Війна і загроза цінностям ЗаходуКриза — це такий стан системи, коли її подальший розвиток внаслідок дії внутрішніх та зовнішніх чинників може або закінчитись повним крахом і розвалом, або одержати нові стимули і вступити в нову фазу, подолавши труднощі. Небезпека розвалу суспільної системи в кризовому стані є цілком реальною, хоча уникнути її можна, якщо суспільство здатне правильно оцінити свої проблеми, має волю та силу для їх подолання і пристрасне бажання вижити.
Сьогодні загальновизнано, що соціальна система, яку називають європейською або ширше — західною, ґрунтується на трьох головних цінностях: ринкова економіка («капіталізм»), парламентська демократія й національна державність. Ці цінності є різними виразами принципу свободи: свободи як економічної незалежності індивіда від соціальних сил, ґрунтованої на приватній власності; політичних свобод як можливостей брати участь в управлінні державою; національної свободи як незалежності від чужоземного панування. Ціннісні засади західної цивілізації ніколи не були реалізовані з достатньою повнотою і залишались радше ідеалами, досяжними не скрізь, не повністю і не для всіх. Власність дозволяла відчувати необхідну незалежність далеко не більшості населення — Європа та Америка знемагали під тиском бідності, що особливо гостро відчувалось у часи періодичних депресій. Свобода зазнавала численних утисків і /538/ обмежень і не була доступною «нижчим класам». Національна строкатість західного світу створювала проблеми людській солідарності і перешкоджала прогресу, підтримувала агресивну міжетнічну відчуженість і загострювала міждержавні конфлікти. Навколо проблем, що виникали при реалізації ціннісних принципів Заходу, спалахували постійні конфлікти.
І все ж ринкові товарно-грошові механізми, політичні права й свободи громадянина, максимальна мобілізація традиційної національної духовної спадщини для поступу в наймодерніших галузях життя залишалися і залишаються орієнтирами й рамками життєдіяльності тієї великої цивілізації, що розвинулася на культурному ґрунті старої Європи.
Загроза краху культурної Європи чітко визначилась як наслідок Першої світової війни.
Перша світова війна принесла неймовірні руйнації та людські жертви. Кількість убитих і померлих становила 9 млн 442 тис. чоловік. Війна була світовою за своїми масштабами, але головні й вирішальні її події відбувалися на полях Європи, і за розподілом жертв війна залишилася загалом європейською: Європа втратила 8 млн 185 тис. чоловік, що становило 86,7 відсотків усіх загиблих. Найбільше жертв війна принесла країнам-ініціаторам конфлікту — Німеччині (2 млн) і Австро-Угорщині (1,1 млн), а також Росії (1,8 млн) і Франції (1,3 млн), які винесли головний тягар оборонних військових дій. Проте за кількістю жертв на душу населення найбільше постраждали Балканські країни, включаючи Туреччину: тут втрати становили від однієї п’ятої до чверті всіх солдат, а в Сербії — 40 відсотків *. * Див.: Урланис Б. Ц. История военных потерь. — СПб., 1994. — С. 390 — 394.
Повертаючись до передодня першої воєнної катастрофи, можемо констатувати величезну дистанцію між уявленнями військових і політиків про майбутню війну й тією реальністю, якою війна обернулась. Вже збагнувши розміри поразки, імператор Вільгельм II сказав: «Ми не хотіли цієї війни». Англійський прем’єр Ллойд-Джордж відповів гірким дотепом: «Так, цієї війни вони не хотіли». Не тільки імператор Вільгельм не хотів цієї війни, але й лідери табору Антанти бачили майбутнє інакше. Програли всі, і Перша світова війна показала примарність, театральність, маразм і старечий інфантилізм політики правлячих дворів, включаючи буржуазний двір Французької республіки. Головний персонаж передвоєнної політики та ініціатор усіх ризикованих міжнародних авантюр Вільгельм II насправді прагнув не стільки до завоювань, до розгромів противника на полі бою, скільки до морально-політичної перемоги. Він насамперед грав у азартні військово-дипломатичні ігри, відступаючи у вирішальний момент, охоплений то гордістю й ентузіазмом, то панікою; ні йому, ні Німеччині не потрібні були ані африканські тропіки, ані пустелі Магрібу — він прагнув, щоб Німеччину, і його особисто, боялись і поважали. Політика була лише театром з особливою семантикою дипломатичних жестів, семантикою воєнних конфліктів; але загроза повинна була бути реальною, бо інакше дипломатія не мала сенсу взагалі. І самі військові конфлікти мали значення для людей і країн не лише утилітарне, а й смисложиттєве, значення помсти, захисту честі, утвердження свого «Я», героїчного вчинку, що надає вищого колективного сенсу життю й смерті. /539/
Коли все закінчилось, залишились руїни, каліки і біль втрат. Духовно спустошені молоді люди, які пройшли окопи, звірячі рукопашні бої і газові атаки, не знали, чию честь вони захистили. Прості й отруйні підозри «нас зрадили» і «ми воювали за чужі мільйони» породжували енергію озлоблення й пошуки винних.
Перша світова війна закінчилась не просто миром, переділом національних територій та відшкодуваннями переможцям за рахунок переможених. Масштаби непередбачених наслідків перевищували звичну повоєнну зміну балансу. Троє з учасників війни — останні європейські та євроазіатські імперії — розвалилися: Австро-Угорщина і Туреччина — на складові національні частини, Росія впала в повний соціальний хаос, з якого вийшла з важливими територіальними втратами, а головне, з цілком новою соціально-політичною системою. Решта зазнали таких величезних втрат і руйнацій, що майбутнє європейської цивілізації виявилось під знаком запитання. П’ять — шість років після підписання миру економіка Європи, як переможених, так і переможців, перебувала на грані катастрофи, а суспільства потрясали революційні кризи. Можна сказати, що і наступна війна була поверненням і посиленням тих хвиль ненависті, що їх породила попередня.
Рівно через чверть століття після зловісного серпня 1914 р. історія пішла тими самими шляхами, не намагаючись повторювати тільки військово-ігрових — тактичних і стратегічних — помилок. Генерали Другої війни були лейтенантами і капітанами Першої, або, як в новій Росії, унтер-офіцерами. Геополітичні чинники майже в тій самій конфігурації знов протиставили Німеччину та її нових і почасти старих союзників — Англію, Францію, Росію та США. Тільки цього разу Росія не бажала бути «паровим катком» і звільнила на першому етапі Німеччину від необхідності вести війну на два фронти; Німеччина блискуче виправила помилки, допущені її генералами восени 1914 р., і розгромила Францію і на північ, і на південь від Марни, принагідно захопивши не лише Бельгію, а й майже всю північ Європи. Росія врешті все-таки вступила у війну на боці ліберальної Європи, зазнавала поразок, віддала німцям набагато більше територій, ніж у Першу світову війну, втратила незрівнянно більше людей, але таки пройшла по Німеччині паровим катком. Як і в Першу війну, Японія не чіпала Росії, проте захопила величезну частину Китаю і увесь Тихоокеанський басейн, перш ніж зазнала жахливої поразки. Туреччина залишилась нейтральною, а її колишні арабські володіння, умма арабійа, як і в Першу війну, були сповнені ненависті до англійців і, як могли, допомагали німцям.
І знов блок держав, що розпочали війну, сподіваючись зірвати колосальний банк, програв з неймовірними, набагато більшими втратами. Точних цифрових оцінок ми досі не маємо, насамперед тому, що тільки зараз визначаються страхітливі цифри дійсних людських втрат СРСР у війні. Перед людством відкрилася «перспектива» третьої війни — настільки нищівної, що кінець світової цивілізації був би неминучий. І тільки ця страхітлива перспектива врешті змусила військових і політиків приміряти на себе не вчорашні перемоги, а завтрашні поразки. /540/
Хоча після Другої світової війни людство кілька разів опинялося перед реальною перспективою атомного кошмару, ситуація вже не виходила з-під контролю. Протистояння великих держав не приводило до серйозних утруднень у демократіях Заходу, які вийшли з повоєнних випробувань більш згуртованими і консолідованими. Проблеми залишаються, але сьогодні ніхто не може сказати, що європейська цивілізація напередодні розвалу. Це дозволяє виділяти кризовий стан західної цивілізації в період, охоплений обома світовими війнами та часом ліквідації їх безпосередніх наслідків.
Для нас все століття проходить під знаком виникнення, утвердження й розкладу тоталітарної комуністичної імперії. Дійсно, революція й утвердження комуністичного режиму справили величезний вплив на історію Європи. Проте, як показує вже подібність сценарію двох війн, цей вплив не був вирішальним. Усе ж Росія була і залишилася периферією європейської цивілізації. Зміни в житті тоталітарно-комуністичної спадкоємиці імперії Романових надавали нового змісту європейським драмам, але й самі події на сході Європи набували часто несподіваного сенсу в загальноєвропейському контексті.
Царська Росія завжди була чужою західним ліберальним режимам і демократичній культурній громадськості, країною деспотизму, погромів, великої опозиційної й гуманістичної літератури та героїчного опору революціонерів-терористів. Але все це відійшло на другий план перед військово-стратегічними міркуваннями, і чим більше ліберальна Європа відчувала свою слабкість перед лицем німецької військової машини, тим більше Росія була не напівазійським монстром, а «російським паровим катком», мільйонним солдатським морем, союзником і таємною головною надією.
Катастрофа, на яку перетворювався кінець Першої світової війни не лише для переможених, але й для переможців, викликала ліворадикальні антибуржуазні рухи, що об’єднувалися під прапорами Комуністичного Інтернаціоналу. Це посилювало антикомуністичні настрої в середніх і багатих верствах європейського суспільства і ворожість до Радянської Росії. Але в середині тридцятих років, у зв’язку з загрозою фашизму, ситуація різко змінюється. Напередодні Другої світової війни ворожість до червоної Російської імперії знов поступилась місцем надіям на загадкову російську душу й мільйонні маси солдат, готових до будь-яких випробувань. Безпорадність демократичних режимів перед лицем охопленої новим ентузіазмом маси середніх німців, добре організованих нацистами і традиційною державною військовою структурою, робила дедалі очевиднішим те, що було очевидним перед 14-м роком: тільки Росія зможе врятувати європейські ліберальні цінності, незалежно від того, чи цього вона хоче, чи ставить перед собою інші цілі.
Тільки після, а, можливо, вже наприкінці Другої світової війни для Європи настав час прямого протистояння з «комуністичним вибором». Проте у вигляді не внутрішньої альтернативи, а радше військово-політичного супротивника. Це вже істотно змінювало справу. Почалася «холодна війна», яку комунізм врештірешт програв. /541/
|
