Нова політика галицької націонал-демократи

 

У польській громаді Галичини були демократичні, орієнтовані на співпрацю з українцями елементи, але загалом галицька польська шляхта залишалась вкрай консервативно-націоналістичною. Наприкінці 80-х років стосунки з поляками Ю. Романчук характеризував як «замкнену, глуху ненависть».

 

В австро-угорській політичній системі питання, що виходили за межі внутрішньої політики, як от польська або українська проблеми, знаходилися у віданні міністерства закордонних справ, наприкінці століття — почасти у віданні військової розвідки й генерального штабу. У зв’язку з загостренням австроросійських відносин і польська, і українська проблеми набули першорядного значення для зовнішньої політики імперії.

 

В 1879 — 1895 рр. прем’єром і міністром внутрішніх справ Австро-Угорщини був Едуард фон Тааффе, який проводив клерикально-федералістичну політику і взяв курс на «нову еру» в польсько-українських стосунках. Оскільки вже існувала угода з поляками стосовно долі Галичини, виникла складна ситуація, що вимагала прямих україно-польських переговорів. У зв’язку з падінням престижу москвофілів йшлося про угоду між польськими національними лідерами і народовцями. Організацію переговорів було покладено на намісника Галичини К. Бадені. В полагодженні стосунків між польською та українською громадами було особливо зацікавлені консервативні східноукраїнські діячі, оскільки їх турбували насамперед умови для культурницької роботи на /493/ потреби України. Ініціаторами угоди стали В. Антонович і О. Кониський.

 

Переговори почалися обережно, як особисті стосунки в колі А. Сапєга — О. Барвінський — О. Кониський — В. Антонович — А. Хамєц — А. Тележинський (троє останніх училися разом в університеті, Хамєц був учасником польського повстання 1863 р. і переховувався у Антоновича, потім виїхав до Австрії і став відомим поліцейським чином). За спиною учасників переговорів, крім Бадені та Романчука, стояли митрополит Сембратович і маршал галицького сейму Е. Санґушко. Крім того, О. Кониський домовлявся з редакцією «Діла» — І. Белеєм та І. Гладиловичем — про свою співпрацю з редакцією народовецького органу, але безрезультатно.

 

Переговори викликали гостре невдоволення у радикалів-драгоманівців — Франка, Павлика, Терлецького та інших, які 4 — 5 жовтня 1890 р. скликали збори радикальної інтелігенції у Львові і проголосили створення РУРП — Русько-Української Радикальної Партії. Можливість об’єднання блоку українських клерикалів і націонал-демократів з польськими націоналістами викликала стурбованість Драгоманова. Він розумів, що йдеться не стільки про польсько-українську, скільки про австро-українську угоду і, отже, про радикальний пронімецький поворот у політичних орієнтаціях українського руху, згубний для престижу руху в Наддніпрянській Україні.

 

25 листопада 1890 р. на сеймовому засіданні голова українського парламентського клубу Ю. Романчук прологосив початок «нової ери». Український клуб декларував готовність до співпраці на засадах вірності католицькій церкві й австроугорській державі та династії Габсбурґів за умов визнання рівноправності українців на економічному та культурному полі. Краківські польські політики не відгукнулися ніяк, а «подоляки» зустріли «еру» вороже. Почалася напружена полеміка в українських колах, сеймовий клуб розпався.

 

Політика «нової ери» продовжувалась недовго. 1894 р. більшість народовців на чолі з Ю. Романчуком відмовилась від неї і оголосила про перехід до опозиції. Навесні 1894 р. п’ятеро послів до сейму виступили з ініціативою скликати з’їзд мужів довір’я від усіх українських партій — народовської, радикальної та москвофільської. Спільної програми не вийшло, але радикали спробували принаймні поєднатися з народовцями. На позиціях співпраці залишилися клір, О. Барвінський та А. Вахнянин із часописом «Руслан» (з 1896 р.). З групи Барвінського — Вахнянина виросла невелика Християнсько-Суспільна Партія.

 

Тим часом програма ініціаторів «нової ери» поступово реалізувалася. Вона передбачала: відкриття кафедри історії України у Львівському університеті, надання Товариству ім. Шевченка статусу Наукового з перспективою перетворення його на українську Академію на зразок чеської, розвиток українського шкільництва. Фактично було відкрито кафедру української історії (яка називалась кафедрою історії Східної Європи), Наукове Товариство ім. Шевченка із постійною субвенцією на нього, проте неакадемічного статусу; засновано чотирикласні школи з українською мовою викладання при чоловічих семінаріях у Тернополі й /494/ Станіславові та жіночій у Львові; паралельні українські класи при Коломийській гімназії, учительську утраквістичну семінарію у Самборі; відокремлено українську гімназію від польської у Перемишлі тощо.

 

Намісник Бадені був проти роботи Антоновича на кафедрі, отже вирішено було запросити його учня М. Грушевського, який входив у Києві до молодіжного оточення Кониського, друкував художні твори в «Ділі» ще гімназистом, користуючись покровительством Нечуя-Левицького. Антонович не схотів їхати до Львова, посилаючись на сімейні обставини, але насправді він не бажав брати участь в інтригах у новій обстановці і покладався на бойовий характер Михайла Грушевського. Двадцятивосьмилітній Грушевський переїхав до Львова 1894 р., став на чолі кафедри, очолив історико-філософську секцію НТШ.

 

Проект реорганізації Товариства ім. Шевченка розробляли О. Кониський, О. Барвінський та І. Франко ще 1888 року. 1892 р. до реорганізованого Товариства Франка не було прийнято, проте одразу після переїзду до Львова Грушевський ставить перед управою НТШ питання про залучення його до співпраці. Наступного року Грушевський став редактором «Записок Товариства ім. Шевченка». А 1896 р. виникла статутна криза в НТШ, яка закінчилась обранням Грушевського головою НТШ 2 лютого 1897 р. і прийняттям нового статуту, який наближав НТШ до академічної установи. Франко увійшов до президії НТШ як «референт філологічної секції».

 

З 1895 р. виходять «Записки Наукового товариства» під редакцією Грушевського (вийшло 100 томів до 1914 р.) і низка неперіодичних видань. Журнал «Зоря», що від О. Партацького 1885 р. перейшов до Товариства ім. Шевченка, було за ініціативою М. Грушевського об’єднано з журналом І. Франка «Житє і слово», і з 1898 р. на їх основі виходить журнал НТШ «Літературно-науковий вісник» (головний редактор М Грушевський, члени редакції І. Франко, О. Борковський і О. Маковей, останні двоє пізніше замінені видатним етнографом В. Гнатюком).

 

Група «молодших» радикалів, які проголосили себе марксистами, — Юліян Бачинський, Вячеслав Будзиновський, Микола Ганкевич, Олександер Колесса, Євген Левицький, Володимир Охримович та інші — опублікувала в «Народі» за 1 травня 1891 р. свої власні політичні вимоги, а 18 вересня 1891 р. на конференції у Львові проголошено Українську Соціал-Демократичну Партію як частину австрійської соціал-демократії.

 

Ю. Бачинський видає 1895 р. у Львові брошуру «Україна irredenta», де висуває гасло самостійності України. Під її впливом з’їзд радикальної партії у Львові 1895 р. приймає заяву про політичну самостійність України як програму-максимум. Гасло самостійності підтримане студентською маніфестацією на Високому замку у Львові після виступу Л. Цегельського (1898 р.). Тоді його приймають як програму-максимум і УСДП, і народовці.

 

Грушевський виступав посередником в об’єднавчих переговорах українських партій, у нього і деяких інших галичан виникає ідея «третьої партії». Влітку 1899 р. на Археологічний конгрес у Київ приїжджають, незважаючи на демонстративну відмову галичан у зв’язку з /495/ забороною української мови, О. Колесса та М. Шухевич зі Львова. Справжньою їх метою було досягнення грошової підтримки громадовців для створення «третьої партії». Восени з цією ж метою до Києва приїхав Грушевський і зустрівся зі «старими». Грушевський намагався заспокоїти громадовців щодо союзництва народовців і москвофілів на виборах, пояснюючи, що передвиборні блоки — справа нормальна, що слід відрізняти «твердорусинів» від москвофілів, і критикував австрійську урядову національну політику. Це мало б викликати роздратування у правих — але Кониського не було, Антонович мовчав, а Лисенко і Науменко були мирно настроєні завдяки розмовам Колесси та листам Франка. Підтримки Грушевський не зустрів; натомість керівники Громади запропонували Грушевському і Франкові об’єднати народовців і радикалів на соціалістичній програмі. Обидва ввійшли до комітету реформ, а на з’їзді нової партії — до її проводу.

 

26 грудня 1899 р. у Львові засновано Українську Національно-Демократичну Партію, до складу якої ввійшли члени правого крила РУРП і більшість народовців. До Народного комітету УНДП обрані М. Грушевський, К. Левицький, В. Охримович, Д. Савчак та І. Франко. Перший з’їзд партії відбувся в січні 1900 року. Першого січня 1900 р. УНДП прийняла в програмі-максимум вимогу соборної незалежної України, «де б усі частини нашої нації об’єдналися в одну новочасну культурну державу». Реальна програма вимагала автономії українського краю в рамках Австрії.

 

Невдовзі і Франко, і Грушевський виходять із УНДП, Франко — як непримиренний радикал, Грушевський — як людина, якій важко ужитися з націонал-демократичним галицьким керівництвом.

 

Згодом УНДП стала найвпливовішою партією Галичини. її підтримує новий митрополит (1901 — 1944 рр.) Андрій Шептицький, який ставить на меті утворення українського патріархату з осідком у Києві під зверхністю папи Римського. 1908 р. Шептицький здійснив таємну подорож до Росії, зустрічався з представниками різних сил, у Велеграді, колишній столиці Великої Морави, регулярно проводив екуменічні зустрічі.

 

1900 р. з ініціативи москвофільської Руської Ради постає «Русская народная партія». Зміцнюються зв’язки галицьких москвофілів з російським імперським панславізмом. 1909 р. в Петербурзі засновано «Галицко-русское общество» на чолі з Бобринським. Більш помірковані «старокурсники» залишалися лояльними щодо Австрії; «новокурсники» йшли на співпрацю з Росією до кінця. З окремими москвофілами, в тому числі провідними, співробітничала російська розвідка.

 

Польські консервативні націоналісти, які переважали в Галичині, подекуди підтримували москвофілів, відчуваючи загрозу з боку «українців».

 

«Правиця» ППС — підпільна бойова частина партії на чолі з Пілсудським — пропонує 1906 р. свої послуги австрійському генштабу. Австрійські розвідники утримуються від формальної співпраці, розраховуючи, проте на те, що під час війни матимуть добру розвідувально-диверсійну мережу.

 

Таким чином, напередодні війни існують таємні політичні і військові /496/ зв’язки Росії з промосковськими антипольськими галицькими колами, Австрії з антимосковськими польськими колами. Подібних зв’язків у Австрії чи Німеччини з українськими колами не було. Однак політично галицькі націонал-демократи чітко орієнтовані на антиросійський австро-німецький блок.

 

З 1899 р. у Львові регулярно проводилися студентські віче за участю студентів-українців інших австрійських університетів. Студенти вимагали українського університету. Після виборів 1907 р. намісник граф Анджей Потоцький, звинувачений у змові з москвофілами проти націонал-демократії, був убитий студентом-українцем. Віче 1910 р. відбулось без дозволу ректора і закінчилось криваво. Під час бійки між поляками та українцями в університеті загинув українець Адам Коцко, студент Леонтович був тяжко поранений.

 

Під впливом заворушень і на тлі загострення стосунків з Росією уряд імперії 1912 р. робить кроки назустріч українцям. Крайова адміністрація одержує вказівку про однакове трактування обох народностей, починає розв’язання проблеми українського університету, збільшує дотації на культурні та економічні потреби українців, визнає селянське товариство «Сільський господар» на чолі з Є. Олесницьким загальнокрайовим становим представництвом українських селян. На цей час українська Галичина, набагато бідніша й відсталіша в агротехнічному відношенні, ніж Наддніпрянщина, була незрівнянно краще організована: крім політичних партій, тут діють З тис. українських народних шкіл, 6 державних гімназій і 15 приватних середніх шкіл, 2 944 читалень «Просвіти», понад 500 кооперативів з розвиненою інфраструктурою, преса, спортивні організації «Сокіл» (з 1898 р.) і «Січ» (з 1900 р.).

 

Згідно з цісарським листом від грудня 1912 р., у Львові 1 вересня 1916 р. мав відкритися український університет. У планах австрійського уряду було перетворення НТШ на Академію.

 

На виборах до сейму 1913 р., що відбулися після дострокового розпуску сейму скликання 1908 р., було обрано 30 послів від українських партій і від москвофілів.

 

7 грудня на таємній нараді українських партій прийнято рішення: «З огляду на добро і будуччину української нації по обох боках кордону, на випадок війни між Австрією і Росією, все українське громадянство однозгідно і рішуче стане по боці Австрії проти Російської імперії, як найбільшого ворога України» *.

* Енциклопедія українознавства. — Т. 2. — С. 489.

 

На цьому тлі відбуваєтюся конфлікт у керівництві НТШ, що закінчився усуненням Грушевського.

 

Грушевський принципово займав «надпартійну» позицію, що й підтвердив під час нетривалого перебування в Україні в часи революції. За цим стояли і його наукова позиція, що не могла витримувати політичного диктату, і його нездатність ходити під чиїмось керівництвом взагалі.

 

Особисті конфлікти у Грушевського в житті були частими, хоча спочатку у Львові вони не мали політичного характеру.

 

Опозиція в НТШ була пов’язана з Михайлом Павликом. Павлик працював бібліотекарем НТШ по 2 год. на день і у квітні 1900 р. обраний дійсним членом НТШ, а 1902 р. став секретарем філологічної секції. Криза почалася /497/ з прохання Павлика підвищити йому зарплатню і закінчилася виступом Павлика «проти монархічного ладу в нашім товаристві». Павлик разом із С. Дністрянським та С. Рудницьким, географом, учнем Грушевського, уклали проект Статуту НТШ, який мав би поставити Голову НТШ під контроль Ради Товариства. 1904 р. Грушевський подав у відставку і повернувся лише після довгих умовлянь. Б. Грінченко, М. Коцюбинський та інші просили Франка, Гнатюка і Томашівського не подавати у відставку. Вершиною конфлікту стали статті Павлика в народовецькому «Ділі» «Не кличте всує!», спрямовані проти Франка за відхід від Драгоманова і проти Томашівського за панегірик Грушевському, і «І ще раз: не кличте всує!», де вже мали місце іронічні оцінки «Історії України-Руси». Франко за мовчазної згоди головного редактора — Грушевського, відповів нищівним «Михайло Павлик. Замість юбілейної сильветки» (ЛНВ, т. 29, кн. 3, 1905).

 

Ці скандали відбувалися впродовж 1904 — 1905 рр., але тут у Росії сталася революція, і Грушевський виїхав до Києва, перенісши туди й «Літературно-Науковий Вісник».

 

Конфлікт був особистим, але невдоволення Грушевським назрівало. Природне використання Львова і львівських інституцій для потреб цілої України викликало роздратування у галичан, бо послаблювало позиції галицького суспільства в боротьбі навколо власних повсякденних проблем. Характерно, що Грушевський приймав незалежницьку ідеологію галицьких політиків, будучи «народовцем», але повернувся до федералізму з відходом від політичних партій і оголошенням своєї «надпартійності». Так само, як і «соціалізм» Грушевського, це було всього лише тверезим урахуванням реальної ситуації в Наддніпрянській Україні.

 

Великий конфлікт назрів у 1913 р., але вже перед ним було розходження Грушевського з Франком. Одразу після публікації О. Огоновським шеститомної «Історії літератури руськой» Франко 1907 р. загорівся бажанням написати «Історію української літератури», яка «стане гідно обік «Історії України» Грушевського, тільки з тою різницею, що написана живо» *. Чим далі писав Франко свою невдалу працю, чим більше чинив опір Грушевський її публікації, тим гіршими були їхні стосунки. Досить сказати, що Франко вирішив, ніби первісний текст київського літопису написаний віршем, і намагався «реконструювати» цей текст віршами старослов’янськими та українськими. 1915 р. Франко вже писав про «фальшиві історичні конструкції проф. Грушевського».

* Див.: Корнійчук В. «Історія України-Руси» М. Грушевського в рецепції І. Франка // Михайло Грушевський і Західна Україна. — Львів, 1995. — С. 94.

 

Останній конфлікт виявився вже суто політичним, хоча в ньому був свій драматизм: ініціатором конфлікту став талановитий учень Грушевського Степан Томашівський (1875 — 1930 рр.), який разом з Франком так активно підтримував Грушевського в 1904 — 1905 роках.

 

1911 р. Грушевський надрукував збірник статей «Наша політика», в якому критично аналізував галицьку політичну ситуацію. Він вбачав у ній відрив політичного керівництва від народу, втрату ідеології, занепад культурно-національних вартостей.

 

Керівники УНДП запропонували, по суті, усунути Грушевського від керівництва НТШ, і це знайшло підтримку у провідних науковців. /498/ Франко тоді вже почувався зовсім хворим, а Степан Томашівський, імовірно, був автором анонімної брошури «Наша політика і професор Грушевський», що вийшла того ж року. 1913 р. видрукувана ще одна брошура проти Грушевського за підписом «Комітет народного добра», дуже зла за тоном.

 

Грушевський подав у відставку. Наступником його обрано С. Томашівського.

 

Томашівського розділяли з Грушевським не тільки особисті непорозуміння: розходження були і політичні, і навіть світоглядні. Грушевський залишався народником, для нього невиразна маса трудящих була не тільки справжнім носієм національної культури, а й творцем історії. Томашівський повертається до того історичного світогляду, підвалини якого заклав ще Куліш. Історію, на його погляд, творять національні еліти, і саме це уявлення є засадовим для державницької школи, що її розвинув молодший колега Томашівського В. Липинський.

 

Подальший хід подій показує, що звинувачення, висунуті Грушевським галичанам 1911 р., були всього лише дуже абстрактним і невиразним формулюванням глибинних розходжень. Цілком зрозуміло, що політичне керівництво наддніпрянської України не могло прийняти австро-німецької орієнтації напередодні війни.

 

Ще у березні 1911 р. наддніпрянпі А. Жук, В. Дорошенко, Л. Юркевич, В. Степанківський, В. Липинський і галичанин В. Кушнір вели переговори про створення органу «Вільна Україна» — зародку пронімецької та антиросійської Спілки Визволення України. Липинський звертався до Грушевського з пропозиціями підтримати організацію, але Грушевський поставився до цієї ідеї дуже обережно. Липинський сам, повідомляючи про відповідь Грушевського, радив колегам бути обережними із австрофільством. Уже після початку війни, виїжджаючи до Росії, Грушевський зустрічався з керівниками СВУ у Відні, не підтримав їх ідей, але пообіцяв тримати у курсі справ через нейтральні країни. До відомостей про СВУ керівники націонал-демократії в Києві поставилися неприхильно.

 

Активним діячем СВУ став противник Грушевського ще з часів конфлікту з Павликом Степан Рудницький (1877 — 1937?). Його оцінюють як фундатора української геополітики *.

* Див.: Torbakov Igor. A rebirth of ukrainian geopolitics. — «The Harriman review». — Spring, 1996.

 

Пізніше, 1926 р., Рудницького, одного з відомих діячів Західно-Української Народної Республіки, професора Вільного українського університету в Відні, запросили в УРСР, де він очолював Український науково-дослідний інститут географії і картографії в Харкові аж до арешту 1933 року. Рудницький опублікував 1923 р. в Берліні книгу «Українська справа зі становиська політичної географії»; книга написана 1920 р., але можна думати, що співробітництво Рудницького з СВУ ґрунтувалось на подібних геополітичних ідеях. З позицій Рудницького, обґрунтованих у цій книзі, Росія як імперія існуватиме тільки за умов, коли до її складу входитиме Україна; без України вона не втримає свого великодержавного статусу. З погляду Рудницького, незалежність України і втрата Росією статусу імперії спричинились би до того, що Росія — на користь собі і цілому світу — зосередилась би на власних внутрішніх /499/ проблемах. Підтримка Рудницьким та шерегом інших політиків Німеччини в першій світовій війні недвозначно говорить про те, на що вони розраховували.

 

Наскільки реалістичними були розрахунки галицьких політиків, показав розвиток подій в час війни.

 

У мемуарах колишнього начальника розвідувальної служби австрійської армії Макса Ронґе говориться, що спочатку австрійці покладали певні надії як на польські легіони, так і на СВУ під керівництвом Меленєвського та Скоропис-Йолтуховського і групу зарубіжних українців на чолі з М. Залізняком. Проте спочатку Міністерство закордонних справ, а в середині 1915 р. і розвідувальний відділ припинили стосунки з СВУ. «Ставлення населення зайнятої нами Волині жодним чином не говорило про те, що воно чекає від нас звільнення. Переважна маса українців не визнавала нас... Були, щоправда, і такі російські українці, які мріяли про звільнення і приєднання до центральних держав, але це були одиниці, які не справляли жодного впливу на загальну масу, і ми їх могли використовувати тільки в нашій розвідувальній службі як агентів проти Росії. Серед полонених української національності їх пропаганда не могла добитися успіху. Ці полонені цікавились соціалістичними ідеалами і в жодному разі не національними» *.

* Ронге Макс. Разведка и контрразведка. — К., 1993. — С. 124.

 

Дещо оптимістичніше дивились на перспективи українського руху німці, не обтяжені проблемами польських організацій, але й тут серйозного успіху в СВУ не було. Приголомшуючий успіх мала місія СВУ до Туреччини, яка закінчилася декларацією Талаат-паші про визнання необхідності утворення української держави. Виношувалися плани військово-морського десанту біля Одеси чи на Кубані, в якому разом із турками взяли б участь і українці, але тут схаменулися самі керівники СВУ, які визнали (в грудні 1914 р.) таку акцію політично шкідливою. Розгром турецької армії Росією зробив проблему неактуальною.