Грушевський як учений

 

Михайло Сергійович Грушевський (1866 — 1934 рр.) належить почасти до старшого, почасти до молодшого покоління української націонал-демократи. За віком він радше один із старших «дітей», як Грінченко, Коцюбинський, Липа, Самійленко; небагато молодша від нього Леся Українка. Публікуватися почав 1890 р., перед війною йому було вже під п’ятдесят, 1917 р. в середовищі Центральної Ради його називали «батьком» — і не тільки через величезне чоло та бороду, грандіозний список наукових праць та причетність до всіх «українських справ», а й через культурно-політичну близькість саме до старшого покоління.

 

Грушевський вчився у Антоновича в Київському університеті, /490/ належить до його Київської документалістської школи. Від Драгоманова Грушевський взяв, можливо, хіба що уявлення про українську культуру як «плебейську» і селянську *. Проте Драгоманов намагався спрямувати українську культуру на міські та європейські шляхи. Що ж до Грушевського, то він залишається «народником» у соціологічному й філософському розумінні від самого формулювання своєї програми у вступній лекції, виголошеній 30 вересня 1894 р. у Львові. Тут Грушевський зазначає, що історія України-Русі є єдиний процес і може бути предметом вивчення тому, що всі її періоди сполучені єдиною ідеєю — «змаганнями народними», і «народ, маса народня зв’язує їх в одну цілісність і єсть, і повинен бути альфою і омегою історичної розвідки». У зв’язку з цим вся культура, якою живиться населення певної землі і яку воно продукує, може бути розглянута лише остільки, оскільки вона відображає ідеї цієї народної маси: «Культура, що розвивається у верхніх верствах наро-

 

ду, цікава нам головним чином не сама по собі, як тим, що відбивається в ній загальнонародного» **.

* Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського // Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1991. — Т. 1. ** Там же. — С. LII.

 

Як зазначає О. Пріцак, Грушевський приїхав до Київського університету з дещо припізненими загальноідеологічними уявленнями: в його віддаленій Холмщині, а потім на Кавказі він спілкувався з українською літературою та науковими публікаціями через треті руки, переважно через журнали, і виніс лише загальні народницько-ліберальні переконання, до того ж із впливом сімейної релігійності. Переїзд на навчання в атеїстичне студентське середовище Києва спричинився до тривалої кризи.

 

Таким чином, Грушевський був абсолютно нечутливий до спроб соціології обійтися без абстрактного «героя історії», анонімних соціальних сил чи народних мас. Як і для Костомарова, для Грушевського все те, що виходило за межі народного, тобто селянського, кола інтересів, втрачало національну атрибуцію. Проте в ході роботи над історією української культури XV — XVII ст. Грушевський істотно змінив свої орієнтації: він безумовно відносить до української культури також професійну, міську, орієнтовану на релігійні цінності і потреби, в тому числі книжну літературу, писану не народною українською мовою. Таке розширення горизонту національної культури не було тоді безперечним і суперечило вихідному прагненню не орієнтуватися на культуру «верхніх верств народу».

 

Коли на запрошення Вовка і Ковалевського Грушевський прибув до Парижа і завдяки Ковалевському ознайомився з французькою соціологією, він з радістю знайшов собі опертя в /491/ концепціях Е. Дюркгейма та Л. Леві-Брюля. Обидві концепції полонили Грушевського, і подальшу частину своєї фундаментальної праці «Історія України-Руси» він писав уже, за власними визначеннями, як соціолог.

 

Вже сама ідея подати історію України аж від найдавніших часів до наших днів не як якісь «українські клапті в російській історії», за висловом ученого, а як суцільний історичний процес, мала невмируще значення. Початок праці Грушевського над «Історією України-Руси» підводив риску під цілою епохою української національної історичної самосвідомості і починав новий її етап. Та обставина, що за колосальну працю, непосильну для однієї людини, Грушевський взявся без ясної історіософської перспективи, озброєний достатньо примітивними загальними концепціями, лише полегшила йому роботу з величезним матеріалом.

 

Проблеми, які постали перед ним як перед істориком, були пов’язані передусім із загальною концепцією історії. По-перше, Грушевський потопав у матеріалі, чим далі, тим більше, тому так і не спромігся дійти хоча б до половини того масиву історичних подій, які хотів описати. Цього б він, напевне, уникнув, якби відсівав фактаж згідно з вимогами концепції, але тоді б ми не мали такого чудового живого викладу в безмежній історичній перспективі, такого широкого фундаментального історичного полотна. По-друге, приймаючи концепцію поділу праці Е. Дюркгейма, концепцію соціальної структури та різних функцій соціальних класів (всупереч марксистським «критикам» Грушевського, він чудово розумів і показував особливості позицій різних соціальних сил в історії), Грушевський не міг залишатися на старих народницьких засадах. Він не міг не побачити і не показати, що в певні періоди історії народні маси виступають як «чернь», і, отже, носієм прогресивних і відповідних до інтересів нації тенденцій виступають окремі елітарні кола, наприклад, козацька старшина. Це торувало шлях до елітаристськи-консервативних концепцій, в попередню епоху репрезентованих Кулішем. Проте Грушевський залишається загалом на старих, народницьких засадах.

 

Грушевський видрукував перед революцією сім томів своєї «Історії України-Руси», що охоплювали період до XVII століття. Крім того, він опублікував короткі історичні огляди, які відіграли чи не найбільшу роль у піднесенні української культури: «Очерк истории украинского народа», що витримав з 1904 р. по 1911 р. три видання, і «Ілюстровану історію України» (Київ, 1912 р.). Окреме коло його інтересів — історія української літератури, три з п’яти томів якої він видав перед революцією. Незалежно від того, як приймалися ці твори, завдяки Грушевському наявність окремої національної української історії не можна було заперечувати так само, як завдяки Шевченкові — наявність окремої української мови і літератури.

 

Напередодні війни і революції не було в українському національному русі постаті, яка могла б зрівнятися з Грушевським своїм авторитетом, і цей авторитет насамперед завдячував науковому доробку вченого і неймовірно цілеспрямованій організаторській праці. Пізніше він вражав своїх колег тим, що /492/ працював за будь-яких умов, навіть під час головування на засіданнях в революційному Києві, вичитуючи свої верстки. Цей невеличкий сухорлявий чоловічок мав затятий характер, був упертим та егоцентричним, але відданість його науці й «українській справі» не мала меж.

 

Феномен Грушевського не пояснюється самими лише його вольовими рисами та обсягом його наукового доробку. Головне все ж полягало в тому, що Грушевський писав історію України. Не було іншого поля для формування національної самосвідомості настільки важливого, як осмислення власного історичного «Я». З тих, хто в захваті називав Грушевського батьком, переважна більшість не читала його академічних творів; для них пояснення національної генеалогії залишалось чимось близьким до міфу, їм достатньо було віри в те, що «батько» все описав і пояснив. Але для кожного, хто хотів заглибитися в справу, можна було розкрити книжки професора й спиратися на останнє тверде підґрунтя історика — документ. Багато з цих документів уже навіки втрачено, і ми можемо лише з вдячністю згадувати ретельного дослідника за те, що він їх для нас зберіг.

 

У 1917 р. Грушевського вумовили стати членом партії українських есерів. Він погодився з огляду на те, що есери орієнтувалися на селянство, а це збігалося з його власними орієнтаціями. Проте треба зважити на те, що в ті роки всі так само називали себе соціалістами, як зараз, після поразки комунізму, лякаються цього слова. Насправді Грушевський був і залишився класичним націонал-демократом лівого, народницького напряму.