ЗАПОРІЖЖЯ 2004
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ЗАПОРІЗЬКА ДЕРЖАВНА ІНЖЕНЕРНА АКАДЕМІЯ Інвестування Методичні вказівки до практичних та семінарських занять Для студентів спеціальності 7.050106 “ Облік і аудит” денної та заочної форм навчання ЗАПОРІЖЖЯ 2004 Тема 1. Поняття інвестицій та інвестиційного менеджменту В темі “Поняття інвестицій та інвестиційний менеджменту” вивчаються: – поняття, економічна сутність і форми інвестування; – валові та чисті інвестиції; – фактори, що впливають на обсяг інвестицій; – форми інвестицій за різними факторами. Методичні вказівки. Термін “ інвестиція” походить від латинського слова invest, що означаєє “вкладати”. Сучасні інвестиції – це вкладання капіталу з метою подальшого його збільшення. Приріст капіталу повинен бути таким, щоб компенсувати інвестору відмову від використання наявних коштів на споживання в поточний період, нагородити за ризик, компенсувати втрати від інфляції в наступній період. Слід розкрити відмінність інвестицій від вкладень в споживчі товари довготермінового використання та довготермінові вкладення. Необхідно акцентувати увагу, що при визначенні терміну “інвестиції” в українському законодавстві [ ] сказано “...інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької діяльності, наслідком яких є прибуток (дохід), або досягається соціальний ефект. Такими цінностями можуть бути: грошові кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери: рухоме і нерухоме майно (приміщення, споруди, обладнання та ін. матеріальні цінності: майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності, сукупність технологічних, технічних, комерційних та ін. знань, оформлених в вигляді технічної документації, навиків і виробничого досвіду, необхідного для організації того чи іншого виробництва, але не запатентованих (“ноу–хау”): права користування землею, водою, ресурсами, приміщеннями, обладнанням, а також інші майнові права; інші цінності.” Існує багато визначень інвестиційної діяльності. Загалом можна вважати, що інвестиційна діяльність –це комплекс заходів і дій фізичних та юридичних осіб, які вкладають власні кошти (у матеріальній, фінансовій або іншій майновій формі) з метою отримання прибутку. Інвестор – це суб’єкт інвестиційної діяльності, який приймає рішення та вкладає власні, позичені й залучені кошти в об’єкт інвестування. Суб’єктами інвестиційної діяльності можуть бути державні органи влади, фізичні та юридичні особи України та інших держав. Об’єктом інвестиційної діяльності є майно різних форм, на яке витрачено інвестиції та яке використовується для отримання прибутку: основні та оборотні кошти, цінні папери, науково–технічна продукція, інтелектуальні цінності, майнові права. Комплекс підприємств і установ, продукція чи послуги яких сприяють реалізації інвестиційної діяльності, становить інвестиційний комплекс країни. До нього належать: – підприємства будівельної індустрії, промисловості будівельних матеріалів, машинобудування; – проектні організації та установи; – фінансові посередники – інвестиційні банки, компанії, фонди; – органи державного управління, що регулюють функціонування суб’єктів інвестиційної діяльності; – інфраструктури фондового ринку. Інвестиції відіграють важливу роль в розвитку і ефективному функціонуванні економіки. Для визначення цієї ролі розглядають два поняття: валові та чисті інвестиції. Валові – загальний обсяг інвестованих коштів в певному періоді. Чисті інвестиції – сума валових інвестицій зменшена на суму амортизаційних відрахувань в певному періоді. Розглядаючи вплив інвестицій на розвиток економіки слід розкрити сутність “мультиплікації” – процес перевищення доходів над обсягом інвестицій. На обсяг інвестицій впливає багато факторів. Для прикладу слід розглянути такі як: питома вага витрат на споживання в загальних доходах суб’єктів, очікувана норма прибутку, ставка ссудного відсотка та очікуваний темп інфляції. З метою обліку, аналізу і планування інвестицій їх класифікують за окремими признаками. 1. За об’єктами вкладень коштів виділяють реальні інвестиції 2. За характером участі в інвестуванні виділяють прямі і непрямі інвестиції 3. За періодом інвестування розрізняють короткострокові та довгострокові 4. За формами власності – чисті, державні, іноземні та сумісні 5. За регіональною ознакою – внутрішні та закордонні.
1.2. Контрольні питання для перевірки знань теми. 1. Що таке інвестиції? 2. У чім полягає економічна сутність інвестицій? 3. Під впливом яких факторів перебуває попит та інвестиції? 4. Класифікація інвестицій за різними ознаками. 5. Сутність, мета і завдання інвестиційного менеджменту. 6. Основні поняття інвестиційної діяльності. 7. Які види майнових та інтелектуальних цінностей можна вкладати в об’єкти підприємницької діяльності.
Тема 2. Управління інвестиційною діяльністю. В темі “Управління інвестиційною діяльністю” вивчаються такі питання: – державні важелі інвестиційної діяльності; – грошово – кредитна політика держави та Ії вплив на інвестиційні умови; – інструменти грошово – кредитного регулювання; – вибір інвестиційної стратегії, визначення інвестиційної привабливості окремих сфер діяльності; – показники фінансового оцінювання підприємства; – джерела фінансування інвестицій; – критерії формування інвестиційного портфелю.
Методичні вказівки У розпорядженні держави є важелі як прямої дії у вигляді централізованих державних капітальних вкладень в об’єкти загальнодержавного значення, розвиток державного сектора економіки, так і непрямі засоби регулювання інвестиційного середовища за рахунок бюджетної та грошово – кредитної політики. Бюджетні важелі – це встановлена державою система податків, що практично визначають систему перерозподілу доходів підприємств і громадян країни, яку держава вважає оптимальною для формування прибуткової частини бюджету та забезпечення у підприємств і підприємців ринкових стимулів до роботи та отримання прибутків. Витрати бюджету є важливим засобом формування сукупного попиту, а через нього – стимулювання інвестицій взагалі. Грошово –кредитна політика держави впливає на інвестиційні умови, регулюючи грошовий обіг і роботу банківської системи, яка, по суті, репродукує збільшення коштів в економічній системі. Вирізняють такі основні інструменти грошово – кредитного регулювання: – норми страхових резервів, які зобов’язані мати комерційні банки й тим самим відволікати певну частку своїх коштів від активного використання для кредитування і інвестування; – облікова ставка Національного банку, за якою він продає кредитні ресурси комерційним банкам, збільшуючи або зменшуючи обсяги кредитних джерел для фінансування інвестицій; – операції з державними цінними паперами на відкритому ринку. Ринкова економіка розвивається циклічно: період швидкого зростання й інтенсивного інвестування змінюються економічними кризами, падінням темпів, а іноді й абсолютних рівнів ВВП. Мета державного регулювання – вирівнювати такі циклічні тенденції, гальмуючи надлишкову інвестиційну активність у період піднесення та стимулюючи інвестиції перед спадами виробництва. Інвестиційна стратегія завжди пов’язана з поточним станом підприємства, його діючою технікою, технологічною та фінансовою базою, здійснюваною фінансово – господарською діяльністю. Стратегія дає відповіді на основі питання, що завжди стоять перед дирекцією підприємства: 1. Продовжувати чи коригувати здійснювану діяльність? 2. Якщо коригувати, то в яких напрямках? 3. В яких обсягах продовжувати чи коригувати діяльність? 4. Які це дасть результати через рік, два, три? 5. Які кошти для такого розвитку потрібні та де їх джерела? Інвестиційною стратегією вважається система вибраних довгострокових цілей і засобів їх досягнення, що реалізуються в інвестиційній діяльності підприємства. Доцільність інвестиційної стратегії визначається такими критеріями: – узгодженість з фінансовими ресурсами, які можуть бути спрямовані на інвестиції; – ефективність, тобто узгодженість результатів і реальних витрат на їх досягнення; – визначеність за термінами досягнення встановленої мети; – оптимальність поєднання очікуваного досягнення потрібної прибутковості та можливих ризиків і невизначеності майбутнього періоду; – узгодженість запланованих інвестицій із загальноекономічними умовами зовнішнього для підприємства середовища. Визначаючи інвестиційну привабливість окремої сфери діяльності, потрібно враховувати комплекс факторів, що становлять зовнішні умови інвестиційного проекту: – важливість галузі – значення продукції, її особливості, частка експорту, залежність від імпорту, рівень забезпечення внутрішніх потреб країни, частка галузі або конкретної продукції у ВВП, основні споживачі продукції; – характеристика споживання продукції галузі, рівень конкуренції чи монопольність, особливості ринку збуту, фактичні та потенційно можливі обсяги ринку, ставність галузі щодо загального економічного спаду країни; – рівень державного втручання в розвиток галузі – низький, середній чи великий, податкові пільги, можливість прискореної амортизації; – соціальна значущість сфери діяльності –кількість робочих місць, регіональне розміщення виробництва, середня заробітна плата, діяльність профспілок, екологічна небезпечність виробництва та продукції, статистика страйків і збитків від них; – фінансові умови роботи галузі – рівень загальної прибутковості, середня рентабельність, віддача на вкладений капітал, оборотність активів, їх середня ліквідність. Інвестиційна привабливість (економічний паспорт) окремого підприємства може мати такий вигляд: 1. Загальна характеристика виробництва: характер технології; наявність сучасного устаткування у тому числі іноземного; екологічна шкідливість виробництва; складське господарство; наявність власного транспорту; географічне розміщення; наближеність до транспортних комунікацій. 2. Характеристика технічної бази підприємства; технологія; вартість основних фондів; коефіцієнт зношення. 3. Номенклатура продукції, що випускається: обсяг виробництва: експорт; імпорт сировини і матеріалів; зв’язки з іншими підприємствами; постачальники та споживачі; оцінювання стабільності збуту (попиту). 4. Виробнича потужність, можливість нарощування виробництва. 5. Місце підприємства в галузі, на ринку; рівень його монопольності. 6. Характеристика дирекції; схеми управління; чисельності персоналу, його структура, заробітна плата. 7. Статутний фонд; власники підприємства; номінальна і ринкова ціна акції, розподіл пакета акцій. 8. Структура витрат на виробництво, у тому числі за основними видами продукції, їх рентабельність. 9. Обсяг прибутку та його використання. 10. Фінанси підприємства: платоспроможність, фінансова стабільність, прибутковість і ділова активність. 11. Показники фінансового оцінювання підприємства (табл. 2.1) 12. Загальний висновок.
Таблиця 2.1. Показники фінансового оцінювання підприємства.
Джерелами фінансування інвестицій можуть бути власні кошти (прибуток та амортизаційний фонд), запозичені кошти (позики банків та інших кредитних установ), оренда майна, кошти державного та місцевих бюджетів, а також замучені кошти (акціонування). Конкретна структура обраної інвестиційної діяльності виражається через поняття інвестиційного портфеля, тобто спеціального набору конкретних інвестиційних проектів, узятих до реалізації. Інвестиційний портфель інвестор формує виходячи з певних критеріїв: – прибутковість; – терміновість досягнення інвестиційних цілей; – ступеня ризику; – відповідності проекту фінансовим ресурсам.
2.2 Контрольні питання для перевірки знань 1. Методи державного регулювання інвестиційної діяльності та їх сутність. 2. Важелі державного впливу на інвестиційне середовище. 3. Які фактори впливають на вибір інвестиційної стратегії? 4. Як формується інвестиційна стратегія? 5. Охарактеризуйте показники фінансового оцінювання підприємства. 6. Дайте характеристику джерелам формування інвестиційного портфеля.
Тема 3. Цінні папери та їх функції. В темі “Цінні папери та їх функції” вивчаються: – види цінних паперів, їх призначення, основні опції з цінними паперами; – ринок фінансових ресурсів і цінних паперів; – ризик інвестування; – джерела інформації про об’єкт інвестування та вибір об’єктів інвестування.
Методичні вказівки. Ринок інвестицій постійно потребує мобілізації й розподілу фінансових коштів. Ця функція виконується, в основному, за допомогою цінних паперів. Цінні папери – це грошові кошти, що засвідчують право володіння грошима, визначають відносини між особою яка їх випустила, та їх власником. Вони передбачають можливість виплати доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також передавання грошових коштів та інших прав, що випливають з цих документів, іншим способом. Акція – цінний папір без встановленого строку обігу, який засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним дає його власникові право одержувати частину прибутку у вигляді дивідендів, а також брати участь у розподілі майна в разі ліквідації акціонерного товариства. Облігація – цінний папір, що засвідчує внесення її власником коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість його паперу у передбачений строк з виплатою відсотків. Казначейські зобов’язання – цінний папір на пред’явника, який засвідчує внесення його власником коштів до бюджету і дає право на одержання встановленого доходу. Ощадний сертифікат – це письмове свідоцтво банку про депонування коштів, яке засвідчує право вкладника одержувати після встановленого строку депозит і відсотки за ним. Вексель – це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселеотримувачу). Мобілізація, розподіл й перерозподіл фінансових ресурсів здійснюється на ринку фінансових ресурсів. Ринок фінансових ресурсів –це загальне позначення ринків, де виявляється попит і пропозиція на різні платіжні кошти. Структуру ринку фінансових ресурсів схематично ілюструє рис. 3.1.
Ринок цінних паперів
Рисунок 3.1. Структура ринку фінансових ресурсів.
Кредитний ринок –це загальне позначення ринку, де існують пропозиція і попит на різноманітні платіжні кошти. Кредитний ризик є механізм, за допомогою якого встановлюються відносини між юридичними особами (підприємствами), які потребують фінансових коштів для свого розвитку, та організаціями і громадянами, які їх можуть надати (назначити) на певних умовах. Він є також одним з головних фінансових джерел для розвитку капітального будівництва. До головних функцій фінансових ресурсів належать: – об’єднання дрібних грошових заощаджень населення, державних підприємств, приватного бізнесу, іноземних інвесторів і створення великих грошових фондів; – трансформація коштів до позичкового капіталу, що забезпечує зовнішні джерела, фінансування капітальних вкладень сфери матеріального виробництва національної економіки; – подання позики державним органам і населенню для вирішення найважливіших завдань, наприклад покриття бюджетного дефіциту, фінансування житлового і промислового будівництва тощо. В країнах з розвинутою ринковою економікою кредитні угоди підтримуються, по-перше, кредитними інструментами (комерційними банками або іншими закладами), що беруть позики і дають гроші в борг, і по-друге, інвестиційними або аналогічними організаціями, що забезпечують випуск і рух різноманітних боргових зобов’язань, які реалізуються на ринку цінних паперів. Таким чином, кредитний ринок поділяється на два ринки: грошових ресурсів (готівка грошей) і боргових зобов’язань (інструментів позики). Валютний ринок – це механізм за допомогою якого встановлюються правові та економічні відносини між споживачами і продавцями валют. Попит на іноземну валюту пов’язаний із залежністю національної економіки від імпорту і зумовлений її конвертованістю (конвертованість – це гарантована можливість грошової одиниці вільно обмінюватися на інші валюти). До інструментів власності належать усі види акцій, до інструментів позики належать передусім облігації, векселі, ощадні сертифікати; до гібридних інструментів – цінні папери, що мають ознаки як облігацій, так і акцій (наприклад, привілейовані акції і конвертовані облігації); до похідних інструментів – варанти, опціони, ф’ючерси та інші аналогічні цінні папери. Отже ринок інструментів позики як елемент кредитного ринку працює з позиковим капіталом, тоді як ринок інструментів власності – з власним капіталом, тобто з частками (паями) власників у капіталі кампанії. Ринок цінних паперів охоплює випуск і обіг акцій, облігацій державних (республіканських і місцевих) позик і позик підприємств, державних казначейських зобов’язань, ощадних сертифікатів і векселів, приватизаційних паперів. Окрім перелічених цінних паперів, які за економічною прирадою є “фіктивним капіталом першого порядку”, у практиці фондової торгівлі широко використовуються також похідні цінні папери (“фіктивний капітал другого і третього порядку”) – депозитні розписки, варанти, сертифікати інвестиційних фондів і компаній, опціони і ф’ючери. Суть інвестиційного ризику полягає у ризику, по-перше, втрати (неодержання) очікуваного доходу і по-друге, втрати вкладеного (інвестованого) капіталу. Серед факторів, що впливають на ринкову вартість акцій підприємства, можна виокремити, як пов’язані з ним (дивідендна політика і розмір відсоткової ставки), так і незалежні (страйк і біржова спекуляція, зміна цін на золото і нерухомість, оголошення результатів виборів у країні, хвороба президент тощо). Покупцями фінансових інструментів можуть бути інвестори, спекулянти (арбітражери) або гравці. Інвестор, як правило вкладає гроші на тривалий час і розраховує НП одержання доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а тому намагається максимально зменшити ризик втрати вкладеного капіталу. Спекулянти (арбітражери) – як правило юридичні особи – торгівці цінними паперами, інвестиційні банки та інші інструменти, що розраховують на одержання доходу внаслідок одноразових угод на різноманітних сегментах ринку. Маючи повну інформацію про стан ринку, вони практично виключають ризик. Гравці ризикують сподіваючись угадати тенденції зміни курсу фінансових інструментів, і збільшують на цьому суму вкладених грошей. За такої різноманітної формалізованих і неформалізованих факторів та умов коливання ринкових курсів цінних паперів, у принципі є випадковим процесом. А така випадковість означає, що ніхто не може “перемогти” ринок, за винятком щасливої випадковості або наявності конфіденціальної, важливої для емітента інформації. Перш ніж вкласти гроші необхідно чітко визначитися, чого ви очікуєте від своїх інвестицій: стабільних, регулярних дивідендів як постійної надбавки до поточного споживання чи збільшення через певний період часу їх вартості з метою подальшої реалізації. Доходи інвестора можуть бути забезпечені не тільки за рахунок дивідендів, а й за рахунок підвищення ринкової ціни акції на момент її продажу порівняно з моментом придбання. У цьому разі загальний дохід інвестора формується як різниця між виручкою від продажу і затратами при купівлі плюс дивіденди. Наступним питанням, що підлягає вирішенню – акції яких компаній купувати. Для цього треба навчитися класифікувати акції за ступенем очікуваного ризику і розміром доходності. Майбутні прибутки компанії залежать від компетентності її менеджерів і галузі національної економіки, де вона функціонує. Світова практика засвідчує, що найдохіднішими є акції телефонних корпорацій, корпорацій водо-, газо-, та електропостачання, а також інших комунальних підприємств. Це пояснюється тим, що такі послуги, таких компаній потрібні завжди, компанії працюють стабільно і мають джерела доходів, що добре прогнозуються. Досить ефективним у розвинутих країнах вважаються вкладення коштів у компанії, доход і прибуток яких вищі за середній рівень, але сума витрат за дивідендами відносно невелика (до 35% прибутку). Така дивідендна політика свідчить про те, що підприємство працює на перспективу, прагне фінансувати наукові та інші дослідження, думає про розширення масштабів виробництва і ринку збуту. Наступним етапом є вибір конкретної компанії виходячи з оцінки її фінансового стану, прибутковості продукції, динаміки затрат на виробництво, перспективності попиту. Це повинен робити кожен інвестор. Слід зазначити, що емітент (підприємство, чиї акції випущено) заінтересований у заліченні коштів потенційних інвесторів для збільшення програми розвитку виробництва. Ще під час емісії, коли акції тільки з’явилися на ринку, він має переконати майбутніх акціонерів у привабливості вкладання коштів саме в це підприємство, у надійності вкладень і форми. При виборі об’єкта вкладень основним документом є баланс підприємства, який розкриває зміст трьох найважливіших категорій: активів, зобов’язань продавця, власного (акціонерного) капіталу. Зобов’язання продавця (позичені кошти) та власний (акціонерний) капітал характеризують джерела грошових коштів і відображаються в пасивах балансу. Напрями використання цих коштів формують активи балансу. Основне балансове рівняння пов’язує ці елементи так:
= +
 
=
= + =
В основі розміщення статей активів балансу лежить критерій ліквідності. 3.2 Контрольні питання для перевірки знань. 1. Як класифікуються цінні папери згідно з законодавством України. 2. Дайте характеристику особливостей фінансових ресурсів і цінних паперів. 3. Дайте характеристику ризикам в інвестуванні. 4. Як вибирають об’єкти інвестування. 5. Яку інформацію про фінансовий стан об’єктів використовують інвестори.
Тема 4 Формування фінансового ринку в ринковій економіці. В темі “Формування фінансового ринку в ринковій економіці” розглядаються наступні питання: – Загальне поняття ринку і класифікація ринків – Фінансовий ринок і класифікація фінансових ринків – Ринок цінних паперів – Фінансові інструменти грошового ринку – Фінансові інструменти ринку інвестицій – Формування інфраструктури фінансового ринку – Фінансові посередники Ринок у вузькому значенні слова – це місце, де продаються і купуються товари. Тут безпосередньо зустрічаються продавці, які доставили товари на ринок, і покупці, які мають гроші. Тут внаслідок домовленості встановлюються ціни і кількість товару, який в обмін на гроші одразу переходить з рук продавця в руки (у власність) покупця. Ринок у широкому значенні слова є системою організації економіки, що виникла внаслідок природного розвитку, еволюції економічних відносин. Іншими словами,ринок–це загальна форма взаємозв’язку суб’єктів Економічної діяльності, за допомогою якої відбувається переливання товарів, робочої сили і капіталів відповідно до змін їх прибутковості в різних точках економічного простору. Класифікація ринків різноманітна, в залежності від критеріїв які покладені в основу їх класифікації. Так за цільовим призначенням ринки поділяються на споживчі й інвестиційні, за об’єктами угод–товарів і послуг, робочої сили і капіталів, за типами товарів–споживчих товарів, інвестиційних товарів і особливого товару – грошей, за типами капіталів – грошового капіталу, позичкового, фінансового та фіктивного. Для сучасної ринкової економіки фінансовий ринок є “нервовим центром” економічного організму. За станом фінансового ринку можна судити про “здоров’я” економіки; впливаючи на фінансовий ринок можна керувати економічною активністю суспільства. Сучасний фінансовий ринок – це винятково складна структура з великою кількістю учасників, фінансових посередників, які оперують різноманітними фінансовими інструментами і виконують широкий набір функцій з обслуговування і управління економічними процесами. Але це ринок, на якому присутні продавці й покупці товару, але це особливий товар – гроші, надані в користування: тимчасово – у формі позик під зобов’язання, або назавжди – під акції. За принципом оборотності фінансовий ринок поділяється на ринок боргових зобов’язань і ринок власності. За характером руху цінних паперів фінансовий ринок поділяється на первинний і вторинний. За формою організації фінансові ринки поділяються на організаційні та розподільні. Прикладом організаційного ринку є біржі, де представники клієнтів – брокери, зустрічаються у торговому залі й складають угоди стосовно купівлі – продажу так званих облікових акцій. Розподільний ринок (“вуличний”) – це ринок, на якому здійснюється первинний продаж акцій, на “вуличному” ринку обертаються практично всі облігації. За терміном надання грошей фінансовий ринок поділяється на ринок грошей і ринок капіталів, тобто інвестиційних фондів. На ринку факторів виробництва (праця, земля, капітал) під капіталом розуміють фізичний капітал, а на ринку капіталів – інвестиційні фонди. Ринок цінних паперів – це частина фінансового ринку. На ньому здійснюється купівля – продаж специфічного товару – цінних паперів. Цінний папір – це своєрідний аналог грошей у вигляді грошового документа, що дає власнику гарантоване право на одержання певної суми грошей, або засвідчує його право майнового володіння у встановленому стосовно зазначеного виду документа порядку. За природою цінні папери – це боргові зобов’язання організацій, юридичних осіб, що випустили ці грошові або товарні документи. Перед особами, які купують такі документи. Зобов’язання передбачають виплату власникам цінних паперів прибутку у вигляді дивідендів, тобто відсотків. Іншу частину фінансового ринку становить ринок банківських позик. Комерційні банки звичайно видають короткострокові позики (щонайбільше на рік). Випускаючи ж цінні папери, можна одержати гроші навіть на кілька десятеліть (облігації), або взагалі у безстрокове користування (акції). Ринок цінних паперів доповнює систему банківського кредиту і взаємодіє з нею. Наприклад, комерційні банки дають посередникам ринку цінних паперів позики для підписки на цінні папери нових випусків, а вони, у свою чергу, продають банкам великі блоки цінних паперів для перепродажу в роздріб. У деяких європейських країнах основну посередницьку роль на ринку цінних паперів відіграють найбільші комерційні банки. Частиною ринка цінних паперів можна вважати грошовий ринок, на якому обертаються короткострокові (до року) боргові зобов’язання, переважно казначейські векселі (білети). Цей ринок забезпечує гнучке надходження готівки до скарбниці держави і дає можливість корпораціям та окремим особам одержувати прибуток на їх тимчасово вільні кошти. Головними фігурами на ринку цінних паперів є брокери та інвестиційні ділери. Брокер зводить продавця з покупцем цінних паперів, одержуючи за це комісійні, а інвестиційний ділер купує цінні папери на своє ім’я і за свій рахунок, щоб потім їх перепродати. Виторг від перепродажу утворює його прибуток. Посередницькі фірми, які працюють з цінними паперами не мають єдиної загальної назви. Найчастіше їх називають інвестиційними банками, рідше – інвестиційними дилерами, інвестиційними домами або просто брокерськими фірмами. Основними фінансовими інструментами на ринку цінних паперів виступають переважно казначейські білети, комерційні папери, банківські векселі, обігові сертифікати вкладу, резервні вклади. Казначейські короткострокові зобов’язання держави (казначейські білети) – цінні папери, що засвідчують внесення їх власниками коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу протягом усього терміну володіння цими білетами. Короткострокові казначейські зобов’язання випускаються терміном на 3 – 6 – 12 місяців на пред’явника. Виплата доходу за короткостроковими зобов’язаннями здійснюється під час погашення зобов’язань через нарахування відсотків до номіналу без щомісячних виплат. Ощадний сертифікат – письмове свідчення кредитної установи про депонування коштів вкладника, що дає право одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків за ними. Вексель – цінний папір, що містить зобов’язання фізичної або юридичної особи (векселедавця) про погашення у встановлений строк всього грошового зобов’язання (платежу) у визначеній сумі. Розрізняють векселі прості, переказні, комерційні, банківські та казначейські. Простий вексель – це боргове зобов’язання, видане позичальником кредитору. Переказний вексель крім реквізитів у простому векселі, містить письмовий наказ векселетримача про сплату в зазначений строк суми грошей, що фігурує у векселі, третій особі. Комерційні папери – це короткострокові зобов’язання, що випускаються корпораціями з метою залучення коштів для фінансування поточних операцій (ними можуть бути і комерційні векселі). Банківський вексель – досить відомий інструмент у США, це чек, що виписується фірмою постачальнику за товар з умовою оплати у визначений строк у майбутньому. Чек має банківську оцінку “ акцентований”, що означає гарантію банку, на який виписано чек, оплатити його. Обігові сертифікати вкладу широко застосовуються у США з 60-х років. Це документ, випущений комерційним банком, який підтверджує, що клієнт має строковий вклад. Строкові вклади дуже привабливі для банків, але мають низьку ліквідність для клієнтів. Якщо клієнту потрібні гроші, він може продати сертифікат з невеликим дисконтом від суми вкладу будь-коли до закінчення терміну вкладу. Банківські фонди – це, по суті, резервні вклади комерційних банків у центральному банку. Комерційні банки повинні мати певний рівень резервів, які звичайно зберігаються готівкою в себе і у формі вкладу в центральному банку. Рівень резервів комерційних банків суворо контролюється. Якщо резерви, нижчі за норматив, банк зазнає покарання. Разом з тим мати резерви, що значно перевищують нормативні, банк не заінтересований, бо вони не приносять відсотків. Тому банки, у яких не вистачає резервів, купують їх у тих, хто має їх надлишок. Практично, комерційні банки позичають один в одного під відсоток на короткий час зайві резервні вклади в центральному банку. Для успішного функціонування ринку капіталу ринкова економіка виробила певні фінансові інструменти. Основні з них – акції, облігації корпорації і місцевої влади, заставний кредит, а також середньо – та довгострокові і казначейські зобов’язання. Акція – це зареєстроване право володіння частиною майна корпорації, акціонерного товариства, підприємства й одержання частини прибутку. Акції випускаються корпораціями і підприємствами з метою залучення капіталу. Для власника акція – це безстроковий цінний папір, вона не може бути пред’явлена корпорації (підприємству) для повернення грошей, якщо корпорація (підприємство) не ліквідується. Акції корпорації існують доти, поки існує корпорація. Якщо власник акцій незадоволений доходами або йому потрібні гроші, може продати акції на вторинному ринку за ринковою ціною. Існують два основні типи акцій – звичайні та привілейовані. Звичайні акції крім з
|
Кп= 
П
