Іван ФранкоВ українській літературі другої половини XIX ст. Іван Франко був найвизначнішою постаттю, до того ж особистістю надзвичайно популярною в Галичині завдяки своїй непересічній біографії, яскравій і привабливій політичній позиції та граничній різнобічності й літературній плодючості. Іван Якович Франко (1856 — 1916 рр.) — син сільського коваля з Нагуєвичів з-під Дрогобича, після Дрогобицької гімназії (польської) вступив до Львівського університету, а закінчив Чернівецький лише через 16 років, 1891 р., встигнувши за цей час тричі побувати в австрійській в’язниці, надрукувати поетичні збірки «Балади і розкази» (1876 р., будучи студентом II курсу), «Зів’яле листя» (1886 р.), «З вершин і низин» (1887 р.), повісті та оповідання Бориславського циклу, «Захар Беркут», безліч літературно-критичних та публіцистичних статей. Серед його ранніх віршів ті політичні поезії, які назавжди склали йому славу «вічного революціонера»: «Гімн» («Вічний революціонер»), «Каменярі», «Товаришам із тюрми», «Не пора». Його і надзвичайно відданого справі, щирого і безмежно працьовитого Михайла Павлика відзначив у галицькому суспільстві Драгоманов, який постійно опікувався ними, підтримуючи їхні політичні позиції і даючи поради в ґрунтовних і детальних листах. Навколо Франка і Павлика групується радикально налаштована молодь, яка бореться з поміркованою клерикальною інтелігенцією за вплив на українське село.
1891 — 1892 рр. Франко працював над докторською дисертацією у Відні під керівництвом відомого філолога В. Ягича. Захист дисертації відкривав йому шлях до професури, але не тільки польські націоналістичні кола, а й «народовці» з політичних міркувань спротивилися цьому. Франко продовжує політичну та публіцистичну діяльність, пише прозу, вірші, драми, займається науковою працею в галузі історії літератури, етнографії. Зробити побіжний огляд всього написаного ним неможливо — навіть у 50(!) томів його «Зібрання творів» включено було далеко не все з того, що вийшло з-під його пера. Літературознавча оцінка доробку Франка є справою нелегкою хоча б уже тому, що писав він дуже багато, нерідко /484/ поспіхом, не завжди був вимогливим до себе, і серед його творів можна знайти і зблиски надзвичайного таланту, і абияк написані «метелики». Після перетворення Товариства імені Шевченка на Наукове товариство Франко скептично поставився до перспектив надання йому статусу Академії, але брав дуже активну участь в його роботі як керівник етнографічної комісії, редактор «Етнографічного збірника» та один з редакторів і авторів журналу «Літературно-науковий вісник». 1906 р. він став почесним доктором російської словесності Харківського університету, 1907 р. висунутий академіками О. Шахматовим та Ф. Коршем в академіки Петербурзької Академії наук; заборона виборів урядом була черговим політичним скандалом.
Іван Франко — одна з чільних фігур українського політичного життя останньої чверті XIX та початку XX століття. Він починав як драгомановець-федераліст, але вже встиг відгукнутися на перші заклики до державної самостійності. Політичні й особисті конфлікти, в які вступав Франко в останні роки свого життя, не завжди влаштовували різні політичні сили, і часто можемо зустріти посилання на важку хворобу, яка буцімто знецінює його доробок останніх років життя. У випадкові з Франком доводиться відкрито і неделікатно заторкувати його психічне захворювання, бо йдеться про оцінку не тільки завершальних етапів його творчого життя, а й про суть тих ідеологем і образів, що з ними він пройшов увесь свій шлях від самого початку.
Діагноз взагалі не може бути аматорським, а щодо психіки особливо. Всі посилання на те, що Франко захворів ще у 90-ті роки і не лікувався, є аматорськими діагнозами. Мусимо констатувати, що в останні роки посилилися параноїдальні риси в психіці великого поета, він став важким у спілкуванні, егоцентричним. «Характер Франка страшенно змінився, він почав підозріливо ставитись до людей, був безмежно скупим і абсолютно некритичним. З «Нарису історії української літератури» в останню хвилину перед виходом у світ, у друкарні, викреслили фразу про те, що йому, Франкові, перешкоджали працювати духи. Низькопробні польські вірші, рукопис яких Франко купив, він видав розкішно, на крейдяному папері, як нібито віднайдену ним втрачену четверту частину поеми «Dziady» Адама Міцкевича. Про це дуже сумно і важко говорити — але це правда»*. * Дашкевич Я. Хто такий Михайло Грушевський? // Наука і культура. Україна. — К., 1989. — Вип. 23. — С. 193. У молодому Франкові чарувала легкість і простота — він не ставив перед собою кар’єрних цілей у житті, і самолюбство не позбавляло його щирості і відкритості до світу. Трагедія душевного розладу не може, проте, поділити життєвий шлях його на «справжнього» і «несправжнього» Франка. Можливо, певні маніфестації духу в молодості були в межах норми, а з часом стали симптомами хвороби, але вони були йому притаманні. Як, наприклад, образ скелі, яку він має «лупати», взяти штурмом, яка тільки до часу є «поза межами можливого».
Знаменитий вірш «Каменярі» Франкові наснився чи привидівся; він уранці просто записав те, що немовби бачив і чув у напівсні. Тут і «скала», і голос, що промовляє до нього десь із неба. Поетичний образ був водночас і світовідчуттям пророка. В поемі про пророка-полеміста Івана Вишенського, що надрукована в збірнику 1900 р. /485/ і передруковувалась Франком незадовго до смерті, є та ж скеля — Афонська гора, можна сказати, персонаж поеми, — і послання від народу і до народу, тобто — ті ж голоси. Вишенський молиться Богові про повернення на Україну, від якої сам відмовився, сховавшись у скелі: «Або дай мені до неї / відси птахом долетіти, / або збігти, мов по кладці, / по промінню золотім», — і Бог дає йому це щастя, і він на «шлях той злотистий» «ступив і тихо щез». І пророк Мойсей (поема, 1905 р.) чує голос Божий, і в найсерйознішій статті «Поза межами можливого» (1900 р.), можна сказати, політично-філософському заповіті, зустрічаємо ті самі образи: стаття починається образом гори, «наїженої голими, стрімкими скалами», вийти на яку здається неможливим, і питанням «простого хлопського глузду»: «хіба ви їздили на світлянім промені?». Від молодих бунтарських марень до надривних закликів літньої й уже нездорової людини — той самий класичний набір візій «шаманського лету» над буденною сірістю «безмірної пустої і дикої площини», розмови з вічністю і Богом.
Франко — переконаний раціоналіст, атеїст і реаліст. Настільки переконаний, що ці принципи стали програмними у створеній ним та його друзями радикальній партії: «В справах культурних стоїмо на ґрунті позитивної науки, за раціоналізмом в справах віри і реалізмом в штуці, і домагаємося, щоби всі здобутки культури і науки сталися власністю всего народа» *. * Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. — Т. 1. — С. 9.
Проте реалізм виглядає досить дивно. Образний ряд творів Франка включає і Райнеке-лиса, і Абу-Касимові капці, і богиню Істар, і німецького «бідного Генріха», і біблійного Мойсея. Поема «Лісова ідилія», вже якщо користуватися класифікаціями, радше типово романтична. Але вступом її є «Посвята Миколі Вороному», який був для Франка зразком «декадента»; тут Франко, насміявшись із спроб «друзяки давного, ідеаліста непоправного» створити мистецтво «без тенденційної прикмети, / без соціального змагання, / без усесвітнього страждання», виголошує свої вимоги до поетів:
...Най будуть щирі, щирі, щирі! І що хто в життєвому вирі спіймав — чи радощі, чи муку, Барвисту рибу чи гадюку, Алмази творчості блискучі, Чи каяття терни колючі, Чи перли радощів укритих, Чи черепки надій розбитих, — Най все в свої пісні складає І співчуття не дожидає. Воно прийде! Слова — полова, Але огонь в одежі слова — Безсмертна, чудотворна фея, Правдива іскра Прометея.
Важко яскравіше виразити суть естетичної програми так званого «реалізму». Може, «слова — полова» тут вихопилося, але те, що головне для реаліста — «іскра Прометея», яка криється в образному ряді, хоч би яким він був, — ця ідея традиційної народницьки-позитивістської естетики виражена абсолютно щиро. Тут чітко видно спорідненість реалістичної естетики зі «стилем еклектизму», бо різноманітність образних засобів від Вавилонського епосу до середньовічної романтики, від прямих, майже публіцистичних оповідей-викриттів до поезії «зів’ялого листя» — все підпорядковане «іскрі Прометея». Це не вада такого мистецтва — це такий стиль, такий художній спосіб мислення, який має /486/ свої підстави і свої передсуди. Тільки проти «мистецтва для мистецтва» і спрямований реалізм Франка; він вимагає лише громадського змісту і, звісно, зрозумілості образної мови, у всьому іншому може бути як завгодно еклектичним.
Той вогонь Прометея, той «дух, що тіло рве до бою», та велика мета, що вивищує людину над буденністю і водночас тяжіє над нею каменем громадського обов’язку — це ідеал і принцип життя, який замолоду поет відчуває досить трагічно:
Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті Святою думкою, а молоти в руках. Нехай прокляті ми і світом позабуті! Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі, І щастя всіх прийде по наших аж кістках.
Джерело трагічності і надриву ясно виражене в поезіях Франка, де його патріотизм протиставляється патріотизмові статечних і респектабельних націонал-демократів:
Ти любиш в ній князів, Гетьмання, панування, Мене ж болить її Відвіянеє страждання. Ти любиш Русь, за те Тобі і честь, і шана, У мене ж тая Русь, Кровава в серці рана. Ти, брате, любиш Русь Як дім, воли, корови, Я ж не люблю її З надмірної любови. («Сідоглавому») Франко був радикал, і його партія ніколи не мала великої народної підтримки, — галицьке селянство голосувало переважно за партію своїх священиків. Такі люди, як Павлик і Франко, залишалися одинаками в масі, ще дуже аморфній і політично нерозвиненій. З цих прозаїчних витоків бере початок настрій елітарності й духовного аристократизму, прагнення формулювати ідеал mit einem Stich ins Unmögliche («одним кроком у неможливому», — Франко цитує Чемберлена). Національне почуття як поблажливе замилування «народом», символікою, історією викликає у ковальського сина із занедбаного підкарпатського села спротив і гнів. Він радше ненавидить той покритий струп’ями традиційної покори повсякденний побут, з якого видерся сам і мріяв вирвати свій народ.
Несподівано у Франка з’являється тема роздвоєння особистості: ліричний герой автора (він називає його «Мирон» — в ці роки Франко часто підписує вірші таким псевдонімом) бере участь у придушенні народного повстання, зустрічає в бою серед повстанців свого двійника, невідомо, хто з них чия примара, де реальний Мирон-автор; Мирон-конформіст стріляє в Мирона-бунтівника безуспішно, а той убиває Мирона-зрадника: «Він стрілив. Я між трупи повалився». Мотив роздвоєння особистості традиційно символізований образом двійника: Франко — добропорядний інтелігент, інтегрований у структуру суспільства, протистоїть Франкові-бунтарю, мужицькому синові, який руйнує усталений світ своїм запереченням і неприйняттям.
Це писалося 1883 р., а 1899 р. видруковано поему «Похорон», над якою Франко працював дуже багато, залишивши поетичні та прозові варіанти і написавши навіть вступну замітку з поясненнями. Тільки з пояснень можемо дізнатися, що автора надихала легенда про великого грішника Дон-Жуана де Теноріо, «що навертається /487/ на праведний шлях візією свого власного похорону... Наш час великих класових і національних антагонізмів має значно відмінне поняття про великого грішника, ніж час Філіппа II і Торквемади» *. Отже, тематично поема «Похорон» прилучається до «Легенди про великого інквізитора» Достоєвського і до тематики «Фауста», проте ключовим її образом став образ участі великого грішника у власному похороні. * Франко І. Твори: В 20 т. — К., 1953. — Т. XII. — С. 547.
Поема знову починається образом бенкету ворогів, у якому бере участь герой, якого і тут звуть Мироном. Він сидить серед переможців, слухає їх промови і відчуває себе зрадником, бо зрадником він і є — за намовою князя напередодні перемоги звів нанівець зусилля повстанців і видав їх ворогам. Та у відповідь на глузливі привітання князя на банкеті Мирон заперечує своє плебейство і свою зраду:
Від перших літ, коли в мні тямка стала, З плебейством я воюю без упину. І я плебей? Ні, я аристократ! Таким родився і таким загину. .......... Я з тих, що люд ведуть, мов стовп вогнистий, Що вів жидів з неволі фараона; З тих, що їм дана власть і ціль висока, Життя чи смерть, все є для них корона.
Мирон-Мойсей, Мирон-пророк і аристократ духу пояснює своє ставлення до народу і мотиви зради: Я гнав його, немов лінивий скот, В огонь і січу, в труди й небезпеки, Щоб знівечить плебейські всі інстинкти, Щоб гартувались лицарі-запеки. І близька вже була моя побіда, Та я пізнав, що се побіда мас, Брутальних сил, плебейства і нетями, А так не хтів я побідити вас.
Тому й прирікає Мирон на смерть свій народ, «бо краща від плебейської побіли / для них була геройська смерть тепер».
Чого не мав сей люд для повної побіди? Фізичних сил? О, ні, він мав їх тьму. Лиш ідеалу брак, високих змагань, віри, І се, панове, се я дав йому.
Та це не остаточний вирок автора — вирвавшись з бенкетної зали, Мирон потрапляє на власний похорон, народ впізнає в ньому вбивцю «справжнього» Мирона-двійника, повстанця, Мирона — плоть від плоті народної, — і герой помирає. В епілозі герой, який, виявляється, просто мав хворі марення, розмірковує:
Чи вірна наша, чи хибна дорога? Чи праця наша підійме, двигне Наш люд, чи, мов каліка та безнога, Він в тім каліцтві житиме й усне? І чом відступників у нас так много? І чом для них відступство не страшне? Чом рідний стяг не тягне їх до свого? Чом працювать на власній ниві — стид, Але не стид у наймах у чужого?
Буденні політичні проблеми у мареннях — поетичних візіях набувають у Франка метафізичного значення, виявляють властиву їм подвійність і парадоксальність. З політичного боку тут можна зазначити тезу, яка дедалі більше відділятиме Франка від драгоманівської орієнтації на європейсько-російську ліберально-демократичну перспективу («чом працювать на власній ниві стид, / але не стид /488/ у наймах у чужого»: прирівняно працю в іншій культурі й політичному середовищі до сну духовного каліки-народу). З філософськи-поетичного боку практичні питання відлунюють у роздвоєність Франкової душі між позитивістським раціональним і прагматичним баченням конкретної реальності та темним, діонісійським, нервовим устремлінням «на штих поза можливим», пристрастю бунтаря, для якого чим гірше, тим краще, бо колись таки навчить.
Ці ж мотиви виразно простежуються в поемі «Мойсей», яка починається звертанням до народу, повним болю і прокльонів:
Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу, Людським презирством, ніби струпом, вкритий! Твоїм будущим душу я тривожу, Від сорому, який нащадків пізних Палитиме, заснути я не можу. Невже повік уділом буде твоїм Укрита злість, облудлива покірність, Усякому, хто зрадою й розбоєм Тебе скував і заприсяг на вірність? Невже тобі лиш не судилось діло, Що б виявило твоїх сил безмірність?
В одному з прозових варіантів «Похорону» герой піднімає тост за свободу як абсолютну — «свободу думок і недумства, свободу переконань і браку переконань, свободу характеру і безхарактерності» — і протиставляє її «аскетизму», який розуміє як «все, що в’яже чоловіка, що змушує його йти такою, а не іншою дорогою» *. * Франко І. Твори: В 20 т. — Т. XII. — С. 551.
Абсолютна свобода як діонісійський хаос дозволяє Мирону-зраднику, натхненному високою ідеєю, зробити будь-який політичний крок. Але попри всю пристрасність Франка його любов-ненависть до свого краю і народу не є вибором на користь абсолютної свободи. Він все ж іде «такою, а не іншою дорогою».
Чи має Франко відповіді на питання, що гнітили його все життя? Вже постійна поява двійників «Мирона» свідчить про те, що такої однозначної переконаності у нього не було. Мойсей теж змагається з голосом Азазеля, власне, зі своїм двійником і двійником Єгови, не витримує і, знеможений у боротьбі з сумнівами, в мить слабкості говорить собі: «Обманув нас Єгова!» — і тоді Єгова з’являється і говорить те ж, що говорив той Мирон-зрадник і «аристократ духа»: «О, я знаю ту вашу ціпку, Ненаситную вдачу! Ви б на жизній землі розповзлись На подобу бодячу. ......... Хто вас хлібом накормить, той враз З хлібом піде до тою; Та хто духа накормить у вас, Той зіллється зо мною.
Перегукування з євангельським сюжетом про спокушання Христа в пустелі тут очевидне: кликати людей, спираючись на «жолудкові інтереси», нагодувавши народ хлібом — річ негідна Христа, негідна й пророка, народного вождя. Розумний прагматик завжди розраховує на ціпку і ненаситну вдачу; елітарний дух пророка ширяє над пустелею «жизної землі», поставивши перед народом мету на крок не тільки поза реальним, а і поза можливим, створюючи ту напруженість, яка тільки й може викресати Прометеїв вогонь. /489/
На зламі століть, коли в суспільній атмосфері загострилося чуття суб’єктивності, Франко здійснює перегляд певних філософських настанов, що зв’язували його з позитивізмом і Драгомановим. «Особливо останнє десятиліття XIX в. можна назвати епохою реакції проти одностороннього Марксівського економічного матеріалізму чи фаталізму», — пише він в статті «Поза межами можливого». Повернення до ідеалу як головного рушія суспільного прогресу, навіть виробництва, змушує Франка зробити радикальні висновки, що протиставлять його погляди концепції загальнолюдських цінностей. Ідеалом у сфері суспільного життя, що синтезує всі інші цінності, для нього є тепер «ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації. Все, що йде за рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації» *.
За те, що Мойсей піддався сумнівам, він покараний Єговою — не побачить землі обітованної. Так само, як ті каменярі: «ми ломимо скалу, рівняєм правди путі, а щастя всіх прийде по наших аж кістках». Але йти по цьому шляху до невідомої далекої мети — святий і важкий обов’язок: «важке ярмо твоє, мій рідний краю. І Не легкий твій тягар!». Це єдине, що твердо знає Франко, і все-таки «аскетичний» шлях життя йому ближчий, ніж абсолютна свобода. Тому і вибір ідеалу, в тому числі ідеалу самостійної України, для нього означає «не можу інакше», а не підрахунки співвідношення мети й засобів. Умовність поділу на можливе і неможливе — ось головний мотив, який ми врешті-решт чуємо у Франка тоді, коли йдеться про пошук раціонального розв’язання великої соціальної проблеми. «Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до него, інкаше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його нам, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас як сліпа машина» **. Так розв’язано питання про співвідношення розуму, волі і почуття. * Франко І. Поза межами можливого // Українська суспільнополітична думка в 20 столітті. — С. 86. * Там же. — С.87.
|
