Розділ 12

Я лежав на соломі, але не міг заснути. Я думав про те, що сталося цього дня. Понад усе мене вразив лагідний вигляд людей, душею я тягнувся до них, але водночас боявся їх. Занадто добре мені запам’ятався прийом, що влаштували мені напередодні жорстокі городяни; я не знав іще, як учиню в майбутньому, але поки що вирішив тихенько спостерігати за новими сусідами зі своєї халупи, аби ліпше зрозуміти мотиви їхньої поведінки.

Наступного дня мешканці хатини повставали до схід сонця. Дівчина взялася прибирати і варити сніданок, а парубок одразу ж по сніданку кудись пішов.

Цей день минув у такій самій рутині, як і попередній. Парубок невтомно працював у полі, а дівчина — вдома. Старий, що він, як я згодом усвідомив, був сліпим, то награвав на своєму інструменті, то віддавався роздумам. Ніщо не могло дорівнятися до тієї любові й поваги, з якою молодші пожильці будинку ставилися до свого старшого співмешканця. Численні знаки уваги вони виказували йому з пошаною та ніжністю, а він винагороджував їх лагідними усмішками.

Та вони не були цілковито щасливими. Парубок і дівчина часто усамітнювалися та плакали. Я не міг збагнути причини їхнього горя, але мене воно також засмучувало. Страждають навіть такі прекрасні створіння, тому не дивно, що я — жалюгідна та одинока істота — почуваюся нещасливим. Але через що караються ці лагідні люди? У них була чудова домівка (а саме такою вона здавалася в моїх очах) і найрізноманітніші предмети розкоші; у них був вогонь, аби зігріватися в холод, і смачна їжа, щоб потамувати голод; у них був гарний одяг, а головне — товариство одне одного, щоденні розмови, обмін лагідними і ніжними поглядами. То що ж означали їхні сльози? І чи справді то були сльози болю? Спочатку я не в змозі був відповісти на всі ці питання, але з часом постійні спостереження допомогли мені зрозуміти багато з того, що спершу видавалося загадковим.

Минуло чимало часу, поки я збагнув одну із причин, що змушувала цю гідну родину сумувати: то була бідність, і вони вповні відчули на собі її лихоліття. Їхній щоденний харч складався хіба з городини, коров’ячого молока (а взимку корова давала його зовсім мало, бо господарям не було чим її годувати). Я гадаю, вони нерідко потерпали від голоду, особливо молоді: траплялося, вони ставили перед старим їжу і нічого не залишали собі.

Така доброта зворушила моє серце. Вночі я зазвичай крав у них дещицю з припасів, але усвідомивши, що це шкодить їм, перестав так робити і тепер задовольнявся ягодами, горіхами та корінцями, які збирав у сусідньому лісі.

Я навіть знайшов спосіб допомогти їм. Виявилося, що парубок переважну частину дня заготовляє дрова, щоб нагріти домівку, то я вночі брав його знаряддя, яким досить швидко навчився користуватися, і приносив їм запас на декілька днів наперед.

Пригадую, коли я зробив це вперше, дівчина, відчинивши на світанку двері, була вельми здивована: на порозі будинку лежала в’язанка дров. Вона вигукнула декілька слів; підійшов парубок — і також здивувався. Я з радістю зауважив, що того дня він не пішов до лісу, а натомість ремонтував будиночок і порався на городі.

Згодом я зробив ще одне відкриття — значно важливіше. Я усвідомив, що ці люди вміють передавати одне одному свої міркування та почуття за допомогою членороздільних звуків. Я помітив, що вимовлені ними слова можуть викликати радість або сум, усмішку або смуток на обличчях слухачів. То була справді божественна наука, і я пристрасно волів оволодіти нею. Але всі спроби виявилася марними. Людська вимова була швидкою, а слова не були зв’язані з жодними видимими предметами, тож у мене не було можливості розкрити цю таємницю. Однак, проживши в своїй халупці декілька місяців і доклавши чимало зусиль, я все-таки дізнався найчастіше вживані назви предметів; я вивчив такі слова як «вогонь», «молоко», «хліб», «дрова». Я дізнався й імена мешканців домівки. Парубок і дівчина мали їх декілька, а старий — лише одне: батько. Дівчину називали то сестра, то Агата, а парубка — Фелікс, брат або син. Не можу описати той захват, із яким я опановував значення всіх цих комбінацій звуків і вчився їх вимовляти. Я вирізняв і декілька інших слів, проте не міг зрозуміти, що вони означають: «хороший», «любий», «нещасливий».

Отак я провів зиму. Лагідні манери та краса мешканців будиночка прихилили моє серце; коли вони сумували, я теж відчував смуток, а коли раділи, я втішався разом із ними. Крім них, я практично не бачив людей, а коли чужі з’являлися в будинку, то їхні грубі голоси й манери тільки підкреслювали в моїх очах переваги моїх друзів. Я зауважив, що старий часто вмовляв своїх дітей, як він іноді називав їх, не поринати у смуток. Він говорив із ними бадьоро і з такою добротою, яка зворушувала навіть мене. Агата з повагою слухала його, іноді на її очі накочувалися сльози, які вона намагалася непомітно витерти; але все-таки після батьківських слів вона дещо веселішала. Проте з Феліксом було не так. Він здавався найсумовитішим з усіх, і навіть мені було помітно, що у житті він настраждався більше, ніж інші. Але якщо його обличчя було смутнішим, то голос його звучав бадьоріше, ніж у сестри, особливо коли він звертався до старого.

Я міг би навести численні приклади, нехай зовсім дрібні, які свідчили про чесноти приємних мешканців будиночка. Попри бідність і злидні, Фелікс квапився порадувати сестру першою білою квіточкою, яка з’явилася з-під снігу. Кожного ранку, поки вона ще спала, він відгортав сніг зі стежки до корівника, приносив воду з криниці та дрова з дровітні, де, на його подив, запаси раз у раз поповнювалися чиєюсь невидимою рукою. Вдень він, вочевидь, працював наймитом у фермера по-сусідству, бо часто був відсутній до самого обіду, а дров додому не приносив. Іноді він порався на городі, але у морозну пору року такої роботи було мало, тож він читав уголос для старого й Агати.

Це читання спершу страшенно вразило мене, але поступово я став помічати, що читаючи, парубок часто-густо вимовляє ті ж таки комбінації звуків, що й тоді, коли просто розмовляє. Я зробив висновок, що на сторінках книжок він бачить зрозумілі йому знаки, які можна вимовити, і мені теж закортіло опанувати їх; але ж як — коли я не розумів навіть звуків, які вони означали? В науці про звуки, я, щоправда, досяг деякого успіху, хоча й не настільки, щоб міг без жодних зусиль розуміти людську мову, але й далі старався щосили; незважаючи на моє палке бажання показатися родині, я усвідомлював, що мені не слід цього робити, доки я не оволодію їхньою мовою, і за це вони, можливо, заплющать очі на мою потворну зовнішність (щодо неї, зважаючи на контраст, який весь час був у мене перед очима, я не мав жодних ілюзій).

Я милувався досконалими формами мешканців домівки — їхньою грацією і ніжним кольором обличчя; та як же я жахнувся, коли побачив власне відображення у прозорій воді! Спершу я відскочив, не вірячи, що дзеркальна поверхня відбиває саме мене; а коли зрозумів, наскільки я бридкий, моє серце наповнилося гірким сумом та образою. На жаль, тоді я ще не усвідомлював фатального враження моєї поганої зовнішності.

Сонце припікало дедалі дужче, день подовжувався, сніг зійшов і оголив дерева та чорну землю. У Фелікса додалося роботи, і загроза невідворотного голоду, яка краяла мені серце, нарешті зникла. Їжа була хоч і простою, проте здоровою, і тепер її було достатньо для подолання голоду. На городі з’явилися нові рослини, які родина вживала у їжу; і що далі розквітала весна, то очевиднішими ставали ознаки добробуту.

Старий, спираючись на плече сина, щоденно у полудень виходив на прогулянку, якщо тільки не падав дощ — так, виявилося, називалися струмки води, що проливалася з неба. Це траплялося частенько, але вітер скоро підсушував землю, а погода ставала дедалі приємнішою.

Моє життя в халупі було одноманітним. Зранку я спостерігав за мешканцями будиночка, а коли вони бралися кожен до своєї справи, я засинав; залишок дня я знову спостерігав за моїми друзями. Коли вони лягали спати, а ніч була ясна від місяця та зірок, я прямував до лісу, де шукав харчі для себе та дрова для своїх сусідів. Коли я повертався, то, якщо була потреба, розчищав стежку від снігу або виконував за Фелікса інші його обов’язки. Праця, перероблена невидимою рукою, дуже дивувала родину; в таких випадках я чув слова «добрий дух» і «дивовижно», але тоді ще не розумів їхнього значення.

Тепер я багато міркував і бажав більше дізнатися про почуття і мотиви милих мені створінь; мені кортіло знати, що є причиною зажурливого вигляду Фелікса і чому сумує Агата. Я сподівався (безнадійний йолоп!), що коли-небудь зумію повернути цим гідним людям щастя. Уві сні й під час моїх мандрівок у ліс перед моїми очима завжди стояв поважний сивий старий, ніжна Агата і мужній Фелікс. Я бачив у них вищих створінь, від яких залежатиме моя подальша доля. Тисячі разів я вимальовував у своїй уяві, як я з’явлюся перед ними і як вони мене приймуть. Я усвідомлював, що спершу викличу в них відразу, але гадав, що лагідне поводження і мова допоможуть зрештою завоювати їхню прихильність, а згодом і любов.

Ці думки наснажували мене і пробуджували палке бажання навчитися людської мови. Голос у мене був різким, але піддавався тренуванню; звісно, голос мій сильно відрізнявся від їхніх ніжних і мелодійних голосів, та я досить легко вимовляв ті слова, які розумів. Це було неначе в байці про осла й цуценя[17]; але невже лагідний осел, прив’язливий, хоча з виду й грубий, не заслуговував іншого ставлення, крім побоїв та образ?

Приємні зливи та весняне тепло перемінили землю. Люди, які спершу немовби ховалися кожен по своїх нірках, розійшлися по полях і взялися до селянських клопотів. Птахи співали веселіше, на деревах розпустилося листя. Яка щаслива земля! Тепер вона гідна богів, а ще ж недавно була голою, вогкою та непривітною.

Моя душа раділа пишноті природи; минуле стерлося з моєї пам’яті, наразі панував спокій, а в майбутньому квітли яскраві промені надії та очікування радості.