Михайло Драгоманов

 

Михайло Петрович Драгоманов (1841 — 1895 рр.) був родом із Гадяча на Полтавщині, походив з інтелігентної родини козацького кореня. /477/ Батько його викликав невдоволення у сусідів-поміщиків тим, що часто допомагав селянам судитися з ними, а ще, їдучи в бричці, відповідав на привітання простолюдинів, що, як водилося, знімали перед ним шапки. Він писав вірші українською мовою і збирав народну поезію; Михайло змалечку говорив по-українськи. Та не стільки національна романтика, скільки гуманістичне почуття справедливості було головною силою, що спричинилася до правозахисної діяльності Драгоманова-батька і привела Драгоманова-сина в український рух.

 

Худорлявий, з тонкими рисами обличчя, він останні роки страждав серцевою хворобою (аневризма аорти). Життя Драгоманова було на волосині, про що він добре знав, і помер, не доживши 54-х років. Життя Драгоманова пройшло в нестатках, він рано одружився, отже мусив утримувати і сім’ю, і молодших брата і сестру; в еміграції Драгоманов жив на більш ніж скромні пожертвування з України, мало не в злиднях, — все, часом включаючи невеликі літературні заробітки, йшло на видавничу справу. Стриманість, тактовність, уміння володіти своїм норовитим, за його власним висловом, характером і постійна відкритість до людей поєднувалися в ньому з надзвичайною працьовитістю й скрупульозністю. Вітте в згаданій доповідній про земство цитує оцінки, дані Драгоманову в таємному документі Міністерства внутрішніх справ Росії: Драгоманова характеризують як «українофіла, поміркованого революціонера, людину не лише широкого розуму та освічену, але й цілком цивілізовану й до тонкощів совісливу» *. Навіть в інтелігентному середовищі Драгома нов вирізнявся широкою ерудицією та європейським світоглядом. З молодості він знав п’ять мов, не рахуючи слов’янських, і більшу частину життя прожив у Європі, спілкуючись з найяскравішими представниками світової інтелігенції.

* Гр. Витте С. Ю. Самодержавие и земство. — С. 101.

 

Драгоманов був дуже здібним ученим-гуманітарієм і повністю себе в цій сфері не реалізував. Він завжди ретельно відповідав на листи, і епістолярна спадщина його за обсягом, мабуть, переважає все ним написане. Писати полемічні статті було для нього стражданням, оскільки він не любив полеміки взагалі, віддаючи перевагу позитивним розв’язанням, а прагнення бути об’єктивним і побоювання образити опонента стримували журналістське перо. Проте на полемічні статті, листування і популярні книжки пішла головна частина його таланту, а полемістом він став досить жорстким.

 

За кордон Громада послала Драгоманова з дорученням організувати там український національний центр, налагодити українські видання та репрезентувати український рух перед різними організаціями. Це завдання Драгоманов виконував блискуче.

 

У Женеві Драгоманов створив політичний і літературно-видавничий центр українського визвольного руху. Подібно до Герценового «Колокола», органом цього руху стали збірники «Громада», що їх видавав Драгоманов разом із М. Павликом та С. Подолинським. Три томи «Громади» та інформаційний «Листок Громади» вийшли 1878 р., /478/ четвертий — 1879 р., в 1881 р. — ще два томи двомісячника під такою ж назвою, 1882 р., на п’ятому томі, видання «Громади» припинилося.

 

Завдяки праці Драгоманова, його особистому впливу на інтелігенцію різних країн, Європа дізнавалася про Україну. На світовому літературному конгресі 1878 р. він зробив доповідь про заборонену царським урядом українську літературу, вручив її президентові та віце-президентові конгресу — Віктору Гюґо та І. С. Тургенєву, одержав підтримку найавторитетніших діячів світової літератури. Він писав про Україну у своїх виданнях різними європейськими мовами.

 

Діти Герцена передали Драгоманову батькові папери — після смерті Герцена Драгоманов став фактично його спадкоємцем у загальноімперському демократичному русі.

 

Підвалини світогляду Драгоманова ясно сформульовані уже в працях, написаних ним в його київській молодості.

 

Магістерська праця Драгоманова «Вопрос об историческом значений Римской империи и К. Тацит» (захищена 1870 р.) присвячена начебто вузькому питанню римської історії — чи правильно Тацит оцінив імперію? Насправді питання ставиться значно ширше: чи була імперія кроком назад в історії, чи кроком уперед? І що таке в історії «вперед» і «назад», що таке прогрес? Драгоманов аналізує величезну літературу не тільки з історії Риму та античності, а й з філософії історії взагалі. Деякі його зауваження визначають його позиції в тих питаннях, які були порушені в західній літературі значно пізніше.

 

Суть ідеї Драгоманова полягає в тому, що історичний прогрес він розуміє як розширення головних невідчужуваних прав людини і розширення множини людей, які ці права мають. На його погляд, імперія була прогресом, оскільки зрівняла в правах усіх вільних громадян провінції з громадянами міста Рима.

 

Різниця між Драгомановим та істориками-позитивістами полягає в тому, що Драгоманов формулює позиції, з яких може бути дана оцінка історичному процесові як рухові до добра чи зла, вперед чи назад. Цими вищими цінностями і є загальнолюдські свободи і права. Вищі загальнолюдські цінності та норми мають становити, за Драгомановим, космополітичні або інтернаціональні загальні цілі руху, який спирається на національний ґрунт.

 

Разом з тим Драгоманов залишається позитивістом в оцінці людської свободи вибору. Історія для нього — сукупність причин та наслідків, що їх вчений має розкрити. Він приймає, що «людина не цілком винна в тому, чим вона стала й що робить, бо вона стає тою чи іншою, дякуючи ґрунту, на якому зросла, й тим порядкам, при яких живе... Шевченкові ж ця нова думка була цілком невідома, він усе по-старому судив та карав людей» *.

* Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці. — Т. 2. — С. 44.

 

Варто навести велику цитату з дисертації Драгоманова, щоб упевнитися в етичній несумісності його поглядів з марксизмом. «Кожен новий порядок виникає внаслідок боротьби інтересів. Але ця боротьба інтересів може освітлюватися ясним усвідомленням ідеалів; тоді вона буде боротьбою ідей на ґрунті інтересів, тоді і на чолі партій, що борються, стануть ідеалісти, — люди з прямо і чесно поставленими знаменами. Якщо ж боротьба інтересів іде в суспільстві /479/ малоосвіченому і грубому, якщо класи пригнічені мають мало спільного з класами пануючими, якщо між ними існує національна різниця, причому іноді переможені нації розумово вище переможців, якщо минуле пануючих класів є лише егоїстична експлуатація кожного слабшого, якщо тому кожен поступ вперед буде різко підривати егоїстичні інтереси пануючих, а низький рівень їх розвитку посилює консерватизм стародумством, — тоді боротьба набуває характеру громадянських, а то і національних війн, рух вперед здійснюється не шляхом великих реформ, а шляхом уривчастих поступок приватним інтересам. Політичні діячі в такій боротьбі будуть агітатори, честолюбці, які безчесно експлуатують на свою користь потребу класів, що добиваються прав, які висуваються на задоволенні потреб окремих елементів» *.

 

Релятивізація політичної ідеології та моралі в марксизмі, зведення їх до ролі породження економічних відносин несумісні з цими настановами Драгоманова. Для нього бути просто виразником настроїв мас — це ще нічого не означає, бо настрої мас можуть бути якими завгодно і визискувати їх можна в своїх власних інтересах теж як завгодно. Саме тому неприйнятний для нього і мотив мети, яка виправдовує засоби. Вже тут Драгоманов висловлюється проти кривавого революційного шляху: «не кажучи про пролиття часто невинної крові, дуже часто і багато хорошого із старого порядку гине при встановленні нового» **.

 

Сила Драгоманова і привабливість українського іміджу, який він створював, полягали в тому, що він прагнув синтезувати національний, демократичний та соціалістичний рухи. Не раз %%

 

Драгоманов йшов на будь-які угоди з різними силами, в тому числі загальноімперськими, але при цьому завжди підкреслював, що репрезентує передусім український рух. Погляди його і настанови не завжди сприймалися, але він їх декларував ясно і безкомпромісно. Він не любив російських радикалів-революціонерів: «Мене розділяло з ними і возведення політичних убивств, або, як вони говорили, «терору» в принцип революційної боротьби, тоді як я дивився на цей терор тільки як на природний, хоча й патологічний наслідок терору самого уряду» ***. Терористи платили йому нехіттю або й ненавистю, яку успадкували більшовики.

 

Марксизм Драгоманов приймав як економічне вчення — палким прихильником Марксового «Капіталу» був близький його друг Микола Зібер, який емігрував з Росії разом з ним. Відомо, що Маркс високо оцінив виклад Зібером його вчення і глибину розуміння ним суті Марксової економічної теорії. І Зібер, і Драгоманов оцінювали Маркса як раціоналісти і позитивісти XIX ст. — їм імпонувало його прагнення раціонально, шляхом аналізу дати характеристику економіки як об’єктивного еволюційного процесу. Проте Драгоманов не міг прийняти марксизму загалом як соціологічну теорію і як політичну доктрину. Його позиція була, по суті, позицією етичного соціалізму, тому з соціалістичних діячів того часу ближчим йому був Прудон. Драгоманов не приймав «державницького» соціалізму, не кажучи вже про «диктатуру пролетаріату», і схилявся до певних форм самоврядування типу швейцарської федерації.

* Драгоманов М. П. Вопрос об историческом значении Римской империи и К. Тацит // Университетские известия. — 1869. — №9. — С. 17.

** Там же. — № 2. — С. 12.

*** Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці. — Т. І. — С. 67.

 

Ця обставина важлива для розуміння позицій Драгоманова в /480/ справі національної незалежності України. Як показав І. Рудницький, справа зовсім не в тому, що Драгоманов проміняв ідею незалежності України на ідею російського федералізму: Драгоманов взагалі був федералістом, віддаючи йому перевагу як способу державної організації з мінімумом насильства. У «Вступі до біографії Желябова» Драгоманов писав, що справді вільними суспільствами можуть бути малі держави або, радите, громади чи федерація громад. Гасло незалежності як програмну тезу українського руху Драгоманов відкидав не тому, що воно якось не узгоджувалося з його принципами: передусім він говорив про слабкість на той час політичних сил в Україні, здатних реально підтримати гасла національної незалежної держави, і стосовно цього мав абсолютну рацію.

 

Але в підході Драгоманова до української національної проблеми виявилися не тільки його загальні гуманістичні принципи, а й розуміння ним соціальної та геополітичної європейської реальності. Досить повно воно виражене в статті «Германство на Востоке и Московщина на Западе», опублікованій в редагованому ним журналі «Вольное слово» 1882 року.

 

Драгоманов розглядає напрями тяжіння державних інтересів європейських держав і показує, що вони загалом збігалися з напрямами колонізаційних рухів європейських націй. Так, колонізаційний рух німців на схід і на Балкани знаходить підтримку в державних устремліннях і створює тиск на сусідів — Польщу, прибалтійські країни, слов’янські та неслов’янські нації Балкан аж до Чорного моря. Дивним винятком є історія Росії, яка ніколи не спромоглася колонізувати землі на заході, навіть тоді, коли Катерина свідомо ставила за мету російську колонізацію степового Причорномор’я. Колонізаційні потоки з центральної Росії йшли на Урал і Сибір. Проте в історично короткий термін Росія захопила величезні землі на заході, включаючи Україну.

 

Драгоманов заперечує твердження російських істориків про те, що цій легкості Росія завдячувала своїй дипломатії та військовим перемогам. На його думку, успіхам своїм Росія завдячувала насамперед тиску Німеччини на схід і, відповідно, агресії Польщі, почасти теж під впливом Німеччини. Обороняючись від польської агресії, українці, білоруси та інші західні сусіди Росії обирають московське підданство. Драгоманов підкреслює, що Російська імперія, встановлюючи надзвичайно важкий деспотичний режим на всіх придбаних нею землях, тим часом своїми жорстокими засобами розв’язувала національні проблеми України — опір польській агресії та розгром татаро-турецької сили, забезпечення колонізації степів Причорномор’я та виходу до Чорного моря. Це створювало певну підтримку російського деспотичного режиму в різних колах українського суспільства, на що необхідно зважати.

 

Ситуацію України Драгоманов розглядає в світлі протистояння «германства і московщини», імперських амбіцій об’єднаної Німеччини та Австро-Угорщини, з одного боку, Росії — з іншого. Тяжіння Німеччини до Прибалтики, Німеччини та Австрії — на Балкани могло б закінчитися спровокованою німцями війною, розгромом російського війська, окупацією /481/ Прибалтики і Польщі із західною Росією (так і сталось у 1915 — 1916 рр.!). При цьому Драгоманов висловлює недовіру до німецької соціал-демократії, посилаючись на шовіністичні висловлювання Лассаля і В. Лібкнехта і пророче показуючи магічну силу впливу на німецьких соціалістів антиросійського та антислов’янського шовінізму. Виникає питання, чи не слід пов’язувати майбутнє України з німецько-російським конфліктом?

 

Сама ідея досягнення загального щастя через воєнний конфлікт неприйнятна для Драгоманова — він посилається на досвід революційної Франції, спроба якої принести на багнетах свободу іншим народам обернулась деспотизмом Наполеона. В швидку перемогу європейського соціалізму він теж не вірить. Найбільш прийнятним для Драгоманова уявляється шлях розвитку Росії до демократичного і федеративного устрою, який він вважав тим більш можливим, що в Росії сильні обласницькі тенденції. Саме при оперті на ліберально-демократичний рух і автономістські, федеративні тенденції в російському визвольному русі можливе, за Драгомановим, визволення України.

 

Хоч би як ми оцінювали інші втрачені можливості, не можемо не визнати, що самостійність і демократія Україні дісталися приблизно за цим сценарієм.

 

Розходження Драгоманова з націоналізмом заторкували не питання про незалежність України, яке тоді ніким із політиків не обговорювалося. Справжньою проблемою виявилася та, яка розділяла «українців» і «космополітів» ще в недільних школах. Позиція Драгоманова сформульована ним у такий спосіб: «Не забуваймо, що для нас, як для людей, які майже цілком поставлені під чужі руки, страшна не тільки чужа неволя, а й самий поступ чужих людей, коли поруч з ним не йде й наш поступ вперед» *.

 

Дрогоманов підбиває підсумки процесові, розпочатому вибором Хмельницького і формуванням з козацької старшини україно-російського дворянства: «Так сталось, що нові європейські ідеї демократизму і лібералізму, котрі згодом мусили довести освічену громаду українську й до національного автономізму, появились на Україні в перший раз не в українській одежі, не на українській мові, а на російській» **. Почався «фатальний поділ між вільнодумним і просвітнім європейством і українським етнографічним патріотизмом». І далі: «Етнографічно-національне почуття (душа) спершу тут було ні при чому. Ми навмисне ставимо при слові національне і слово етнографічне, щоб думка наша була ясніша, бо слово нація в європейській термінології значить держава, а не раса, і на світі часто проявляється автономізм політично-національний, осібний від етнографічно-національного» ***.

 

Драгоманов, таким чином, ясно протиставляє розуміння нації як «душі», національної солідарності як національного почуття (за Теннісом, die Gemeinschaft) — розумінню нації як сукупності соціальних інституцій (die Gesellschaft) і тим протиставляє себе романтизму. В термінології, вживаній Драгомановим, йшлося про принципову суперечку українських гуманістів та українських націоналістів.

* Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці. — Т. 2. — С. 322.

** Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну // Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. — К., 1994. — С. 162, 163.

*** Там же. — С. 220.

 

Орієнтація Драгоманова на російську культуру випливала не з /482/ тимчасової політичної кон’юнктури, а з того факту, що саме через Росію йшла європеїзація культури і політики: «Про себе ми скажемо, що ми б і слова не говорили про культурну вартість російської літератури, якби бачили на Україні хоч денебудь рішучі заходи для того, щоб здобувати ту їжу безпосередньо з Західньої Європи, і якби в писаннях нових українських літераторів не била в очі явна необразованість, навіть просто літературна» *.

* Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну // Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. — С. 220.

 

В останні роки життя йому довелось вести гостру полеміку з етнографічним націоналізмом, і суперник його Б. Грінченко знайшов дуже вразливе місце в драгоманівській концепції імперської культури. Ще 1873 р. у львівському журналі «Правда» Драгоманов видрукував статтю «Література російська, великоруська, українська і галицька», в якій обстоював думку про нетотожність літератури «російської» і «великоросійської». За Драгомановим, російська література не має власне російського етнокультурного характеру, вона породжена всіма націями імперії, і українці зробили в її творення величезний внесок; існує і «великоросійська» культура, орієнтована на етнос росіян, і ця культура є національною за своїми вимірами. Грінченко із задоволенням зазначає очевидний парадокс: для Драгоманова «Муму» Тургенєва належить до великоросійської, тобто етнонаціонально-російської культури, натомість «Батьки й діти» — до російської, тобто загальноімперської, неетнічної культури. Принцип поділу тут якраз природний для Драгоманова: з його точки зору характер літератури визначається тим, про кого і для кого вона пишеться. Коли Тургенєв пише для селян і про селян, він «великоросійський», коли для освічених класів і про освічені класи — він «російський», бо освічені класи розмовляють і думають однаково у всій імперії. Цілком очевидно, що хиба тут в позитивістській і раціоналістичній ідеології, неспроможній подолати елементарні труднощі, які виникають у чуттєвому вимірі національного життя.

 

Впродовж близько 20-ти років Женева, де жив Драгоманов, була центром української думки на еміграції. Звідси він підтримував постійні зв’язки зі Львовом.

 

В програмі журналу «Громада», написаній 1880 р., Драгоманов формулює політичні, економічні й культурні цілі очолюваного ним напряму. В галузі політичній, крім загальнодемократичних вимог, йдеться про «повну незалежність для України, організованої в федерацію вільних громад»; в економічній галузі — про ліквідацію «продажу робочої сили», організацію кооперативних асоціацій, яким мають належати всі продуктивні сили. Про культуру в програмі говориться: «ми стоїмо за емпіричні методи в природничих і соціальних науках, і в близьких галузях знання». Бажано, щоб науки і мистецтва замінили сучасні релігії, але тим часом програма наполягає на свободі віросповідання.

 

Як найближчу до цього світогляду політичну групу Драгоманов розглядав галицьких радикалів — М. Павлика, І. Франка, О. Терлецького та ін. Величезну енергію він вклав у викриття абсолютної культурно-політичної неспроможності галицького москвофільства, полеміку з клерикальним консерватизмом народовської націонал-демократії та вироблення й аналіз /483/ конкретних політичних кроків радикалів. У галицьких радикалах Драгоманов бачив зародок всеукраїнського політичного руху, який поєднав би національно-визвольний характер з ліберально-демократичними цілями і залучив би широкі маси села і міста під гасла реформістського, поміркованого соціалізму.

 

Така програма була надто широкою і надто політичною для Київської Громади. Врешті Громада відмовила Драгоманову в фінансуванні, і він змушений був діяти на власний розсуд.

 

1887 р. Драгоманов прийняв запрошення університету в Софії на професорську посаду. Смерть обірвала його зусилля в тому ж році, коли помер старий Фрідріх Енгельс і коли в Санкт-Петербурзі двадцятип’ятирічний адвокат Володимир Ульянов заснував «Союз боротьби за визволення робітничого класу».