Студопедия — Батьки і діти» в наддніпрянській націонал-демократії
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Батьки і діти» в наддніпрянській націонал-демократії






 

Поворот в орієнтаціях галицької націонал-демократи загострив обстановку в керівництві наддніпрянського Громадовського руху. Відмовившись від культурно-політичної стратегії Драгоманова, не підтримуючи і проавстрійської політики Антоновича — Кониського, Київська Стара Громада залишалася на невизначених культурницьких позиціях. У середовищі громадовців визрівав конфлікт «батьків» з молодшим поколінням.

 

1890 р. в Харкові створено таємне «Братство Тарасівців»; засновником його був Іван Липа (1865 — 1923 рр.), лікар, який писав під псевдонімом «Петро Шелест» (!). Товариство було нечисленне і після арештів 1893 р. швидко розпалося. Проте значення його виходить за рамки звичайної історії таємних товариств; досить згадати його учасників — Борис Грінченко (1863 — 1910 рр.), Микола Міхновський (1873 — 1924 рр.), пізніше Михайло Коцюбинський (1864 — 1912 рр.), Володимир Самійленко (1864 — 1925 рр.), Микола Вороний (1871 — 1942 рр.), Євген Тимченко, Олександр Черняхівський, Володимир Шемет та інші. Серед тодішніх «тарасівців» — чи не /500/ найвідоміші постаті українського літературного та політичного життя нового покоління. Якщо згадати, що через кілька років (точніше, 1900 р. і теж у Харкові) заснована Революційна Українська Партія (РУП) і серед засновників її — син професора Дмитро Антонович, син Олександра і Софії Русових Михайло Русов, то складається враження про сильну радикалізацію молодшого покоління діячів національного руху.

 

Серед молодих лідерів справді багато прямих нащадків старшого покоління. У Михайла Старицького було дві дочки; старша Людмила вийшла заміж за згаданого доктора О. С. Черняхівського, молодша Марія («Муха») — за Івана Стешенка (1873 — 1918 рр.), який єдиний з молодшого покоління був членом Старої Громади. Євген Тимченко був родичем Антоновича з боку першої дружини, сестри О.Ф. Кістяківського; Богдан Кістяківський доводився дружині Антоновича племінником і був його хрещеником. Одружений був Богдан на дочці відомого громадовського діяча Марії Беренштам. Численна родина Косачів, племінники і племінниці Драгоманова, а серед них насамперед — Леся Українка, відігравали значну роль у культурному й політичному житті.

 

Така «сімейність» говорить радше про нечисленність громадовського рухівського активу. Але все ж слід сказати, що те нове радикальне покоління, що почало з 90-х років тіснити старших громадовських лідерів, виростало поза вузьким колом націонал-демократичних гуртківців. Це були молоді люди з нижчих прошарків «освічених класів», вони вчились, звичайно, в російських гімназіях, але їм уже була доступна українська література, вони виросли на Шевченкові, журналах українською мовою, на українських віршах, які майже поголовно намагались писати і самі, на українському театрі, що полонив багатьох освічених українців, молодість яких припала на кінець століття. Конфлікт став конфліктом «батьків і дітей» у переносному розумінні.

 

Заклики тарасівців вражали своєю категоричністю: «тепер українофіли вже неможливі, як дійсні і щирі патріоти, як люде ідеї. І коли ми бачимо тепера, що яка-небудь молода людина свідомо йде старим шляхом українофільським, то сьміливо, не вагаючи ся можемо сказати, що то не єсть син України, то її ворог, то зрадник, перевертень, ренеґат» *.

 

Ані «Братство Тарасівців», ані окремі молоді члени громадовського руху не висували якихось радикальних політичних гасел. В маніфесті «Братства Тарасівців» йдеться про федеративний устрій Росії і Австрії; дуже радикально там сказано тільки про мову — «так кожен із нас, свідомих українців, має промовляти в родині, в товаристві і взагалі скрізь, де його зрозуміють, по вкраїнському» **. * Profession de foi молодих українців // Українська суспільно-політична думка в 20 ст. — Т. 1. — С. 22.** Там же. — С. 24.

 

Про незалежну українську державу заговорив Міхновський тільки в брошурі «Самостійна Україна» 1900 р.; у Грінченка в його «Листах з України Наддніпрянської», надзвичайно войовничих за тоном, теж нічого нового в політичній програмі немає. Грінченко говорить про «незалежність української нації», але виявляється, що то незалежність в рамках конституційної Російської держави.

 

Увесь запал молодих радикалів звернутий на мову. «Коли розвиватися народні маси можуть тільки на національному ґрунті (а ми думаємо, /501/ що се аксіома), то всяке відхилення він національного ґрунту є річчю шкідливою. Кожен, хто приносить хоч крихту обмоскалення в наш народ (чи словом з уст, чи книжкою), робить йому шкоду, бо відбива його від національного ґрунту, — себто: збиває його з того становища, що єдино на ньому можливий є народний розвиток» *. «Мусимо сказати голосно нашій молоді: дивіться, як не треба робити! Дивіться і згадайте поетове слово про тих перевертнів, що пособлюють і останню полатану сорочку здирати з матері-України!» **.

* Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської // Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. — С. 104.

** Там же. — С. 40.

 

Ця шалена й безкомпромісна позиція в мовному питанні виражала глибоку суть справи. Таку «програму» легко було аргументовано критикувати, але аргументи тут нічого не важили. Це була суто емоційна, ірраціональна позиція й опозиція, молоді діячі інституціоналізувались як етнічні націоналісти і протиставили себе «немічному раціоналістичному лібералізмові» — бодай не в програмі, а тільки психологічно.

 

Соціально-психологічну природу цього протесту ясно видно в казці молодого Коцюбинського «Хо», написаній 1894 р. Хо — персонаж, що нагадує Гоголевого Вія: так само, як під поглядом Вія, під його поглядом мертвіє від жаху все живе. Проте Хо сам хотів би, щоб люди перестали його боятися і він міг піти на відпочинок, — і ось мужні борці за народну справу йдуть по селах, повні віри й любові до своєї країни... Кінець царства страху — ось як уявляються радикальному поколінню нові часи. Це ще не був конкретний програмовий крок — але тут уже було все для розриву з раціоналістичним поступовством, звичною до компромісів повсякденною культурницькою роботою. Далі міг бути зроблений будь-який відчайдушний крок.

 

Гранична, не виміряна раціональними обрахунками позиція могла б бути не мовною, а якоюсь іншою, але обов’язково символічною: головне, що вона різко віддаляла аванґард, еліту від сірої і хаотичної маси. Розходження стосувалися поки що енергії тієї самої просвітницької роботи. Далі елітаризм висунув гасло державництва. По суті, «національно-державницький» напрям був, з культурно-політичної точки зору, насамперед елітарним, ґрунтованим на винятковій ролі державотворчої еліти; саме цей крок мусив зробити енергійний «націонал», щоб порвати з негідним «українофільством».

 

А поки що молоді глузували з жалюгідних лібералів. Найпопулярнішими віршами Самійленка (автора переважно дуже бравурних патріотичних поезій, — між іншим, сьогодні всі знають лише його /502/ «Тихесенький вечір на землю спадає...») стали численні сатири на лінивих лжепатріотів, які не злазять з печі:

 

Ще стоїть Україна! Не вмерла вона

І вмирати не має охоти.

Кожна піч українська — фортеця міцна,

Там на чатах лежать патріоти.

 

Прагматичний і розсудливий Чикаленко згадував, що на молодь завжди справляли велике враження палкі й плутані промови Івана Стешенка, після яких не можна було пригадати, про що ж він так пристрасно говорив. Із старими громадовцями Стешенко розмовляв з ледве прихованим презирством. Про Грінченка, якого Громада викликала з Чернігова до Києва для роботи над словником, Чикаленко розповідає, що той був дуже милий в приватній розмові, але ставав абсолютно нестерпним на засіданнях — чіплявся до кожної фрази, відстоював якісь незрозумілі позиції й принципи, був різким і сам без потреби ображався. Уживався він тільки з молодими керівниками видавництва «Вік» — С. Єфремовим, семінаристом В. Дурдуківським та ін. Мабуть, це було наслідком не тільки його вдачі, а й відчуттям ворожості до старшого покоління.

 

При цьому ні Грінченко, ні Єфремов не висунули нових культурницьких чи політичних вимог, залишаючись у рамках того ж таки просвітництва. І не посередніми віршами чи партійно-політичною діяльністю, а саме своїм культурницьким доробком і увійшов Грінченко в історію. Йому Україна зобов’язана й остаточним оформленням фонетичного правопису, і безцінним словником української мови.

 

У «Листах», підписаних псевдонімом «Вартовий», Грінченко називав серед тих нечисленних вождів української культури, які чинять опір обмосковленню, Антоновича, Кониського, Нечуя-Левицького і... «Чайченка», тобто себе самого. Радикальний національний рух спирався, таким чином, на традицію консервативного культурництва.

 

1900 р. Антонович з Кониським задумали створити Загальну українську організацію на засадах індивідуального входження «свідомих українців», а не вже існуючих Громад. Це була спроба якось обійти Стару Громаду. На І з’їзді цієї організації почесними членами її Ради обрано В. Б. Антоновича, П. Г. Житецького та М. В. Лисенка, а Кониський виявився настільки непопулярним навіть серед створюваної ним організації, що не був обраний нікуди. Загальна організація існувала, скликала з’їзди, вела, як і раніше Громади, культурницьку роботу, але не виходила на політично-партійну арену. Найбільшим авторитетом в українському національному русі залишався М. Лисенко, на засіданнях найчастіше головувала або В. Науменко, або І. Шраг. Після революції 1905 р. в Київ переїхав Грушевський; він і став визнаним головою Загальної організації. Всього до організації входило, за свідченням Є. Чикаленка, «душ 150» по всій Україні.

 

Частина націонал-радикалів, які не вийшли за рамки політики та ідеології консервативного громадовства, залишилася в єдиних організаційних націонал-демократичних структурах, тим більше, що розвиток революції на Наддніпрянщині не сприяв піднесенню національної свідомості, висуваючи дедалі більше соціальні проблеми і насамперед проблеми села. /503/

 

Кількість передплатників україномовної преси, як згадує Є. Чикаленко, незалежно від змін її політичного курсу коливалася близько 5 тисяч. Пізніше, влітку 1917 р., передплатників було майже 6 тисяч. Це яскраво свідчить про перевагу соціальних та загальнодемократичних цілей у настроях суспільства Східної України над суто національними.

 

Коли почалися вибори до Державної думи, здійснювалися спроби виставляти кандидатів «від українців», але тільки на Полтавщині вдалося провести одного депутата — колишнього «тарасівця» В. Шемета. Учасники українського національного руху змогли пройти в Державну думу тільки через загальноросійські політичні партії, передусім через кадетів. 1908 р. було знову створено безпартійну організацію — Товариство Українських Поступовців (ТУП), з єдиною програмовою вимогою — федеративний устрій Росії та автономія України. Фактично це була невелика група, як тоді говорилося, «свідомих», «твердих» або «щирих» українців з літературно-громадського середовища, яка намагалася в час політичної реакції продовжувати культурницьку політику і готувати кадри для нових політичних умов. Після смерті Лисенка, Старицького й Антоновича лідерство Михайла Грушевського (який повернувся до Галичини) було поза сумнівами.

 

Між тим радикалізація молодої генерації продовжувалась.

 

Ще в РУП утворилася націоналістична опозиція (М. Міхновський, А. Макаренко), частина якої потім виділилася в Народну партію (УНП), вже зовсім крихітну. Написана на замовлення лідерів РУП М. Міхновським нині широко відома брошура «Самостійна Україна» (1900 р.) була настільки радикально-націоналістичною, що від неї РУП після тривалих вагань відмовилася.

 

Головна ідея брошури полягає в тому, що оскільки Переяславська угода 1654 р. не виконана російською стороною, Україна має моральне право її розірвати. З погляду Міхновського, невиконання росіянами «Переяславської конституції» морально повністю розв’язує руки українцям: «нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, оборонюючись від насилля». «Війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна уважаєть ся также відповідною, як і боротьба фізічною силою» *. Оскільки українська інтелігенція «раз-у-раз грала ганебну й соромицьку ролю», «ніколи не служила своєму народови», то тільки нова, «третя інтелігенція» є представником нації і «стерно національного корабля належить ся їй» **. Проголошуючи гасло «Одна, єдина, нероздільна Україна від Карпатів аж по Кавказ», Міхновський підсумовує: «Нехай жахляки та відступники йдуть, як і йшли до табору наших ворогів, їм не місце поміж нами і ми виголошуємо їх ворогами вітчини. Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для Вкраїнців, і доки хоч один ворог-чужинець лишить ся на нашій терріториї, ми не маємо права покласти оружія» ***.

* Міхновський М. Самостійна Україна // Українська суспільно-політична думка в 20 ст. — Т. 1. — С. 68,70. ** Там же. — С.69.*** Там же. — С. 71.

 

Не менш виразний націоналізм Міхновського в написаних ним «Десяти заповідях УНП». Тут маємо, наприклад, такі постулати: «2. Усі люди /504/ твої брати. Але москалі, поляки, мад’яри і жиди це вороги нашого народу, як давно вони панують над нами і визискують нас. 3. Україна для українців, тому виганяй з неї усіх ворогів-зайдів. 4. Усюди і завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів» тощо *. Доведений до морально-політичного принципу непримиренної ворожості до російської мови мовний екстремізм зливається з гаслом етнічної чистки. Звичайно, в такому оформленні, та ще в країні, де увесь інтелігентний прошарок нації мав російську освіту і рідко вмів спілкуватися інакше, ніж по-російськи, гасло самостійності України не могло бути привабливим.

* Цит. за: Горєлов М. Передвісники незалежної України. — К., 1996. — С. 34.

 

РУП перші роки свого існування не мала власної програми і тільки 1903 р. відмовилася від політичної ідеології Міхновського. Київська громада РУП запропонувала свій проект, в якому РУП проголошувалась частиною світового соціалістичного руху, а в національному питанні приймала гасло автономії України. На 2 з’їзді 1905 р. РУП перейменована на Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію (УСДРП). УСДРП не справляла серйозного впливу на робітництво України і залишилась невеличкою групою молодої інтелігенції. Як бачимо, УСДРП формувалася в рамках радикальної частини націонал-демократії і радше була частиною національно-визвольного руху з удедалі більшим соціалістичним забарвленням.

 

Традиція й «модерн»

 

Та суб’єктивістська (і в доброму, і в недоброму значенні слова) течія в культурі, що тоді пов’язувалася з терміном модерн, в Україні політизована з самих початків свого виникнення. За витоками український модерн, чи авангардизм, різко відрізняється від російського. Звичайно, європейська література та малярство справляли однаково потужний вплив і на Україну, і на Росію. Проте у російського модерну були власні джерела. Російський символізм мав сильні імпульси від містичної теософії та антропософії Штайнера та Блаватської. Теоретики символізму (Вяч. І. Іванов) звертаються до Ніцше та європейських джерел з метою ідейного обґрунтування певного варіанта універсального і позаконфесійного богобудівництва, до чого виявляються небайдужими люди надзвичайно різні — від християнських персоналістів Булгакова і Бердяєва до ультралівих Богданова, Луначарського та Горького.

 

В Україні вплив модерну йде безпосередньо з Польщі на Галичину і звідти — на Наддніпрянщину В польській культурі своєрідним заломленням Ніцше став яскравий письменник Пшибишевський; безпосередній зв’язок з літературою і малярством у Галичині мав Виспянський, який жив у Кракові й особисто підтримував добрі стосунки з такими українськими діячами, як письменник Василь Стефаник та художник Михайло Жук (1883 — 1964 рр.), який вчився і у Мурашка в Києві, і в Кракові в Академії мистецтв. Утворене 1906 р. у Львові товариство «Молода муза» (поети і письменники Б. Лепкий, В. Пачовський, П. Карманський, М. Яцків, композитор С. Людкевич, /505/ критик М. Євшан та ін.) знаходилось під великим впливом модерністської «Молодої Польщі». Найповажнішою особою в «Молодій музі» був краків’янин — викладач української мови й літератури Краківського університету Богдан Лепкий (1872 — 1941 рр.). В його спогадах назва «Молода муза» пов’язується з іншим можливим варіантом назви — «Молода Україна» та аналогіями з «Молодою Польщею» та «Молодою Скандинавією». Зрештою, були і антології новітньої української поезії під назвою «Молода Україна», і відверті апеляції до містичного відчуття новизни світовідкриття, споріднені з ранньохристиянським очікуванням «нових часів». Т. Гундорова посилається на Остапа Луцького: «відхиляється звільна широка заслона, з незнаних далей долітає якась дивна пісня — в задуманих душах людських родиться віра, що там далеко, «за дев’ятою горою, за дев’ятим морем синім» — кінчається не життя і світ, лиш межа; за нею інший, кращий світ» *.

 

Це трепетне й екзальтоване відчуття чи передчуття пришестя Нових Часів надавало поетичним відкриттям особливого сенсу й значення, створювало віру в новітніх художньо-філософських пророків і впевненість у тому, що старі духовні боги вмерли. Власне, визначити суть того різноликого явища, яке з легкої руки критиків-стародумів одержало спільну назву «модерн», просто неможливо: декадентами, модерністами чи символістами народницька реалістична естетика одразу вилаяла всіх, хто писав у різних нових манерах. Проте єдиний стрижень цієї новітньої літератури існував: це було загострене відчуття суб’єктивності, не тільки увага до людського «Я», до психології і до вічних проблем індивіда, насамперед волі до життя, любові й смерті, але й спроба все життя і всю реальність побачити крізь мерехтливе і нестійке «Я», подивитись не на миттєвість з погляду вічності, а на вічність крізь нетривке «тепер».

 

Перші ж кроки новітньої української естетики, що її традиціоналісти визначили як декадентство, або модернізм, були пов’язані з прагненням зберегти чи завоювати україномовній літературі читача. Інтелігенція читала Метерлінка, Ібсена, Кнута Гамсуна, Гауптмана, Бодлера, Верхарна, російських символістів. Виправдовуючись перед старими авторитетами, на це посилались організатори новітніх збірок — Вороний, Коцюбинський. При цьому Вороний не шкодував лестощів, щоб зберегти стосунки з традиціоналістами: «Будь же ласка, не поскупіться та пришліть нам щось із ваших пречудових творів, — писав він Нечуй-Левицькому, — що як мед той липовий, і солодкі, і запашні, і добрі на вжиток» **. Нечуй меду не прислав, а Панас Мирний на звернення Коцюбинського відповів, що на Україні інтелігенції немає, і писати треба, як писали.

* Див.: Гундорова Т. Проявлення слова. — Львів, 1997. — С. 88 — 89.

** Цит. за: Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К., 1997. — С. 101.

 

«Молода муза» стала явищем не стільки української поезії, скільки української літературно-філософської культури. Умонастрої, що запанували в бунтівній групі літераторів, викликали шалений опір у консервативної народницької критики, яка вбачала у модернізмі відмову від громадських національних гасел, втому і втечу, повторення західницького занепадництва і взагалі протиприродність. Характерно, що найбільш /506/ непримиренними ворогами «модерну» стали вожді вчорашніх «молодих» першої хвилі — Б. Грінченко і особливо С. Єфремов.

 

«Молода муза» існувала до 1909 р., а того ж таки року в Києві Павло Богацький (1883 — 1962 рр.) та Микита Шаповал (1882 — 1932 рр.) заснували журнал українського модерну — «Українська хата» (1909 — 1914 рр.). Сполучною ланкою цих товариств були поет Микола Вороний (1871 — 1942 рр.) та критик Микола Євшан (1889 — 1919 рр.). Власне, початок українського модернізму пов’язують з відозвою Миколи Вороного про видання альманаху «З-над хмар і долин», опублікованою в львівському «Літературно-науковому віснику» 1901 року. Колишній «тарасівець» Вороний емігрував до Австро-Угорщини, жив у Відні та Львові, зблизився з галицькою літературною та театральною публікою, повернувшись в Росію 1897 р., грав в українському театрі, писав і вів партійну роботу в РУП. За його власними словами, він прагнув лише взяти від модерну все корисне і не формулював якихось радикальних модерністських програм; його поезія досить прив’язана до звичних трафаретів і, принаймні, не стала поетичним відкриттям. Те ж можна сказати про доброго, але не епохального поета Олександра Олеся (Кандиби, 1878 — 1944 рр.), перша збірка якого «З журбою радість обнялась» вийшла 1907 р. і принесла йому велику популярність. Олесь, як і Вороний, досить традиційний за своїми виразними засобами. Проте естетичне й критичне обличчя журналу було дуже виразне — завдяки, насамперед, Миколі Євшану і Микиті Шаповалу («Сріблянському»).

 

Микола Євшан писав і в журналі «Молодої музи» «Світ», і в «Українській хаті». Родом із Станіславщини, Євшан (справжнє прізвище Федюшко) став у роки війни офіцером австрійської армії, потім УГА і помер від тифу в Вінниці.

 

Один із організаторів «Української хати» Микита Шаповал, який писав вірші і критичні статті під псевдонімом «Сріблянський» (він народився в слободі Сріблянка під Бахмутом), був надзвичайно характерною та яскравою постаттю українського модерністського руху, яка поєднувала художні й політичні орієнтації. Він походив з дуже бідної багатодітної селянської родини і не мав ніякої освіти, крім лісової школи (університет він кинув, щоб зосередитися на роботі в журналі). Природна обдарованість заміняла йому, де це було можливо, професійну підготовку; врешті — вже після революції — він став фаховим соціологом. Політичні колеги — Грушевський, Винниченко — залишили про нього спогади й оцінки, досить неприємні: вони створюють образ людини неврівноваженої, егоцентричної та імпульсивної. На захист Шаповала можна сказати, що його легко було вивести з гри звинуваченням в егоїстичних мотивах: він ображався, спалахував і відмовлявся від посад і позицій, чим суперники негайно користалися. До «свідомого українства» Шаповал прийшов під впливом прихильника Міхновського, пізніше — «соціаліста-самостійника» О. Макаренка. Його радше можна було б назвати радикальним народником: Шаповал вважав неукраїнським усе в українській історії, що передувало Котляревському. Козаки не були українцями, /507/ бо залишалися «руськими» православними патріотами; Сковорода писав Бог зна якою мовою. Навіть вживання української мови не давало гарантії українства, бо можна було бути ще й «ідеологічно неукраїнським».

 

Євшан і Шаповал роблять новий крок порівняно з галицьким наслідницьким «новомузівством». Вони постулюють духовне існування такої України, що належить до наймодернішого Заходу, і під цю Україну, так би мовити, творять українців («маємо Італію, тепер для неї треба зробити італійців», сказав один із діячів Рісорджіменто після завоювання незалежності). Зрозуміло, що підґрунтям такої ідеології мусив стати Ніцше, при цьому Ніцше досить ходовий і популярний, взятий поза зв’язком із його полемікою з Ваґнером, Ніцше-«надлюдина», розтиражований десятками переспівів. У Євшана можна прочитати практично все, що проголосив після війни Дмитро Донцов — аж до витлумачення Шевченка й Лесі Українки як єдиних сильних індивідуальних особистостей в українській літературі.

 

Теза про творення моралі сильним самотнім індивідом, творення нації силою національного духу обранців є дальшим кроком у тому напрямі, який був обраний радикалами-«тарасівцями».

 

Хоч як це парадоксально, українські модерністи при цьому починають з гасла «мистецтво для мистецтва». Про «чисте мистецтво» говорить Микола Вороний, полемізуючи з Франком, а Василь Пачовський (1978 — 1942 рр.) в першій своїй збірці «Розсипані перли» (1901р.) писав: «То є штука, я не пхаю ту ідей». Характерно, що того ж року Пачовського було виключено із Львівського університету за політичний антипольський виступ (історичний факультет він закінчив у Відні). Як свідчив він у своїй «Автобіографії», його драма «Сонце Руїни» (1908 — 1909 рр.) була виявом нового душевного настрою, коли Пачовський «станув перед містичною загадкою свого народу»: осмислення історичної долі України як місії він пов’язує з загальноєвропейськими богобудівничими шуканнями — «зачинало родитися щось у роді релігійности, глибоко поняте шукання Бога, далеке від конфесії, що ставить питання про послідні причини і цілі світу і життя, і це не тільки одиниці, але й громадського життя» *. Богобудівництво Пачовського веде його до давньослов’янської міфології — маємо повторення духовного шляху Ваґнера, і воно таке ж політично визначене.

 

Заперечення ідеологічної спрямованості літератури й мистецтва, гасло «штука для штуки» були насправді не виявом аполітичності модерністської «Молодої України», а запереченням старого народницького мистецтва. На місце романтичного обожнення народу приходить його критика і навіть картання з позицій національного ідеалу, суб’єктивістське прагнення до елітарності.

 

Якщо абстрагуватися від різних, часто протилежних політичних реалізацій цих елітарно-суб’єктивістських настанов і розглядати тільки їх культурний зміст, то в один потік можна було б об’єднати і Євшана, і Донцова, який почав уже виступати як політик і критик-літератор, і Шаповала, і Вороного, і Пачовського, і молодого Винниченка, і навіть Коцюбинського та Ольгу Кобилянську.

* Цит. за: Нахлік Є. Василь Пачовський про всесвітню місію українського духу // Український світ. — 1995. — №1 — 3. — С. 31. /508/

 

Донцов став симпатиком фашизму, Винниченко — націонал-комунізму. Шаповал з тих же суб’єктивістських позицій прийшов у еміграції до своєрідного нового просвітництва.

 

Вороний, радикальний національний діяч, увійшов в історію, мабуть, все-таки найбільше своїм перекладом «Інтернаціоналу», який співався українськими комуністами на офіційних зібраннях і тоді, коли його автор уже був розстріляний НКВД.

 

Різноманітність і несумісність шляхів, які починалися від усвідомлення вагомості вольового первня в історії і культурі, засвідчена різністю життєвих доль українських інтелігентів, запалених на початку століття близькими радикальними ідеями. Умонастрої, що їх узагальнено об’єднують словом модерн, породжували дуже різні політичні результати, проте в мистецтві іноді не породжували нічого. Важко, а чи й неможливо визначити міру приналежності до «модерну» письменників, які вивищувалися над літературним тлом своїм яскравим обдаруванням, таких, як Ольга Кобилянська (1863 — 1942 рр.), Василь Стефаник (1871 — 1936 рр.) чи Михайло Коцюбинський (1864 — 1913 рр.).

 

Михайло Михайлович Коцюбинський зовнішність мав навіть аристократичну: це був високого зросту горбоносий чоловік із борідкою-еспаньйолкою та підкрученими вусами, його не псувала ані рання лисина, ані сивина. Насправді Коцюбинський доброї освіти не мав, не закінчив навіть семінарії, бо виріс у бідності. Батько був дрібним урядовцем, після його смерті на руках у Коцюбинського залишилася сліпа мати, а сам він змолоду був на обліку як політичний, і сяку-таку роботу (в філоксерній комісії) одержав завдяки допомозі громадовців. Уже будучи відомим письменником, Коцюбинський працював у Чернігові скромним земським статистиком. Гострота світосприйняття почасти зумовлена важкою сердечною хворобою, що поставила його в пограничну ситуацію і рано звела в могилу. Але високий літературний смак став наслідком самоосвіти, постійної роботи над собою.

 

Навіть у ранніх творах Коцюбинський виходить за межі традиційного романтичного поклоніння Народу як меті діяльності й еталону чеснот. Характерний для молодшого покоління непокірний і безстрашний заклик до дії, бодай «поза межами можливого», відлунює в його «Хо» та інших невеликих прозових творах. З безоглядністю людини дії сусідить зневага до лібералізму, що її бачимо в пізній прозі («Коні не винні»). Цей вольовий і персоналістський мотив упродовж усієї письменницької діяльності Коцюбинського знаходить вияв у глибокому інтересі письменника до психології персонажів, включаючи найпримітивніших напівлюдей, таких як кат Лазар в оповіданні «Persona grata». Вся історія заломлюється крізь буття індивіда, через його серце проходить межа між вічністю й обов’язком, тим «мушу», що прив’язує до сумної повсякденності. Коцюбинський не ідеалізує ні народну масу, ні тих мужніх і самовідданих людей, які торують шлях у майбутнє. Служниця Варвара проривається істеричним сміхом в обличчя інтелігентним господарям: «Ха-хаха!.. Б’ють... і нехай б’ють... Ха-хаха!... Бо годі панувати...». І, охоплений жахом чекання натовпу погромників, /509/ пан Чубинський раптом бачить її «босі ноги, холодні, червоні, брудні й порепані... як у тварини».

 

У незакінченій повісті «Fata morgana», що сполучає риси класичного реалістичного полотна на теми селянської революції й імпресіоністськи витонченого психологічного роману, не знайдемо виправдання тих селян, які, пограбувавши панів, для врятування від урядової розправи самі вбивають своїх ватажків. Все це — груба реальність, і разом з тим у читача немає сумніву, що життя має сенс лише як служіння цим нещасним людям.

 

Найсильніша художньо річ Коцюбинського — новела «Intermezzo». Потреба в самотності дає можливість людині не просто відпочити — сприйняти саму суть життя, пережити сенс його, відчути одвічну полярність світла й темряви. Герой звертається до сонця: «З тьми «невідомого» з’явився я на світ, і перший віддих, і перший рух мій — в темряві матнього лона. І досі той морок наді мною панує — всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою. Його слуги — хмари, гори, темниці — закривають тебе від мене — і всі троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь в нім навіки. Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у фейєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю наймення їй «ідеал» і ховаю у серці. І він мені світить».

 

Коцюбинський впродовж усього життя — в пошуках радикальних розв’язань національних і соціальних проблем, і впродовж усього життя йому світить оте сонце людяності. Коцюбинський мав ліві переконання, не випадкові і ліві пов’язання його сім’ї: син Юрій став відомим більшовиком і однією з перших жертв терору, як і зять Віталій Примаков та інша близька до його кола молодь. Він знав, що люди будуть жорстокими, коли візьмуться за зброю, і намагався примирити це якось із своїм гуманізмом.

 

Врешті в поезії, після скутих народницькою традицією, несміливих, наслідницьких спроб, з’являється відкриття музики українського слова. Леся Українка була одним із джерел інтелектуальної орієнтації літератури, звідки потреба економити слово, шукати найстисліший спосіб викладу. Проте саме в пошуках «мистецтва для мистецтва» з’являються перші знахідки музики вірша. Загалом поезія «Молодої музи» та «Української хати» не стала таким художнім відкриттям, як російська поезія «Срібного віку». З віршів тієї пори до сьогодні дожило небагато; так, Богдана Лепкого ми знаємо переважно по пісні «Чуєш, брате мій, товаришу мій». Справжнім художнім відкриттям епохи стала новела Василя Стефаника. Вона, здавалося б, нічим не відрізняється від численних оповідань на народні теми, що були й до того; але їх лапідарність змушувала автора до філігранної праці із словом для досягнення максимальної виразності. Передвісника майбутніх відкриттів у ритміці, інструментовці вірша вбачають у поезії Пачовського.

 

Школою молодої української поезії стали «суботи» Коцюбинського. Там зросли і Василь Еллан /510/ (Блакитний), і Павло Тичина. Звідси, з цього гуртка починалося становлення музики вірша Тичини. Перші його вірші позначені 1914 р., коли вже померли і Леся Українка, і Михайло Коцюбинський; свої геніальні рядки він скаже пізніше, в «Сонячних кларнетах» (1918 р.), але оте надзвичайне відчуття матеріалу слова, яке, наприклад, бачимо у вірші тієї пори:

 

Я стою на кручі —

за рікою дзвони;

жду твоїх вітрил я —

тінь там тоне, тінь там десь...

— до цього чуда поезії дорога відкривається вже в передвоєнні роки.

 







Дата добавления: 2015-09-04; просмотров: 443. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Функция спроса населения на данный товар Функция спроса населения на данный товар: Qd=7-Р. Функция предложения: Qs= -5+2Р,где...

Аальтернативная стоимость. Кривая производственных возможностей В экономике Буридании есть 100 ед. труда с производительностью 4 м ткани или 2 кг мяса...

Вычисление основной дактилоскопической формулы Вычислением основной дактоформулы обычно занимается следователь. Для этого все десять пальцев разбиваются на пять пар...

Расчетные и графические задания Равновесный объем - это объем, определяемый равенством спроса и предложения...

Роль органов чувств в ориентировке слепых Процесс ориентации протекает на основе совместной, интегративной деятельности сохранных анализаторов, каждый из которых при определенных объективных условиях может выступать как ведущий...

Лечебно-охранительный режим, его элементы и значение.   Терапевтическое воздействие на пациента подразумевает не только использование всех видов лечения, но и применение лечебно-охранительного режима – соблюдение условий поведения, способствующих выздоровлению...

Тема: Кинематика поступательного и вращательного движения. 1. Твердое тело начинает вращаться вокруг оси Z с угловой скоростью, проекция которой изменяется со временем 1. Твердое тело начинает вращаться вокруг оси Z с угловой скоростью...

Принципы резекции желудка по типу Бильрот 1, Бильрот 2; операция Гофмейстера-Финстерера. Гастрэктомия Резекция желудка – удаление части желудка: а) дистальная – удаляют 2/3 желудка б) проксимальная – удаляют 95% желудка. Показания...

Ваготомия. Дренирующие операции Ваготомия – денервация зон желудка, секретирующих соляную кислоту, путем пересечения блуждающих нервов или их ветвей...

Билиодигестивные анастомозы Показания для наложения билиодигестивных анастомозов: 1. нарушения проходимости терминального отдела холедоха при доброкачественной патологии (стенозы и стриктуры холедоха) 2. опухоли большого дуоденального сосочка...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.015 сек.) русская версия | украинская версия