Душа – термін,яким позначається психіка,внутрішній світ людини.
Евдемонізм — античний принцип життєрозуміння, пізніше в етиці — принцип тлумачення й обґрунтування моралі, за яким щастя (блаженство) є найвищою метою життя. Еволюція – поступовий розвиток предмета. Евристика (грец. heuristike — находжу) — наукова дисципліна, яка досліджує процес творчості й намагається віднайти його закономірності. Егалітаризм – різновид утопічного соціалізму,що бстоює принцип зрівняльного розподілу засобів виробництва між дрібними приватними власниками і організацією виробництва на основі індивідуального господарства. Егоїзм (фр. еgоіsте — себелюбство) — спосіб мислення і поведінки, в якому вихідними є власні інтереси. Егоцентризм – філософський і етичний принцип,за яким індивід,особистість вважається центром Всесвіту. Ейдос (грец. εἶδος; — якість, вид, вигляд, образ, мета, сутність, намір) — термін античної філософії і літератури, спочатку означав «видиме», «те що видно», але поступово набув глибшого змісту — «конкретна наявність абстрактного», «речова даність у мисленні»; в загальному значенні — спосіб організації та/або буття об'єкта. У середньовічних та сучасних філософів - категоріальна структура, що інтерпретує первинну семантику будь-якого поняття. Екзистенція – центральне поняття екзистенціалізму, унікальна особистісна сутність людини, що втілює в собі духовну, психоемоційну неповторність особи. Екзистенціалізм (лат. ехіstепtіа — існування) — суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість. часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини. Еклектика — (грец. еklektikos — той, що вибирає) — поєднання в одному вченні несумісних, часто суперечливих елементів. Е. свідчить про кризу в духовному розвитку, відсутність довершеної системи, яка б подолала ці суперечності. Елеати — представники давньогрецької філософської школи VI—V ст. до н.е., яка протиставляла мислення чуттєвому сприйняттю, висунула вчення про ілюзорність всіх помітних змін і відмінностей між речами, про незмінну сутність справжнього буття. Виникла в м. Елеї. Елемент— прийнятий уданій системі найпростіший компонент (атом, слово, норма і т. ін.). Взаємозв'язок елементів називається структурою. В сучасній науці на зміну дослідженню одноканальних причинних зв'язків приходить багатоканальний (системний або системноструктурний) метод, який допомагає найповніше відтворити всі зв'язки елементів. Еманація (грец. етапаtio — витікання) — у вченні неоплатоніків «випромінювання- вищими формами буття нижчих. Емпіризм — філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію). Ентелехія (грец. ἐντελέχεια;) — реалізація, дійсність. Життєва сила, що її припускають у філософії віталізму. В філософії Аристотеля – внутрішня мета руху, закладена в прихованому вигляді в кожному бутті до його здійснення; діяльне, формувальне начало. Енциклопедисти — французькі мислителі-просвітники (Дідро. Далам-бер, Монтеск'є, Вольтер, Руссо та ін.), які браяи участь у виданні "Енциклопедії” — першого твору, що систематизував наукове знання того часу Епістемологія (грец. еріstетоlоgіа — теорія пізнання) — частина філософії. що вивчає загальні риси процесу пізнання та результат знання: основи і межі; достовірність і недостовірність. Вживається переважно як вчення про наукове пізнання. Епоха – якісно своєрідний і відносно тривалий період історії,що виділяється на основі певних об’єктивних ознак. Естетика (грец. еstеtikos — чуттєво сприймане) — філософське вчення про прекрасне, про художнє освоєння дійсності. Основні категорії Е.: «прекрасне", «трагічне», «комічне». Основна проблема — специфічне оцінне ставлення людини до дійсності. Есхатологія (грец. еschatos — останній) — вчення про кінцеву долю людства і світу; складова частина будь-якої релігії. Етатизм (франц. etatisme, від etat —держава) — активне втручання держави в економічну, політичну, духовну та інші сфери суспільства. Етика (лат. еtika — звичай, характер) — філософське вчення про мораль, походження і природу моральних норм, спосіб їх функціонування в суспільстві; теорія моралі.
Євгеніка – термін,який вживається дл позначення напряму в генетиці людини,що ставить завдання поліпшення біологічних властивостей людини. Закон — об'єктивний, істотний, необхідний, сталий зв'язок або відношення між явищами. Заперечення — протиставлення твердженню (тезі) протилежного за змістом твердження (антитези). Наприклад, теза «Ця подія — випадкова>>; антитеза «Ця подія — не випадкова». Заперечення заперечення — один з основних принципів діалектики Гегеля, який полягає в тому, що друге заперечення (синтез) знімає протилежності тези і антитези. (Ця подія і випадкова, і не випадкова.) Зміст — категорія філософії; те, що підлягає «формуванню» — елементи (складові) певної системи (форми). В процесі пізнання відбувається формалізація змісту (переведення його в графіки, формули). Знак — предмет, який для людини заміщує інший предмет. Завдяки знакам отримується, зберігається і передається інформація. Значення — зміст, пов'язаний з певними знаками, зокрема з мовними виразами. Зняття – одна з центральних категорій філософії Г.В.Ф.Гегеля,яка позначає одночасно знищення та збереження чогось.
Ідеал (фр. idea—поняття, уявлення) — взірець досконалості, який є орієнтиром діяльності людини. Ідеалізація — один з методів наукового пізнання, який полягає в абсолютизації певних властивостей предметів і перетворення Їх в ідеальні об'єкти, наприклад, абсолютно чорне тіло тощо. Ідеалізм — напрям у філософії, який первинним вважає ідеальне начало — Бога, дух, розум тощо. Згідно з І. духовна субстанція є творцем світу. Відрізняють об'єктивний (Платон, Гегель) і суб'єктивний (Берклі, Мах) щеалізми. Ідеальне — протилежне матеріальному. До сфери ідеального відносяться поняття, цінності, ідеї, Бог. Матеріальні речі характеризуються речовинністю, просторовістю, часовістю, причинністю; ідеальне позбавлене цих рис. Відношення між ідеальними предметами засноване на логічності. Ідеологія — сукупність поглядів нації, класу, суспільної групи на їх місце в світі, на розвиток історії та ін. І. подібна світській релігії, вона цементує соціальну одиницю, підносить її у власних очах. Ідея (грец. εἶδος (ейдос); ιδέα; — початок, принцип) — форма духовно-пізнавального відображення певних закономірних зв'язків та відношень зовнішнього світу, спрямована на його перетворення. Ілю́зія (лат. illusio — обман, помилка) — викривлене, хибне сприймання дійсності. Іманентний (лат. іттапепs — властивий, притаманний чомусь) — внутрішньо притаманний предметам або явищам, той, що випливає з їх природи; напрям у філософії, який проголошує об'єктивний світ іманентним (внутрішнім) змістом свідомості суб'єкта. Імператив – вимога,наказ,закон. Індетермінізм (лат. іп — не) — заперечення детермінізму, причинності. Індивідуалізм — тип світогляду, сутність якого є абсолютизація позиції окремого індивіда в його протиставленні суспільству. Індукція (лат. іпсіисі.ю — наведення) — логічний умовивід від часткового, одиничного до загального. Інсти́нкт (від лат. īnstīnctus — «спонукання», «потяг до дії») — природжена реакція або елемент поведінки живого організму, зазвичай тварини, що ніколи не була вивчена. Інтелігібельний – той, що осягається тільки розумом,мисленням. Інструменталізм — різновид прагматизму, прибічники якого вважають свідомість (за Дьюї, інтелект) одним із засобів пристосування до мінливих умов середовища, а тому логічні поняття, ідеї, наукові закони, теорії—лише інструменти (звідси й назва), знаряддя, «ключі до ситуації", «плани дії". Інтеграція (лат. іпіеgrаtіо — відновлення) — момент розвитку, який полягає в поєднанні розрізненого в ціле. Інтенція (лат. іtіепtiо — стремління) — спрямованість акту свідомості на певний предмет. Наприклад, у сприйманні дерево, будинок, в міркуванні — числа, в фантазії — русалки і т. ін. Інтерсуб'єктивний — такий, що існує лише в межах взаємодії суб'єктів. Інтерсуб'єктивними є, наприклад, моральні чи правові норми: вони не суб'єктивні і не об'єктивні. Інтроспекція (лат. іпtrоsресtаrе —дивитися в середину) — спостереження за перебігом власних психічних процесів. Один з допоміжних методів пізнання в психології. Інтуїтивізм — течія у філософії, яка абсолютизує роль інтуїції в пізнанні (Шопенгауер, Бергсон). Інтуїція (лат. іtіиеrі —уважно дивлюсь) — безпосереднє охоплення сутності предмета. В основі І. вроджена здатність (талановитість), тривалий досвід, які допомагають осягнути сутність явища, опускаючи опосередковані ланки. Іпостать – термін античної філософії,вперше вжитий у значенні одиничного реального буття. Іронія – естетична категорія,яка означає,що в зовні позитивну оцінку явища вкладено зміст,протилежний безпосередньо висловленому чи вираженому. Ірраціоналізм — вчення, згідно з яким основою світу є щось нерозумне (воля, інстинкт), а джерелом пізнання інтуїція, почуття. Існування – буття в якому виявляється сутність. Істина — адекватне відтворення дійсності в пізнанні, відповідність знання дійсному стану речей (див. конвенціоналізм і прагматизм). Гегель вважав, що І. є системою знання, яка постійно перебуває в розвитку. Звідси поняття абсолютної (повної) і відносної (неповної) істини. Інші філософи не сприймають цієї концепції істини. Історизм — принцип пізнання, згідно з яким будь-яке явище слід розглядати в розвитку. I. почав активно пробиватися в науку після Дарвіна. Історичний матеріалізм — соціальна концепція марксизму, згідно з якою історичний розвиток суспільства визначається економічними факторами. Взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин, згідно з Марксом, визначає основні етапи (формації) історії людства — первісний лад, рабовласництво, феодалізм, капіталізм і майбутній комунізм. Претендує на роль єдино наукової теорії суспільства. Історичного коловороту теорія — історичні концепції О. Шпенглера, А. Тойнбі та ін., згідно з якими існують окремі ізольовані культури (єгипетська, вавилонська, китайська, індійська, греко-римська, західноєвропейська, російська та ін.), що розвиваються по циклу— дитинство, юність, зрілість, старість і занепад. Історія філософи — галузь філософських знань, предметом яких є закономірності та особливості пізнання відношення людини і світу на різних етапах розвитку філософії.
Калокагатія – поняття античної естетики,яким позначали гармонію зовнішнього та внутрішнього,краси та добра,як умову досконалості людини. Канон (норма) — твердо встановлене правило, усталена норма. Карма — в буддизмі, джайнізмі та індуїзмі означає закон відплати за моральні вчинки в минулому, який діє при перевтіленні після смерті людини в іншу істоту. Картезіанство — напрям у філософії у XVI І— XVIII ст„ теоретичною основою якого було вчення Декарта (латинізоване ім'я — Картезіус), що обстоювало раціоналізм у теорії пізнання та механістичний матеріалізм у поясненні явищ природи. Катарсис – термін,який у психології мистецтва й естетиці використовують для позначення сутності естетичного переживання. Категоричний імператив — безумовний моральний обов'язок, веління. Термін, запроваджений Кантом. Суть його Кант формулював так: поводься так, щоб правила твоєї поведінки могли стати законом для діяльності всіх людей. Категорії — загальні структури або властивості сущого — речей, процесів, живого, ідеальних предметів (всього, що утворює світ; загальні форми мислення. Каузальність (лат. саusа — причина) — те ж. що і причинність. Кількість — число, величина, чисельна визначеність: відмінність речей однієї якості (вага, довжина) або міра сукупності речей однієїякості. Згідноз Гегелем, К. на певному етапі переростає в якість. Клерикалізм (від лат. clericalis — церковний) — політична течія, спрямована на посилення впливу релігії та церкви на всі сфери суспільного життя. Комунікація (походить від лат. communicatio – єдність, передача, з’єднання, повідомлення, пов’язаного з дієсловом лат. communico – роблю спільним, повідомляю, з’єдную)– спілкування,зв'язок. Конвенціоналізм —філософський напрям, згідно з яким наукові теорії та поняття є наслідком довільної угоди (конвенції) між ученими, укладеної за принципом «зручності>>, <<економії мислення». Конечне — філософська категорія, яка характеризує обмеженість речей і процесів; протяжність, яка почалась і закінчилась. Конечне діалектичне пов'язане з безкінечним: містить безкінечність (його можна ділити до безкінечності) і, навпаки, безкінечне складається з конечного. Контекст – форма семантичної з’єднаності елементів тексту,а також поза текстових смислових відношень,що утворюються в процесі духовної та практичної діяльності людини. Концептуалізм – напрям у середньовічній філософії,представники якого доводили,що універсалії реально не існують ні до речей,ні в самих речах,а єлише загальними поняттями,концептами про речі. Конфуціанство — філософське вчення, яке у відношеннях людини і світу проголошує верховенство добра, захищає непорушність установлених небом суспільних понять. Космополітизм — вчення, в основу якого покладено заклик відмовитися від національного суверенітету, національних традицій і культури задля абстрактного поняття вселюдської культури і традицій. Креаціонізм (лат. сrеаtіо — творення) — вчення, що пояснює походження і різноманітність світу божественним творчим актом. Критерій – мірило достовірності людських знань,їхньої відповідності об’єктивній дійсності. Культ – сукупність прийнятих у тій чи іншій релігії або релігійні течії обрядових дій,свят,ритуалів,звичаїв,пов’язаних у надприродні сили і спрямованих на умилостивлення їх;обрядовий бік релігії. Культура — увесь, за винятком природи, мовно та символічно відтворений і «репрезентований>> (штучний, позаприродний) світ, що охоплює різноманітність видів, засобів і результатів активної творчої діяльності людини, спрямованої на освоєння, пізнання і зміну навколишньої реальності та самої себе.
Лібералізм (лат. Ііеrаlіs —вільний) — вільнодумство, переконання, що виступають проти традицій, звичаїв і догм. У політиці Л. протистоїть консерватизму, в економіці виступає за вільну конкуренцію проти втручання держави. Підкреслює цінність особистості. Лінгвістична філософія — напрям у сучасній філософії, який вважає головним завданням аналіз буденної мови (Райл, Остін, пізній Вітгенштейн). Логіка — наука про закони та форми людського мислення. Арістотель відкрив основні її закони: закон тотожності; закон несуперечності; закон ви-ключенаго третього. Дотримання законів і правил Л. є запорукою істинного мислення. Логос — у давньогрецькій філософії — світовий розум, закон (Геракліт); у неоплатоніків і гностиків — думка і слово Бога.
Об'єкт — те, що пізнається (природа, суспільство,-люди на тощо). Об’єктивізація – перетворення суб’єктивного в об’єктивне,що відбувається в процесі суспільної практики. Об'єктивний ідеалізм — філософська система, згідно з якою першоосновою світу є духовна субстанція. Ця субстанція існує об'єктивно, незалежно від суб'єкта. Представниками О.і. є Платон, Гегель, неотомісти. Об'єктивність — відтворення об'єкта за його власною мірою (вимірювання твердості, теплоти об'єкта, тощо за певними еталонами). Характеризує відношення суб'єкта до об'єкта. Образ – форма і продукт суб’єктивного,ідеального відображення об’єктивної дійсності та свідомості людини. Онтологія — вчення про першооснови буття. Операціоналізм — вчення, згідно з яким значення понять зводяться до сукупності операцій, за допомогою яких воно було сформоване. Автор його професор Гарвардського університету Персі Вільям Бріджмен. Опис — етап наукового пізнання, який полягає у фіксації даних експерименту, спостереження мовою науки. Розрізняють емпіричне й теоретичне (напр., математичне) описування явищ. Оцінка — ставлення людини (суспільства) до суспільних норм і цінностей, яке полягає в схваленні чи осуді їх, а також в субординації їх за важливістю. Очевидність — вихідний принцип деяких філософських систем (Декарт, Гуссерль), який полягає в прийнятті певних істин за безумовні та безсумнівні, побудові на них усієї системи філософії. За Гегелем, будь-яке знання є безпосереднім (очевидним) і опосередкованим.
Магія — сукупність прийомів і обрядів, що мають чудодійну силу; дії і обряди, що здійснюються з метою вплинути надприродним шляхом на явища природи, тварин або людину. Маєвтика — знаходження істини шляхом постановки питань, відповідаючи на які відповідач сам знаходить, «повиває» істину обговорювану з установками того, хто намагається. Малі соціальні групи (мікросоціальні спільноти) — спільноти, які об'єднують незначну кількість людей (до кількох десятків) на основі безпосередніх тісних контактів, стійкого спілкування, певних цінностей і норм поведінки. Марксизм — ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію; «теорію» революційного перетворення буржуазногосуспільства в соціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм). Матеріалізм — напрям в історичному розвитку філософії, який вважає матерію першоосновою всього сущого, намагається пояснити всі явища і процеси через матеріальні причини. Протистоїть ідеалізму і релігії. М. Був притаманний давньогрецьким філософам (Демокріт), Просвітництву XVII— XVIII ст. (Дідро. Ламетрі). Марксу. Матерія — філософська категорія, протилежна ідеї. ідеальному. Матеріальність речей чи процесів визначається їх речовинністю, просторово-часовим буттям, причинними зв'язками з іншими речами і процесами. В деяких філософських системах М. як неживе протиставляється живому. Медитація - процес самозаглиблення з метою самовдосконалення, при якому людина залишається на самоті із своєю свідомістю. Медитація часто, але не обов'язково, є частиною релігійного ритуалу. Металогіка – наука,що вивчає будову логічних теорій,які виступають щодо неї об’єктивними теоріями. Метафізика — умоглядне вчення про найзагальніші види буття — світ, Бога й душу. Метод — сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв'язанню теоретичних чи практичних проблем. Методологія – 1) Сукупність прийомів дослідження, що застосовуються в певній науці; 2) Вчення про методи пізнання й перетворення дійсності. Механіцизм — спрощений підхід до складних біологічних і соціальних явищ, який намагається зрозуміти їх на основі законів механіки. Властивий мислителям XVII—XVIII ст. Мислення — активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основ» чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять. Міра — філософська категорія, яка відображає співвідношення, гармонію кількісних і якісних ознак предмета. М.—це протяжність (інтервал) кількісних змін, в межах якої якість залишається незмінною. Бути в мірі означає не виходити за межу, не переходити в іншу якість. Містицизм (грец. mystika — таємні обряди, таїнство) — релігійно-філософський світогляд, який вважає можливим осягнення божественного (трансцендентного, надприродного) буття шляхом відходу від світу і занурення в глибини власної свідомості, віра в можливість безпосереднього спілкування з Богом через злиття з ним власної свідомості. Характерний для багатьох релігійних культів, філософських вчень (Беме, Сведенберг та ін.). Міф (грец. mythos — сказання, легенда) — світогляд родового і ранньо-класового суспільства, в якому одухотворені й персоніфіковані природні сили та соціальні явища. Міфологічне відтворення дійсності зумовлене низьким рівнем розвитку матеріального виробництва. В М. синтетичне злиті зачатки науки, релігії, філософії, моралі, мистецтва. М. — засіб духовного контролю роду над індивідом. Міфоло́гія (грец. Μυθολογία; — казкослів'я, виклад стародавніх казок, переказів) — сукупність міфів, тобто казок, переказів, оповідань, де в наївно персоніфікованій, наочно-образній, несвідомо-художній формі подавалися явища природи й суспільного життя. Мова — спеціалізована, інформаційно-знакова діяльність із вираженя думки, мислення, свідомості. Модерні́зм (фр. modernisme), у мистецтві загальний термін, що використовується для виниклих на початку 20 століття спроб порвати з художніми традиціями 19 століття; заснований на концепції домінування форми на противагу змісту. Модус – властивість предмета,притаманна йому лише в деяких станах,на відміну від атрибута – невід’ємною властивість предмета у всіх його станах. Мона́да (від грец. μονάς; — одиниця, неподільне) в ряді філософських систем — найпростіша, неподільна єдність, першопочаток, основа явищ. Учення про монади називають монадологією. Монізм — теорія, згідно з якою різні типи буття або субстанції, що здаються різними, врешті зводяться до єдиного джерела. Для розуму, що не рефлектує, у світі існує практично нескінченне число типів субстанції: камінь, дерево, скло, сіль, цукор здаються глибоко та очевидно різними речовинами. Мудрість (грец. Σοφία;) — володіння знанням, розумінням, досвідом, обачністю та інтуїтивним розумінням включно зі здатністю також вживати ці якості.
Народний суверенітет — концентрована єдність повноважень і пра-вочинності, сили і права, які поширюються на все населення і всю країну і визначають зміст законів та порядок суспільного буття. Натуралізм — філософський напрям, який вважає природу універсальним принципом усього сущого. Натурфілосо́фія (лат. natura - "природа") — філософія природи, тлумачення природи, розглянутій в її цілісності. Кордони між натурфілософіею і природознавством, а також її місце у філософії історично змінювалися. Найбільшу роль натурфілософія відігравала у давнину. Натурфілософія стала першою історичною формою філософії і фактично зливалася з природознавством. В подальшому натурфілософія в основному називалася фізикою, тобто вченням про природу. Нація — духовно-соціальний різновид стійкої людської спільності, що склалась історично на певній території і характеризується глибоким внутрішнім відчуттям, самоусвідомленням власної належності до певної етнічної групи та спільністю мови, культури, побуту й звичаїв, історичних переживань, психічного складу, антропологічних особливостей, економічних інтересів у творенні матеріальних цінностей, території («життєвого простору>>). Неоплатонізм — напрям античної філософії, який систематизував учення Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття. Номіналізм (лат. nomen — ім'я) — філософське вчення, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсалії існують не в дійсності, а тільки в мисленні. Неопозитивізм — один із основних напрямів філософії XX ст., сучасна форма позитивізму. Несвідоме — дія природжених інстинктивних потягів у психічному житті людини, що в свою чергу ще й біологічно детермінуються, забуваючи при цьому про соціальні та природні чинники в детермінації людської життєдіяльності. В психології несвідоме звичайно протиставляється свідомому, однак у рамках психоаналізу несвідоме і свідоме розглядається як поняття різного рівня: не все, що не відноситься до несвідомого - усвідомлюється. Нігілізм (від лат. nihil — «ніщо») — світоглядна позиція, суть якої в запереченні цінностей. Найчастіше нігілізм проявляється у вигляді екзистенціального нігілізму, який стверджує, що життя не має жодної мети чи значення. Моральний нігілізм заперечує значення етичних норм. Ноумен (від грец. νους; - розум) - філософський термін, яким позначається річ або подія як незалежні від наших відчуттів. Нус – поняття давньогрецької філософії,що означало узагальнення всіх актів свідомості і мислення,усіх смислових розумових і мислителтьних закономірностей,що їм підпорядковані космос і людина.
Панлогізм — філософський принцип, за яким дійсність тлумачиться як логічне вираження ідеї, саморозкриття спекулятивного поняття, як мисляча себе субстанція, «сам себе пізнаючий розум» (Г. Гегель). Пантеїзм — філософське! релігійне вчення про присутність Бога у єстві самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в природі, або, навпаки, природи у Богові. Папсихізм – філ.вчення,яке проголошує психіку,душу загальною властивістю природи. Парадигма (грец. paradeigma - приклад, зразок) – поняття,яке використовували в історії філ. та культури для характеристики примату ідеального над матеріальним. Парадокс (грец. рагаdосоs — несподіваний, дивний) — в широкому розумінні — неочевидне висловлювання, істинність якого встановлюється досить важко; в такому смислі парадоксальними вважають будь-які неочіку-вані висловлювання, особливо коли неочікуваність їх смислу виражена в дотепній формі. В логіці парадоксом називають висловлювання, які в точному сенсі слова суперечать логічним законам. Патристика (лат. раtег— батько)— сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II—VII ст. Первинні — згідно з вченням матеріалістів XVII—XVIII ст. (Гоббса, Лок-ка)— якості, притаманні самим речам і можуть бути описані механікою (протяжність, величина, фігура). Перервність (дискретність)— категорія діалектики, що характеризує квантовість, дробність, порційність просторово-часових параметрів речей, фізичних сил. Перипатетики— учні та послідовники Арістотеля. Назва походить від звички мислителя викладати своє вчення під час прогулянки в саду. Персоналізм — релігійно-філософська течія, яка вищою реальністю і цінністю вважає персону— людину, Бога (американське відгалуження Бо-ун, Хокінг, французьке—Муньє.Лакруа). Світ— сукупність духовних персон (на зразок монадЛейбніца). Перцепція - (від латів. perceptio - вистава, сприйняття) процес безпосереднього віддзеркалення об'єктивної дійсності органами чуття. Підсвідоме — одне з основних понять психоаналізу Фрейда, яким позначають психічні процеси, що виникають і протікають поза свідомим контролем. Проявляється в снах, обмовках та ін. Пізнання — процес цілеспрямованого відтворення дійсності в абстрактних образах (поняттях, теоріях) людиною. Пов'язане з практичною діяльністю і зумовлене суспільним буттям людини. Піфагореїзм— напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизував та обожнював поняия числа і проголошував його першоосновою світу та сутністю речей. Плюралізм (лат. р1иrа1іs — множинний) — філософські вчення, які визнають множинність субстанцій (Демокріт, Лейбніц); вчення, які визнають множинність поглядів на світ, істин. Характерний для соціологічних течій Заходу. Позитивізм (франц. роsitivisте — умовний, позитивний, побудований на думці) — філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення. Політеї́зм (від грец. πολύς — численний та θεός — бог) – багатобожжя, віра в багатьох богів/богинь. Поняття — форма мислення, яка відображає загальні історичні зв'язки, сутнісні ознаки явищ, поданих у їх визначеннях. Позитиві́зм (лат. positivus — позитивний) — парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (не філософського) пізнання. Постулат (лат. роstиlаtит — вимога) — вихіднетвердження, яке при побудові теорії приймається без доведення. Те ж, що й аксіома. Правова держава—держава, в якій панує право, метою якої є утвердження правової форми і правового характеру взаємовідносин (взаємних прав і обов'язків) між публічною владою та підвладними структурами як суб'єктами права, визнання і надійне гарантування формальної рівності та свободи всіх індивідів, прав і свобод людини і громадянина. Правова рівність — рівність вільних і незалежних суб'єктів права за загальним для всіх масштабом, єдиною нормою та рівною мірою. Правовий закон —адекватне вираження права в його офіційному визнанні, загальнообов'язковості, визначеності й конкретності. Правосвідомість — міра усвідомлення особою правових норм, правил, що діють у конкретному суспільному середовищі. Прагматизм (грец. ргаgта —справа, дія)—філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності. Праксеологія — наукова дисципліна, що вивчає умови і методи ефективної практичної діяльності. Практика — цілеспрямована предметна діяльність людини щодо перетворення світу. Практична діяльність — спосіб існування людини. При́нцип (лат. principium — начало, основа)-1.Те первинне, що лежить в основі певної сукупності фактів, теорії, науки.2.Внутрішні переконання людини, ті практичні, моральні та теоретичні засади, якими вона керується в житті, в різних сферах діяльності. Причинність (каузальність) — взаємовідношення речей і процесів матеріального світу, за якого одні (причини) породжують інші (наслідок). Причинність основний принцип наукового пояснення світу, протистоїть диву (в релігії) — явищу, яке не має природних причин. В історії філософії Юм і Кант, а також неопозитивісти заперечують об'єктивність П., зводять її до суб'єктивної форми упорядкування досвіду Проблема — форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання. Провіденціалізм — тлумачення історії як вияву волі зовнішніх сил. Божого провидіння, остаточної перемоги добра над злом. Прогрес — зміни явищ у природі чи суспільстві від нижчого до вищого, від простого до складного. Просвітництво — ідеологія молодої буржуазії XVIII ст.. яка продовжувала гуманістичні традиції Відродження. Представники Поки, Вольтер. Монте-ск'є, Дідро, Руссо та ін. Простір — одна з основних ознак матеріальності речей: форми існування матерії, що фіксує їх протяжність і порядок розташування. Субстан-ційна концепція простору і часу (Ньютон) визнає можливість існування їх без матерії, реляційна (Лейбніц, Ейнштейн) вважає, що простір і час є характеристиками матерії, які без неї не існують. Простір взаємопов'язаний з часом, визначається через час і навпаки. Якісно відмінним структурним рівням матерії притаманні якісно відмінні просторово-часові характеристики. Протилежність — поняття, що відображає такі відношення між сторонами взаємодії, за яких вони взаємозумовлюють і взаємовиключаютьодна одну. Наприклад, полюси в електриці. Психоаналіз — один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в житті людини.
|