Шевченко-художник

 

Шевченко всесвітньо відомий передусім як великий український поет. Проте, як видно з його життєпису, сам він своїм фахом вважав малярство і освіту одержав в Академії мистецтв. Культура, якої його вчили і яку він засвоїв творчо у великих майстрів, — передусім культура живопису.

 

Шевченко є автором понад тисячі творів образотворчого мистецтва — станкового живопису, монументально-декоративного розпису, графіки, скульптури, він був великим майстром у техніці акварелі, олії, пера, офорту, рисунка олівцем. Твори Шевченка-художника досліджено, описано, класифіковано, оцінено не раз. Можна безконечно сперечатися про академізм, романтизм, реалізм і так далі в його творчій манері. /368/ Можна обмежитися тією безперечно істиною, що Шевченко вважав себе — і справді був — учнем і послідовником великого майстра-романтика Карла Брюллова, руку якого, рисунок, майстерність композиції, володіння світлом, уміння створити радісну кольорову гаму можна впізнати і в ранніх, і в пізніх творах Шевченка.

 

Звернемо увагу на кілька рис малярської майстерності Шевченка, істотних для розуміння його світу, його системи культурних цінностей.

 

Шевченко вміє звернутися до яскравого колориту, інколи працюючи в стилі Брюллова, інколи більше тяжіючи до Рембрандтової майстерності світла. Проте загалом Шевченко більше любить витонченість рисунка і колориту. Його акварелі не просто успадковують легкість і прозорість творів його учителя Соколова; Шевченко прагне звести до мінімуму набір виразних засобів, використовуючи інколи один або два кольори. Ця делікатність малюнка контрастує з силою його поетичних творів.

 

Повністю оволодівши скупою виразністю засобів живопису ще в молоді роки, Шевченко в солдатські часи засвоює простір. Пустеля, яка його оточувала, змушувала відчути безконечність і простору, і часу; небо, на якому хмаринки здаються зовсім непорушними, і далечінь, що на ній важко зачепитися погляду — це ті враження, які він навчився передавати в роки неволі.

 

Шевченкові довелося малювати багато життєвих картин і пейзажів ще й тому, що він мав спеціальні цілі — спочатку ілюстрації до «Живописної України», потім праця в різних комісіях та експедиціях, де художник виконував роботу, яку сьогодні робить фотограф. Пейзаж, жанрові зарисовки — все це у Шевченка репрезентовано щедро, але не ці багаті на інформацію художні «повідомлення» контрастують зі спокійним і витонченим малюнком. Найконтрастнішою у нього була славнозвісна «Катерина» (1842 р.). Тут на одній площині — і нещасна покритка, і москаль, який втікає від неї, і народний тип з ложкою, яку щойно вирізав із дерева, і якісь господарські знаряддя, і млин, і дуб... Навіть не багатство фарб і сила світла вирізняють цю олійну картину з тих ніжних акварелей, про які згадувалося вище, а її переповненість символічно значущими деталями, які розповідають, а не діють /369/ по-художницьки безпосередньо, які в сюжеті навіть різночасові, що можна зустріти тільки в старій іконі. «Катерина», будучи твором цілком сучасним за технікою малярства, може вважатись відтворенням певних народних, іконописних естетичних принципів, можливо, тут і знайшов вияв той досвід, який Шевченко отримав у своїх учителів-богомазів. Треба сказати, що стосовно цього «Катерина» в Шевченковому доробку є твором унікальним і аналогій не має.

 

Чи мають рацію дослідники, які твердять, що в картині «Катерина», як і в однойменній поемі, головна героїня символізує Україну, дуб — її силу і стійкість тощо? Це питання може одержати відповідь тільки після аналізу поеми, проте можна сказати, що загалом художній творчості Шевченка не притаманна подібного роду символізація. Справді, Шевченко особливо любить малювати дерево, і фахівці-мистецтвознавці при ідентифікації творів звертають особливу увагу саме на манеру малювати дерева, специфічну для Шевченка. Чи було це пов’язане з особливою символікою дерева життя, чи, може, Шевченка полонила надзвичайна виразність малюнка, яка дає можливість самими лініями передати складні почуття — так чи інакше дерева у нього виразні, як люди, особливо в останній період творчості.

 

Для витлумачення Шевченка як «критичного реаліста» особливо охоче апелювали до його серії малюнків тушшю і бістрою 1856 — 1857 рр.: «Програвся в карти», «У шинку», «У хліві», «На кладовищі», «Серед розбійників», «Кара колодкою», «Кара шпіцрутенами», «У в’язниці», «Казарма». Вважати ці твори вершиною «викривального пафосу» та «соціального протесту» в стилі пізнішого ідеологічного живопису важко хоча б тому, що вони задумані Шевченком як частина серії на тему притчі про блудного сина. «Недавно мне пришла мысль представить в лицах евангельскую притчу о блудном сыне, в нравах и обычаях современного русского сословия, — пише він своєму другу поляку Броніславу Залєському 8 листопада 1856 р. з Новопетрівського укріплення. — Идея сама по себе глубоко поучительна, но какие душу раздирающие картины составил я в моем воображении на эти истинно нравственную тему» *. Зображене в цих малюнках, таким чином, є образами шляху людини через вади, через дно суспільне — до чого? До якого очищення?

* Шевченко Т. Повне зібр. творів У 10 т. — К., 1957. — Т.6. — С. 121.

 

Впадає у вічі чоловіча тілесна краса персонажів, які проходять через усі малюнки; ці Аполлони контрастують з оточенням, яке підкреслює їх самотність — їм протистоїть і люд шинку, і люд в’язниці та казарми, і ряд солдатів, готових за наказом забити шпіцрутенами свого співтовариша, а в «Казармі» взагалі вже немає героя — є лише сліпа й невиразна маса в бараку, повному жахливих випарів, що так гостро відчуваються завдяки майстерному висвітленню. До теми, з якої мав вирости «товстий альбом», Шевченко пізніше охолов, але естетика її залишилася і в його останніх творах. У тому ж листуванні з Залєським її ідейне підґрунтя формулюється в такий спосіб: «Без разумного понимания красотьі человеку не увидеть всемогущего Бога в мелком листочке малейшего растения. Ботанике и зоологии необходим восторг, а иначе ботаника и /370/ зоология будет мертвый труп между людьми. А восторг этот приобретается только глубоким пониманием красоты, бесконечности, симметрии и гармонии в природе. О, как бы мне хотелось теперь поговорить с тобою о Космосе и послушать, как ты читаешь песни Вайделоты!» *

* Шевченко Т. Повне зібр. творів. — Т. 6. — С. 128. Вайделота — жрець Кріве-Крівейтіса в культі Перкунаса у литовців; йдеться про уривки з творів Міцкевича.

Це прагнення побачити безконечність, красу, симетрію і гармонію в природі і в людині, зрозуміти, чому так жахливо порушується ця гармонія в людському житті, орієнтація на ті зразки гармонії й краси, які він відкрив завдяки мистецтву, і є головним мотивом творчості Шевченкахудожника.