Розділ 7

Повернувшись до себе в кімнату, я побачив листа від свого батька.

«Любий Вікторе!

Ти, напевно, з нетерпінням чекаєш листа, який повинен визначити день твого повернення додому; спершу я так і хотів зробити — написати тобі декілька слів, аби тільки повідомити дату, коли ми тебе очікуємо. Але ця малодушність була б жорстокою щодо тебе. Хіба не був би ти засмучений, сину, якби замість очікуваного радісного й щасливого прийому тебе зустріли, навпаки, горе та сльози? Але як же розповісти тобі, Вікторе, про те лихо, що спіткало наш дім? Довга відсутність не могла зробити тебе байдужим до наших радощів і бід, і мені доведеться завдати болю тобі, своєму довгоочікуваному синові. Я хотів би підготувати тебе до жахливої звістки, але це неможливо; ти вже, мабуть, пробігаєш очима сторінку в пошуках страшної новини.

Помер Вільям! — наш веселий і милий хлопчик, який зігрівав моє серце своєю усмішкою, який був таким ніжним і водночас веселим. Вікторе, його убили!

Не намагатимусь потамувати твій біль, а просто розповім, як це сталося.

Минулого четверга (сьомого травня) я, моя племінниця і обидва твої брати вирушили на прогулянку в Пленпале. Вечір був теплий і тихий, і ми затрималися довше, ніж зазвичай. Вже сутеніло, коли ми нарешті надумали повертатися, але виявилося, що Вільяма та Ернеста, які мали йти попереду, десь нема. Ми присіли на лавочку, щоб зачекати на них. Незабаром з’явився Ернест і запитав, чи не повертався брат; він розповів, що хлопці грали у хованки, і Вільям побіг ховатися, а потім Ернест ніяк не міг знайти брата, довго на нього чекав, але той так і не повернувся.

Подія неймовірно стривожила нас, ми продовжували пошуки до ночі, коли Елізабет припустила, що Вільям міг повернутися додому. Але там його не було. Ми шукали, прихопивши смолоскипи, оскільки я не міг би спокійно заснути, знаючи, що мій любий хлопчик загубився і тепер мерзне від нічної вогкості й роси; Елізабет також мучилася від хвилювання. Близько п’ятої години ранку я знайшов мого милого хлопчика; ще напередодні квітучий, жвавий і здоровий, тепер він розпростерся на траві, мертовно-блідий і нерухомий; на шиї ще збереглися сліди від пальців його вбивці.

Його принесли додому; горе, написане на моєму обличчі, зрадило мене перед Елізабет. Вона захотіла бачити тіло; спочатку я намагався завадити їй, але вона наполягла; коли вона увійшла до кімнати, де лежало Вільямове тіло, то, поглянувши на шию хлопчика, вона сплеснула руками і викрикнула: «О Боже! Я вбила свого любого хлопчика!»

Вона знепритомніла, і її заледве вдалося привести до тями. Оговтавшись, вона знову заплакала. Вона розповіла мені, як того вечора Вільям дражнив її: хотів, щоб вона дозволила йому надягти на шию коштовний медальйон із портретом матері. Медальйон щез, і немає жодних сумнівів, що він, вочевидь, і привабив убивцю. Поки що не вдалося знайти жодних слідів душогуба, хоча ми докладаємо всіх зусиль; але це все одно не поверне мого любого Вільяма!

Приїзди, дорогий Вікторе: лише ти один зумієш розрадити Елізабет. Вона весь час плаче, несправедливо звинувачуючи себе в загибелі дитини; її слова крають моє серце. Всі ми нещасні, але хіба це ще більше не спонукає тебе повернутися і розрадити нас? Твоя матінка! Ах, Вікторе! Зараз я вдячний Господу Богу, що твоя мати не дожила до цієї миті й не побачила страшної смерті свого любого сина.

Приїзди, Вікторе; не з думками про помсту, але з любов’ю в душі, яка загоїть, а не роз’ятрить наші душевні рани. Увійди в дім печалі, мій друже, але з любов’ю до тих, хто любить тебе, а не з ненавистю до ворогів.

Твій убитий горем батько

Альфонс Франкенштайн

Женева, 12 травня 17…»

Клерваль, який уважно спостерігав за виразом мого обличчя, поки я читав листа, з подивом бачив, як відчай швидко змінив радість від отримання звістки від близьких. Я кинув лист на стіл і затулив обличчя руками.

— Любий Франкенштайне! — вигукнув Анрі, побачивши мої гіркі сльози. — Невже тобі судилося завжди бути нещасним? Дорогий друже, скажи, що трапилося?

Я жестом заохотив його взяти листа, а сам схвильовано почав міряти кроками кімнату. Прочитавши про наше горе, Клерваль також заплакав.

— Я не можу втішити тебе, мій друже, — сказав він. — Твоє горе невтішне. Але що ти надумав робити?

— Негайно від’їжджати до Женеви. Ходімо зі мною, Анрі, замовимо коней.

По дорозі Клерваль все ж намагався підшукати слова, щоб хоч якось розрадити мене; безмежне співчуття переповнювало його душу.

— Бідолашний Вільям, — сказав він, — сердешна дитина! Він тепер покоїться зі своєю праведною матір’ю. Всі, хто знав його таким радісним і ясним у дитячій красі, оплакуватиме його передчасну загибель. Померти так жахливо, відчути на собі руки убивці! Яким же горлорізом треба бути, аби погубити невинну душу! Бідне дитя! Одним тільки можна втішитися: хоч його рідні плачуть і побиваються за ним, але сам він спочиває. Страждання вже позаду, і він заспокоївся навіки. Його ніжне тіло заховано у могилі; він не відчуває болю. Йому не потрібна жалість; збережімо її для тих нещасних, які його пережили.

Так говорив Клерваль, поки ми квапливо йшли по вулиці; слова його закарбувалися в моїй пам’яті, і я потім, залишившись на самоті, повсякчас пригадував їх. Але тепер, ледве подали коней, я поспішив сісти в кабріолет і попрощатися зі своїм другом.

Невеселою була мандрівка. Спершу я квапився, бажаючи якнайскоріше розрадити й утішити своїх прибитих горем близьких; але з наближенням до рідних місць мені зненацька захотілося їхати повільніше. Я заледве міг упоратися з тим виром почуттів, які юрмилися в моїй душі. Я проїжджав місця, знайомі з самого дитинства, але небачені мною впродовж майже шістьох років. Як усе, мабуть, змінилося за цей довгий час! Сталася одна неочікувана і страшна подія; але ж і багато інших дрібних обставин змінювалися й вели до інших змін — не настільки неочікуваних, але не менш важливих. Страх оволодів мною; я боявся їхати далі, туманно передчуваючи якісь невідомі біди, що змушували мене здригатися, хоча я не зумів би їх назвати. В такому жахливому стані я перебув два дні в Лозанні. Я дивився на озеро: вода його була спокійною; все навкруги спочивало у тиші, а снігові вершини, ці «палаци природи», лишалися все такими ж. Їхня безтурботна й божественна краса поступово заспокоїла мене, і я продовжив свій шлях до Женеви.

Дорога тягнулася берегом озера, яке звужувалося, що ближче я під’їжджав до рідного містечка. Я вже розрізняв чорні схили Юри і яскраву вершину Монблану. Я розплакався, неначе мала дитина. «Милі гори! І ти, моє чудове озеро! Ось як ви зустрічаєте мандрівника! Вершини гір без жодної хмаринки, а небо й озеро так мирно синіють. Вони обіцяють спокій чи брутально глузують із моїх страждань?»

Я боюся, мій друже, що набридну вам довгим описом усіх цих подробиць; але то були ще порівняно щасливі дні, і мені приємно їх згадувати. О батьківщино, люба батьківщино! Хто, крім твоїх дітей, зрозуміє, з якою радістю я знову побачив твої струмки, твої гори, і понад усе — твоє чарівне озеро!

Проте коли я під’їжджав до рідної домівки, мене знову опанувало почуття горя та страху. Землю огортала ніч; коли темні верхівки гір ледве виднілися, на душі в мене стало ще похмуріше. Все, що оточувало мене, видавалося безмежною та темною ареною зла, і я глибоко в душі передчував, що мені судилося стати найнещаснішим зі смертних. На жаль! Передчуття не обдурили мене: я помилився лише в тому, що насправді мені судилося перетерпіти у сотню разів більше, ніж я очікував. Коли я під’їхав до околиць Женеви, вже зовсім посутеніло; міська брама була зачинена, тож я змушений був заночувати в Сешероні — містечку, що розташувалося на віддалі пів льє від міста. Небо було тихе; я не міг заснути і вирішив відвідати місце, де був убитий мій сердешний Вільям. Не маючи можливості пройти через місто, я дістався до Пленпале озером на човні. За час цього короткого переїзду я побачив, як блискавки рисували дивні орнаменти на верхівці Монблану. Гроза швидко наближалася, і, причаливши, я видерся на невеликий схил, аби мати нагоду поспостерігати за нею. Гроза була вже тут; хмари затулили небо, і на землю впали перші великі краплі дощу, та майже одразу линула злива.

Я підвівся й пішов далі, хоча пітьма і грозові хмари з кожною секундою дедалі більше облягали землю, а гуркіт грому лунав просто в мене над головою. Було чутно відлуння з Салеву, Юри і Савойських Альп; яскраві спалахи блискавок засліплювали мене, підсвічували озеро і перетворювали його на неозору пелену вогню; потім усе на мить занурилось у пітьму, поки око не звикло до неї після сліпучого світла. Гроза, як це часто буває в Швейцарії, воднораз підступила зусібіч. Дужче за все гуркотіло на північ від міста, над тією частиною озера, що пролягає поміж рогом Бельрів і селищем Копе. Ще одна хвиля грози освітила Юру слабкими спалахами блискавок, а гостроверха гора Моль на схід від озера то з’являлася, то зникала в пітьмі.

Спостерігаючи за грозою, такою жахливою й водночас прекрасною, я швидко прямував уперед. Велична битва, яка розігралася в небі, піднесла мій дух; я стис руки і вигукнув уголос: «Вільяме, любий янголе! Ось твій похорон, ось твоя панахида!» Цієї ж таки миті я розгледів у темноті силует, що вийшов із-за купи дерев поблизу; я завмер, пильно вдивляючись у нього, — жодної помилки. Блискавка осяяла фігуру, і я ясно її побачив; велетенський зріст і немислима для звичайної людини бридкість чітко промовляли, що переді мною стояло чудовисько, брудний диявол, якому я подарував життя. Що він тут робив? Невже це він (я здригнувся на саму думку про це) був убивцею мого брата? Заледве ця здогадка промайнула в моїй голові, як я упевнився — це правда; зуби мої стукотіли, а ноги підкосилися, і я вимушений був притулитися до дерева. А силует швидко пройшов повз мене і загубився в пітьмі.

Жодна жива людська істота не могла погубити невинної дитини. То він був убивцею! Я не мав більше сумнівів. Сама ця думка видавалася мені беззаперечним доказом. Я хотів був погнатися за чудовиськом, але дарма — вже з наступним спалахом блискавки я побачив, як він дряпається на майже вертикальну скелясту гору Мон Салев, яка замикає Пленпале з півдня. Він швидко дістався верхівки і зник.

Я не міг поворухнутися. Грім ущух, але дощ лив і лив, і непроникна пітьма огорнула все навкруги. Я знову подумки переживав події минулих днів, які так старанно намагався забути: всі кроки до мого наукового відкриття, поява поруч із ліжком оживленого мною творіння рук моїх, його зникнення. З тієї ночі, коли я оживив чудовисько, минуло майже два роки; а може, це далеко не перший його злочин? Жах! Я випустив у світ зіпсутого монстра, який отримував насолоду від убивства та кривавої різанини; хіба не він убив мого брата?

Хто зміг би уявити ті муки, які я терпів минулої ночі? Я провів її просто неба, змерз і промок до кісток. Але тоді я навіть не звертав уваги на негоду; жах та відчай полонили моє серце. Створіння, яке я випустив поміж люди, мало міць у тілі й бажання чинити саме тільки зло, як той злочин, що воно вже скоїло, й уявлялося мені моїм власним злим духом, вурдалаком, який постав із могили, аби знищити все, що було мені миле.

Розвиднялося, і я нарешті попрямував до міста. Браму вже відчинили, я поквапився до батьківської хати. Першою моєю думкою було розповісти все, що мені відомо про вбивцю, й одразу ж зібрати погоню. Проте мене зупинило усвідомлення, які саме подробиці мені б довелося розповісти рідним. Створене моїми руками чудовисько, в яке я сам вдихнув життя, зустрілося мені опівночі поблизу неприступних гір. Згадав я і нервову гарячку, від якої потерпав на той час, коли створював монстра, і яка, можливо, стане причиною того, що мою розповідь, і без того неправдоподібну, вважатимуть гарячковим маренням. Якби хто-небудь інший розповів мені схожу історію, я б і сам назвав таку людину божевільною. До того ж чудовисько було здатне заплутати переслідування й утекти, навіть якби рідні й повірили мені настільки, аби затіяти лови. Та й узагалі — для чого ці лови? Хто зміг би спіймати створіння, яке здатне дертися вгору вертикальними схилами Мон Салева?… Такі міркування переконали мене, що варто мовчати.

Було близько п’ятої години ранку, коли я увійшов у батьківський дім. Я звелів слугам нікого не будити й одразу пройшов до бібліотеки, аби там дочекатися часу, коли родина зазвичай прокидалася.

Шість років минуло, вони б пролетіли непомітно, як сон, якби не одна непоправна подія — і ось я знову стояв на тому ж самому місці, де востаннє обійняв батька, від’їжджаючи до Інгольштадта. Мій любий, шановний батько! Принаймні він іще у мене був. Я поглянув на портрет матері, який стояв на коминку. Ця картина, написана на батьківське замовлення, змальовувала Кароліну Бофор, що на колінах плакала біля домовини її батька. Вдягнена вона була зовсім просто, щоки були бліді, але вона випромінювала таку красу та гідність, що навіть не виникало думки про жалощі. Поряд на коминку стояв мініатюрний портрет Вільяма; щойно я поглянув на нього, як у мене покотилися сльози. В цю мить уві йшов Ернест: він почув, що я приїхав, тож поквапився мені назустріч, щоб привітати.

— З приїздом, любий Вікторе, — сказав він. — Ох, якби ж ти приїхав три місяці тому, ти застав би всіх нас щасливими. А зараз тобі доведеться розділити з нами невтішне горе; я тільки сподіваюся, що твій приїзд підбадьорить батька — горе просто причавило його; і ти зможеш розрадити сердешну Елізабет, щоб вона даремно не докоряла собі. Бідолашний Вільям! Ми так любили його і так пишалися ним!

Сльози нестримно покотилися з очей мого брата, а в мене від смертельної туги стислося серце. Раніше я міг лише уявляти собі горе моїх рідних, а дійсність принесла нове, ще важче випробування. Я намагався заспокоїти Ернеста і почав детально розпитувати про батька і про ту, кого я називав кузиною.

– Їй, — сказав Ернест, — ще більше, ніж нам, потрібна розрада; вона вважає себе винною у загибелі брата, і це її вбиває. Та оскільки вбивця вже відомий…

— Відомий? Милий Боже! Чи можливо це? Хто міг вистежити його? Бо це ж усе одно, що впіймати вітер або соломинкою загородити гірський потік. І, крім цього, я бачив його — ще вночі він був на свободі!

— Не збагну, про що йдеться, — з великим подивом відповів брат, — але наше відкриття нас просто вбило. Спочатку ніхто не хотів навіть вірити; Елізабет — вона й досі в це не вірить, незважаючи на всі докази. Та й хто б міг подумати, що Жустина Мориц, така приязна, така віддана нашій родині, здатна вчинити цей страхітливий злочин?

— Жустина Мориц? Нещасна, нещасна дівчина! То ось кого звинувачують? Але ж це наклеп, ясна річ, і ніхто, звісно, не вірить у це, правда, Ернесте?

— Спочатку не вірили; але потім виявилися певні обставини, які мимоволі змушують нас у це повірити; а її поведінка, на додачу до доказів, останнім часом була такою дивною, що для сумнівів, боюсь, не лишається підстав! Але сьогодні її судитимуть, ти сам усе послухаєш.

Він розповів мені, що того ранку, коли дізналися про вбивство бідолашного Вільяма, Жустина зненацька захворіла і декілька днів пролежала в ліжку. Коли вона нездужала, одна зі служниць взяла почистити її сукню, що в ній вона була в ніч убивства, і знайшла в кишені мініатюрний портрет нашої матері — саме той, який, вочевидь, спровокував убивцю. Служниця показала це іншим слугам, і всі вони разом подалися до магістрату, так нічого й не сказавши своїй господині; саме на підставі цього доказу Жустину взяли під варт у. Коли їй сповістили, в чому її звинувачують, бідолашна несамохіть підтвердила свою провину, бо відповіді її були вельми заплутані.

Все це було дуже дивно, проте не змінило моєї думки, і я щиро сказав:

— Ви всі помиляєтеся; я знаю, хто вбивця. Жустина, бідна, добра Жустина ні в чому не винна.

В цю мить до кімнати увійшов батько. Горе залишило глибокий слід на його обличчі, але він намагався збадьоритися перед зустріччю зі мною; сумно привітавшись, батько хотів був заговорити на іншу тему, аби не зачіпати нещастя, яке сталося, аж тут Ернест вигукнув:

— Боже мій, батьку! Віктор каже, що знає, хто убив сердешного Вільяма.

— Ми також, на жаль, — відповів він, — це знаємо! Але краще б я ніколи не відкрив правди, ніж виявити таке зіпсуття й невдячність у людині, яку цінував так високо.

— Любий батьку, але ви помиляєтеся! Жустина не винна.

— Якщо ж так, то не дай Боже, щоб її осудили. Суд відбудеться сьогодні, і я сподіваюся, щиро сподіваюся, що її виправ дають.

Ці слова втішили мене. Я був твердо переконаний, що ні Жустина, ні будь-хто інший з-поміж людей не може бути винен у такому жахливому злочині. Тому я не боявся, що побічні докази будуть достатньо переконливі, аби засудити її. Свої свідчення я не міг оголосити публічно: прості люди сприйняли би страшну розповідь за божевілля. Чи був у світі ще хтось, окрім мене самого, творця, хто зміг би, не побачивши на власні очі, повірити в це створіння, яке я випустив у світ як живий доказ власної самовпевненості та необачності?

Незабаром до нас приєдналася Елізабет. Той час, що минув від нашої останньої зустрічі, змінив її; він наділив її красою, що набагато перевищувала її колишню дитячу вродливість. В ній була колишня чистота і жвавість, але тепер вираз її обличчя свідчив про чутливість і розум. Вона зустріла мене напрочуд прихильно.

— Твій приїзд, любий кузене, — сказала вона, — сповнює мене надії. Можливо, тобі вдасться врятувати бідолашну невинну Жустину. Боже, Боже! Хто з нас може бути застрахований від такого звинувачення, якщо її засудять за цей злочин? Я переконана в її невинності так само, як у своїй власній. Наше горе вдвічі важче для нас, бо ми не тільки втратили нашого милого хлопчика; ця бідолашна дівчина, яку я так щиро люблю, буде вирвана з-поміж нас, щоб зазнати ще гіршої долі. Якщо її засудять, мені ніколи вже не знати радості. Але її не засудять, я впевнена, її не засудять; і тоді я знову буду щаслива, навіть попри сумну смерть мого маленького Вільяма.

— Вона не винна, Елізабет, — сказав я, — і суд доведе це; не бійся нічого, але нехай твій дух підбадьориться вірою в те, що її виправдають.

— Ти такий шляхетний і добрий! Усі повірили в її винність, і це неймовірно пригнічує мене, бо я то точно знаю, що цього не може бути; проте коли бачу, як усі упереджено ставляться до Жустини, я відчуваю безнадію та відчай.

Вона заплакала.

— Моя люба племіннице, — сказав батько, — витри сльози. Якщо вона, як ти переконана, не причетна до вбивства, покладись на справедливість наших законів і на мене, бо я докладу всіх зусиль, аби її судили без найменшої тіні упередженості.