Розділ 8

Ми провели декілька сумних годин, поки не пробило одинадцяту ранку — на цю годину був призначений суд. Батько та інші члени родини мали бути присутні на ньому як свідки, і я пішов до суду разом із ними. Поки тривала ця насмішка над правосуддям, я терпів смертні муки. Я мав визнати, що через мою цікавість та незаконні експерименти двоє людей були засуджені на смерть: один — усміхнений хлопчина, невинний і веселий; друга ж — дівчина, на яку чекала ще гірша смерть, бо супроводжувалася ганьбою та вічним тавром злочину. Жустина була гідною дівчиною, і все пророкувало їй щасливе майбуття; але зараз її віддадуть на ганебну смерть — і причиною всьому я! Я б тисячу разів зізнався у скоєному злочині сам, щоб не звинувачували Жустину, але ж як я міг це зробити? Мене не було в місті, коли він стався, і мою б заяву сприйняли як марення божевільного, а це не врятувало б ту, яка зараз страждала через мене.

Жустина була спокійною. Вона була у траурі, а її обличчя, і так привабливе, під впливом горя випромінювало якусь особливу красу. Вона здавалася певною своєї невинності й не тремтіла, хоча тисячі пар очей вдивлялися в неї з ненавистю, а співчуття, яке могла викликати її краса у присутніх у залі суду, зникало на саму думку про той жахливий злочин, в якому її звинувачували. Так, вона була спокійною, але цей спокій давався їй нелегко; оскільки її спантеличення спочатку зіграло проти неї — як неспростовний доказ провини, зараз вона намагалася зберігати мужність. Увійшовши до зали суду, вона швидко окинула його оком і одразу ж побачила, де ми сиділи. Сльози навернулися на її очі, але вона мерщій оговталася; вираз сумної приязні на її обличчі беззаперечно свідчив про її невинність.

Почався суд; після промови обвинувача, що виклав склад злочину, до слова запросили декількох свідків. Дивний збіг обставин не на її користь вразив би будь-кого, хто не мав беззастережних доказів її непричетності до скоєного злочину, тільки не мене. Впродовж всієї ночі, коли було скоєне вбивство, вона перебувала поза домівкою, а зранку якась торговка бачила її неподалік того місця, де знайшли тіло убитого хлопчика. Торговка запитала її, що вона там робить, але Жустина якось дивно на неї подивилась і тихо відповіла їй щось незрозуміле. Додому вона повернулася близько восьмої години вечора і на питання, де вона провела ніч, відповіла, що ходила шукати дитину, а потім із тривогою запитала, чи не знайшовся Вільям. Коли їй показали тіло, у неї стався істеричний напад, а потому вона декілька днів пролежала в ліжку… Потім суду показали мініатюру, яку прислуга знайшла в кишені її сукні; а коли Елізабет тремтячим голосом підтвердила, що це саме та прикраса, яку вона власноруч наділа на шию дитини за годину до її зникнення, шепіт жаху та обурення прокотився залою.

Жустину викликали свідчити на свій захист. Поки тривало судове слідство, вона помітно перемінилася. Тепер на її обличчі були написані здивування, переляк і мука. Вона докладала неабияких зусиль, щоб стриматися й не заплакати, та коли їй надали слово, вона, зібравшись на силі, промовляла до суду чітко, хоча й переривистим голосом.

— Бог знає, — сказала вона, — що я ні в чому не винна. Але я добре усвідомлюю, що самих моїх слів замало; я хочу дати пояснення фактам, які свідчать не на мою користь, і сподіваюся, що моє попереднє життя дозволить суддям доброзичливо розглянути все, що зараз їм здається дивним і підозрілим.

Вона розповіла, що з дозволу Елізабет провела вечір напередодні вбивства у домі своєї тітоньки, в містечку Шен, на відстані льє від Женеви. Поверталася вона близько десятої години і дорогою зустріла людину, яка запитала, чи не бачила вона зниклої дитини. Це її дуже занепокоїло, і вона декілька годин шукала хлопчика, а потім, оскільки міську браму вже зачинили, вона була змушена провести залишок ночі в клуні поблизу одного дому, бо не бажала завдати клопоту господарям, які її добре знали. Більшу частину ночі вона не спала і тільки під ранок на декілька хвилин, як їй здалося, задрімала; чиїсь кроки збудили її. Вже розвиднялося, і вона залишила свій нічний притулок і знову взялася до пошуків мого брата. Якщо вона й опинилася поруч із місцем, де потім знайшли тіло, то це трапилося цілком випадково. Коли торговка, яка проходила поруч, звернулася до неї з питаннями, то її розгублений вигляд не повинен був здивувати, оскільки причиною всьому була безсонна ніч і тривога за бідолашного Вільяма, чия доля ще досі була невідома. Про мініатюру вона нічого не могла сказати.

— Я знаю, — вела далі бідолашна жертва, — що фатальним і найтяжчим виявився для мене саме цей доказ, але пояснити нічого не можу; я вже сказала, що нічого не знаю, можу тільки здогадуватися, як мініатюра потрапила до моєї кишені. Але і тут я почуваюся в глухому куті. Наскільки мені відомо, ворогів я не маю; не може ж бути, щоб хто-небудь хотів погубити мене просто так, із примхи. Можливо, мені це підкинув убивця? Не уявляю, коли б він спромігся це зробити, та якщо й так, то навіщо злодієві було викрадати коштовну річ і одразу її позбуватися?

Я передаю свою справу в руки правосуддя, хоча й не смію сподіватися на милість. Якщо ваша ласка, нехай допитають свідків, які могли б трохи розповісти про мій характер; якщо ж і після їхніх свідчень ви вважатимете мене здатною на такий злочин, тоді нехай мене засудять; але присягаюся спасінням своєї душі, що я ні в чому не винна.

Потому допитали кількох свідків, які знали Жустину впродовж довгих років, і всі вони свідчили на її користь, але страх і відраза до злочину спричинилися до того, що виступали вони несміливо та неохоче, можливо, тому, що в душі все-таки підозрювали її у скоєнні злочину. Елізабет, усвідомлюючи, що остання надія обвинуваченої — її беззаперечна репутація — щосекунди випаровувалася, незважаючи на власне страшне хвилювання, попросила у суду слова.

— Я, — сказала вона, — кузина тієї нещасної дитини, яку жорстоко замордували. Можу навіть називатися сестрою, оскільки виросла в домі батьків хлопчика і мешкала там із самого його народження й навіть задовго до цього. Хтось може заперечити, що за таких обставин мені не варто свідчити перед судом, але я, бачачи, що близька мені душа може загинути через боязливість своїх удаваних друзів, прошу дозволити мені висловитися та розповісти все, що мені відомо про підсудну. Я добре знаю її. Я мешкала з нею в одному домі, спершу п’ять років поспіль, а згодом іще близько двох років. І весь цей час вона видавалася мені на диво лагідним і добрим створінням. Вона доглядала мою тітоньку, місіс Франкенштайн, коли та тяжко захворіла, гляділа її аж до самої смерті, піклувалася про неї, а потім піклувалася про власну матір, яка теж довго й важко хворіла; потому вона знову проживала в маєтку мого дядечка, і там її щиро любила вся родина. Вона була дуже прив’язана до загиблого хлопчика і ставилася до нього, мов справжня мати. Отож я без жодних вагань заявляю, що, незважаючи на всі неспростовні докази, які свідчать проти неї, я твердо переконана в її невинуватості. У неї не було жодних підстав учинити злочин; а що ж до тієї коштовності, яка є головним доказом у справі, то якби вона тільки висловила охоту її отримати, я би будь-якої миті радо подарувала її — так високо я ціную та поважаю Жустину.

Шепіт згоди викликала проста й переконлива промова Елізабет; однак це більше стосувалося її великодушного заступництва, ніж сердешної Жустини, яку всі зненавиділи ще більше за таку невдячність. Під час промови Елізабет Жустина заплакала, але нічого не відповіла. Сам я під час усього судового процесу почував невимовне хвилювання та страждання. Я вірив у невинність підсудної; я достеменно знав це. Невже диявол (а в цьому я ні миті не сумнівався), який убив мого брата, продовжує свою пекельну забаву і тепер прирікає нещасну на смерть і ганьбу? Я не в силі був витримувати муки свого становища; побачивши, що думка загалу була осудливою щодо нещасливої жертви, і помітивши, що до неї схиляються й судді, я у відчаї вибіг із зали. Я страждав більше, ніж сама обвинувачена: її підтримувала впевненість у власній невинуватості, а моє серце натомість безжалісно мучили докори сумління, не відпускали зі своїх пазурів.

Цілу ніч я терзався й мучився. Наступного ранку я попрямував до суду; але в горлі застряв клубок, а в роті все пересохло. Я не наважувався поставити фатальне запитання, але мене всі знали, і представник суду здогадався про мету мого приходу. Так, голосування вже відбулося, всі кулі були чорними; Жустину одностайно засудили до смертної кари.

Не зумію описати того, що я відчув тієї хвилини. Почуття жаху було мені добре знайоме й раніше, і я навіть намагався його описати, та жодні слова не здатні передати мого тодішнього безвихідного розпачу. Чоловік, із яким я розмовляв, додав, що Жустина зізналася у своєму злочині.

— Це зайвий доказ, — сказав він, — хоча він і не був необхідним за таких обставин, адже справа кричуща, але я все-таки задоволений, бо ніхто із наших суддів не любить виносити вирок лише на основі непрямих доказів, якими б вагомими вони не були.

Ця заява була напрочуд несподіваною та дивною; що ж це все означає? Невже мої очі ввели мене в оману? Чи я й справді був божевільним, яким би всі мене вважали, якби я назвав уголос того, кого підозрюю? Я поквапився додому, де Елізабет з нетерпінням запитала про новини.

— Кузино, — мовив я, — усе вирішилося саме так, як ти й очікувала: судді завжди радше засудять десятьох невинних у скоєнні злочину, аніж помилують одного винного. Але Жустина сама зізналася.

Це було жорстоким ударом для моєї бідолашної Елізабет, яка твердо вірила в невинуватість Жустини.

— О ні, — вигукнула вона, — як тепер вірити доброму в людях? Жустина, яку я любила й цінувала, немов сестру! Як могла вона вдягати маску невинності, щоб потім зрадити? Здавалося, вона не здатна на жорстокість чи брехню, а вона виявилася вбивцею!

Незабаром нам сповістили, що нещасна просить побачення з моєю кузиною. Батько не бажав відпускати її, проте надав право вибору їй.

— Так, — сказала Елізабет, — я піду, незважаючи на те, що вона винна; але, Вікторе, ти підеш зі мною — я не можу йти туди сама.

Думка про побачення була болісною для мене, але відмовитися я не міг. Увійшовши в похмуру в’язничну камеру, ми побачили Жустину, яка сиділа в дальньому кутку на соломі; руки її були закуті в кайдани, а голова низько схилена. Побачивши нас, вона підвелася, а коли нас залишили з нею наодинці, то вона впала до ніг Елізабет, гірко ридаючи. Заплакала і моя кузина.

— О Жустино, — мовила вона, — нащо ж ти вкрала останню мою втіху? Я вірила у твою невинуватість, і хоча мені було неймовірно важко, все ж таки було легше, ніж зараз.

— Невже ви вважаєте мене такою злочинницею? Невже і ви заодно з моїми ворогами і тавруєте мене як убивцю? — Жустина задихнулася від ридань.

— Підведися, моя бідолашна, — промовила Елізабет, — навіщо ж тоді ти стоїш на колінах, якщо не винна? Я не ворог тобі, я вірила у твою невинуватість, незважаючи на всі докази, аж доки не почула, що ти сама у всьому зізналася. Отже, ти кажеш, це брехня; повір мені, люба Жустино, ніщо не могло би похитнути мою віру в тебе і на мить, окрім твого власного зізнання.

— Я справді зізналася, але то була неправда. Я зізналася, аби отримати відпущення гріхів, а тепер ця брехня мучить мене ще більше, ніж усі мої гріхи вкупі. Нехай простить мені Господь! Потому як мене звинуватили, священик не відходив від мене ні на крок; він так лякав мене та погрожував, що я й сама почала вважати себе чудовиськом, яким він мене називав. Він погрожував відлучити мене від церкви і вкинути мою душу в пекельне полум’я, якщо я й далі опиратимуся. Мила леді, я залишилася зовсім сама, всі вважали, що я вчинила злочин і занапастила власну душу. Що ж мені було робити? В лиху годину я вдалася до брехні, й від цього моє становище стало цілком жалюгідним.

Вона замовкла і заплакала, а потім додала:

— Я з жахом думала, моя люба леді, що й ви можете повірити цій брехні і вважатимете свою Жустину, яку ви любили і яку пригріла ваша тітонька, здатною на такий страшний злочин, на який міг наважитися тільки диявол. Милий Вільяме! Люба моя дитинко! Скоро я побачуся з тобою на небесах, і там разом ми будемо щасливі; цим я втішаю себе, хоча мене очікує ганьба та смерть.

— О Жустино! Пробач мені, що я на хвильку засумнівалася в тобі. Даремно ти зізналася. Але не турбуйся, моя дівчинко. Не бійся. Я всім розповім про твою невинуватість, я доведу це своїми сльозами й молитвами, я пом’якшу кам’яні серця твоїх ворогів. Ти не помреш! Ти, приятелька моїх дитячих ігор, моя подруга, моя сестра, маєш загинути на ешафоті? Ні! Ні! Я не переживу такого страшного лиха.

Жустина сумовито похитала головою.

— Я не боюся смерті, — сказала вона, — цей страх уже позаду. Господь зглянеться на мою слабкість і дасть мені сили витерпіти все до кінця. Я піду з цього гіркого життя; і якщо ви пам’ятатимете про мене і знатимете, що мене засудили безвинно, я змирюся зі своєю долею. Учіться в мене, моя люба леді, коритися Божій волі.

На час їхньої бесіди я відійшов у протилежний куток камери, аби приховати ті муки, що терзали мою душу. Відчай! Що ви про нього знаєте? Навіть сама нещасна жертва, якій наступного ранку судилося перетнути межу життя та смерті, не відчувала того ж, що і я, — такого глибоко і гіркого жаху. Я стиснув щелепи і заскрипів зубами, бо з глибини душі в мене вихопився стогін. Жустина здригнулася, почувши його. Коли вона впізнала мене, то наблизилась і мовила:

— Сер, це так мило з вашого боку було відвідати мене! Адже ви, я вірю, не вважаєте мене винною?

Я не міг здобутися на слово.

— Ні, Жустино, — промовила Елізабет, — він більше вірив у тебе, аніж я; навіть коли почув, що ти зізналася, то не повірив цьому.

— Щиро вдячна за це! У смертельний час я щиро вдячна всім, хто хороше про мене думає. Для таких знедолених, як я, не може бути нічого вартіснішого. Ваше співчуття ніби знімає половину мого тягаря. Ви та ваш кузен, мила леді, визнали мою невинуватість — тепер я відчуваю, що можу померти в мирі.

Так сердешна мучениця намагалася втішити інших та саму себе. Вона знайшла бажаний спокій. Але ж я, справжній убивця, відчував, як ворушиться черв сумління в моїх грудях, і не було для мене ні надії, ні розради. Елізабет так само страждала та плакала, але її сльози — то також сльози невинної, схожі на хмарку на світлому образі місяця: хмарка затуляє його, але не здатна заплямувати. Мій відчай сягнув самої глибини душі; я горів у пекельному вогні, який ніщо не могло загасити. Декілька годин ми пробули з Жустиною, і Елізабет не мала сили попрощатися із нею.

— Я б воліла, — вигукнула вона, — померти разом із тобою; я не зможу жити в цьому світі, по вінця наповненому стражданнями.

Жустина намагалася підбадьорити її, але й сама зусиллям волі стримувала гіркі сльози. Вона пригорнула Елізабет і сказала голосом, у якому відчувалося стримуване хвилювання:

— Прощавайте, люба леді, мила Елізабет, мій дорогий та єдиний друже; нехай благословлять і збережуть вас милостиві небеса; нехай це буде останнім вашим горем, останнім вашим стражданням! Живіть, будьте щасливі та робіть щасливими одне одного.

Наступного дня Жустина померла. Палке красномовство не змогло зворушити твердого переконання суддів у винуватості бідолашної мучениці. Не слухали вони і моїх пристрасних та обурених слів. І коли я почув їхні холодні відповіді, їхні байдужі міркування, моє зізнання, яке вже ладне було вихопитися, так і вмерло на вустах. Я тільки видався би причинним, але не домігся б відміни вироку, який винесли моїй нещасній жертві. Вона загинула на ешафоті як убивця!

Крім мук власного серця я бачив і глибоке та безмовне горе моєї Елізабет. І це також через мене! Я всьому виною. Горе батька, траур нещодавно щасливої сім’ї — справа моїх проклятих рук! Ви плачете, сердешні, але це ще не останні ваші сльози! Знову і знову будуть лунати тут поховальні ридання! Віктор Франкенштайн, ваш син, брат і колись любий друг, ладен віддати до останньої краплі всю кров заради вашого порятунку, він не мислить своєї радості, якщо вона не відбивається у ваших любих очах, він бажав би обдарувати вас усіма благами і служити вам усе життя, — проте це саме він примусив вас плакати — проливати нескінченні сльози, і не сміє навіть сподіватися, що невситимий фатум вдовольниться цим і біда зупиниться, перш ніж спокій могили вгамує страждання ваших душ!

Все це мій внутрішній голос пророкував мені, коли я мучився муками совісті, докорами сумління, жахом і відчаєм; я бачив, як мої близькі страждають на могилах Вільяма та Жустини — перших злощасних жертв мого бісівського мистецтва.