Доля національного романтизму

 

В 60-80-ті роки XIX ст. продовжують діяти старші представники українського національного руху і виступають на культурно-історичну арену діячі нового покоління.

 

Складається ситуація «батьки і діти», як і завжди в становленні та розвитку великих ідейних рухів.

 

Перша лекція М. Костомарова як професора Петербурзького університету була сприйнята студентами з захопленням, його проводжали бурхливими оплесками, натовп виніс його на руках. Але через деякий час ліва студентська аудиторія виражає йому недовіру й невдоволення. 1862 р. Костомаров покинув роботу в університеті і до смерті (1885 р.) займався виключно наукою. /472/

 

Одного разу М. Костомаров на питання галичанина, якою має бути політична позиція австрійського українця, відповів: «Будьте перше австрійцями, а потім уже слов’янами!». В цьому був водночас і вияв політичної індиферентності, і вияв націоналістичної одномірності: все, що відбувається в політичному житті, розглядалося крізь призму головної мети — зберегти культурно-національну ідентичність українства. Костомаров вважав, що цього достатньо і для політики, бо в глибині душі кожного національно свідомого українця сидять Мазепа і Орлик. Культурницька орієнтація була заявлена в листі з Києва в кінці 1862 р. до редакції «Русского вестника» М. Н. Каткова, підписаному 21 громадовським діячем — В. Антоновичем, Т. Рильським, П. Житецьким, П. Чубинським та іншими, де українські культурно-національні лідери відмежовувалися від звинувачень у сепаратизмі й заявляли про своє прагнення «вжити всіх сил, щоб дати народові змогу просвітитися, самоусвідомитись, усвідомити свої потреби і вміти їх заявити, одним словом через свій внутрішній розвиток стати на той громадський ступінь, на який його ставить закон» *.

 

Культурницький підхід природно спирався на романтичний ідеалізм 40-х років, якому Костомаров залишився вірним до кінця. Він прагнув зберегти національний дух в його первісній чистоті, що мало гарантувати національну силу в майбутньому. Так романтизм «Молодої Європи» початку — середини століття трансформується в національний консерватизм.

 

Романтична традиція вела до непорозумінь з новими поколіннями. Так, у фольклористичній збірці Драгоманова Костомаров бачить один недолік: «Матеріали, зведені п. Драгомановим, видані без пояснень, які б розв’язали читачам питання: що з надрукованого належить народній творчості, що, звідки і в якому вигляді увійшло в народ ззовні, рівним чином: яка риса в тому чи іншому народному творі належить тому чи іншому періодові народної історії» **.

* Цит. за: Дорошенко Д. Нарис історії України — Т. II. — С.297.

** Костомаров Н. Малорусские народные предания и рассказы // Свод М. Драгоманова. Издание ЮЗО РГО. — Русская старина. — 1887. — С. 115.

 

Тут видно, чого взагалі добивався від дослідження народної творчості Костомаров: він прагнув знайти власне народний, національний елемент і відділити його від наносного, інонаціонального, народом сприйнятого, але для народу неорганічного. Йому не спадає на думку, що ця мета утопічна, бо народна творчість не існує як самостійний процес, ізольований від «високої», професійної культури, в тому числі культури міста, від інонаціональної та наднаціональної культури. Вже питання про те, чи належить християнський пласт до народної культури, буде з позиції Костомарова нерозв’язним.

 

З іменем Костомарова пов’язані деякі непорозуміння у зв’язку з єврейським питанням. Як експерт, він ще в час заслання оцінював звинувачення євреїв у ритуальних убивствах і, виходячи з жорстокості деяких біблійних текстів, такої можливості не виключав (так само як і В. Даль). Вже на старості літ він випадково виявився свідком Конотопського погрому, і в його записнику це знайшло якесь незрозуміло-байдуже відображення («жидотрепание»). Ця обставина вимагає пояснення.

 

Позиції Костомарова в єврейському питанні недвозначні. 1858 р. з протестом проти антисемітських виступів журналу «Иллюстрация» /473/ виступила велика група російських інтелігентів. Були тут і Краєвський, і Катков, і Чернишевський, І Тургенєв, і всі Аксакови, і Кавелін та багато інших. Костомаров, Куліш, Марко Вовчок, Номис і Шевченко, підписавши листа російської інтелігенції до редакції, додали до нього листа від українських інтелігентів, текст якого написав Костомаров. У листі зазначалося, що голоси протесту представників української нації («малороссийской народности») «мають в цій справі особливо важливе значення, виражаючи думку про єврейське питання того народу, котрий більше великоросіян і поляків терпів від євреїв і виразив свою ненависть до євреїв, в давні часи, багатьма тисячами кривавих жертв. Цей народ не міг входити в причину зла, що містилася не в євреях, а в релігійно-громадянському ладу Польщі. Він метався євреям з такою простодухою свідомістю праведності кровопролить, що навіть оспівав свої страшні подвиги в своїх істинно-поетичних піснях. І незважаючи на те, сучасні літературні представники цього народу, дихаючи іншим духом, докладають свої руки до протесту «Русского вестника» проти статей «Иллюстрации» *.

 

Костомаров рішуче виступає проти антисемітизму, перспективи нових часів пов’язує з міжетнічною лояльністю та ініціює виступ українських культурних діячів в єврейському питанні солідарно з ліберальними інтелігентами Росії. В його тексті може дещо збентежити згадка про велике зло, що в минулому вчинили євреї українству. Цей вираз у Костомарова не випадковий. Як романтикідеаліст, що прислухається крізь історію до голосу національного духу, Костомаров не припускає думки про критичний аналіз фольклорного тексту. Вперше піддав сумніву свідчення у фольклорі XVI — XVII ст. про єврейські злочини М. Грушевський, і це зустріло опір багатьох істориків і фольклористів (включаючи О. П. Косач-«Пчілку», матір Лесі Українки, і Д. Яворницького). Дивовижно, але факт — чутливий і вразливий Микола Костомаров настільки поглинутий національною історією і настільки погано чує те, що поза нею, що виявляє необізнаність і необережність в оцінці «кривавого наклепу», і нечутливість у страшні дні погромів, залишаючись радше лояльним «чужим», ніж сповненим співчуття гуманістом.

 

Костомаров започаткував тенденцію до аполітичного просвітництва, що ставала дедалі впливовою в Громадовському русі. Позиція Костомарова ясно виражена в його листі до засланця Кониського 1863 р.: «Ох, лихо, та й годі! От і працюй, як знаєш, коли вас з України по Вологдам та по Вяткам розсилатимуть. Тепер не той час, щоб у ссилку грати; треба дома сидіти нишком та працювати. Народна освіта — от наше діло... Найбільш треба о тім старатись, щоб правительство на нашу справу вовком не поглядало, щоб не лякалось ані бунтів, ані якогось там сепаратизму та не мішало в нашій мові народові науку викладати» **.

* Шевченко Т. Повне зібр. творів. — Т. 6. — С. 254.

** Цит. за: Смілянська В. Л. Батьки й діти // Штрихи до наукового портрета Михайла Драгоманова. — К., 1991. — С. 194.

 

Опортунізм Костомарова викликаний не особистою полохливістю чи ліберально-угодовськими поглядами: засновник та ідеолог Кирило-Мефодіївського товариства щиро вірив у те, що досить підтримувати і культивувати народний дух, щоб самі по собі розв’язалися політичні проблеми. Саме тому він чинив опір відрядженню Драгоманова за кордон і відмовився фінансувати його /474/ діяльність за рахунок фонду для науково-популярних видань, що був у розпорядженні Костомарова. У листі до Київської Громади 8 січня 1877 р. Костомаров писав: «Публіки малоросійської немає, а є народ, якому потрібні елементарно-наукові книги, а не публіцистика, така література, яка можлива при повній згоді з владою, а не при якій би не було опозиції» *. Громада не погодилася з Костомаровим і відрядила Драгоманова для організації вільного закордонного видавництва позацензурної української літератури.

* Цит. за: Смілянська В. Л. Батьки й діти. — С. 187.

 

Інакше складалась літературна і політична доля Пантелеймона Куліша (1818 — 1897 рр.).

 

Кулішу належить, зокрема, заслуга розробки українського алфавіту (кулішівки), вжитого вперше в його «Записках о Южной Руси» (1856 р.), пізніше реформованого Б. Грінченком у «Словарі української мови» (1908 р.) і прийнятого за основу сьогоднішнього українського фонетичного правопису. Інша редакція кулішівки, введена Євгеном Желехівським (1844 — 1885 рр.) у «Малорусько-німецькому словнику» і унормована С. Смаль-Стоцьким та Ф. Ґартнером 1893 р., була поширена в Галичині та Буковині, пропагувалася М. С. Грушевським, але витіснена «грінченківкою». В друкарні, заснованій Кулішем, видано твори Г. Квітки, «Народні оповідання» Марко Вовчок, альманах «Хата», 4 томи російських повістей самого Куліша. Ще з 50-х років Куліш підтримував зв’язки з галицькими українцями.

 

В середині 60-х років починається еволюція історичних та політичних поглядів Куліша, яка, зрештою, призводить його до ізоляції і від українського, і від російського, і від польського середовища. Фактично, як зазначав Драгоманов, і Куліш, і Білозерський (брат дружини Куліша, письменниці Ганни Барвінок) після польського повстання пішли на службу до російської адміністрації в Польщі, як і російські ліберали. Куліш довго жив у Варшаві, Львові, повернувся на свій хутір під Борзною і помер всіма забутий.

 

Певною мірою доля Куліша залежала від його індивідуалістичної натури, проте не можна не бачити в ній драми українського романтизму. Для тодішніх і пізніших критиків Куліша найважливішим виявлялось його ставлення до Переяславської ради та входження України до складу Росії. Позиція Куліша тут була не дуже постійною — від підтримки Переяславської угоди як неминучого наслідку відсутності державно-будівничих засад в козаччині (особливо в історичних розвідках 1876 — 1877 рр.) до підкреслювання втрат українства від союзу з Москвою та закликів об’єднати національні зусилля всієї України («Зазивний лист до української інтелігенції», 1881 р.). У головних же засадах романтизм Куліша дуже послідовний, і вже в «Чорній раді» можна прочитати, по суті, все те, що виявилося у пізнішій публіцистиці. Ще у 1864 р. Куліш перший, по суті, проголошує гасло перетворення української нації з «нації етнографічної» на «націю політичну». Він дедалі очевидніше бачив загрозу для реалізації цього гасла, яка йде від деструктивних течій українського суспільства, зокрема твердить про перевагу руйнівного начала у козацькому русі і неспроможність його до державно-будівничої роботи. Куліш /475/ намагається змінити «українську легенду», той імідж українства, який обмежувався романтикою козаччини: його устремління до державних засад виводить українську традицію до часів Київської Русі. Орієнтації на народну і козацьку стихію Куліш протиставить орієнтацію на національну еліту. Політичний аристократизм Куліша не знаходить опертя в реальності, і він або капітулює, визнаючи прогресивність підкорення України Росією, або шукає якісь неймовірні шляхи для піднесення українського руху. Куліш — романтик і Дон Кіхот українського романтизму піднімає планку вимог до державотворчого національного руху, Куліш-реаліст не бачить виходу з дійсної ситуації.

 

У філософії Куліша помітні витоки пізнішого українського консерватизму, і саме тому український національний рух не міг прийняти в той час Кулішевої ідеології. Практично орієнтуючись на культурницьку діяльність, рух дотримувався віри в Народ, внутрішня сила якого знайде вияв, коли нація буде відроджена.

 

Провідним співробітником «Основи» був Олександр Федорович Кістяківський (1833 — 1885 рр.) — юрист, професор Київського університету, дуже шанований в колі Громади, але не зовсім до її середовища приналежний. Його головна праця в історії російської культури виявилася затьмареною тим могутнім відгуком, який вона викликала. 1867 р. вийшла його книжка «Исследование о смертной казни», в якій Кістяківський доводив несумісність смертної кари із засадами гуманістичного законодавства; відгук на цю книжку, стаття Лева Толстого «Не могу молчать!», сколихнула Росію. О. Ф. Кістяківський був засновником «Киевского юридического сообщества», що саме по собі, як кожна регіональна професійна організація в Україні, відігравало велику роль у становленні національної школи права. З праці О. Ф. Кістяківського «Права, по которым судится малороссийский народ» (1879 р.), починається новий етап дослідження історії права України. Іншим напрямом теорії права, розвиткові якого прямо чи непрямо прислужився О. Ф. Кістяківський, стала теорія природного права, що сформувалася в Київському університеті після публікації 1893 р. книги професора Петражицького. Кістяківський започатковує ліберально-гуманістичну традицію в українському національному русі.

 

Прямим спадкоємцем народницьки-романтичної традиції можна вважати Володимира Боніфатієвича Антоновича (1834 — 1908 рр.). Він належить до «батьків» такою ж мірою, як і до «дітей»: як історик Антонович виступає в пресі вже на початку 60-х років, спільну з Драгомановим роботу над збірником українських історичних пісень він здійснював уже як відомий науковець, хоча досвіду опрацювання такого великого фольклорного матеріалу ще ні в кого не було. Антонович був головним редактором Тимчасової комісії по розбору давніх актів, видав 8 томів «Архива Юго-Западной России», заснував у Києві Історичне товариство Нестора-Літописця, а головне, виховав школу істориків (Д. Багалій, П. Голубовський, М. Грушевський, М. Довнар-Запольський, І. Лінниченко та ін.), що відзначалася орієнтацією на роботу з документами.

 

Драгоманов з помітним невдоволенням писав про праці /476/ Антоновича, що їм бракує бодай будьякої концепції. Проте Антонович з його прагненням до описовості й документу був не такий простий.

 

Виглядав Антонович дуже непоказною сіренькою людиною, його часто приймали за двірника, коли він зустрічав гостей у своєму домі на Кузнєчній, або за університетського служку, доки він не називався професором. Його це, треба сказати, дуже втішало, і він у таку невпізнаваність часом трохи грався. Говорив і писав Антонович якщо не по-російськи, то дуже поганою українською мовою, чому, зрештою, не надавав великого значення, на його думку, відмінність українства від росіян більш, ніж мовна. Маючи повну, в тому числі медичну, освіту, Антонович вивчав народ як реальність, подібно до того, як вивчає біолог рослинний і тваринний світ чи геолог — земні надра. Користуючись студентськими записами лекцій, що їх читав учений переважно неофіційно, на приватних квартирах, учень Антоновича і громадовський діяч А. Синявський вперше відкрив його нам як географа, точніше, як етнолога, який вивчав комплекс географічного і соціального середовища. Нація, «народність», як сукупність людей, яка освоїла певну територію, є для нього предметом етнографії. Національність «підлягає певним впливам, і культурні взаємини націй впливають на її культурний поступ та розвиток, але ж, розвиваючися під певними культурними впливами, кожен національний тип сприймає їх відповідно до своїх особливостей» *.

* Синявський А. Вибрані праці. — К., 1993. — С. 62.

 

Цими особливостями психофізичної природи людини Антонович вважає антропологічні спадкові риси, оточення і — найменшою мірою — власну волю до дії. Антропологічні характеристики польського, російського та українського психофізичного типу, наведені Антоновичем, сьогодні можуть викликати тільки посмішку, але вони були виявом його позитивістської та наївно-матеріалістичної методології.

 

Таким чином, місце народного, національного духу як субстанції історичного розвитку посідає цілком матеріальний об’єкт — народність з її антропологічними особливостями психофізичного характеру, географічне середовище, етнічна культурна спадщина. Ці настанови ненав’язливо реалізуються Антоновичем у конкретних дослідженнях.

 

Антонович був фактичним головою Київської Старої Громади, аж доки не ввійшов з нею в конфлікт у 80-ті роки і не вийшов з неї. Конфлікт був особистого характеру — Громада не погодилася обрати до своїх членів рекомендованого Антоновичем молодого історика К. Арабажина, небезпідставно підозрюючи його в тому, що він носить до свого учителя додому всілякі плітки. Проте залишившись провідним університетським істориком та організатором видань, в тому числі членом редколегії органу Громади — журналу «Киевская старина», Антонович залишився одним із найвпливовіших лідерів культурно-політичного українського руху.