Гуманістичний соціалізм

 

Загальне захоплення марксизмом на зламі XIX і XX ст. переросло або у ліберальний скептицизм, що дедалі більше втрачав пов’язаність із соціалістичним спрямуванням, або у фанатичне марксистське якобінство. Один із перших економістів марксистського напряму, Михайло Іванович Туган-Барановський (1865 — 1919 рр.), зберіг гуманні і соціалістичні орієнтації, досить радикально позбавившись марксистського світогляду. /528/

 

Туган-Барановський був сином артилерійського генерала, що походив із татарського роду, який в давнину став українським, а потім русифікувався; мати його була українкою. Він учився в Київській І гімназії; після закінчення Харківського університету (1888 р.) написав працю «Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя», що стала його магістерською дисертацією і в якій яскраво виражені його марксистські погляди. Подальший інтелектуальний розвиток привів Туган-Барановського до перегляду головної ідеологеми марксизму — вчення про об’єктивний характер вартості. Туган-Барановський став одним із перших і яскравих лідерів суб’єктивної школи в економічній науці — школи маржиналізму, з якої виросла сьогоднішня ліберальна економічна теорія. Аналіз руху вартості як результату співвідношення попиту й пропозиції дозволив йому одержати значущі результати, зокрема в теорії кооперації, якою він переважно займався. Серед його учнів — відомий російський економіст Кондратьєв, уславлений не тільки працями з теорії кооперації, а й відкриттям так званих «циклів Кондратьєва» в теорії криз, що теж була постійним предметом заінтересувань Туган-Барановського. В своїй останній праці, опублікованій уже після його смерті, Туган-Барановський окреслює перспективи загальної теорії цінностей, спираючися на результати в тих науках, де цінності можна вимірювати, — економічній теорії та психофізіології.

 

Будучи прихильником концепцій економістів Менґера, Бем-Баверка та інших, консервативних у політиці, Туган-Барановський залишився соціалістом. Він писав в одній із своїх статей «кадетського» періоду: «Безперечно, марксизм переживає кризу, але марксизм не можна ототожнювати з соціалізмом: соціалізм існував до Маркса і залишиться після того, як марксизм буде зжито і перевершено» *. Приналежність свою до української культури та української історії Туган-Барановський засвідчив політично: в уряді УНР він був міністром фінансів. Життя його обірвалось десь під Одесою в роки новітньої Руїни.

Туган-Барановский М. И. Интеллигенция и социализм // Вехи. — С. 435.

 

Перехід Богдана Кістяківського від громадовського руху до політичного табору загальноімперських лібералів був однією з найбільших втрат української націонал-демократи.

 

Сини О. Ф. Кістяківського всі стали історичними фігурами: старший Володимир — засновник колоїдної електрохімії в Росії, молодший Ігор — правник-цивіліст, політичний діяч, співробітник професора Муромцева, лідера російських лібералів, міністр /529/ внутрішніх справ в уряді гетьмана Скоропадського; син Б. О. Кістяківського Юрій (Джордж) — американський фізико-хімік, один з батьків атомної бомби.

 

Б. О. Кістяківський (1868 — 1920 рр.) — учень Драгоманова, з яким був близький його батько і з яким сам Б. О. Кістяківський листувався. Сповнений романтичного бажання вчитися і працювати разом з українськими послідовниками Драгоманова і передусім з Іваном Франком, Кістяківський виїжджає до Львова і тут потрапляє під арешти, якими австрійський уряд відповів на розгортання радикального руху. Кістяківського було вислано з імперії, і він більше ніколи не переступав її кордонів. Після навчання в Харківському, Дерптському, Берлінському, Страсбурзькому університетах Кістяківський став доктором філософії Берлінського університету, жив у Німеччині, 1911 р. повернувся до Росії і після роботи в Демидівському юридичному ліцеї в Ярославлі (де тоді працював також син Павла Чубинського Михайло, відомий юрист) 1917 р. став професором Київського університету. Тут, за Скоропадського, Кістяківський брав участь у створенні Української академії наук. Помер Кістяківський 1920 р., маючи 51 рік, десь на Кубані, куди занесла його війна.

 

1905 р. виповнювалося десятиріччя з дня смерті Драгоманова, і на його відзнаку російські ліберали видали в Парижі двотомник його політичних творів. У передмові до другого тому Б. Кістяківський писав про Драгоманова: «Він доходив висновку, що вищі соціально-політичні і культурні ідеали європейської цивілізації можуть бути здійснені на українському ґрунті й серед українського народу тільки в українській національній формі... Таким чином, не будучи націоналістом, він став палким і відданим українським патріотом» *. Це ж можна сказати і про самого Кістяківського, який приєднався до кадетів, але від 1904 р. його стосунки із Струве починають псуватися у зв’язку з відступом кадетів від принципів федералізму.

* Кистяковский Б. Предисловие ко 2 тому «Собрания политических сочинений» М. П. Драгоманова. — Париж, 1906. — С. XXVII — XXVIII.

 

Традиційні характеристики Б. Кістяківського як «методологічного плюраліста» і неокантіанця ґрунтуються на нерозумінні суті того повороту в історії європейської думки, активним учасником якого він був. У Німеччині Кістяківський вчився у неокантіанця Віндельбанда і потім тривалий час належав до Гайдельберзького гуртка, куди, крім нього і Віндельбанда, входили брати Макс і Альфред Вебери, Ґеорґ Єллінек, Роберт Міхельс, Гуґо Мюнстерберґ, Вернер Зомбарт, молодий Ґеорґ Лукач — особистості надзвичайно широко знані, досить різні за напрямом думок і єдині в одному: з їх діяльністю закінчилась монополія «історичної школи» в Німеччині.

 

На час найбільшого розквіту творчості Макса Вебера припадає період його близької дружби з Богданом Кістяківським, від якого Вебер узяв не тільки добру інформованість про українські справи і глибоку повагу до Драгоманова, а й низку фундаментальних ідей. І Вебер, і Кістяківський здійснюють на матеріалі суспільних наук той поворот у філософії науки, який через шість з лишком десятків років у галузі методології точних наук здійснювали Кун, Лакатош, Тулмін та інші представники «історико-наукового» /530/ напряму. Йдеться про дослідження так званих «парадигм науки» як доповнення формального аналізу структури наукових теорій.

 

Досліджуючи суспільствознавчі теорії, Кістяківський дає таку їх класифікацію. По-перше, це — теорії, ґрунтовані на парадигмі причини і наслідку, тобто ідеї необхідності, в тому числі в розвитку суспільства. Такі теорії мають механічний характер, неспроможні описати і зрозуміти явище свободи, що є підставовим феноменом людської історії. По-друге, це — теорії, які виходять саме із явища вільного вибору і тому оперують поняттями випадковості, можливості, свободи, суб’єктивності. Яскравим представником такої суб’єктивістської методології була соціологія народництва, запальній критиці якої Кістяківський присвятив чимало сторінок. По суті, до цієї категорії належать усі класичні позитивістські концепції післядрагоманівського типу, включаючи соціологію Ковалевського. По-третє, це — теорії, в основі яких лежить поняття мети або ідеалу, а в більш точному виразі — поняття норми. Свої уявлення Кістяківський пов’язує саме з цією парадигмою науки і називає «науковим ідеалізмом» — не від традиційного філософського поняття «ідеалізм» на протилежність реалізмові чи матеріалізмові, а від слова «ідеал». Від класичного позитивістського уявлення про характер соціальних спільнот концепція Кістяківського відрізняється тим, що звертає увагу на цілісність, на те ціле, яке, за старим афоризмом, завжди більше, ніж сума його частин.

 

Для класичного позитивізму і для традиційного народницького реалізму, який прагнув брати дійсність «неупереджено», все, що говорили Кістяківський, Вебер та інші, потопало в понятті «модернізм», «неокантіанство» чи «суб’єктивізм». Звідси одностайні оцінки Кістяківського як марксистами, так і народницьки-націоналістичними теоретиками. В природознавстві парадигма, яку побачив Кістяківський, складається набагато пізніше на ґрунті теоретико-інформаційних та синергетичних уявлень, і сьогодні ми читаємо Вебера й Кістяківського як авторів, які вгадали тенденції розвитку науки на три чверті століття наперед.

 

Але ідея норми й цілісності як парадигми суспільствознавства була не тільки науковою, а й громадсько-політичною ідеєю. Саме тому Кістяківський виявився в одному таборі з авторами «Вех», хоч і не поділяв їх негативно-критичного ставлення до інтелігенції. Кістяківський з пункту, який був йому найближчий, бачив небезпеки майбутнього розвитку менш оптимістично, ніж традиційний позитивістський лібералізм, зокрема такі критики «Вех», як Петрункевич, Ковалевський, Овсянико-Куликівський.

 

Варто навести велику цитату з Кістяківського, щоб з’ясувати суть його погляду не тільки на право, а й на суспільні процеси загалом. «Право не може бути поставлене поряд з такими духовними цінностями, як наукова істина, моральна досконалість, релігійна святиня... Але духовна культура складається не з одних ціннісних змістів. Значну частину її становлять ціннісні формальні властивості інтелектуальної та вольової діяльності. А з усіх формальних цінностей право як найбільш /531/ досконала і майже конкретно відчувана форма відіграє найважливішу роль... Головний і найістотніший зміст права складає свобода. Правда — це свобода зовнішня, відносна, зумовлена суспільним середовищем. Але внутрішня, більш безвідносна, духовна свобода можлива тільки при існуванні свободи зовнішньої, і остання є найкращою школою для першої» *.

 

Зрозуміло, що з таких позицій мислителю була очевидна страшна слабкість імперської інтелігенції, в тому числі найбільш прогресивної, — відсутність у неї міцної правосвідомості як наслідок неправового характеру Російської імперії. «Російська інтелігенція ніколи не поважала права, ніколи не бачила в ньому цінності; з усіх культурних цінностей право знаходилось у неї в найбільшому загоні» **. Тому Кістяківський, по суті, не бере участі в партійній діяльності навіть найближчих до нього кадетів. Спочатку він був проти створення ліберальної партії, оскільки боявся, що вона набуде радикальних рис за умов підпілля: «Не бажаю, — писав він Струве, — сприяти заміні самовладдя Романова «Божою милістю» самовладдям Леніна в ім’я самодержавного народу» ***.

* Кистяковский Б. В защиту права. Интеллигенция и правосознание. — Наше наследие. — 1990. — IV (16). — С. 3.** Там же.

*** Цит. за: Шацилло К. Ф. Русский либерализм накануне революции 1905 — 1907 гг. — М., 1975. — С. 153.

 

В часи Скоропадського, коли його брат був найближчим співробітником гетьмана, Богдан Кістяківський демонструє свою аполітичність, займаючись виключно науково-організаційною роботою.

 

Між тим Кістяківський був і залишився не тільки досить лівим за своїм політичним світоглядом, але й неприхованим соціалістом. Його соціалізм, як і у Драгоманова, має етичний характер; але драгоманівський соціалізм пов’язаний з прудонівськими уявленнями про державу, а соціалізм Кістяківського виразно правовий. Розглядаючи віддалене майбутнє як добу колективної власності на знаряддя і засоби виробництва, Кістяківський ставить такі передумови для цього майбутнього, що дотримуватися їх міг би тільки досить консервативний лібералізм.

 

Характеристика гуманістичних концепцій в культурі України неможлива без згадки про Володимира Галактіоновича Короленка (1853 — 1921 рр.). Про національну характеристику Короленка важко говорити однозначно: по лінії батька походження його козацьке, по лінії матері — польське, а належав Короленко до культури російськомовної, був письменником російським і, з точки зору культури слова, поза всякими сумнівами належить до явищ російської літератури, нарешті, сам ніколи не визначав себе як українського культурного діяча. Проте відповідь на запитання про національну характеристику творчості й діяльності Короленка не може бути цим повністю вичерпана.

 

Що сам Короленко відкидав, так це свою приналежність до певного варіанта української культури, яку можемо пов’язувати з націонал-демократичним культурницьким рухом. В юності він переживав часи польського повстання з подвійним почуттям. З одного боку, материні родичі захоплені були польським національним романтизмом; з іншого боку, Короленко пережив захоплення українським національним романтизмом, навіяне улюбленим учителем-українофілом. Зрештою, він відкинув і те, і інше, але не /532/ прийняв і російського національного самовизначення: Короленко залишається Короленком, можна сказати, абстрактним і космополітичним гуманістом.

 

Гуманізм Короленка формується на народницьки-соціалістичних засадах, у річищі революційного соціалістичного руху. Після заслання, яке він відбув за участь у народництві, Короленко деякий час жив у Нижньому Новгороді, а потім переїхав на батьківщину, на Україну, і постійно живе в Полтаві до самої смерті. Насамперед він пов’язаний з суспільним життям України, хоча брав участь у всіх конфліктах з самодержавною владою, хоч би де вони в імперії виникали, мужньо і безкомпромісно відстоюючи справедливість. Короленко — духовний батько пізнішого безоглядного гуманістичного дисидентства, правозахисного руху, його так само можна назвати гордістю України, як генерала Григоренка. Захищав він і національну справу України у своїй Полтаві у зв’язку з відкриттям пам’ятника Котляревському, захищав справедливість і в час ганебної «справи Бейліса». Після смерті Льва Толстого з Ясної Поляни до Полтави переходить столиця нескореної совісті російської інтелігенції, сюди їхали так, як колись до Толстого, тільки у Короленка не було специфічного «вчення», він був просто абсолютно порядною людиною, хоч би чого це коштувало. В розпалі Громадянської війни Короленко мав мужність писати полтавчанину — наркому А. В. Луначарському: «Я думаю, що не будь-які засоби можуть справді обертатися на благо народу, і для мене безсумнівно, що адміністративні розстріли, введені в систему, розстріли, що тривають уже другий рік, не належать до їх числа... Рух до соціалізму повинен спиратися на кращі сторони людської природи, маючи на увазі мужність у прямій боротьбі і людяність навіть щодо противників» *.

* Короленко В. Письма к Луначарскому // Новий мир. — 1988. — №10. — С. 199 — 200.