Володимир Вернадський

 

Інший напрям думок, на перший погляд навіть незіставний, репрезентує в українській культурі цього періоду Володимир Іванович Вернадський (1863 — 1945 рр.). Вернадський — природознавець, більше того, представник досить емпіричної і прикладної галузі природознавства: мінералогії та геології. Щоправда, він став творцем цілої низки нових дисциплін, але то вже завдяки його унікальній особистій здатності. У Вернадського була невгамовна потреба в універсальному, цілісному баченні не тільки свого предмета, а й Космосу, життя, людської історії загалом.

 

Вернадські походять з козацького роду, що йде від шляхтича Верни — учасника Хмельниччини. Мати — племінниця М. І. Гулака, члена Кирило-Мефодіївського товариства. Батько, професор економічної теорії Петербурзького університету, один з перших пропагандистів англійської класичної політекономії в Росії, був пов’язаний з діячами Кирило-Мефодіївського товариства. З дитячих років Володимир Вернадський знайомий з кращими досягненнями сучасної йому української культури. Дружина Вернадського Н. Є. Старицька — з полтавських Старицьких, далеких родичів М. Старицького. Вернадський доводився близьким родичем Короленкові, /533/ вони були в дружніх стосунках і багато в чому ідейно солідарні. В Парижі молодий Вернадський познайомився з Драгомановим, який справив на нього глибоке враження. Юнацька любов до України, її мови і культури не залишали Вернадського ніколи. Будучи дуже близьким до Петрункевича і разом з ним належачи до кола організаторів кадетської партії, Вернадський надавав набагато більшого значення національній проблемі, ніж його старший товариш. 1915 р. Вернадський виступив у пресі із статтею «Українське питання і російська громадськість», де протестував проти безправності і сваволі, жертвою яких став український культурно-політичний рух.

 

Після Лютневої революції Вернадський працює «товаришем міністра освіти», фактично — міністром науки та вищої освіти, а після Жовтня виїжджає в Полтаву, на батьківщину, звідки його забирає в Київ професор М.П. Василенко, де вони разом очолюють роботу по створенню Української академії наук. Справами УАН Вернадський активно займався і після переїзду в Ленінград і Москву. Внесок Вернадського в організацію науки в Україні важко переоцінити. Короткочасний виїзд за кордон, де Вернадський міг і залишитись (син його Георгій так і залишився в Америці), завершився поверненням у Росію, за власним визнанням Вернадського, значною мірою через його «українство». Вернадський ніколи не поділяв комуністичного світогляду і не був соціалістом; залишається не зовсім зрозумілим, чому його, колишнього члена ЦК партії кадетів, залишили в спокої. Можливо, тут відіграла роль і та обставина, що Вернадський в молодості був близький до старшого брата В. І. Леніна, народника-терориста Олександра Ульянова; Ленін відчував щось на кшталт пієтету перед Вернадським і опікувався ним.

 

Сьогодні загальновідомі положення Вернадського про біосферу і ноосферу (самі терміни він почав вживати після того, як їх ввели французькі філософи Леруа і Тейяр де Шарден, які слухали в Парижі його лекції в 20-ті роки). Ці положення Вернадського сприймаються нами як головні поняття екології, ми думаємо про земні проблеми охорони навколишнього середовища, що, безумовно, є слушним. Але у Вернадського проблема цілісного розуміння людини і середовища ставиться зовсім не так, як переважно ми схильні її тлумачити.

 

Вернадський підкреслює, що природодослідник ототожнює життя і «живу речовину», бо, власне, він має справу з живою речовиною. Його ж цікавить не «жива речовина», а життя як властивість природи. /534/ «Життя, взяте як єдине ціле, розглядається при цьому не як сукупність живих організмів, живих природних тіл, — а як особливий прояв чогось, в природі яскраво вираженого передусім у живих організмах, але можливо не тільки в них наявного» *. Більш загальним чином Вернадського хвилює питання, «чи складає людський розум... щось нове і навіть властиве тільки вищим хребетним або навіть людині, чи це є властивість усіх живих істот» **.

 

Про що говорить Вернадський, що його турбує? Якщо перекласти ці питання сучасною мовою, то він хотів би знайти параметри природи настільки ж загальні, як маса чи енергія, але придатні для характеристики саме життєвих процесів. До відповіді на це запитання європейська наука почала наближатися після славнозвісної лекції Шредінґера 1944 р., де великий вчений вперше сказав про «негентропію» — інформацію як величину, зворотну ентропії, самостійний вимір природних процесів. Легко бачити, наскільки далека була ще наука часів Вернадського, а особливо його молодості, від відкриття природи мислення і життєвих процесів. Вернадський сам розумів, що в тих неясних інтуїціях, якими він керується, чимало не тільки філософії, а й містики, при цьому він не боявся навіть містики, навіть уявлень про розлиті в космосі сили, споріднені з розумом і життям, бо знав, що коли настане час, наука зможе витіснити тут будь-який містицизм.

 

А поки що Вернадський констатує, що вплив людини на процеси в природі абсолютно несумірний з тими енергетичними характеристиками, якими може бути описана взаємодія людини і природи. Розум діє на природу сильніше, ніж природні сили, і незрозуміло, як це можливо. Вернадський залишається продовжувачем раціоналістичної традиції, як будь-який справжній вчений. Але він розуміє неспроможність старого позитивістського раціоналізму, бо розум є частина біосфери і сам підпорядкований її законам. У методології науки раціоналізм веде його до аналізу структури науки, елементами якої є, за Вернадським, логіка, математика і «науковий апарат», тобто фактичний базис і способи точної фіксації фактів. Але цілісність науки — обставина, з якої Вернадський виходить, — вимагає також фіксувати наявність загальних ідей та інтуїції, секрет формування яких навіть приблизно не описаний.

 

Звідси — уявлення Вернадського про роль науки в національній культурі. Вернадський підкреслює, що наука немислима була, «доки не склались переконання про точність науково встановленого факту, і на цій підставі заповзяте критичне ставлення до пануючих релігійно-філософських та побутових тверджень» ***. Звідси подвійна залежність науки від культури і культури від науки: без вільної і незалежної особистості неможлива наука, без науки неможлива культура, яка плекає свободу й незалежність індивіда. «Філософська думка виявилась безсилою покрити духовну єдність, що пов’язувала людство. Духовна єдність релігії виявилась утопією... І якраз в цей час, до початку XX ст., з’явилась в ясній реальній формі можлива для єдності людства сила — наукова думка, що переживає небувалий вибух творчості» ****.

* Вернадский В. И. Философские мысли натуралиста. — М, 1988. — С. 169.

** Там же. — С.179.*** Там же. — С. 66.**** Там же. — С. 69. /535/

 

Наука, універсальна вселюдська сила, що перетворюється на чинник «геологічний», об’єднує всі нації і культури, вона не має меж. Але наука є також явищем культури, тобто явищем національним, вона спроможна творити національно-культурне піднесення, оскільки вимагає свободи і сприяє свободі. Вернадський особливо підкреслює несумісність філософії та державної ідеології. Прикладом державної філософії і моралі є Китай; цікаво, що Вернадський вводить поняття «політична релігія» і показує, що ідею політичної релігії сформулював граф С. С. Уваров, розглядаючи нарівні з релігійними догматами засадові догмати імперської політики — самодержавство і кріпосний лад. При всьому властивому йому науковому такті Вернадський завжди чітко визначав місце марксизму: для нього Маркс — «значний науковий дослідник і самостійно мислячий гегельянець», не більше.

 

Концепція науки як культури, пов’язання науки з етикою, протистояння політичній релігії як формі духовного деспотизму — такими були підсумки усвідомлення Вернадським космічного значення діяльності людського розуму. Цим відкривалося для обріїв природознавчої культури двадцяте століття.