Розділ 4

З того дня природничі науки, і зокрема хімія, стали практично єдиним моїм заняттям. Я старанно читав видатні та ґрунтовні твори, що були написані сучасними вченими. Я слухав лекції, знайомився з університетськими професорами і навіть побачив у професорі Кремпе чимало здорового глузду та освіченості, які, хоч і поєднувалися з бридливим виразом обличчя та нестерпними манерами, проте від того не втрачали своєї цінності. А в панові Вальдмані я знайшов собі справжнього друга. Його турбота про мене ніколи не обмежувалася повчаннями, а свої настанови він промовляв зі щирою добродушністю, яка виключала саму можливість педантизму. Незчисленними способами він полегшував мені шлях до знань, а найважчі для розуміння речі майстерно пояснював — ясно та доступно. Спершу я не був надміру старанним і наполегливим; але поступово моя ретельність зміцніла, і досить скоро я почав працювати настільки ревно, що часто-густо зірки вже зникали у світанковому світлі, а я ще не виходив із лабораторії.

Завдяки своїй наполегливості я, безперечно, легко досягав швидких результатів. Студентів я вражав своїми досягненнями та впертістю, а викладачів — знаннями. Професор Кремпе часто запитував мене з лукавою посмішкою, як справи у Корнелія Агриппи, а пан Вальдман натомість висловлював радість із приводу моїх успіхів. Та к минуло два роки, і за весь цей час я ні разу не відвідав Женеви, а цілком присвятив своє серце та душу тим дивовижним відкриттям, які сподівався здійснити. Ніхто не збагне мого нездоланного потягу до науки, окрім того, хто сам відчував це хоча б раз у житті. В усіх інших галузях знань ви рухаєтеся уже кимось торованим шляхом, і там більше немає чого досліджувати; якщо ж візьметеся до природничих наук, вас чекатимуть і нові відкриття, і дива. Навіть та людина, яка має посередні здібності, у разі наполегливої праці зможе набути глибоких знань; і я, поставивши перед собою одну-єдину мету і цілком присвятивши себе їй, досягнув неймовірних результатів: до кінця другого року навчання я вже встиг вдосконалити хімічну апаратуру і тим самим здобув визнання та повагу в університеті. Коли я досяг цього рівня і оволодів природничими науками, то, взявши все можливе від професорів Інгольштадта, я вирішив повернутися до рідної домівки та друзів, от тільки випадок змінив мої плани, і я був змушений залишитися ще на певний час.

Одним із феноменів, що цікавили мене найбільше, була будова людського організму зокрема і будь-якого живого створіння загалом. Я ставив собі питання: де ж витоки життя? Це було сміливе питання, навіть дещо містичне; та перед нами були готові відкрити свою сутність й інші дива, якби ми не були такими боягузливими або ж недбалими. Я міркував над цими темами і вирішив надалі зануритися в ту сферу природничих наук, яка була найтісніше пов’язана із фізіологією. Коли б не моє невгамовне бажання, то всі заняття, мабуть, видавалися б мені важкою, навіть нестерпною працею. Щоб з’ясувати, що ж таке життя, та збагнути його витоки, я був змушений спочатку познайомитися зі смертю. Із головою я занурився в анатомію, але не надто успішно; я також повинен був дослідити природні процеси розпаду та гниття людського тіла. Навчаючи мене вдома, мій батько зробив усе від нього залежне, аби в моєму серці не вкоренився пострах перед надприродним. Я навіть не пам’ятаю, щоб колись хвилювався, слухаючи переповнені містикою розповіді, або боявся привидів. Темінь, навпаки, мені подобалася, а церковне кладовище було для мене чимсь на взірець вмістилища людських тіл, які вже полишило життя, та які колись були прикладом краси й сили, а зараз стали всього-на-всього поживою для хробаків та інших живих організмів. Тепер я відчув поклик дослідити причини та розвиток усіх цих процесів і ладен був сидіти дні й ночі в домовинах і гробівцях. Мою увагу привернуло те, що є найбільш неприємним для людських відчуттів. Я бачив, на що перетворювалося чудове людське тіло; я міг простежити, як поступово згасало те, що за життя милувало око. Я затримувався, щоб проаналізувати всі причинно-наслідкові зв’язки переходу від життя до смерті і, навпаки, від смерті до життя, аж доки несподіване сяйво — блискуче та дивовижне — не освітило пануючої навкруги темені; я заціпенів, вражений: чому стільки людей, які вивчали всі ці явища до мене, не змогли зробити такого очевидного відкриття? Чому саме мені випала честь розкрити цей неймовірний секрет?

Не забувайте, що моя розповідь — не маячня причинного. Все, що я розповідаю — така ж правда, як і те, що сонце світить. Можливо, якесь диво і спричинилося до того, що я довідався цю таємницю. І лише після довгих днів і ночей наполегливої праці та докладених мною титанічних зусиль я нарешті відкрив таємницю продовження роду й життя; ба більше, я дізнався, як можна повернути до життя бездиханне тіло.

Зачарованість, яка спершу охопила мене, досить швидко змінилася задоволенням та відчуттям абсолютного щастя. Після того як я витратив так багато часу та важкої праці для досягнення цієї мети, то була найбільша винагорода для мене. Але моє відкриття було настільки значним і неймовірним, що всі ті кроки, які я зробив назустріч своїй цілі, стерлися з пам’яті, а залишилася тільки радість кінцевого результату. Те, що було об’єктом моєї пристрасті та наукового дослідження, було одночасно і тим, до чого прагнули всі дослідники від початку сотворення світу. Не все, як це буває в казках, одразу відкрилося мені: та інформація, якою я оволодів, радше спрямовувала мене до бажаної мети, але самої цілі я ще не досягнув. Я був схожий на араба, якого за життя поховали разом із мерцями і який нарешті побачив дорогу до виходу, осяяну мерехтливим й ненадійним світлом одненької свічечки.

Я бачу з вашого запалу і з очей, повних подиву й надії, мій друже, що ви очікуєте: я розкрию вам секрет, яким володію; але це неможливо; слухайте мене уважно, вислухайте до кінця мою розповідь, і тільки тоді ви збагнете, чому я не вважаю доцільним розголошувати його. Я не дозволю вам, такому ж пристрасному та наполегливому, яким я був колись, прямувати за цією примарою до самого кінця — аж до власної загибелі. Навчайтеся з моїх помилок. Нехай мій досвід допоможе вам зрозуміти, якими небезпечними можуть бути знання і наскільки щасливішим може бути той, хто вірить, що його рідне місто є цілим всесвітом, ніж той, хто прагне перевершити велич природи.

Коли я збагнув, яку неймовірну силу маю в своїх руках, я довгий час міркував, як найкраще її використати. Я вже знав, як оживити людське тіло, але повністю відтворити його, з усіма нервовими закінченнями, м’язами та венами, видавалося мені неймовірно важким та подекуди нереальним задумом. Спершу я міркував, чи оживити створіння, яке було б схожим на мене, чи взятися до легшого завдання; але моя уява була настільки вражена отриманими знаннями та досягнутим успіхом, що не залишалося місця сумнівам щодо того, чи зможу я оживити такий складний і неймовірний організм, як людина. Матеріали, які я мав перед собою, мені здавалися недосконалими для реалізації такого нелегкого завдання, але я був упевнений, що врешті-решт досягну успіху. Я підготував себе до можливих труднощів, усвідомив, що перепони супроводжуватимуть весь хід роботи, а результат може видатись не таким уже й досконалим, як мені б того хотілося; але пам’ятаючи про нові досягнення, які день у день з’являються в науці й техніці, я сподівався, що мої сьогоднішні надбання стануть міцним підґрунтям для майбутнього успіху. Ні велич задуму, ні складність поставленого переді мною завдання не відлякували мене своєю нездійсненністю. З цими почуттями я підступився до створення людини. Оскільки підбір маленьких деталей значно б уповільнив процес, я вирішив зладнати гігантське створіння, вісім футів заввишки й відповідної комплекції. Ухваливши це рішення, я провів декілька місяців, підбираючи відповідні матеріали, і нарешті почав.

Ніхто не зрозуміє тієї гами різнобарвних почуттів, які переповнювали мене в хвилини успіху. Життя та смерть здавалися рівноцінними, а мені ж першому випала нагода переступити їхні межі і пролити промінь світла на наш темний світ. Нова раса благословить мене як свого творця; безліч щасливих та ідеальних створінь завдячуватимуть мені своїм існуванням. Жоден батько не заслуговує на вдячність своєї дитини більше, ніж я. Міркуючи над цим, я вважав, що, навчившись вселяти життя в матерію, я з плином часу (зараз уже я не вважаю це можливим) навчуся вдихати друге життя в людське тіло, якого вже торкнувся тлін.

Ці думки підтримували мій дух, поки я намагався впоратися з тяжким і нездійсненним завданням. Мої щоки від тривалого навчання зблідли, а все моє тіло з часом ослабло. Траплялося, я зазнавав поразки, перебуваючи за крок від успіху; і все-таки моя надія не згасала — я чекав, що наступної миті, або наступного дня, я досягну-таки своєї мети. Цей секрет, що відкрився мені одному, був одночасно і надією, якій я повністю присвятив себе; і часто опівночі місяць споглядав за тим, як я невтомно, з затамованим подихом працював, сягаючи в таємні закапелки природи. Кому б я міг розповісти про ті жахливі хвилини, коли я копирсався в могильній плісняві та катував живі створіння заради оживлення мертвої матерії? Зараз усе моє єство тремтить на саму думку про це, а очі наповнюються сльозами, коли я згадую ті секунди; але нездоланна, майже нав’язлива ідея штовхала мене далі; мені здавалося, що я втратив і душу, і людські почуття, і все заради однієї-єдиної мети. Це було наче тимчасова одержимість, і тільки-но я повертався до звичного ритму життя, я знову починав відчувати з подвійною гостротою. Я збирав кістки в могилах, по-блюзнірському оголював потаємні секрети людського тіла. В усамітненій кімнаті, чи радше келії, на самому горищі будинку, подалі від інших приміщень, галерей та сходів, я облаштував свою майстерню, де з бруду творив щось нове; мої очі вилазили на лоба від тяжкої роботи. Трупарня та бійня були тими місцями, де я діставав необхідні матеріали; і часто, часто мене охоплював жах від того, чим я займався, але нетерплячка підганяла мене, й нарешті на обрії замаячів результат.

Літні місяці промайнули за роботою, в яку я вкладав усю свою душу. Це була найкраща пора року; ще ніколи поля не виношували такого багатого врожаю злаків, а виноградники — кращих грон, але мої очі залишалися байдужими до чарів природи. І ті ж таки почуття, які змусили мене забути про навколишній світ, спонукали мене відмовитися від друзів, які перебували за тисячі миль від мене і яких я не бачив уже так довго. Я знав, що моє мовчання бентежило їх, і час від часу пригадував слова свого батька: «Я знаю, що доки ти будеш задоволений собою та тим життям, яке ведеш, ми часто отримуватимемо листи від тебе. Вибач мені, якщо я розцінюватиму твоє мовчання як те, що ти нехтуєш й іншими своїми обов’язками».

Я чудово усвідомлював, що саме такими будуть почуття мого батька, але все-таки не міг відірватися від свого завдання навіть на хвильку, незважаючи на те, яким жахливим подеколи воно мені видавалося. Я відкладав усі свої справи, всі свої почуття та звички аж до того моменту, доки не закінчу свого творіння.

Мені здавалося тоді, що батько мій буде несправедливий до мене, якщо вважатиме моє тривале мовчання свідоцтвом неправедного життя, яке я веду, але зараз я гадаю, що він мав підстави засуджувати мене. Людина, незважаючи ні на що і в будь-якій ситуації, повинна залишатися терплячою та розважливою і ніколи не дозволяти своїм почуттям та швидкоплинним бажанням оволодіти собою. Я не вважаю, що наполеглива праця вченого є винятком із цього правила. Якщо навчання, якому ти присвячуєш себе, віддаляє тебе від близьких людей або ж відтручує від простих, нічим не затьмарених задоволень, це означає, що в цьому навчанні є щось протизаконне, іншими словами, не гідне людської натури. Якби ж всі виконували це правило! Якби ж людина у жодному разі не нехтувала любов’ю до близьких заради чогось іншого, тоді б і Греція ніколи не потрапила у рабство, і Цезар би змилувався над своєю країною, а Америка б заселялася поступово, і давні імперії Мексики та Перу не опинилися в руїнах!

Але я відхилився від своєї історії на розлогі міркування в найцікавішому її місці, і весь ваш вигляд спонукає мене продовжувати. Мій батько ніколи не повчав мене в своїх листах і, зауваживши моє тривале мовчання, почав розпитувати мене про мої заняття детальніше, ніж раніше. Минули зима, весна і літо, поки я був захоплений своєю працею, але я не милувався ні квітами, ні свіжими листками, які раніше так мене захоплювали, — ось як сильно я занурився у свою роботу. Листя встигло зів’янути, перш ніж я її завершив, і тепер день у день я дедалі більше впевнювався у своєму успіху. Але радість перемішалася зі страхом, і що далі я просувався, то більше нагадував раба, приреченого гарувати в копальнях або в іншому, не менш зловісному місці, ніж творця, цілковито захопленого процесом творіння. Щоночі мене будила лихоманка, а нерви були настільки напружені, що не витримували навантаження; я здригався на будь-який звук, навіть на шелест листя, і намагався уникати людей, неначе вчинив злочин. Іноді я почувався таким наляканим, що не міг зібратися на силі; мене підтримувало лише прагнення досягти своєї мети: моя праця нарешті завершувалася, і я сподівався, що майбутні прогулянки та розваги вбережуть мене від хвороби, яка підкрадалася до мене; все це я обіцяв собі, але лише тоді, коли моя робота буде закінчена.