Леся Українка
Біографія Лесі Українки трагічно нескладна, вона прожила всього 42 роки, більшість з яких лікувалась від туберкульозу; власне, біографія її — це історія її поезій, драм та інших творів. Лариса Петрівна Косач, за чоловіком — Квітка (1871 — 1913 рр.), належала до родини, що увійшла в історію української культури. Вона була племінницею, вихованкою і однодумцем Михайла Драгоманова. Драгоманов і помер на її руках — дізнавшись про діагноз лікарів, Леся Українка терміново виїхала до Софії й прожила там цілий рік, останній у житті великого українського діяча і мислителя. Свій внесок в культуру України зробили мати Лесі Українки Ольга Петрівна Косач (1849 — 1930 рр.) — член-кореспондент Академії наук України, письменниця («Олена Пчілка»), сестри Ольга та Ісидора, які померли в еміграції після війни, брат Михайло, племінник Юрій, теж емігрант. Як письменниця Леся Українка набагато більш відома своїми поезіями, передусім громадянською лірикою. Сама вона не відділяла в собі письменника і політика. «Дядько хотів, — писала вона М. Павлику, — щоб і моя праця і моя думка росли і жили, щоб я ні літератури, ні політики не скидалась, щоб я шукала свого шляху, була б не епігоном його, а духовною дитиною» *. Так, власне, і сталося. Леся Українка — духовна дитина Михайла Драгоманова, вона підсумовує на зламі століть розвиток в українській політичній і художній культурі лінії Драгоманова. * Леся Українка. Твори: В 4 т. — К., 1982. — Т. 4. — С. 316.
Здавалося б, абсолютним непорозумінням було віднесення її до модерністів і декадентів в одній із статей Сергія Єфремова. Леся Українка енергійно засуджувала суб’єктивізм у тому вигляді, якого він набув у Ніцше і ставав дедалі популярнішим. Вона — на відміну від Єфремова — чудово знала за першоджерелами новітню європейську літературу, сама себе відносила радше до «неоромантиків» і не приймала ані декадансу, ані гасла «мистецтва для мистецтва». Але все ж Єфремов якось відчував, що Леся Українка вже не належить до зрозумілої йому культурної генерації. В громадовських колах Лесю Українку називали космополіткою — через те, що її погляди різко розходились з націонал-культурництвом, і, залишаючи вимогу громадського змісту літератури незмінною, вона шукала сучасних, європейських, а не традиційно-народних форм.
У галузі політики Леся Українка спочатку не дуже відокремлює себе від галицької націонал-демократи, і не дядькові поради, а власний досвід /511/ перебування в Австрії наблизив її до радикалів. До Франка вона ставилася як до метра, а в конфлікті Павлика з Грушевським і Франком її симпатії були на боці Павлика. Разом з Іваном Стешенком, сестрою Ольгою та її чоловіком Михайлом Кривинюком вона бере участь у формуванні соціал-демократичної групи, співпрацює з галицькими соціал-демократами Миколи Ганкевича, проте різко розходиться з останнім у поглядах на моральнісні засади соціал-демократизму. Леся Українка категорично проти тези молодих радикалів — галицьких соціал-демократів про припустимість будь-яких засобів для досягнення високої національної та соціальної мети. 1903 р. Леся Українка написала відповідь М. Ганкевичу, який у статті «Політика і етика» твердив, що дозволено і робітничому класові обстоювати свої ідеї «фанатично, хоч би і з свідомою відвагою беззаконня». Ця позиція абсолютно неприйнятна для поетеси.
У своїй творчості Леся Українка залишилась реалісткою з «проривом в небесну блакить», ins Blau, за її висловом, — поділяючи радше Франкове ставлення до вибору художніх засобів і «Прометеєвого вогню». Для неї завжди було головним, про що писати, і писала вона про суспільні болі й сподівання. Поезія її залишається яскравим явищем у загальному потоці української громадської лірики, але як поет Леся Українка — в рамках традиції. Натомість там, де вона могла використати широкий художній простір, Леся Українка ні на кого не схожа. Найглибші духовні зрушення виявлялися в її драмах, які були погано зрозумілі почасти через те, що виявились не до снаги українській режисурі, почасти і через погану сценічність багатьох із них, а почасти просто через свою високу абстрактність.
Леся Українка не може дивитись на реальність по-позитивістськи спокійно і неупереджено. Раціоналізм знаходить вияв не стільки в зважуванні «тенденцій розвитку», скільки в голосі непокори богам і долі. Для поетеси християнство (а не тільки продукти його розвитку чи розкладу) є прикладом і проявом «вузькосердого квієтизму політичного», що позбавляє людей свободи духу. Понурий конформізм, політичне пуританство вимагають, по суті, кривавих жертв від людства, і ці жертви приносяться абстракціям («Доки буде слатись / під ноги їм, тиранам безтілесним, / богам безкровним, неживим примарам / живої крові дорога порфіра?»). Тут відчутний спротив не тільки камінному тиску християнської громади, а й народницькому громадовському загалу з його політичними «богами безкровними». Її палко кохана Україна — не абстракція і не безтілесна примара, Леся ставиться до неї так, як Шевченко — «Хоч би була вона сліпа, каліканедоріка, — мов рана, ятриться в ньому любов його велика» («На роковини», 1911 р.). Якщо ми згадаємо іронічне ставлення Драгоманова саме до цієї Шевченкової суперечності з «новою думкою», то побачимо, що і Шевченко, і Франко, і з ними Леся Українка «все по-старому судять та карають людей».
Звичайно зазначають, що в своїх драматичних творах Леся Українка виражає свій погляд на призначення митця в суспільному житті. Це /512/ принаймні не вся правда, бо для Лесі Українки проблема «митець і життя» є лише частиною більш загальної проблеми — «людина і доля», «людська воля і реальність».
Її драму «Касандра» можна розглядати і як вираз внутрішнього трагізму її художньої і суспільної програми, і як зразок розгортання в драматичному матеріалі того раціонального смислу, що сухо виглядає в матеріалі поезії. По суті те, що сказала Леся Українка в «Касандрі», сказано і в вірші «contra spem spero». Йдеться про неможливість і водночас необхідність жити без надії, знаючи неминучість трагічного кінця. З точки зору «модерну», надзвичайно поширеної в українській поезії початку століття теми «цілуй, цілуй, цілуй її, знов молодість не буде!» (О. Олесь), гедоністської філософії миттєвості істини або немає, або її бачити не треба, якщо вона вбиває надію. Лесине «без надії сподіваюсь» набуває розв’язання в драмі в ході протистояння пророчиці Касандри та її брата, релятивіста і агностика Гелена. Абсолютно безпідставними є спроби поєднати Лесю Українку з ідеологією містичного ірраціонального провіщення: антитеза «доказове міркування — інтуїтивне прозріння» просто відсутня в драмі, йдеться зовсім не про можливості інтуїції. Авторка, безсумнівно, на боці Касандри, яка відстоює правду будь-що, проти прагматичного Гелена, який каже: «Ти думаєш, що правда родить мову? / Я думаю, що мова родить правду». Дійсність залежить від того, що ми про неї кажемо, — це, можна сказати, модний нині постмодерн, але не Леся Українка.
Який же вихід? Знати все так невимовно важко, і винести тягар знань пересічна людина не може, за що й не люблять троянці свою пророчицю. Якщо в ліричному вірші йдеться нібито тільки про безнадію хворої поетеси, то в драмі видно, що йдеться і про громадянську трагедію Лесі Українки: адже вона залишилась майже одинокою в своїх політичних візіях, не прийняла жодної з програм, як не ототожнила себе ні з модерном, ні з його консервативними критиками. Згадуючи про «Касандру», слід мати на увазі, що в давньогрецькій естетиці та філософії найвища мужність — сміливо йти назустріч долі, дивлячись у вічі неминучому. Трагедія Касандри полягає в тому, що її народ нездатний на таку мужність. А коли вона стає бранкою ахейського царя, талант провидиці просто гине: бачити істину може тільки вільна людина серед свого народу, серед тих, кому вона служить і кого вона любить.
У «Лісовій пісні», вершині її творчості, митець гине, задушений «громадськими путами», міщанством, як і в її улюбленому «Затонулому дзвоні» Ґергарта Гауптмана. Але драма Лесі Українки глибша. Тут широко протиставлені людська й природна засади — передусім у самій людині. Всі ці русалки, мавки, потерчата, лісовики і перелесники є не лише поетичним уособленням природних сил, а й немовби дзеркалом природи, в яке дивиться людина і в якому вона відбивається.
«Не гідна ти дочкою лісу зватись! / Бо в тебе дух не вільний лісовий, / а хатній рабський!», гнівається лісовик на Мавку. Здавалося б, протиставлення зрозуміле: з одного боку — «солом’яний дух», «громадські пута», «хатній рабський дух», з іншого боку — «дух вільний лісовий». /513/ Істина в давньому і майже втраченому «золотому віці» природної людини, яку уособлює в п’єсі дядько Лев. Це — гармонійна особистість, і секрет цієї гармонійності в єднанні людини з природою. Чи не звучить тут сум за тими часами, коли первісна єдність людини з природою, вміння віднайти себе в природі, так поетично змальоване в стосунках дядька Лева з лісовою силою — не була ще порушена «солом’яним духом»?
Цей сум відчутний, але тут не Руссо і не Толстой.
«Той, що греблі рве», Мавка, Перелесник тощо асоціальні, асоціальний і дон Жуан з «Камінного господаря». Але воля, яку знають міфологічні персонажі «Лісової пісні», дійсно позбавлена «громадських пут» — на відміну від свободи антисоціального героя дон Жуана. їхнє життя — це безпосередність, гра, минущість, уміння жити минущим, це суцільне «сьогодні», «тепер». Вони неначе втілюють мудру безтурботність природи — адже певна мудрість є і в тому, що недорізаний баран, конаючи, щипає губами траву і живе до останньої хвилини своїм «тепер». Ми, люди, нерідко заздримо такій здатності. Таке й лісове кохання: Щастя — то зрада, Будь йому рада, Тим воно й гарне, Що вічно летить.
У цьому світовідчутті миттєвості, такому милому серцю модернізму, немає дон-Жуанового прагнення до перемог, до влади. Це — чисте життя в «тепер».
«Солом’яний дух» позбавляє природної безпосередності. Він поступово заступає радість єднання з природою дріб’язковою буденністю, роздратуванням і турботами, лайкою господині, хижістю Килини. Загравання Килини з Лукашем нечисте, і потяг Лукаша до Килини не має тієї світлої безпосередності, як потяг русалки до «того, що греблі рве». «Солом’яний дух» навіть кохання робить важким і трагічним. Нарешті, лише людина по-справжньому знає смерть, маяття, чекання «того, що в скалі сидить». Щоправда, і русалку водяник лякає ним — «той, що в скалі сидить» може забрати кожного. Але він не бере участі в грі природних сил, які знають лиш «тепер». Мавку він може забрати тільки тоді, коли вона пізнала горе по-людськи:
Тебе візьму я. Ти туди належиш: ти бліднеш від вогню, від руху млієш, для тебе щастя — тінь, ти нежива. Бути неживим за життя — таке горе може випасти лиш на долю людини. І лісовик повчає Мавку:
...Але минай людські стежки, дитино, бо там не ходить воля, — там жура тягар свій носить. Обминай їх, доню: раз тільки ступиш — і пропала воля! МАВКА (сміється) Ну, як-таки, щоб воля — та пропала! Се так колись і вітер пропаде!
«Лісова пісня» — не лише трагедія Лукаша, а й трагедія Мавки, що ступила на людські стежки. Та коли Лукаш у відчаї вигукує: «Живи моєю кров’ю! Так і треба, / бо я тебе занапастив», — Мавка відповідає:
Ні, милий, ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій тихій гілці голос. /514/
Гострим ножем страждань історія вирізьбила Людину з тим прекрасним і високим, що називала Леся духом, якому служили всі найсвітліші душі людські. Високе в людині — і Лукашева сопілочка, і Шіллер, і Венера Мілоська, і вміння любити, і вміння страждати.
Ця глибока повага до людини несумісна з моральним релятивізмом, з принципом «мета виправдовує засоби». Драма «Камінний господар» — розповідь про те, як свідома асоціальність вільної від моралі людини веде її в мертвотні обійми тієї ж камінної сили традиції, проти якої бунтував індивідуалізм. Цю обставину слід підкреслити з огляду на тлумачення Лесі Українки як попередниці безоглядного революціонаризму, що не гребує нічим для здійснення світлих ідеалів.
Ставши на людські стежки, Мавка стає разом з тим і безсмертною: «Ні, я жива! Я буду вічно жити! / Я в серці маю те, що не вмирає!», — каже вона Марищу. Це вічне в серці є любов, що підносить людину вище власної індивідуальності, вище власного «Я».
Чим залишиться людина? Сухою вербою печалі? Чи, спалахнувши на мить, зникне в полум’ї небуття? Вона, якщо має душу, залишиться — залишиться слідом в бутті інших людей.
Легкий, пухкий попілець Ляже, вернувшися, в рідну землицю, вкупі з водою там зростить вербицю, — стане початком тоді мій кінець. Будуть приходити люди, вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде. Я обізвуся до них шелестом тихим вербової гілки, голосом ніжним тонкої сопілки, смутними росами з вітів моїх.
|
