Розділ 14

Минув час, перш ніж я дізнався всю історію своїх друзів. Така історія не могла не справити на мене сильного враження — так багато в ній було обставин, нових і дивних для такого недосвідченого створіння, як я.

Прізвище старого було Де Лесі. Він походив зі шляхетної французької сім’ї, все життя прожив у повному достатку, користуючись повагою вищих за себе і любов’ю рівних собі. Син його готувався вступити на військову службу, Агата ж посідала належне їй місце серед дам вищого кола. За декілька місяців до моєї появи він мешкав у великому та багатому місті, що зветься Парижем, в оточенні друзів, користуючись всіма благами, які можуть забезпечити доброчесність, освіта й вишуканий смак у поєднанні з великими статками.

Причиною ж лиха виявився батько Сафії. То був турецький торгівець, який давно проживав у Парижі, але зненацька, з не зрозумілої мені причини, почав заважати уряду. Його заарештували та посадили у в’язницю в той-таки день, коли до нього з Константинополя приїхала Сафія. Його судили й винесли вирок: кара на горло. Несправедливість вироку була очевидною, цілий Париж обурювався; всі навкруги вважали, що причиною такого вироку були його багатство та сповідувана релігія, та аж ніяк не злочин, що йому інкримінувався.

Фелікс випадково був присутній на судовому засіданні; почувши вирок, він невимовно обурився. Під впливом моменту він дав собі священну обітницю врятувати невинного та став підшуковувати для цього можливі засоби. По безлічі даремних спроб проникнути у в’язничну камеру він знайшов щільно заґратоване вікно в тій частині будівлі, яка не охоронялася; саме крізь нього проникало світло в камеру бідолашного, закутого в кайдани мусульманина, який у відчаї очікував виконання жорстокого вироку. Вночі Фелікс прийшов під вікно і сповістив засудженого про свій намір. Турок, здивований і водночас зраділий, намагався заохотити старання свого спасителя, обіцяючи йому чималу винагороду. Фелікс із презирством відхилив гроші; але, побачивши одного разу вродливу Сафію, якій було дозволено навідувати батька і яка жестами виказувала юнакові палку вдячність, він змушений був визнати, що засуджений і справді володіє скарбом, котрий міг винагородити Фелікса за складну роботу та ризик.

Турок миттю зауважив враження, яке справила його донька на Феліксове серце, і вирішив дужче зацікавити його, пообіцявши руку своєї доньки, тільки-но юнакові вдасться переправити турка у безпечне місце. Делікатність не дозволяла Феліксу прийняти таку пропозицію, але несвідомо він почав мріяти про цю подію як про найвище щастя.

Останніми днями, поки тривала підготовка до втечі, Фелікс загорівся ще більше, бо отримав декілька листів від красуні, яка знайшла можливість спілкуватися з юнаком рідною для нього мовою за допомоги старого батькового слуги, який володів французькою. Вона найгарячішими словами дякувала йому за обіцяну батькові допомогу і водночас обережно жалілася на власну долю.

Я переписав ці листи: за час життя в халупі я зумів дістати письмове приладдя, щоб навчитися письму, а листи часто були в руках Фелікса або Агати. Я віддам їх тобі, перш ніж піти: вони підтвердять правдивість моїх слів; а зараз сонце котиться на захід, і я заледве встигаю передати тобі їхній зміст.

Сафія писала, що мати її була аравітянкою християнського віросповідання, яку викрали турки та продали в рабство; своєю красою вона полонила серце батька Сафії, який вирішив з нею одружитися. Дівчина захоплено говорила про свою матір, яка була народжена вільною та з презирством ставилася до свого нинішнього рабства. Свою доньку вона виховувала на засадах рідної релігії — християнства і навчала прагнути духовного розвитку та свободи, якої були позбавлені жінки в мусульманських країнах. Мати Сафії померла, проте її настанови назавжди закарбувалися в душі доньки, яку гнітила думка про повернення до Азії, де на неї чекало ув’язнення в стінах гарему: тут жінці дозволялися самі лише інфантильні забави, а це обурювало душу Сафії, звичної до величних думок і шляхетного прагнення до високих чеснот. Думка про заміжжя з християнином радувала її так само, як і можливість залишитися в країні, де жінки можуть посідати належне становище в суспільстві.

День страти турка вже визначили, проте напередодні вночі йому вдалося втекти з в’язниці, і до ранку він уже від’їхав на багато льє від Парижа. Фелікс розжився паспортами на свого батька, сестру та на себе. Батькові він попередньо розповів про свій план, і той допоміг обдурити владу: він виїхав зі свого мешкання, удаючи, буцімто вирушає в мандрівку, тоді як насправді заховався разом із донькою в передмісті Парижа.

Фелікс довіз утікачів із Франції до Ліона, а потім через Мон-Сері до Ліворно, де торговець повинен був очікувати гарної нагоди, аби переправитися на турецькі землі.

Сафія вирішила зостатися з батьком до самого його від’їзду, а напередодні турок повторив свою обіцянку, що віддасть її руку своєму рятівникові; в очікуванні шлюбу Фелікс залишився з ними, він насолоджувався товариством своєї аравітянки, яка виказувала йому найніжнішу та щиру любов. Вони розмовляли через перекладача, а іноді самими лише поглядами; Сафія співала йому дивовижні пісні своєї батьківщини.

Турок дозволив таку близькість і заохочував надії юної пари, а сам тим часом будував зовсім інші плани. Його дратувала сама думка видати свою доньку за християнина, але він боявся виказати це перед Феліксом, бо усвідомлював, що зараз він залежить від свого рятівника, який, коли схоче зрадити, може будь-якої миті видати його урядові Італії, де вони в той час перебували. Він міркував над новими способами продовжити свій обман, допоки необхідність у ньому не відпаде, і вирішив таємно забрати з собою доньку. Його намірам сприяла звістка, що надійшла з Парижа.

Уряд Франції був украй обурений утечею своєї жертви і не шкодував зусиль, аби знайти та покарати її рятівника. Змову Фелікса швидко розкрили, і Де Лесі разом із дочкою кинули до в’язниці. Ця новина дійшла до Фелікса та збудила його зі щасливого сну. Його старий сліпий батько, його лагідна сестра каралися в темній ямі, а він насолоджувався свободою та близькістю своєї коханої. Ця думка краяла йому серце. Він швидко домовився з турком: якщо тому випаде нагода виїхати на батьківщину, перш ніж юнак знову повернеться в Італію, то Сафія заховається в жіночому монастирі в Ліворно; сам же Фелікс поспішив назад до Парижа і здався на милість правосуддя, сподіваючись таким чином домогтися звільнення Де Лесі й Агати.

Йому не пощастило. Усю родину протримали у в’язниці п’ять місяців аж до суду, а потім винесли вирок: конфіскація майна та довічне вигнання з рідної країни.

Саме тому вони й оселилися в Німеччині, в тій бідній домівці, де я їх знайшов. Незабаром Фелікс дізнався, що віроломний турок, через якого його родина витерпіла стільки лиха, попри всі закони моралі й честі, поїхав з Італії разом із донькою, а на довершення образи вислав Феліксу невеличкі гроші, щоб допомогти, як він висловився, налагодити життя.

Ось такі події краяли Феліксове серце і зробили його, коли я вперше його побачив, найнещаснішим з усієї родини. Він міг би змиритися з бідністю і навіть пишатися нею як платою за свій шляхетний учинок; але невдячність турка і втрата коханої дівчини були бідою значно гіршою — непоправною. Наразі ж приїзд аравітянки немовби вдихнув у нього нове життя.

Коли до Ліворно дійшла звістка, що Фелікс позбувся всього майна, та ще й звання на додачу, турок наказав доньці викинути коханого з голови та готуватися до від’їзду на батьківщину. Благородна душа Сафії була обурена цим наказом; дівчина намагалася заперечити батькові, але той, не слухаючи її, гнівно повторив свою тиранічну вимогу.

Декілька днів потому турок зазирнув до кімнати дочки і поспіхом сповістив, що про його перебування в Ліворно стало відомо уряду, і той негайно видасть його французам, а тому він найняв човен до Константинополя і вже за декілька годин відпливає. Він мав намір залишити дочку під опікою вірного слуги, аби згодом вона попрямувала за ним разом із великою частиною майна, яку ще не встигли доправити в Ліворно.

Залишившись на самоті, Сафія склала в голові план, відповідний до такої непередбачуваної ситуації, в якій вона опинилася. Життя в Туреччині було ненависним для неї, проти цього промовляли її почуття та вірування. З батькових паперів, які потрапили їй до рук, вона дізналася про вигнання свого коханого та про теперішнє місце його перебування. Деякий час вона ще вагалася, але потім все ж таки наважилася і, прихопивши коштовності та певну суму грошей, у супроводі служниці, уродженки Ліворно, яка трошки розмовляла по-турецькому, виїхала до Німеччини.

Вона щасливо дісталася містечка, розташованого за якісь двадцять льє від домівки Де Лесі, але тут її служниця тяжко захворіла. Сафія турботливо її доглядала, але бідолашна попри все померла, й аравітянка залишилася сама, зовсім не знаючи мови чужої країни та не маючи жодного життєвого досвіду. Однак їй пощастило з добрими людьми. Служниця-італійка встигла назвати їй місцевість, куди вони прямували; а після її смерті господиня дому, де вони зупинилися, потурбувалася, аби Сафія щасливо дісталася домівки свого коханого.