється у другій половині століття. Спочатку в хімії учні Лібіха приносять у Росію культуру лабораторної роботи; потім ця культура поширюється в біологічних науках, де мікроскоп відіграє революціонізуючу роль у спостереженні. Характерно, що перший пропагандист нової хімії в Росії, петербурзький професор В.М. Соколов, свої лекції починав із ознайомлення студентів з позитивістською філософією Конта.

 

Саме людина «позитивної науки» — великий хірург М. І. Пирогов (1810 — 1881 рр.), вчений і гуманіст, що в роки Кримської війни вперше здійснив операції з анестезією, дав поштовх новій хвилі освітянського руху на Україні. Він був попечителем Київської навчальної округи і підтримував гуманні і прогресивні починання в педагогічній справі. З /449/ боротьбою за добре ім’я Пирогова пов’язаний громадський рух української інтелігенції та студентства, спрямований як проти урядової реакції, так і проти нетерпимості російських революціонерів.

 

В Україні складається низка наукових шкіл, які мали високий рівень наукової культури і впливали на загальний умонастрій суспільства. Школа з хімії створюється в Київському університеті. В Харкові М. М. Бекетов (1827 — 1911 рр.) створив школу фізичної хімії (його брат О. М. Бекетов — ботанік, дід О. Блока по матері; син М. М. Бекетов — відомий харківський архітектор). Розповсюджуються еволюціоністські ідеї Дарвіна, світоглядний вплив яких був колосальним. Популярність Дарвіна в наукових і педагогічних центрах України була тим більшою, що тут мешкали біологи із світовим ім’ям. У Києві й Одесі працював один із братів Ковалевських, Олександр Онуфрійович (1840 — 1901 рр.), відомий зоолог; і він, і його молодший брат Володимир, чоловік знаменитої Софії Ковалевської (уродженої Корвін-Круковської, родом українки), зробили великий внесок у розвиток еволюціоністської концепції Дарвіна. Дарвін знав обох і давав їм у розмові з Тімірязєвим високі оцінки, особливо Олександру.

 

Світової слави здобув Ілля Ілліч Мечников (1845 — 1916 рр.), випускник Харківського університету, ще в студентські роки відомий в науковому товаристві своїми публікаціями в солідних зарубіжних журналах. Мечников походив з роду молдавських «мечників», які супроводжували разом з Бантишами Кантеміра до Росії й осіли під Харковом, поповнивши лави слобожанської старшини. Мечников співчував українському національному рухові; в Одесі, де він викладав в університеті, Мечников став членом Громади. 1888 р. він переїхав до Пастерівської лабораторії в Париж. Лауреат Нобелівської премії, людина з європейською науковою славою, Мечников ніколи не втрачав зв’язків зі своєю батьківщиною — Україною; з Парижа він приїжджав до Києва налагоджувати роботу санітарно-епідеміологічної лабораторії на зразок тієї, яку створив в Одесі і в якій працював у Франції.

 

За загальним напрямом думок той інтелектуальний струмінь, що йшов від дослідного природознавства нового типу, був орієнтований на об’єктивність і неупередженість дослідження, на реалістичну теорію пізнання. «Нігілісти» типу тургенєвського Базарова однаково самовіддано йшли і в науку, і в земські лікарі, і в революційне підпілля. Грубому «базаровському» реалізму, «розумному егоїзму» Чернишевського — Писарєва філософи-позитивісти протиставили поміркований реалізм Конта. Першим пропагандистом позитивізму в Росії став нащадок старшинського роду з Полтавщини військовий інженер В. В. Лесевич (1837 — 1905 рр.), книга якого «Опит критического исследования позитивной философии» (1877 р.) вперше систематизовано ознайомила російську публіку з поглядами Конта. Після заслання, яке Лесевич відбув за зв’язки з народовольцями, він заснував першу в Україні сільську школу українською мовою, брав активну участь в громадовському русі, уважно стежив за розвитком позитивістської філософії і був першим в Росії /450/ пропагандистом нового позитивізму — емпіріокритицизму Маха — Авенаріуса.

 

Уряд відчував небезпеку від поширення природничо-наукової орієнтації знання. В Росії діяла запозичена в Німеччині система класичної та реальної освіти; остання була викликана потребами розвитку промисловості. Міністр Д.А. Толстой намагався посилити класичний напрям за рахунок реального; реальні гімназії 1872 р. перетворено на училища, і тільки через десять років їх випускники одержали право вступу на фізико-математичні та медичні факультети університетів.

 

Заборона викладання філософії в університетах була скасована університетським статутом 1863 р., та й то частково: дозволялося викладання тільки логіки, психології та історії філософії на історико-філологічному факультеті. Ще 1861 р. в Московський університет на кафедру філософії запрошено з Києва професора духовної академії Памфіла Даниловича Юркевича (1827 — 1874 рр.), на той час уже відомого російській громадськості завдяки передрукам витягів із його статті, спрямованої проти Чернишевського, в журналі Каткова «Русский вестник». Ця підтримка реакційною публіцистикою професора духовної академії створила клімат непримиренної ворожості до нього в опозиційно налаштованих колах. Чернишевський у своїй відповіді Юркевичу зізнавався, що статті свого опонента він не читав, бо й так знає, що може писати семінарський викладач. Між тим ідеалізм Юркевича значно глибший, ніж радикальний матеріалізм Чернишевського.

 

Виступаючи з публічними лекціями, Юркевич приводив у захват московську світську публіку: непоказний сільський священик з різким українським акцентом з перших же фраз контрастував у ньому з глибоким і освіченим мислителем. Юркевич самостійно так оволодів німецькою мовою і філософською культурою, що свої щоденники вів по-німецьки (вони нещодавно опубліковані і являють собою філософські твори самостійного значення).

 

В юності Юркевич хотів іти в медико-хірургічну академію, в духовну він вступив за наполяганням батька, сільського священика з Полтавщини. Філософія Юркевича була альтернативою атеїстичному позитивізмові, проте базувалася на частковому прийнятті результатів наукового аналітичного мислення. Він прагнув урівноважити однобічний, на його думку, раціоналізм науки цілісним, синтетичним світоглядом. Головна теза, з якою він виступав проти позитивізму, — теза про те, що ідея або цілісність явищ не вичерпується тим аналізом, який розчленовує живу єдність і на який тільки й здатне природознавство. Гегелівський раціоналізм, за Юркевичем, виходить із тієї ж машиноподібної закономірності, що й механіка. Він не залишає місця для відповідальності, бо не знає свободи вибору — все, що робить людина, для неї підлягає природній або духовній необхідності. Пошуки філософії свободи й відповідальності ведуть Юркевича до переконання в тому, що в змаганні «голови» і «серця» в людині цілісність здобувається «серцем». У системі поглядів Юркевича вгадуються риси, спільні з філософією Сковороди, хоча його Юркевич, наскільки можна судити, не читав. /451/

 

У суспільних науках утверджується еволюціоністський світогляд, який продемонстрував свою плідність у дарвіністській концепції у природознавстві. Почасти це знаходить вияв у поширенні позитивізму Конта — Спенсера, почасти — в першому спалаху інтересу до марксизму, який в Росії спочатку більше був знайомий громадськості не безпосередньо, завдяки російському перекладу «Капіталу», а через виклад його основ у серії статей київського професора Миколи Зібера (1844 — 1888 рр.), високо оцінених самим Марксом.

 

Що ж до характерних саме для України проблем гуманітарії, окреслених уже в ранніх працях Костомарова, то їх розробка — також на ґрунті еволюціонізму — провадиться як на етнографічному, так і на історико-лінгвістичному матеріалі. Виділяються праці в цьому напрямі вчених світового рівня — О. Потебні та Ф. Вовка.

 

Федір Кіндратович Вовк (1847 — 1918 рр.) займався проблемами етнології та антропології як дослідник-емпірик. Разом з Драгомановим і Зібером він покинув Росію і працював головним чином у Парижі, де опублікував французькою мовою, зокрема, працю з етнографії українців, що була першою спробою широкого ознайомлення європейської публіки з українським народним побутом. Європейській науці він був більше знаний як антрополог-еволюціоніст, фахівець з порівняльної антропології приматів і людини. За свій науковий доробок Вовк був удостоєний ордена Почесного легіону. Пристрасну дискусію викликали його висновки про антропологічні особливості українців, що наближали їх до південноєвропейських расових груп, на відміну від росіян та білорусів. Попри гострі ідеологічні звинувачення концепції Вовка, вона фактично в 60 — 70-ті роки XX ст. була підтримана провідними радянськими антропологами. Проте для достатньо широких узагальнень про етногенезу українців даних, зібраних і проаналізованих Вовком, звичайно, не вистачало.

 

Олександр Опанасович Потебня (1835 — 1891 рр.) користувався величезним авторитетом як глава цілого наукового напряму, і тим більш важливою для українського національного руху була його, хоча й епізодична, участь у роботі харківської Громади. Його брат, російський офіцер Андрій Потебня, воював на боці польських повстанців 1863 р. і загинув у бою. Випускник Харківського університету і його професор, Потебня продовжує традицію вивчення національної культури, розпочату в Харкові Костомаровим, при цьому він прагне поставити на наукові рейки саме аналіз невловимого «національного духу». Згідно з уявленнями класиків гуманітарії XIX ст., «дух народу» знаходить вияв у його мові. Для наукового /452/ розв язання поставлених у річищі романтичних теорій «духу народу» питань Потебня формулює загальну філософію мови, методологічну роль якої можна порівняти з роллю пізнішого логічного аналізу мови науки. Власне, філософія мови Потебні мала слугувати філософією науки.

 

Ідеї Потебні про внутрішню форму й лексичне значення мовних виразів виходять із вчення Гумбольдта і мають дещо спільне з пізнішими ідеями логіка й математика Ґотлоба Фреґе про смисл і значення. Вони спиралися на одне, нині забуте джерело — вчення про поняття, судження та умовивід як про три «операції розуму», що було, зокрема, засадовим для курсів логіки Києво-Могилянської академії. Потебня розглядає в одному ряду всі три «операції», але слідом за Гумбольдтом — і на відміну від логіків — розрізняє мову і мовлення. Мова є сукупністю засобів, за допомоги яких будують і розуміють тексти; мовлення є сам процес говоріння, писання, творення текстів, або ж самі усні й писані тексти, створені в результаті мовної діяльності. Якщо романтичному ідеалізму властива увага до абстракції мови і таких ідеальних сутностей, які існують поза конкретними людьми і мовними актами, то Потебня, дослідник-емпірик, зосереджений на реальному функціонуванні мови в процесах мовлення.

 

Якщо слово (поняття) відноситься до мови, то речення (судження) — вже акт мовлення. І Потебня, і Фреґе розглядають, проте, ці різнорідні одиниці за одним принципом, встановлюючи в них смисл за Фреґе (внутрішню форму за Потебнею, за Міллем — конотацію) і значення. Внутрішня форма — майже втрачені асоціації («вікно — око», «медвідь — відати мед»); вона будує лексичне значення, як смисл, або функція, будує певний об’єкт. За виразом Потебні, як розлита скрізь електрика під час грози концентрується в блискавці, так внутрішня форма — в художньому образі. Залишається неясною різниця між пізнавальним смислом і художніми конотаціями, а отже, між мистецтвом і пізнанням. Ця неясність не випадкова у Потебні, мислителя глибоко раціоналістичного, схильного всі явища культури зводити до їх інтелектуального змісту.

 

Якщо пізніші логічні концепції мови науки ігнорували різницю між мовою і мовленням, то для гуманітарія Потебні вона має принципове значення. Мова є абстракція — реально існують живі люди, які говорять, читають, пишуть, розуміють або не розуміють одне одного. Але якщо реальне тільки мовлення, то незрозуміло, як існують одиниці мови. Що таке слово? Чи стіл і стола це одне слово в різних відмінках, чи два слова? Якщо реальне тільки мовлення, то щоразу, говорячи стіл, ми говоримо нове слово. Реальне існування слова — це його вживання. До цього парадоксального висновку схиляється і сам Потебня, що мало у його послідовників принципове світоглядне значення.

 

Історія «внутрішньої форми» слів, їх етимологія виводить Потебню далеко в глибину віків, у походження індоєвропейських мов. Лінгвістичні та культурологічні теорії Потебні належать часові, вони стали лише етапом становлення сучасної гуманітарної науки, але етапом надзвичайно важливим. На соціальну філософію свого часу, на розвиток різних /453/ напрямів суспільствознавства в Україні й в усій імперії Потебня мав такий вплив, що його можна порівняти тільки із впливом ідей Драгоманова.